Галина Тарасюк - Грішні, чесніші за херувимів… (сторінка 4)

· – Мамо! Господь з вами! Та ж скрізь – вуха! Чи ви хочете, щоб нас із малими дітьми в Сибір погнали, чи в хаті спалили?! – тихо лементіла від печі мама, а на її блідому лиці блукали тривожно-багряні відсвіти вогню, лякаючи тебе спогадами про недавні пожежі.

· – Ву-у-ха... Ой, ву-у-уха! Щоб їх тому Савці розтрипроклятому та киплячою смолою пекельною позаливало, та дратвою позашивало, та...

· – Мамо! Згляньтеся над си-и-иротами, – благала мама твоїх невгамовних бабу Тетяну.

· Баба переставали клясти, зате починали з горя голосити, а мама, впавши головою на припічок, беззвучно здригатися всім тілом, що було ще страшніше... І від того жаху сердечко твоє тріпалось, як пташка в кулаці, болісно потенькуючи: тень-тень, тень-тень...

А в хату, як на лихо, чортом диха, шасть – Текличка:

· – А чо’ ж це ви так зажурилися? – улесливо медом мастить.

· – За Сталіном плачемо, – огризалися люто мої баба Тетяна, а мама схоплювалась і тікала з хати, від гріха подалі.



Згадавши, що тебе вдома чекає, шкодуєш, що не зосталася ночувати у дядька Тьоми. Спала б на перинах... Дядько з дядиною – багачі. На ліжках – білі подушки, покривала з узорами, одіяла ватні у квітчастих простирадлах. Не те що у вас: на полу сіно, вкрите старим рядном, а на рядні баба Тетяна – під кухвайкою, співають, маму до сліз доводячи політикою:

Сидить баба на рядні та й щитає трудодні,

Ціле літо проробила – кіло гречки заробила.

Тепер можу пишатися –

Є що їсти, в що вбратися!



Це баба так розважають себе, щоб не повішатись. Бо насправді нічого вже у вас нема. Усе віддали защітнікові. Зосталися голі й босі. Лишень малий Іван у колисці репетує, та на печі, у просі, дід Омелько вигріваються, бо слабі... І коло того всього – квокче мама, як із хреста знята... А защітнікові все мало. Що Божого дня – в хату суне. З шанькою. Так твої баба Тетяна називають його здоровенний, як мішок, із якого коней годують, портфель. Баба Тетяна зціплюють зуби, щоб не лаяти й не сваритися, а мама біжить до Пиндиків позичати сала і яєць для ненаситного защітніка, щоб він твого тато захистив від того, хто його так довго в командіровці тримає.

М-да, не подумала ти... А тепер уже й вертатись далеко... І споночіє скоро...

Стоїш на греблі і міряєш, куди ближче: додому чи до дядька? І чи встигнеш завидна? Наче однаково: що вперед, що назад. Але в дядька – затишно, добре, дядько жартують, дядина жаліють, хоч про тата не згадують, наче він помер. А може, й умер, бо чого б тоді мамі зітхати: сироти ви мої та сироти ви мої... А як не вмер, то чого не вертається зі своєї командірської діровки... Що то за діровка така вже татові дорога, що без нього навіть Іван народився... На Івана Хрестителя... Тут таке горе, тата чорний ворон забрав, злидні, а Йван взяв та й народився! А тепер кричить, як на пуп, спати не дає! Баба вже заморилися колисати... Кажуть, що якби Іван не вдався у якогось їхнього прадіда-гайдамаку, то вони б його у сніги викинули.

– Галю! Чого ти стоїш, тут, дитино? Твій тато з тюрми вернувся!

· – З тюрми? – дивуєшся. Ой Божечку ж мій Божечку, з якої тюрми? А хіба він не в командіровці?.. Але про що ти думаєш? І чого стоїш? Біжи, бо ж тато вернувся! Де б він не був, але – повернувся! Божечку ж мій Божечку, тато живий, і він повернувся!

