Галина Тарасюк - Блудниця вавилонська (сторінка 10)

На початках вам важко буде зібрати тисячолюдні натовпи. Почи­найте з малого – з індивідуальних прийомів. Працюйте з кожним окремо. Знаходьте стражденних, що вас потребують, збирайте їх по­одинці, розповсюджуючи чутки про свої унікальні, над­звичайні можливості, чудеса зцілення. Безсоромно рекламуйте се­бе. У будь-який спосіб. Придумайте собі незвичне, дзвінке, яскраве ім’я, яке асоціюється із таємницею, легко запам’ятовується і звучить, як музика. Нехай ваше ім’я обростає чутками, леґендами, домислами... Використовуйте засоби масової інформації. Почніть з них. Почніть із совісті й розуму народу – з інтелігенції, яка  завжди і скрізь обділена любов’ю народу, увагою влади, недооцінена. Почніть із творчих людей.

О, ще одна... неповторна історія у книзі життя ВЕЛИКОЇ МАРСА­ЛІЇ, сторінки якої переплутались, перетасувались так, що сам автор не збагне, де свята правда, а де творча вигадка, де дійсне, а де ба­жане... Учитель попереджав, що це біда усіх великих міфотвор­ців, незалежно — ґеній він чи ґеніальний пройдисвіт – жити у сві­ті подвійних стандартів і роздвоєності особистості. Учитель готував її до цього, зомбуючи своїми проповідями подвійної моралі.

* * *

Марсалія зітхнула. За вікном знову пролітали ті ж самі одноманітні сте­пові пейзажі,  а в пам’яті – карколомні зиґзаґи її судьби.

У школі – самі вчительки. Одне «село», замордоване селом: господаркою, городами, п’яними чоловіками. Одна розрада – пліт­ки. Ти даєш їм поживу для цієї єдиної втіхи. Своїми вояжами до міста і любовними походеньками. Вони пліткують про тебе навіть при тобі, і то так натхненно, що ти прощаєш їм, розуміючи, що то не від злості, а від заздрості.

Удома – хронічно невдоволена свекруха. Але мовчить. Ненави­дить тебе тихо, без сварки. Мовчки терпить. Щонеділі і врочистих свят іде до церкви. Молиться за твою пропащу блудливу душу, про­сить відпущення гріхів за ненависть до тебе. Але це не помагає. Ти й далі «блудиш» із сатаністами-екстрасенсами, а тому свекруха далі тебе терпляче ненавидить. Хоч давно живе у літній кухні, але її ненавистю просякнуті навіть пороги у вашій новій кам’яниці, і ти по­стійно перечіплюєшся через них, її згадуючи.

У кам’яниці – Михайло. Хронічно всім задоволений. Переко­шеною, скрипучою, як стара фіра, мамою, тобою, блудливою і зрад­ливою, своїм бездарними життям із примітивними радощами і ту­пими жартами підпилих «колєґ» по тракторній бригаді. Повертаю­чись із чергових своїх блудів, ти чесно розказуєш про чергового «патріарха», одинокого, забутого Богом і славою, який потребує тво­го співчуття і борщу, про невизнаного, як і ти, поета, якому давно нікому читати свої вірші, крім тебе, про відомого художника, в яко­го помер на голці єдиний син-наркоман, і ти бесідами про віч­не зцілюєш його напівмертву душу... Ти навіть іноді лягаєш з ним у ліжко, але як сестра, бо він уже давно нічого не годен, тільки плакати тобі в пазуху і малювати твій портрет в образі Оранти. Як­би між вами щось нечисте було, він не малював би тебе святою...

Михайло уважно слухає, лупає чистими, як у янгола, очима, і каже:

– Я вірю тобі, але колєґи не вірять. Кажуть, що ти курва.

– Не слухай колєґ, – радиш лагідно, береш чоловіка за руку і ведеш до ліжка. Серед білого дня. Але він, біднятко, скучивши за тобою, не боїться, що будь-якої секунди в хату може нагрянути стара, яка й так, побачивши свою блудливу невістку, кола круг кам’я­ниці намотує та «тонкий голос подає», покрикуючи на безневинних курей у той час, як ти кохаєшся з чоловіком солодко й ніжно, щедро оплачуючи всі його страждання і приниження п’яними, грубими односельцями, бо сама така – принижена теж приниженими. Упос­ліджена упослідженими.  Застрахана застра­шеними. І не відаєш, як розірвати це зачароване коло. Вічне.

Ти цілуєш Михайла у бивень, розм’яклий від щастя й любові до те­бе, як запечатуєш, і кажеш, що завтра їдеш до Києва. Туди, де не зна­ють, що ти проста сільська вчителька, і де ти зможеш зажити слави цілительки і ясновидющої, на яку ти вчилася. І заробиш багато грошей. Так буде. Ти впевнена в цьому, бо ти справді ясновидюща. Провидиця і пророчиця. І ти знаєш, що все у вас буде добре. Ні, най­краще! Що ти скоро розбагатієш і забереш їх із Даночкою у столицю...

