Галина Тарасюк - Грішні, чесніші за херувимів… (сторінка 13)

Згадував, як їх пригнали під Ясси й наказали йти в атаку. У багатьох не було навіть палиці... І вони побігли. В темінь. На явну смерть. Тісними нерівними рядами. На вогники, рясні розсипи вогників, що з гулом наближалися... наближалися, перетворюючись у прожектори танків... Раптом вдарили снаряди, застрочили кулемети, почала рватися-вибухати під ногами земля...

Більше тато нічого не пам’ятав. Коли прийшов до пам’яті, знайшов себе серед ночі. Лежав горілиць просто неба, в якому безгучно спалахували яскраві барвисті вогники, як на Різдво. І тиша теж стояла, як на Різдво. Задивився, замріявся мій тато, згадав рідну хату, батьків своїх. Пригадав, що війна, що наказали йти в атаку... Встав і побачив чуже поле, вкрите рідними свитками... По всьому полю лежали мертві його ровесники і земляки... А він один стояв, живий, до божевілля живий і одинокий. Ніби один на всім світі...

Охоплений смертним жахом, тато кудись біг, щось кричав, але сам себе, контуженого не чув... Потім був полон, його кудись везли разом із худобою, але конвойний, німець в літах, з яким тато заговорив по-німецьки, сам себе не чуючи, відпустив його на якійсь станції, і він якось прибився до наших, лежав у госпіталі, потім доганяв наших, розминувшись на 10 хвилин у Чехословаччині з братом моєї мами Василем, розвідником, кавалером двох орденів Слави... І жалів дуже, що не зустрівся, бо може б тоді Василь лишився живим...



ДІТИ ВІЙНИ



Діти війни – термін, придуманий на означення тих, чиє дитинство було обпалене Великою Вітчизняною, або, як тепер кажуть, Другою світовою війною... Як на мене, термін не дуже вдалий... Але діти у війни все-таки були. І, певно, багато, якщо тільки в нашому селі їх було... аж четверо! А може, й більше, але я знала тільки чотирьох: Мальвіну, Лєну, Вітю і Міньку. Їх принесли в пелені з війни наші сільські дівчата, яких під час війни зовсім дівчатками німці вивезли у свій Фатерлянд на примусові роботи, у найми та концтабори. Я про цих німецьких покриток: Марфину, Марину, Онику Чайкову і Домку Круцьову – теж знала, хоча про це на призьбах і колодках чомусь говорили пошепки або з намйоками.

Зате у ланці, на полі, коли пополуднавши, жінки спочивали та спеку перечікували у лісосмузі, бувало, точилися й одвертіші розмови.

– То де ти її взяла, Марфино ( Марино, Онилко, Домко), свою Мальвіну (Лєну, свого Вітю, Міньку)? Якісь вони наче не наші... – натякала котрась в’їдлива на руді, як горохлянка, кучері Мальвіни (лляні коси Лєни, рожевого альбіноса Вітю чи рябого бандита Міньку).

– А хто його знає, – відказувала неохоче німецька покритка. – Де взяла!.. Війна дала!

– Від нашого хоч чи від німця?.. – чіплялася ліниво котрась безпардонна.

– А хто там знає! Було всяких... – відмахувалась, як від спасівських мух, від цікавих сапілниць Марфина, Марина, Онилка чи Домка.

– Та й добре... Як би там не було, а маєш дитину, хай росте здорова, – заступалася за дітей війни якась милосердна, і жінки зітхали – кожна про своє, певно війну згадуючи, і переводили балачку на інше.



– Мамо, а що, тітці Марфині теж цигани Мальвіну підкинули, як бабі Ліпі Катрю? – випитувала я, наслухавшись подібних бесід

– Звідки ти все знаєш? – дивувалася мама, ніби сама не чула бабиних Тетяниних байок, про те, як у наше село з царської армії повернулися два рекрути: дід Омелько – з кресалом і Свирид Митрофанів з – кацапкою Ліпою. З тих пір баба Тетяна й подружилися з Ліпою. І дружили все життя. А коли Свирид умер, бездітна Ліпа зосталася зовсім одна. А щоб Ліпі було коло кого віку доживати, мої баба Тетяна і придумали той фокус із циганкою. Сталося це теж під час війни, коли мене ще не було. Цигани тоді ховалися від німців по лісах, а часом (з голоду) заходили в села. Катрина мама-циганка теж прибилася з Катрею до наших воріт, на яких її чекали мої баба Тетяна. Баба з циганкою про щось пошепталися, кинули щось їй у торбу та й вивели стежкою за городи. А над вечір на кутку – крик, гам, новина: баба Ліпа у капусті дівчинку чорняву знайшла!

