Галина Тарасюк - Грішні, чесніші за херувимів… (сторінка 14)

І раптом серед цих безпросвітних терзань мене ніби осінило чи освітило! Я враз усе зрозуміла: про яку дитину і яку Галю велику говорила ридаючи мама! Авжеж, мама буде мати дитину! Але через мене мусить її викинути! Але – чому? І тут я згадала – чому... Недавно ми перенесли велике горе: померла моя сестричка Ганька. Мама Ганьку обірвала, коли на току вантажила на підводи мішки із пшеницею... Тому Ганька народилася калічкою, три роки лежала, ні говорила, ні ходила, тільки очками синіми-синіми і розумними за нами водила... Куди, до яких дохторів не возили її, до яких бабів-шептух не носили її – безполєзно, як жалілася мама. Усе вивозили й виносили з хати, а Ганьку не врятували. А може, і в врятували б, якби не я... Авжеж, якби не я! Тепер я розумію, чому мама мене боїться!... Ой, Боже-Боже, чого я така нещаслива... Чого я не те роблю, чого за мною золоті верби ростуть?..

Згадалося, як за тиждень до Ганьчиної смерті мама її скупала, а купіль загадала мені вилити під одне із намічених нею молоденьких дерев, що росли перед хатою. Але я про те не знала, тому вилила... не під ті, що на вік чи на лік Ганьці мама загадала, а під те, що – на смерть...

І знову гіркі, тяжкі сльози здушили моє горло... Луче б мені мама не розказувала про те, або ще луче, щоб я була малою вмерла від Юстикової гірчиці, а жив би Андрушка, і Ганька, аніж таке горе, як я... Один Бог бачив, як я себе тоді зненавиділа за ту ненавмисну помилку, за гріх свій ненависний! У відчаї, що граничив з безумством, кинулась виривати дерево, шкрябати, нігті ламаючи, суху землю і засипати мокру страшну пляму довкола дерева... пляму на своїй совісті...

А вночі мені приснився сон, ніби я у Яру рву зелену-зелену траву і кладу на розстелену свою новісіньку шовкову жовту хустку...

Через тиждень Ганька померла, залишивши мене винною на все життя... аж до смерті! І від усвідомлення цієї вини безневинної, я знову зайшлася плачем. Я так ревіла, що вибігли з хати тато й мама, і стали допитувати, що скоїлось, а здогадавшись, що я підслухала їхню сварку, знітились, а тому дуже строго наказали:

– Ну всьо! Не плач!



... Моїм батькам не таланило з дітьми. Вмирали вони через одне. Старший за мене Ваня, який народився в кінці війни, – вмер. Я зосталася. Молодший за мене Андрушка вмер. Іван зостався. Після Івана – Ганька вмерла. І от мала вмерти ще одна сестричка... І то через мене...

Я не знала як зарадити біді, бо теж встидалася попросити маму, щоб мене не встидалася і... Зарадила моєму горю баба Наталка, яка грізно, страхаючи карою Божою, заборонила мамі викидати дитину...

Я була на сьомому небі від щастя. Це було навесні, а після Йордана народилася моя найменша сестра, яку мама назвала Надією.



НЕ ВВЕДИ У СПОКУСУ...



У селі її прозивали “Порох серця”, або – “Слаба”. Казали: “Ну ота, що слаба на порох серця”...

Казали – без насміху чи зла, лиш із легкою досадою, в якій вчувався легкий страх. Язикаті, охочі до пліток сільські жінки навіть у балачках обминали її десятою дорогою: гріха боялися. З одного боку, може й справді “слаба”, образиш недовірою, а Бог – усе бачить і чує, не встигнеш пельку стулити, як прикладе до ліжка хворобою, як камінчиком: лежи! А робити, Господи, хто буде? Та ж городу 60 соток, корова, свині, кури-гуси... А 12 гектарів бураків! Про дітей з чоловіком годі й говорити... А Бог дивиться й каже: “Лежи і мучся, знай як завидувати на чужу слабість!” Господи, спаси і вбережи від такої кари!

Але ж з другого боку...