В останніх словах ти брешеш, щоб заспокоїти чоловіка, бо зна­єш насправді, що того ніколи не буде. Буде все: гроші, популярність, підкорена тисячолика юрба, але того, що ти обіцяєш Михайлові, – ніколи не буде.

Тобі від цього знаття хочеться плакати. І ти плачеш. Ви плачете удвох. Кожен про своє. Хоча... за одним і тим же, чого між вами не­ма і ніколи не буде... А могло бути...

Цілий день ти добра, уважна, пестиш Данусю, обдаровуєш пода­рунками, привезеними з міста. Вариш-шквариш на кухні. Миєш-пе­реш. Хмарний писок свекрухи розпогоджується. Вона, бідна, знає, що безсила перед тобою, безсила перед твоєю силою і готова на все, аби лиш ти була коло дочки й Михайла, бо знає, що він одно­люб, і боїться, щоб він «розумом не звередився» через твою зраду.

Але ти... Ти безсила перед своєю судьбою, а тому завтра тебе вже тут не буде – на цьому подвір’ї, у цім райцентрі, який здається тобі страшною вирвою, трясовиною, що от-от поглине тебе з голо­вою. Ти боїшся Учителя. Бо впізнала того, хто ховався під його личиною. Ти не хочеш бути ані зомбі, ані психотропним апаратом, що зомбує розгублені маси. Бо знаєш, що і хто за цим стоїть. Ти не бажаєш бути вічним рабом системи, бо ще свіжі у пам’яті спо­гади про Вакара і всіх тих «кураторів», які тобі перепаскудили життя. Ти рада, що вони знайшли Кашпора, однак ти не певна, що тебе лишать у спокої: батьківщина ж у небезпеці. Але ти не можеш повернутися до себе колишньої, бо уже виросла із себе, як із уч­нівської форми. Ти не можеш повернутися додому, бо твій дім зруй­нували плітки, поголос і брехня. І хапаєшся за соломинку... переконана, впевнена, що вирятувати з цього намулу тебе може тіль­ки один чоловік – зелепух Родіон, і ти їдеш шукати його, і знахо­диш – у Києві на Хрещатику.

* * *

Звичайно, побачивши провінційну провидицю і цілительку у фо­йє республіканського радіо, сяючу, мов ялинкова іграшка, Радько розгубився, бо одна справа ­– шуримуритись із чужою жінкою в ло­пухах периферійних, і зовсім інша – публічитись із сільською ре­панкою перед столичними друзями. Однак Марсалію врятувало від Радькової підлості те, що передача про неї як народознавця і на­родну цілительку не тільки сподобалася начальству, а й викли­кала шалений ажіотаж серед слухачів. За кілька останніх днів во­ни засипали редакцію радіопередачі «У світі цікавого» листами і бук­вально затероризували дзвінками. Недужі, хворі, розчаровані шукали в неї порятунку, душевного зцілення. Патріотично налашто­ва­на інтеліґенція – нову провісницю «досвітніх вогнів». Одні вима­гали адресу великої Марсалії, інші – продовження радіопередач про неї.

– У мене є проект, – оговтавшись від несподіванки, зашепотів Родіон і заспішив до виходу так прудко, що Марсалія ледве встигала за ним.

– Як це – проект? – не зрозуміла значення терміну, що тіль­ки-но входив у мовний обіг столиці початку незалежних дев’яностих.

– Ну, типу ідея, план...

– В мене теж є ідея і план... Як переплюнути Кашпора з Чудаком.

Родіон оторопів. Наївний! Він мав її за просту, як обцас, селючку, а виявилося, що вона може фору дати самому Кашпору! І мудріша, і далекоглядніша. І приїхала сюди не ради його прищавої персони, а задля справи, ­і не лише з проектами, а й зі своїм бізнес-планом.

* * *

Авто нечутно мчало степами, розпікаючись від швидкості і спеки. Спали, прихилившись головами до вікон, розморені охоронці. Вда­вали, що сплять, Родіон і Марсалія, згадуючи, як майже бігли Хреща­тиком. Мовчки. Він – попереду, вона – за ним. Як двоє змовників. Вони й справді були змовниками. Біля Парламентської бібліотеки перебігли вулицю і подерлися на гору.

– Тут нас ніхто не побачить і не підслухає, – вибравши безлюдне місце між кущами, сказав тоді ще засапаний Родіон і накинувся на неї, як переляканий горобець на кішку:

– Ти уявляєш, на що замахну­лася? Уявляєш, які за ними люди стоять? Які... сили? Цека – не мен­ше! А які гроші! Ти хоч розумієш...