– Не цигани, а війна... – зітхала мама, певно, холонучи від страху, що це ж і їй могла б та війна, не приведи Господи, кинути в пелену якусь чорну Катрю чи руду Мальвіну замість мене. Мама розказувала, що Марко Чапля, Толі Чаплі тато, який у війну був розвідником, себто не розвідником, а розлученим чоловіком і старостою в селі, теж хотів маму в Германію відправити, буцім за те, що вона заміж за нього не хотіла йти. Але баба Наталка не дали маму ні заміж за Чаплю, ні в Германію. Баба знали: сваритися з тим Чаплею – небезпечно, а ховатися чи тікати – даремно: німці з собаками знайдуть і зловлять, ще й убити можуть. Тож баба відважилися мамі моїй, найкращій дівці у селі, лице попекти – чистотілом і кропивою. Поліцаї з німцями прийшли маму забирати, а вона сидить – вся твар у вуграх, червона й опухла. Баба кажуть: тиф і чорна віспа. Німці з переляку (дуже хвороб боялися) заґерґотіли і – з хати! Мама дивиться у вікно: пішли людолови до Палажки за дівчатами. Однак та Палажка й не думала дочок рятувати.

– Хай беруть, – казала, – хай хоч усіх заберуть німці, коли наші не беруть!

– Господь з вами, Палажко! Та то ж ворог, чужа сторона, – лякали Палажку сусіди, на що вона відказувала коротко:

– Скрізь є добрі люди: навіть серед ворога в чужій стороні! А що мені накажете робити, коли їх у мене аж цілий десяток?

Але німці забрали тільки три. Одна з Палажок, як називали Палажку з дочками у селі, десь, бідна, безвісти пропала, друга – опинилася аж нібито в Америці, кажуть, дуже добре живе, а Марфина, якій було тринадцять, через кілька років після Побєди з лялькою в пелені додому вернулася. Розказувала, із самої Німеччини пішки йшла, дитя годувала чим Бог посилав і люди, жаліючи, давали, але в основному хліб із травою жувала і запихала бідне дитя. Як воно вижило, один Бог знає.

– Мало мені своїх, так ти ще німченя принесла! Думала, хоч німці розберуть, а чорта з два! Їх знову десять! – зустріла Палажка криком дочку з лялькою в пелені. А як глянула у ту пелену та на ті скраклі, гірші, як з Бухенвальду, то язик прикусила і повела у свій кагал. Бачачи таке, дід Михтодь, в якого сина на війні вбило, змилостивився і взяв Марфину з Мальвіною за своїх. Коло діда вони обидві й відчапали.

Хоча Мальвіна й Катря старші були, але так вийшло, що ми й гралися разом, і в школу разом пішли. Знаючи усе про їхню тяжку воєнну судьбу, я їх жаліла і давала списувати домашнє завдання. У школі познайомилась ближче з Онилчиною Лєною, Вітьком і Мінькою. Лєну і Вітю, які жили на виселках, далеко від села, ледь пригадую, а от Міньку, якому замалим не відсікла голову сапою, добре пам’ятаю...



