Галина Тарасюк - Грішні, чесніші за херувимів… (сторінка 3)

· Родичі заходять – у клубах морозного свіжого повітря, роздягаються, всідаються за столи, на яких уже сивіє на тарілках морозцем холодець, парують у мисках голубці, бараболники з м’ясом, смажена капуста з окостом, рум’яніють, пахтять гори пиріжків, біліє у мисках колотуха (сметана із сиром)...

· Які злидні?! Де вони? Якби хтось чужий у цю хвилину нагодився до вас у хату, в житті б не повірив, що круглий рік ця хата знає тільки пісний борщ і кашу – і то не завжди з молоком, а лише того тижня, коли приходить ваша черга корову тримати. Тоді без молока зостаються напарники Майстренки, з якими ви навпіл свою Муру – корову тримаєте, бо одним важко.

· Але й це не головне. Головне почнеться тоді, коли гості заколядують. На чотири голоси. Та де?! На сім октав і на всі регістри! А до того ти з дівчатами встигнеш заколядувати кожній хаті на кутку. І не якоїсь “колядую-дую, бо ковбасу чую”, а найкращих колядок, яких вас, малих, ще з осені вчили щовечора старші.

·

· Ой пишна-красна та Галя панна,

· Ой дай Боже...

·

· Або:

·

· Ой на річці на Гордані

· Там Пречиста ризи прала,

· Щедрий вечір, Святий вечір!

· Там Пречиста ризи прала

· Свого сина сповивала.

· Щедрий вечір, Святий вечір.

·

·

· І ХЕРУВИМИ СЛАВУ СПІВАЮТЬ

·

· А от вже й вечір... А видно, як у день – знизу сніги світять, а з неба – місяченько. А зірно як! І зорі – як горіхи волоські! Доки дорослі ще розспівуються чи то розколядовуються по хатах, малі колядники зграйками пурхають з обійстя на обійстя. Старші, школярі, з осторогою, обминаючи ворота вчителів і партійних, а малечі – море по коліна, а сніги – по плечі. Підбіжать під хату, стук-стук у шибку:

· – Дядьку, тітко, можна колядувати?

· А з хати:

· – Можна! Просимо! Бог у поміч!

·

· Ви й вріжете – хто в ліс, а хто по дрова:

·

· Чи вдома-вдома та й пан-господар?

· Ой дай боже!

· Чи вдома-вдома ясная жона?...

·

· Але вас однаково усі хвалять і пригощають цукерками, горіхами, пряниками, часом – копійками, дивуючись:

· – А хто ж це вас такої славної колядки навчив?

· Доколядувавши до ставка, чи то пак, до кінця своєї вулиці, ти повертаєшся додому, бо ще шукати будуть. Ага, якраз! Шукати! Чи їм до тебе? В хаті вашій аж вікна дзвенять від колядок.

·

· Вже херувими славу співають,

· Ангельські хори Спаса вітають...

·

· Лине в тихих зірних небесах над твоєю хатою, і ти, з торбою наколядованих горіхів і пряників, завмираєш коло хвіртки, шукаючи поміж зорями в небі невидимих срібноголосих янголів і пресвітлих херувимів із серафимами.

·

· – Ото колядували – аж на хаті верх здіймали, – згадуватимуть твої дядьки, тітки й дядини, зійшовшись до вашої хати уже щедрувати. Від вас і Маланку поведуть селом. Бо ж як інакше, коли тато водночас заводило й Маланка – в маминій вишитій сорочці, в намисті, байдуже, що з вусами! А тітка Ганя – Василь, а дядько Тьома Старший – циганка, а решта такі розмальовані, що й не впізнаєш – хто й що.

· А через деякий час мама, що через вас, малих, зостанеться вдома, як завше буває, скаже:

· – А ну-но, Галю, піди на причілок, послухай, де тато...

· І ти біжиш на причілок хати, слухати, де ж тато, бо ти татків розкішний тенор за сто верстов, з-поміж тисяч голосів упізнаєш. І взагалі, розбиратися в голосах тебе тато навчив, от тільки не навчив ще на трубі грати.