· – Може б її в селі й понімали і навіть сочуствували, – сердилися мої тітка Веруся, переживаючи, як за себе, – якби ж воно не спокушало! А то тільки сапка починається, мамочко, бурани пруть, як татари, а її вже везуть бричкою присідательською до больниці! Як графиню! Усі з сапами удосвіта на поле біжать, а її одну – у район у бричці везуть, бо в неї порох серця! А в нас, тих, хто дивиться на таку неправду, серце не розсиплеться на порох?! А через якийсь тиждень: жінки з поля при місяці вертаються поморені, а її з больниці тою ж бричкою везуть, але вже з групою! І не встидається! Бо ж чи то люди не знають, яка то група? Знаємо ми ту групу... Ні совісті, ні стиду! Жара, а воно в якусь гуньку замоталося, слабу представляє. Та вже хоч би поза городи везли її, чи поночі, а то – при місяці! Бричка брязкотить – за три версти чути! Як насмішка над людьми! Але, Господочку, ще й ти матір Божа, простіть мене грішну, якщо вона по правді слабує.

При цих словах мої тітка Вера били себе дрібно-дрібно долонею по губах, шепочучи: “Не доведи Господи, не привиди Господи!”, – зітхали тяженько, робили паузу і ще більше переживаючи, вигукували:

· – Але – де? Здорова ж, як корова! Сементалка! А твар, щоб на слабу бути схожою, припудрить мукою вальцьованою... І в паход! Куди йде – стежечка біла слідом! Тої ж муки, кажуть люди, вже так накрав, так накрав, що замість дерті свиням корм замішує. О! Тож і вона, напудриться, замотається, як лахманка, та й суне до гамбаламторії. На укол. І не стидається!

Найбільшим доказом і ознакою людської порядності для моїх тітки був сором. Мої тітка й самі встидалися, як дівчина. Хоча... чому – як, коли вони й були дівчиною. І не тому, що їх не сватали, а тому, що не було кому. На той час, коли мої тітка виросли на дівку, в селі не зосталося жодного їхнього ровесника – усіх на Донбас забрали, на шахти. А старших війна вибила. Отож тітка лишилися дівкою. Правда, у зрілі роки та й під старість до них приходили свататись – то вдівці, то розвідники. Але тітка не проміняли своє вдовине дівування на сімейне щастя з удівцем. Причин було чимало, бо й смерті без них не буває, але найбільша – тітка стидалися, як це вони будуть лежати з удівцем на подушках, а його діти будуть усе те бачити.

Але найбільше у світі мої тітка соромилися... авжеж, слабості. Так їх мама, мої баба Наталка, навчили. Про що мої тітка Вера завжди охоче хвалилися:

– Ото, бувало, малою, як голова заболить чи в животі, біжу до мами скаржитись. А мама й нагримають: – Стидайся! Слабу дівку заміж не візьмуть! – Ото й по сьогодні стидаюсь... А воно, – переходять тітка на головну тему сільських дискусій, – не встидається! Ще й наче гонориться, наче задається тою болячкою, носиться з нею! Та носись собі, як курка з яйцем, але ж... якби ж не спокушала! А то, Господочку, саме копка! Бурак зародив, як голови кінські! За погоди треба вспіти – це ж в кожної норма – по 12 гектарів! Кожна вдосвіта з копачем на норми біжить, а її знову на бричці присідатєльській у больницю везуть – групу підтвердити! О, а я що казала! Вже й брички нема, нема вже й присідателя Сивухи, царство йому небесне, а її ще возять за тою групою.

Слово група тітка вимовляли якось особливо... якось так, ніби самі вони про ту групу мріють...

О, та вічна – трагічна своєю нездійсненністю мрія кожної колгоспниці про “групу”... Хіба що у часи Шевченка так іще кріпаки про “вольну” мріяли, як мої тітка – про групу. Але той папірець, та медична довідка, що звільняла від колгоспної поденщини, не лише дуже дорого коштувала, але майже неможливо було добитися простому люду до тих, хто її видавав. Ті, хто видавав її, були, як підозрювали мої тітка, для звичайного трудящого за сімома мурами.