ГОЛОВОСІК



Сталося це десь у п’ятому чи шостому класі, у вересні, на Головосіка. Мінька Домки Круцьової був серед нас переростком, на років чотири старшим, вимахав на здоровенного рудого дядька, але замість того, щоб учитися, гасав за дівчатами, хапав їх за груденята та, загнавши в куток, м’яв, мов кіт мишу, гидко нявкаючи. За це його і прозвали Котярою. Мене не чіпав, по-перше, тому, що була найменша в класі літами і зростом, по-друге, відмінниця. А малих та ще й відмінниць Котяра не любив. Але, як виявилося, до пори до часу, а точніше до п’ятого чи шостого класу, коли й до мене, малявки, став чіплятися, просто проходу не давав... Від сорому перед учителями й огиди до рудого, аж кислого Міньки, я хотіла втопитися у ставку, бо встидалася татові поскаржитися. Справді, мені було легше втопитися, ніж розказати татові про ті сороміцькі зазіхання Котяри. Від розпачу я просто нетямилась. Тільки-но сучий Котяра заходив у клас, безсоромно підтягуючи свої сині шаровари, в яких ходив літо й зиму, та ласо на мене облизуючись, як я втрачала розум від бажання убити свого мучителя. У нахабній поведінці, у самому вигляді рудого, рябого від ластовиння, вічно оскаленого Міньки, було щось ненормальне, нелюдське. Знаючи про Мінчине походження, я грішним ділом навіть почала думати, що то фашисти спеціально знаходили таких вредних жінок, як Домка, підкидали їм таких дурнуватих дітей, як Котяра, щоб вони мучили чесних піонерів, сіяли розбрат, ненависть і... війну між людьми.

Одне слово, я рік жила у стані війни з фашизмом, можливо, як ніхто з моїх ровесників, розуміючи, що сподвигло на подвиги Зою Космодем’янську, Лялю Убийвовк і героїв-краснодонців.

А Котяра усе нахабнів, ніби навмисно спокушаючи мене, як казали мої тітка Вера, на великий і страшний гріх...

Але того пам’ятного вересневого дня я почувалася спокійно: першим уроком була праця, на яку Котяра ніколи не приходив. Отож, вибравши у шкільній майстерні собі замашненьку сапку, я побігла слідом за однокласниками, яких мій улюблений учитель Іван Матвійович повів сапати клумби біля школи. І раптом неждано-негадано з-за кущів вискочив, рикаючи та облизуючись, Котяра і... кинувся на мене…

…Більше я нічого не пам’ятаю. Точніше, пам’ятаю тільки свист сапи, що летить повз голову Котяри, залишаючи на його рябій від ластовиння щоці довгу червону риску. І – тишу, довгу, глуху, темну.

...Опритомніла, як мій тато під Яссами, лежачи горілиць на сирій землі. Тільки у темному небі наді мною висіли не спалахи трасуючих ракет, а перелякані тремтячі обличчя дітей і бліде, як місяць уповні, лице Івана Матвійовича.

Звістка про те, що я хотіла вбити Котяру, вмент облетіла школу, село, долетіла до сільради.. Мене, напівпритомну від шоку, відвели в учительську, і послали прибиральницю за татом у клуб. Тато прийшов, подивився на мене, як на чужу, і довго про щось говорив з директором, своїм другом. Усі були налякані, бокували від мене, ніби я й досі розмахувала сапою. Потім прибігла мама. Теж дивилася з таким жахом, наче в мене роги виросли, та все хапалися за голову: це ж – тюрма!

Моя мама найбільше у світі боялася тюрми. Але до тюрми не дійшло. Домка Круцьова не дала міліцію викликати, злякалася, що її саму посадять. Прийдуть у хату допитувати постраждалого Міньку, знайдуть самогонний апарат у коморі, чи дерть, яку вона на короварні крала, і посадять.

Отже, розійшлися з миром. Але на мене Домка довго косувала, навіть після того, як оформила Міньку в інтернат чи школу механізації, не можу сказати точно, але більше я його не бачила – ні в школі, ні в селі... А це зовсім не давно, вважай, через сто років, побачила на екрані телевізора серед народних депутатів... Стояв за спиною одного з високодостойних лідерів – чи то як соратник, чи як охоронець, не відаю... А може й не він, а хтось дуже схожий... але так уже дуже схожий, що рука моя мимоволі потягнулася за сапою...