· – Нащо тобі та труба, вчися он кужіль прясти, рушники вишивати! Бо он уже сватачі йдуть! – каже мама і йде шукати у скрині обичайку, а в прискринку – муліне...

· Але сьогодні, слава Богу, свято велике, нехай рушники спочивають, а сватачі – підростають... Тим часом ти стрибатимеш туди-сюди через поріг, простоволоса, вслухатимешся у морозну місячну і врочисту ніч, щоразу радісно сповіщаючи про пересування Маланки по селу:

· – Почали від Кирила Петра Івасьового! Ой, уже коло кума Федули!.. Коло кума Тадея!.. На Ґонти подалися до дядька Тьоми!.. Коло друга Плясуна!.. Біля клубу! На Громівку пішли! Либонь, до брата Саки!

· – Що вони там співають? – тривожилась мама.

· – Щедрують! Либонь-таки коло брата Саки.

· Братом Сакою тато й дядьки називали приймака якоїсь далекої вашої родички, привезеного нею із якоїсь Западної. Поїхала по хліб у сорок сьомому, а привезла Саку. Дядьки з татом прийняли того Саку, єдиного чужака, у своє братство тільки тому, що мав гарний задушевний голос і знав силу-силенну западенських пісень. Далекої родички ти в очі ніколи не бачила, зате брата Саку твоя мама вже бачити не могла через його пісні. Тож коли брат Сака, прийшовши до вас на свято, зазвичай вставав на весь свій невеличкий зріст і починав співати, як “на фурфурі стояв і фурфур ладував” або “Повіяв вітер степовий”, мама виходила з-за столу, а коли тато заспівував тихо “Ще не вмерла...”, а всі дружно підхоплювали, мама виходила з хати. Ставала коло хвіртки і стежила, чи ніхто чужий не підслуховує. Бо вже так було: хтось, кому треба, підслухав і, кому треба, доніс і за татом приїхав чорний ворон... Серед ночі, коли ти спала і нічого не чула. Тому торік і не було у вас Різдва... Мама ж повернулася лиш на Водохреще і не сама, а з малим Іваном, де вона тільки його взяла, такого гайдамаку...

·

· Мамина тривога через ті співи передавалася дядині Ликері, які непомітно для інших (але не для тебе!) штурхали дядька Олексу під бік і просили, лагідно, як лиш вони вміли:

· – Альошо, Альошо, давайте луче щедрувати.

· Тато обривав пісню, хмурнів-хмарнів та за мить безтурботно вигукував:

· – Не переживайте! Не ті вже часи! Сталін... здо… хо-хох…Ладно! Бог з ним! Справді, давайте луче щедрувати...

· Тато бадьорився-мужався, хоч бабі Тетяні, ти сама не раз чула, скаржився:

· – Часи помінялись, а страх хапає за плечі...

·

· Певно, той страх не лишень твого тата хапав за плечі, бо захмеліле застілля, раде, що обійшлось без політичних баталій, полегшено зітхало і радісно зачинало:

·

· Небо і земля, небо і земля,

· Нині торжествують,

· Ангели й люди, ангели й люди,

· весело празнують,

· Христос родився, Бог воплотився,

· ангели співають, царії вітають...

· чудо, чудо прославляють...

·

А маму й на Різдво не покидала тривога. Гості – у двері, а мама до діда з бабою – з лементом.

– Хоч ви б, мамо й тату, спиняли його! А то лиш: здох та здох! Хоч кілля йому на голові теши! Один здох, чекай таких самих двох! Там, – кивала головою кудись у бік, – лучих нема!

І як у воду дивилася! Бо скоро звідти, куди мама кивала, дочекався тато замість Сталіна кукурудзяного царя Микитку... аби теж його шпетити. Але поки що тато царя Микитку хвалить за якийсь культ, що той буцім розвінчав...