Слухаючи тітку, я уявляла собі тих сім мурів і думала: “Скільки ж то років треба було ті мури всемеро мурувати, скільком людям і скільки грошей вгахкати, якщо ми вже третій рік хати не можемо змурувати: лиш відгодуємо свині, телятко, продамо, складемо гроші і віддамо заготовітєлю на шифер чи ліс, як заготовітєль... пропав! Разом з грішми”.

Не знаю, як та слаба на “порох серця”, а от ті заготовітєлі, таки встиду не мали. Ці шахраюги, що зграями ходили і їздили по селах, збираючи у довірливих і безпорадних (бо безпаспортних!) колгоспників криваві копійки на бляху, шифер, дерево та інші будматеріали, потоптали усе моє дитинство. Ми з тіткою, не розгинаючись, працювали на них. Звичайно, тато з мамою теж працювали, але все одно не так. В основному гарували на шахраїв ми з тіткою. Тітка виписували в конторі вибракуваних поросят, здохляків, як вони казали, і зносили їх у мішку до нашого хліва, бо тітка після смерті діда Кирила, хоч і жили окремо з бабаю Наталкою, але з нами однією сім’єю, або, як вони казали, помагали нам.

Отож тітка зносили навесні до нашої хати ті страшні, як з Бухенвальду, поросята, а я мала їх відпоювати тепленьким молочком, запихати кулешиком доти, доки вони не починали рожевіти і кувікати, як справжні поросята. А далі у меню свинтусів йшли, як казали тітка, лічебні бурани: дрібненько січена кропива, живокіст, щавель, присмачені кулішем. А коли під осінь підсвинки виростали на добрих свиней, у хід ішла вже бурякова гичка, яку я тоннами переносила поночі з колгоспних бурякових гонів у наш хлів.

Тітка мої мене любили за те, що я “така сама дурна до роботи, як і вони, і крепка”.

Заради такої похвали я була готова хоч цілу ферму свинячу годувати, лише душа боліла за невезучого тата, бо ж чула: знов віддав першому попавшому заготовітєлю так тяжко зароблені нами з тіткою гроші. Та, нарешті, Бог зглянувся, ми долабудали хату, вкрили бляхою дах і на Октябрські справили новосілля.

Отже, у моїх тітки Вери тепер залишилась тільки одна мрія – про групу. Не-здій-с-не-нна! Бо за звичай групу давали тільки жінкам сільського начальства. Головисі першій – за давлєніє. Тому-то моїх тітку і кликав бригадир частенько сапати на городі в головихи.

· – А норми? – резонно запитували мої тітка. – Хто буде сапати моїх 12 гектарів бураків, три – соняшника, п’ять – кукурудзи, баштан в Чагарах і поминдори коло Жолубка?

– Не переживай, я тобі запишу по два трудодні за день.

Тітка цього лиш чекали і згоджувались. А на ранок заходили за мною, і ми йшли сапати слабій головисі. Але коли вже й комірник став тітці загадувати сапати на своєму городі замість своєї слабої на порох серця жінки, тітка не витримали і сказали комірникові, все що думали про все “темне, безграмотне, що з кріпаків випасалась, а в пани не вписалось”.

Мої тітка теж мали тільки три класи, але знали все. Про що не спитай, тітка знають. А найбільше, як мій тато, про людську несправедливість, через яку один панує, а другий – бідує. І хоч би здихав, а групи йому не бачити!

О, це грізне, невмолиме нічим почуття соціальної несправедливості! Це воно зробило мене робсількором районної газети “Трибуна праці”. Першу свою замітку я написала про симулянток і про те, як несправедливо їм дають групи. І дала прочитати замітку татові.

· – Ніколи не пиши більше пасквілів на людей. Тим паче, наших, сільських, – сказав тато замість того, щоб похвалити.

Я тепер думаю, що така різка критика могла убити в мені взагалі бажання братися за перо. Але тато знав, що робив.

· – А що писати? – ощирилась до тата моя вражена людська гідність.