І, щоб скоротити шлях додому, ти кидаєшся стрімголов із греблі в долини, ще вкриті плямами снігу і потрощеними дзеркальцями криги. І... провалюєшся крізь крихке льодове скло по коліна у трясовину. А Божечку, хоч би не втопитися! Бо ж тата не побачиш... Рачки видираєшся з калабані на тверде і, вже обминаючи підступну кригу, біжиш по розмоклій стежці, ковзаєшся, падаєш, встаєш і знову біжиш. Холодна брудна вода хлюпає через халяви кирзових чобіток, заважає бігти. На бабиній Наталчиній леваді зупиняєшся, виливаєш із кирзачків намул і біжиш далі... Як у важкому сні, ніби на одному місці... Ніби сто років біжиш, нарешті, на сто першому – ваш город, і садок, і межа, і ти стежкою по ній – догори... А сердечко б’ється десь під горлом, готове вискочити, випурхнути...

Ще трохи – і ваша хата. І двері... Заходиш – а там уже повно людей. Хто плаче, хто сміється, і всі разом говорять... Тато знімає шапку, хреститься на покуть, і... тобі перехоплює з дива подих... цілує маму! В губи! При людях! Ти такого ще не бачила! Добре, що баба Наталка не бачать... Але баба Наталка бачать! Сидять коло баби Тетяни на полу (таке теж уперше бачиш) і... плачуть! Обидві. І ти собі, дивлячись на них і на тата, змарнілого, худого, налисо стриженого, але живого свого тата, заходишся щасливим ревом.

... І такий був Великдень у твоєму житті...



ВОЗНЕСІННЯ



Взагалі, у твоєму маленькому, зовсім крихітному життя вже відбулося дуже багато всього і всякого – і веселого, й доброго і страшного... Стільки всього, що воно не вміщається у твоїй голові. І ти не знаєш, де те, що було, а де те, що снилося, а де те, що й науявлялося та старшими наказкувалося...



Мені не вірили, що я пам’ятаю себе із двох років. Може й так. Може й не пам’ятаю те, що відбувалося у світі довкола мене, але я пам’ятаю те, що відбувалося в мені, і чого ніхто, крім мене не пережив, тому не може ані ствердити, ані заперечити те, що півторарічна дитина насправді пам’ятає – ПЕРШЕ ВІДЧУТТЯ СЕБЕ НА ЗЕМЛІ, і той крик тріумфу, яким дзвеніла до неба кожна клітинка мого єства:

– Я – є! Я існую! Я стою на землі!



Я СТОЮ на високій, але пологій горі, порослій ріденькими гострими списиками молоденької травички. У самім низу, в підніжжі гори – хвіртка. Хвіртка – відчинена просто на дорогу. Дороги не пам’ятаю, чи не хочу пам’ятати у цей великий для мене день – першого відчуття СЕБЕ НА ЗЕМЛІ. І це добре, що тоді спрацював інстинкт самозбереження, інакше сам вигляд розгаслої на весні сільської вулиці, розбитої возами і тракторами, відбив би у мене бажання кидатися зі своєї янгольської гори на дорогу, що вела у грішний людський світ.

– Боже! Розіб’ється! Розіллється! – чую над собою, але десь далеко позаду, мамин переляканий голос і різко пригальмовую перед самісіньким просвітом хвіртки, мов на краю безодні. Але мене щось ніби штовхає вперед, розгойдує маятником, і тільки страх з усього розгону полетіти сторч головою в болото, в калюжу, на гострі, тверді грудомахи, захлинутись багном, розбити носа і лоба, втримує на ногах!

Отже, мій перший осмислений земний досвід: СТРАХ ПЕРЕД БОЛЕМ І ПОРАЗКОЮ ТЕЖ ТРИМАЄ НА НОГАХ! Трагічний досвід, бо земля вперто, невблаганно, хоч і повільно, вислизає, тікає з-під ніг, готова кожної миті розверзтися безоднею. Ще темно. Ще не видно неба, і нічого невідомо про Бога, хоча звідкись згори тихим мерехтливим світлом сіється на тебе тепло й рідні голоси. Та все одно – ще так одиноко і страшно віч-на-віч зі світом. І так високо падати! Хоча... навіщо падати? Коли, як підказує попередній неосмислений досвід, можна тихенько підігнути ніжки і м’яко гепнути на пухкеньку гепу. І земля знову стане близькою, твердою і надійною, її можна буде помацати, погладити, понюхати, лизнути і навіть з’їсти... Це заспокоює. А заспокоївшись, тихенько розвертаєшся і – бігом-бігом на чотирьох – від прірви, геть! Геть – від незнайомого, а тому чужого світу, щоб радісно вткнутися писочком у рідні ноги, вчепитись у рідну спідницю, вилізти на рідні руки... Бігом-бігом, подалі від небезпек і випробувань.