Здається, ти й досі біжиш на причілок хати і ловиш гострим вухом татів тенор, що уже веде колядників чи щедрівників із Громівки через Кирилячу греблю до ваших родичів по тітці Ганні – Мосьондзів. Врешті, набігавшись та втомившись, як той козак у дозорі, засинаєш. І вже крізь сон просиш Бога, щоб ніколи більше до вашої хати не прилітав чорний ворон...



ПЛАЧ САМАРЕТЯНКИ



Але назавтра, ні світ ні зоря, прилітають коршаками дядькові хлопці і кажуть:

– Ми прийшли тебе фотографувати.

Ти ж бачиш, що це не правда, що вони бре... (за слово брешуть мама б’є по губах) ...обманюють, що в них навіть фотоапарата нема, і – віриш! Хоча насправді, не віриш, але хочеш вірити, що в них є фотоапарат і вони прийшли тебе фотографувати, як дядько Іван Мосьондз – один на всеньке село фотограф – часом приходить. А якщо вже зовсім по правді, то тобі страше-е-нно хочеться гратися, і ти бігом злазиш із печі, шукаєш на миснику гребінця, біжиш у холодну хату до дзеркала чепуритися. Із дзеркального срібного марева у вишневій різьбленій рамі на тебе дивиться заплетена тісно (аж очі вилазять) у чотири білявеньких кісочки щаслива Гапка, яка, і ти це знаєш, знаєш наперед, дуже скоро вмиється гіркими сльозами, бо хлопці свого не попустять і не пропустять, аби над тобою, бідною, довірливою Гапкою, як кажуть твої баба Тетяна, та не позбиткуватися...

Уже ж таке було! І не раз! Бувало, кличуть з Карнавкової межі, зарослої кропив’яними, в ріст чоловіка, хащами, закиданої колючими гілками акації:

– Хочеш побачити ойойкове гніздо? Іди сюди! Тут їх повно!

– Де? – біжиш. – Покажіть!

Та не встигаєш зазирнути в ріще, як уже кричиш звідти:

– Ойо-йо-йой! Поможіть!

– А що, побачила ойойкове гніздо?! – аж за животи беруться від сміху Петро з Миколою вже з долини баби Онисі.

І ти ридаючи, обдираючи на собі шкіру і плаття, вилазиш з того ріща, і йдеш жалітися бабі Тетяні, бо тато з мамою – не хочуть мішатися до дітей.

Переплакавши, зарікаєшся більше ніколи не слухати Петра з Миколою, навіть не обзиватися до них, так наче їх нема. А вони, як на зло – тут як тут, мов Пилип з конопель. І ще крикнути не встигнуть:

– Йди побачиш півників лопухових!

А ти вже біжиш, летиш і, роззявивши рота: – Де? Де? Де ті півники? – питаєш.

– Щоб їх побачити, треба спочатку реп’яшком руку потерти, – дурять тебе хлопці. Ти знаєш, що вони брешуть, та все ж наївно простягаєш руку і тупо дивишся, як вони тобі зелененьким реп’яшком труть зап’ястя. За мить на тому місці проступає подряпана рана. Вона пече таким пекельним вогнем, що від болю й образи ти аж виєш, і готова вбити збиточників, але за ними уже й слід прочах! Нема! Доти не з’являться, доки нових фокусів над тобою не придумають. А придумають – тут як тут!

Ото ж і зараз: Петя дістає з кишені якесь пуделко, а Коля біжить до печі, засовує руку в челюсті, тобто в комин над припічком, набирає на палець сажі – щоб тобі славно брови підмалювати для фотографії, бо ти руда-рижа, як Баранчиха.

– Я не руда, – ображаєшся, але вони не зважають і наводять тобі марафет. І ти, як дурне, покірне теля, слухаєшся!

– Але плати гроші наперед! – кажуть хлопці, розмалювавши тебе, як того, що в бовдурі сидить. – Бо не будемо фотографувати.