– Розумію, – сказала Марсалія таким тоном, що Родіон осікся. Дивився на неї довго й уважно, ніби вперше бачив. А надивившись, підозріливо спитав:

– Звідки?

– Від однієї тітки, яка сама служила у тих службах і силах, як ти кажеш, не ким іншим, як простим «разработчиком-испытателем секретного психотропного оружия». І тітка ця – перед тобою.

– Ну, даєш, дівко... – побілів Родіон. – Брешеш!

– Авжеж, брешу! І тільки в тому, що була не «разработчиком-ис­пытателем», а самою психотропною зброєю… Ти недаремно соромишся поряд зі мною дефілювати Хрещатиком... – не проми­нула вколоти невдячного міщуха.

Та бідний Радько був надто заклопотаний, щоб реаґувати на її шпильки. Марсалія справді вразила його. Ця периферійна курва, що, як йому здавалося, не тямилася від щастя, коли він топтав її, наче курку, на очах у чоловіка, виявилась не такою простою... або він нічого не розумів... Нахабний зелепух зів’яв, як підтятий лопух. Глянувши на Марсалію, що тишком насолоджувалася реакцією, примирливо розвів руками:

– Ну, тоді я... не знаю, що робити...

– Зате я знаю: вертатися на радіо і робити зі мною передачу. Про те, про що хочуть чути слухачі... Познайомити із жінками свого колективу, з дружинами письменників, депутатів й інших представни­ків нервових професій. А я вже з ними сама раду дам. І ще — жити разом, думати разом і робити усе разом. Нас чекають великі гроші. Повір мені. Як-не-як, я ще й оракул-провидиця. – І раптом, схопив­ши його за ремінь, різко притягнула до себе, обпалюючи безсором­ним вогнем пухирчастий писок дурноверхого зеленця:

– Гги-и-ину... Ги-ну за тобою, любчику солоденький...

 

Як шумить в голові... Від цих довгий, втомливих переїздів  шумить в голові... Чи це шумляють  гаї над Дніпром? Але крізь шум, крізь пристрасний лепет закоханого Родіона вона чує сталевий безпристрасний голос Учителя:

«Дорогесенька, з цього дня ти вже собі не належиш... Ми на тебе не даремно гроші тратили. Запам’ятай: те, чого ти навчилася, не при­ватний бізнес, а дуже серйозна справа... Не здумай дурити нас... Під землею знайдемо. На дні моря виловимо, з космосу діс­танемо. Ми – держава в державі. Царства, імперії, сис­теми, союзи розпадаються, а ми є і завжди будемо. При всіх фор­­маціях, системах, режимах. Ми – вічні. Ми – основа основ. Ти по­­винна гордитися, що належиш до нас...».

Спочатку вона думала, що Учитель жартує або хвалиться, але, гля­нувши в його жорстокі, холодні очі, зрозуміла: він попереджав. Вони справді ні перед чим не зупиняться. І вона злякалася, дуже зля­калася, бо дуже вже не хотіла «належати їм». Досить з неї... співпраці... Може, це комусь і подобалось, може, хтось тим і гордився в душі, та тільки не вона....

Єдиний був порятунок – стати відомою. Відомих і знаменитих важче дістати. Тож нехай вони собі розкручують чу­даків і кашпорів, а вона буде – Марсалію славити!

* * *

– Зупинись! Її треба привести до тями, – наказав водієві Ро­діон і зачав злегка термосити сплячу пророчицю за барки, гукаючи:

– Вставай! Прочумуйся! Під’їжджаємо!

– Ти раніше чемнішим був, – образилась нібито розбуркана нагло Марсалія.

– Ти теж. Виходь з машини.

– Ще чого! – обурилася цілителька.

– Іди попісяй! Розімни старі кості, приведи себе в порядок – он опухла, як стара алкоголічка...

– А ти сам?! Подивись на себе... І взагалі, ще раз образиш...

– Перестань влаштовувати сімейні сцени! Ніхто тебе не ображає! Просто за кілька кілометрів Виноградне, де запланована ще одна зустріч, а ти...

– Та пішов ти... зі своєю зустріччю! От іди й зустрічайся! Разом зі своїм Босом! Бос! Ще один... лишай стригучий! От скличу прес-конференцію і розкажу журналюгам, з чого купони стриже відомий політик-популіст, голова партії «Благодать», він же кримінальний авторитет і відьмацький сутенер Босяра!..

– Зашпили пасть і не наривайся!

– Ой, злякав! Де мінералка? Хочу вмитись...

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_bludnycya_vavylonska.docx)Galina_tarasyuk_bludnycya_vavylonska.docx
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_bludnycya_vavylonska.fb2)Galina_tarasyuk_bludnycya_vavylonska.fb2