СТРАХ РУХУ, СТРАХ ПАДІННЯ МИНЕ, ОДНАК... МИНЕ З НИМ І ГОСТРА ПРОНИЗЛИВА РАДІСТЬ ПЕРЕМОГИ. А так не хочеться!...

Тому другий мій осмислений життєвий досвід: мусиш вчепитися щосили ногами за землю, пальчиками, п’ятами – і втриматись... Доти, доки прийде підмога.

А ось і вона, рідна!

– Який відчайдух! Справжній козак! – хвалить підмога щасливим від гордості татовим голосом, підхоплює мене з холодної землі на теплі руки і підкидає вгору. Ух! Ух! Ух! Як страшно і гарно злітати, літати, летіти! Виявляється, крім землі є ще щось неосяжне, сліпуче, радісне, у якому можна літати. Небо!

От і третій, здобутий за цей день і осмислений земний досвід: РУХ УПЕРЕД – НЕ ЗАВЖДИ ПРИКРЕ ПАДІННЯ ВНИЗ, ЦЕ ЩЕ Й РАДІСНИЙ ЗЛЕТ УГОРУ.



І четвертий: ПЕРЕМОЖЦІВ ХВАЛЯТЬ І ПІДКИДАЮТЬ У НЕБО.

– Дай-но-ся й баба тебе похвалить! От молодця! От козир-дівка! – тішаться десь за межею мого зорового поля невидимі баба Тетяна. Я їх не бачу, як і тата з мамою. Я тільки чую їхнє тепло... Хмаринка мерехтливого лагідного світла долучається до маминого й татового тепла, і я пливу у м’яких, затишних, рідних оболоках, засинаючи, втомлена відкриттями і перемогами.



МІЙ БРАТ ЯНГОЛ



Другий момент осмислення СЕБЕ НА ЗЕМЛІ: стара наша хата. Широкий піл. Над полом – колиска. У колисці – ляля. Вона зветься – мій брат Андрушка. Біля колиски я і не я, а щось таке, чим ніколи в житті більше не буду, – одна янгольська любов, якою може любити тільки янгол янгола.

Андрушка був янголом і дуже скоро покинув свою колиску над широким полом у старій нашій хаті і полетів у небо до Бозі. Хто цей БОЗЯ, ніхто не каже. Але, мабуть, хтось ще більший і сильніший за тата, і маму, і діда, і бабу. І за всіх добріший, якщо до нього полетів мій брат Андрушка. Сталося це тоді, коли захворіла мама і її відвезли в больницю в Гайсин. Покинутий мамою Андрушка засумував і теж захворів, але до Гайсина його не довезли: спурхнув із воза янголом і – полетів, осиротивши маму з татом і мене.

Більше я себе в той час не можу пригадати. Ніби я теж кудись відлетіла була. Ніби мене теж не стало. І це було справді так, бо ми ЖИВЕМО лише тоді, коли по-справжньому любимо...

Так у моє маленьке, як горошинка, життя одночасно зайшли Любов і Смерть – білим янголом. І посіяли в моїй бідній маленькій душечці таку смертну тугу, від якої міг врятувати, певно, тільки мій дитячий БОЗЯ. Але він не хотів мене забирати на небо...

...Я повернулася до себе і на землю, коли приїхала з больниці мама. Вона взяла мене на руки, притулила до теплих грудей, і ми пішли... кудись ми пішли, до якихось людей, яким мама розказувала (пам’ятаю до слова):

· – Зробили мені операцію, наче все добре, мами приїжджають обидві, кажуть: усе добре... А душа – ниє, так тяженько ниє, так додому рветься... Не можу місця знайти! Лиш розрішили після операції вставати, вийшла в садочок, а там вишні порожевіли коло огорожі. Стою, скубаю ті вишні, а йде, бачу через огорожу, Савка Вальовський (це ім’я переслідуватиме мене все дитинство, як фатум, і все життя – як символ усіх людських зол і пороків), теж у больницю йде, побачив мене, став, дивиться, питає: чи це ти, Ксеню, чи не ти? Така марненька стала, наче не ти... Та що дивувати, коли таке горе спостигло: і сама слаба, ще й на таку страшну болєзнь, і дитина вмерла. Бідна, ти, душко, бідна.

Як почула я ці слова – так і сіла хрящем.

· – А ти що, не знала? – дивується Савка. – Ой дурний же ж я, дурний! Ой бідна ти бідна... – та й побіг. А я сидю хрящем і знаю, що то Андрушки мого нема.