І ти, вчена, та не навчена, лізеш на піч, до тайничка за комином, де ховаєш у сірникових коробочках увесь свій безцінний скарб: рябеньку квасольку (гратися в череду), різнобарвні ковпачки (корки) від пляшечок з-під одеколону “Бузок” і “Шипр” і ... звичайно, наколядовані-нащедровані гроші... І не встигаєш зоглянутись, як нема ні грошей, ні дядькових хлопців, тільки купка паперових квадратиків з мармизами, намальованими фіолетовим хімічним олівцем, та ще ти сама, розмальована, як дідько, липкою, масною сажею, яка ні-і-ічим не змива-а-га-га-га-ється-я-я...

Звісно, ти плачеш, і ще живі твої баба Тетяна, розстроєні, що на їхніх очах така несправедливість творилася, сваряться на дядькових хлопців:

– От польська кістка! От пся крев! От же ж любить збиткуватися та на дурничку паном бути! Отаке пшепрошам – на соломі спить, зубами ськається, а паном величається...

Так ти мимоволі стаєш учасником задавненого, прихованого міжетнічного конфлікту на родинному ґрунті. Здивовано дізнаєшся, що у вас в роду одні – українці, а інші – поляки, кажуть, ніби й татари були, добре, що від циган Бог милував, а то вже була б тобі, бідній, клямка й гаплик! Обдерли б, як цап липку!

А татові – смішки!

– Чого бідне, бо дурне! А чого дурне, бо бідне! – каже замість того, щоб відлупачити добряче дядькових хлопців. – Оце тобі наука!

Але дядину Люсю, хоч вони й мама вредних дядькових хлопців, і теж польська кістка, ти любиш, незважаючи ні нащо, бо тільки дядина Люся твоє ім’я вимовляє не так, як усі: Галю! – а лагідно, ніжно, наче по голівці гладить:

– Га-а-а-лю, Га-алочко... Галю-ю-юню...



ВЕЛИКДЕНЬ



Тато повернувся з тюрми ранньої весни, якраз перед Великоднем. Але ти самого тогорічного Великодня не пам’ятає. Інші – пам’ятаєш: смарагдово-сонячні, якісь тривожно-трепетні. Оскільки в селі не було церкви, то ви, як звичай велить, розговлялися, освяченими маминою молитвою сирною паскою та писанками, які ви з бабою Тетяною розписували у чистий четвер на припічку коло гарячої печі, щоб не застигав у мисочці віск. А потім ти бігла в Яр, де вже діти з усього кутка котили крашанками згори та цокались ними – хто кого поб’є.

А от Великодня того року, коли повернувся тато, не пам’ятаєш. Повернення тата ніби заступило у твоїй пам’яті свято. Пам’ятаєш, що це було перед Пасхою, ранньої весни. На ставку ще плавав лід, на городах де-не-де білів сніг, але дороги в селі вже розгасали так, що ногу важко було витягнути з болота. Мабуть, було по обіді, і, мабуть, в неділю, і, здається, ти знову ж таки йшла від дядька Тьоми – то брьохкаючись у болоті, то стрибаючи попідтинню по латочках ніздрюватого снігу. День був сірий, холодний, сумний. Підбадьорював тільки веселий шурхіт горіхів у вузлику.

На душі теж було сіро, холодно і сумно. Додому не хотілось вертатися, бо й там сумно: кричить, як на пуп, малий Іван, сваряться баба Тетяна, трясучи колискою з такою силою, наче хочуть витрусити з неї малого засранця, ходить чорна та темна мама та все у вікно поглядає – тата виглядає, якого перед Різдвом забрав чорний ворон у якусь командіровку.

· – Туди, де командірами стають? – питала ти.

· – Туди... – зітхала мама у твій бік, а до баби:

· – Сталін помер... може, випустять?

· – А щоб його, каїна окаянного, сира земля не прийняла, а щоб його, людожера лютого, дикі звірі розірвали, чорні круки ізклювали... – починали свої прокльони, розгойдуючись разом з колискою, твої баба Тетяна.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_grishni_chesnishi_za_heruvymiv.docx)Galina_tarasyuk_grishni_chesnishi_za_heruvymiv.docx
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_grishni_chesnishi_za_heruvymiv.fb2)Galina_tarasyuk_grishni_chesnishi_za_heruvymiv.fb2