ВИГНАННЯ З РАЮ



Бог врятував мене від тюрми, але не від ганьби. Щось зі мною після замаху сапою на Котяру, почалося таке коїтись... Чи то світ перевернувся чи іншим боком до мене повернувся, бо я стала помічати те, про що раніше й не здогадувалась. А часом мені взагалі починало здаватися, ніби мене взяли і вигнали бозна-куди із мого рідного села, де я все і всіх знала й розуміла, де мені було, хоча й не зовсім, але все ж таки затишно і надійно. А тут раптом – усе навпаки! Шкереберть і сторч головою! От іду я собі тітчиною Лідиною стежкою в Яр, де мама череду пасе, аж чую – кукурудза тріщить, видно, якась корова забігла. Я туди, корову вигнати, а там... тітка Ліда, дядькова Іванова жінка, а коло неї... зовсім не дядько Іван, а сусід дядько Семен – і... чогось без штанів! Той голий дядьків зад і товсті сліпучо-білі стегна тітки Ліди до сих пір мені ввижаються! Та це ще не все! Лиш-но я стрілою вилетіла з кукурудзи на дядькову Микитину леваду, як... наткнулася на тітку Марфину, Мальвінину маму, і Микиту Рудого – під копичкою отави... А Боже! Вилетіла в Яр, слава Богу, на самому вершку, на кручі, на тлі синього-синього неба – мама з палюгою, за худобою стежить, щоб у шкоду не полізла. А я, не худоба, а в шкоду знову вскочила: у шаливі, просто перед моїм носом, дембільзований солдат Сірожа Бурмаків мою товаришку Катрю Ліпину колошматить, та так, що та аж вищить, але солодко, як мед лиже!

Цей, як казали мої баба Тетяна, содом-і-гоморра, це спокушеніє сатанинське, як сказали б мої баба Наталка, якби, не доведи Господи, дізналися, буквально переслідували мене. Навіть у бібліотеці – святому для мене місці! Це ж треба, щоб серед купи книжок знайшла не казку про Колобка, а “Милого друга” Мопассана, а на додачу ще й “Страсті-мордасті” Горького... Звісно, з тих книжок я теж майже нічого не второпала, окрім того, що світ ділиться на два світи: дитячий – невинний, світлий, простий і зрозумілий, і дорослий – у якому коїться чорті що! А, може, то проти мене ополчилася вся сільська, некерована і неконтрольована після смерті моїх баби Тетяни, нечиста сила?!! І таке теж могло бути! Бо інакше, чого б то стільки всього... несосвітенного навалилося на мою бідну голівоньку? От і зараз, не встигла я череду замість мами розігнати по хатах, як женеться за мною Настка:

– Гайда, – каже, – на долину, там моя мама в засідці сидить. Чатує, коли мій тато буде проводити з контори свою полюбовницю тітку Онилку, Лєнину маму. Побігли комедію дивитись!

Побігли. Щодуху, щоб не пропустити комедію. Добігли якраз вчасно. Саме тоді, як Настина мама рвала коси тітці Онилці, а тато, ганебно втікаючи з поля бою, ледь нас в річку не струтив.

Та на жаль, битвою з полюбовницями не скінчилося моє відкриття дорослого життя. Лиш прибігла додому, на поріг стала – в хаті плач. Мама плаче, якусь дитину хоче викидати, бо їй стидно, що люди скажуть, та й Галя вже велика... і Юля-акушерка радить, буцім в такі роки небезпечно з дітьми заходити ...

А Боже, що таке? І через яку таку велику Галю моя мама хоче викинути якусь дитину? Чи не мого брата Івана?

Та найбільше мене вразили мамині сльози. До сьогодні я ніколи не бачила, щоб вона плакала, навіть на похоронах, навіть, коли тата забрав “чорний ворон”... А Божечку! Що це робиться, що це коїться! І все – на мою бідну голову!

І я впала у безпросвітній відчай від усіх тих дорослих проблем, важких, гріховних, темних... Врешті, від дурості дорослих, які не можуть собі раду дати зі своїм паскудним, трагічним і невлаштованим дорослим життям...

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_grishni_chesnishi_za_heruvymiv.docx)Galina_tarasyuk_grishni_chesnishi_za_heruvymiv.docx
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_grishni_chesnishi_za_heruvymiv.fb2)Galina_tarasyuk_grishni_chesnishi_za_heruvymiv.fb2