· – Ба-а-чиш, душа все чує, все зн-а-а-а-є... – каже скрушно хтось, а хто – не пригадую. – Ти б поплакала, Ксенько... Горе треба виплакати...

– Не можу, – стогне мама. І той стогін віддається в мені такою страшною розпукою, що я починаю плакати, беззвучно, щоб не розсердити маму. А то вона розсердиться і піде назад у свою больницю... Плачу і гладжу пальчиком ніжно-рожеву шовкову пелюсточку-вавку на її білому лиці, білому, ще білішому, ніж у янгола. Я ніби відчуваю, що від цієї рожевої пелюсточки, яка навіщось приліпилася до маминої скроні, мама помре. Зовсім молодою, тяжко намучившись...



СТРАШНИЙ СУД



Це теж про мене. Бо втретє згадую себе, але не на землі, а НА СТРАШНОМУ СУДІ. Тому самому, яким, коли підросту, будуть лякати мене мої баба Наталка.

... І той Страшний Суд – у нас на обійсті. Горить наша хата. Горить-гоготить-потріскує веселим страшним вогнем. Високе, знизу криваве, жовтогаряче полум’я лиже темне нічне небо, а довкола видно, як удень. Бігають з відрами люди, хлюпають водою на вогонь, від чого той лише люто шипить та знущально гегоче, кидається в різні боки, погрожуючи перекинутись на хлів, на шопу і клуню.

– Ой Боже, ой Боже, спаси й помилуй! – метається по подвір’ї бліда, як смерть, моя мама. – Ой, що ми кому зробили? Ой, за що нам така кара Божа?

– Олексо, нате драбину! Лізьте на хлів! Щоб на хлів не перекинулось! – командує тато, теж білий, як смерть. – Бийте у відра! Кличте тачанку! Де вона, в біса, та клята тачанка?!

– Їде! Їде! – кричать люди. Але в ту ж саму мить, коли тачанка із сільськими вогнеборцями влітає на подвір’я, вихор зриває з даху величезний оберемок охопленої вогнем соломи і, розкидаючи навсібіч, несе просто на сусідське обійстя!

– Ой Боже, Страшний суд! – волає Марійчина мама, кричить тітка Бараниха, а за ними – всі решта сусідів. Крик! Плач! Схарапуджені коні хропуть, ламають тачанку, рвуться геть з цього пекла. Тачанка тріщить, пожежники не знають, куди воду лити, що рятувати. Тикають кишкою сюди-туди, помпують воду та поливають нею вогонь, але від цього тільки й толку, що пара стовпом...

Я не знаю – де я. Усе і всіх бачу, а саме себе не можу знайти на тому Страшному суді. Але я десь тут, зовсім близько, якщо так чітко бачу бліде, спотворене горем мамине лице...

Тож коли баба Наталка лякали мене Страшним Судом, я вже знала, ЧОГО боятися. Жах перед всепоглинаючою невблаганною вогняною стихією, гієною огненною – жив у нашій хаті постійно. Навіть тоді, коли ми, нарешті, збудували на новому обійсті (нашому ж городі через дорогу) нову хату, уже під бляхою, страх переселився туди разом з нами. Якийсь час ми спали всі одягнені, біля ліжок напоготові стояли чоботи, щоб, коли, не приведи Боже, та ще взимку… не вискакувати з вогню голому-босому. На цей же випадок на наших підвіконнях ніколи не було вазонів, вікна не заслонялися фіранками, напохваті на лаві стояло кілька відер з водою, прохід до дверей був завжди вільний, а ключ – постійно у замку.



ХАТОПАЛИ



Чорний страх перед пожежею підживлювався у моїй душі трагічними розповідями про дітей – хатопалів, якими лякали нас із малим моїм братом Іваном усі підряд, наказуючи грізно, щоб не брали до рук сірників, бо... один уже взяв...

Якби ті історії впорядкувати, класифікувати – вийшов би непоганий підручник для криміналістів, або посібник для профілактики паліївських нахилів не лиш у неповнолітніх, а й усіх, хто не сповна розуму...

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_grishni_chesnishi_za_heruvymiv.docx)Galina_tarasyuk_grishni_chesnishi_za_heruvymiv.docx
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_grishni_chesnishi_za_heruvymiv.fb2)Galina_tarasyuk_grishni_chesnishi_za_heruvymiv.fb2