· – Вірші, оповідання... мало що можна писати... – кинув тато відчепно та й пішов собі. Ображена, я побігла з дописом до тітки. Тітка довго дивувалися, не могли повірити, що то я сама все те написала, а в кінці сказали, що тато правду каже: отих паскалів на людей не треба ніколи писати.

·

Отак я отримала перший урок журналістської етики, ще не відаючи, що стану журналістом і все життя віддам цій каторжній праці. Жаль, тільки, що не могла зарадити, в газеті працюючи, моїм тітці з групою: тітка позоритись перед людьми не захотіли.



СВЯТО РИБИ Й КОНОПЛІ



Але бувало й на моїй вулиці свято. Часом мені здається, що я прожила кілька століть, кілька епох. Від середньовіччя починаючи. Адже, коли я пішла в перший клас, у нашому селі не було ще електрики. Я вчила уроки при гасовій лампі, при якій мій тато читав книжки, а мама пряла. І я, вивчивши уроки, бралася до кужеля. Веретено так і фуркотіло у моїй маленькій долоньці. Так я заробляла у колгоспі свої перші трудодні. На той час вже й Сивуху зняли, і ніби жити стало легше і заможніше, і техніки побільшало, а жінки все одно ще косили косами горох, а пшеницю обжинали серпами, а пізньої осені по-давньому, як ще з діда-прадіда, у річці мочили коноплі, або прядиво... Матірку – на мотуззя, плоскінь – на полотно домоткане, рядна та кропив’яні мішки.

Це була друга велика осіння громадська подія. А перша, коли спускали перед празником, храмовим святом, громадський ставок. О-о-о! Ото була подія. Тоді до ставка сходився весь народ. Жінки з дітьми з греблі спостерігали, як чоловіки, у високих рибальських чоботях, бродили по коліна у масному намулі і згортали у відра, мішки, сітки величезних, вигуляних за літо королівських та дзеркальних коропів, окунів, здоровенних крапчастих щук, вусатих сомів та в’юнів, яких інші чоловіки, ті, що на березі, зсипала у високі діжки з водою і відвозили возами у колгоспну комору. Але люди на греблі з нетерпінням чекали кульмінації рибальського свята.

Тож, коли, нарешті, від’їздила остання підвода з великою рибою у величезних діжками, завгосп Плясун, татів кум, махав рукою і з греблі в намул, що аж сяяв від дрібнішого риб’ячого срібла, кидалися з відрами, мішками і кошиками усі, хто хотів не так на дурняк поживитися, як взяти участь у цій безпрограшній болотяній риболовлі. За звичай то були чоловіки й парубки, жінки, дівчата і діти підбадьорювали вигуками, порадами та жартами своїх годувальників із берега. Регіт стояв над ставком – аж луна йшла.

За годину завгосп Плясун, який теж весело спостерігав за змаганнями – хто більше хапне – давав команду вилазити і риболови, перемащенні намулом, як чорти смолою, вилазили на берег зі щедрим уловом. Коли вилазив останній, Плясун опускав на лотоках заставки, і вода, що поступала річечкою від Кирилячого ставка, потиху покривала масний намул, обіцяючи на завтра наповнити громадський ставок по самі вінця.

Тато у такі дні теж виносив на берег відро риби і відро скойок. Ніс у гурті таких, як сам, замурзаних дядьків додому, а ми з Іваном, що вже тоді підріс, бігли слідом, веселі і щасливі, підбираючи рибу, що вискакувала із повного з верхом відра, та скидаючи її у зелений (воєнний) татів кашкет. А вдома висипали рибу у приготовлені мамою дерев’яні ночви та цинкові балії – і ще мали три дні риб’ячої радості. А на храмове свято – холодець з коропів, юшка з карасів і пліточок, в’юни в’ялені, соми смажені, щуки печені, раки тушковані. Ото був празник!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_grishni_chesnishi_za_heruvymiv.docx)Galina_tarasyuk_grishni_chesnishi_za_heruvymiv.docx
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_grishni_chesnishi_za_heruvymiv.fb2)Galina_tarasyuk_grishni_chesnishi_za_heruvymiv.fb2