Галина Тарасюк - Грішні, чесніші за херувимів… (сторінка 5)

Ото ж один такий, розказували, взяв сірники, поліз на горище та й підпалив клоччя, в якому його мама щороку знаходила малу дитину, бо тому бідному одному так уже обридли мамині малі діти, що він, бідний, не лише клоччя й рідну хату спалив, а й півсела заодно...

Другий один такий, коли старші були в полі, під рідною стріхою розклав багаття і пік яйця собі на полудень. Доки приїхала тачанка з бочкою, той малий палій усьому кутку яєць напік.

А ще один... Тих історій було стільки, що не розказати й не переписати, як казали мої баба Тетяна, на волячій шкурі. І кожна завершувалася трагічно фразою: “доки приїхала тачанка, лиш один попіл зостався...”

Усім, хто пам’ятає ту легендарну пожежну тачанку повоєнного села, зовсім не дивно, що весь хатопальсько-паліївський народний епос завершувався так трагічно. У мою ж пам’ять навіки вкарбувався колоритний, гідний оспівування прообраз пожежної машини – гібрид римської колісниці, присідательської брички-бідки і червоноармійської тачанки, до якої замість кулемета припасували здоровенну діжку, що тахтарахкала з тим же вбивчим ефектом. Стояла тачанка на найвищому горбі – коло дзвіниці, що залишилася після зруйнування комнезамівцями церкви. Щоправда, із дзвіниці комнезамівці зробили комору, а дзвони, як і мечі, перекували на орала, то ж тепер били на сполох у рейсу, підвішену до гіляки старого дуба, лякаючи до смерті ворон, що теж висіли гронами на дубі.

Запряжена була тачанка парою, списаних, тобто звільнених від важкою колгоспної роботи, замучених шкап, що не мали сили навіть хвостом чи вухами мух відігнати – тільки очима печально кліпали... Ніби струшували сльози за не одною сільською садибою, що дочасно пішла в небо димами.

На ті далекі п’ятдесяті роки хати в нашому селі були під соломою, стояли тісно, й найменший вітерець міг роздмухати лиху іскру... А зжерши одну, висушену на перець селянську стріху, вогонь набирався сили і в кліп ока перескакував, як здичавілий рудий кіт, на другу, а потім на третю і, заохочений гарячим степовим вітерцем, скакав доти, доки не перетворював веселу сільську вулицю на сумне попелище...

Я пам’ятаю те попелище. Ту печальну картину пожарища: чорна безверха хата, обвуглені двері й віконні рами, потріскані шиби, ядучий, блювотний запах погару й чаду. Адже три рази підряд горіла наша хата. Три роки підряд жили ми погорільцями...

Розказували пізніше мої тітка Вера, що не встигали тато з дядьками звести новий верх, вкрити околотом, як він спалахував серед ночі тріскучим полум’ям. Жах, що тоді робилося в селі: горіли скирти, ожереди...

У ту ж ніч, коли вперше згоріла наша хата, обікрали колгоспну комору, в якій мій тато був комірником...



ВАРФОЛОМІЇВСЬКА НІЧ.



Із тієї пожежі, схожої на Страшний Суд, і обкраденої колгоспної комори почалися всі наші біди, або, як казав тато, суцільна Варфоломіївська ніч... Здавалося, кривава війна не здохла під фашистським рейхстагом, не сконала на берегах Ельби, а приповзла зміюкою підколодною слідом за радянськими солдатами–переможцями і тепер звивалася-шурхотіла по зруйнованих містах і селах, поміж втомленим, понищеним людом... Гримуча змія сталінізму...

– Це ж би тішитися, що живі, та радіти одне одному, а воно... ґудза шукає, а воно навісніє... а воно вбити готове... – журилася моя мама, переживаючи за тата.

На цю тему в родині не любили говорити. Не тому, що боялися... Радше – щоб душу не ятрити. А коли й згадували, то по-різному.

Дядько Тьома Старший билися об заклад, що те міг зробити тільки Савка Вальовський з наказу Сивухи... Тітка ж Ганя, що були тихі, як дід Омелько, але вміли клясти краще за бабу Тетяну, проклинали якусь Текличку, що нібито нам хату палила і на тата мого присідательові Сивусі доносила.

На жаль, у ті часи я була ще зовсім лопушком, якого в цій історії найбільше цікавило, де й чого голова нашого колгоспу присідає, якщо тітка Ганя чогось так настирливо називають його тільки присідательом. А вже потім, що вона, та Текличка, могла тому Сивусі доносити на мого тата? При тих роздумах мені завжди уявлялося, як те бабисько Текличка щось несе у мішку за плечима Сивусі, що присів у кущах під нашою хатою. Але смішно не було. Було страшно і тривожно...

І, як згодом вияснилося, набагато складніше… І тато це знав. Після війни у зруйнованій, знищеній державі, що врятувала світ від фашизму, серед народу-визволителя тихо зріло невдоволення. Особливо серед молодих рядових фронтовиків, які, визволивши Європу і визволившись від багатьох ідеологічних шор, повернулися з фронту із твердим наміром почати нове життя у новій, облагородженій визвольною місією країні. Натомість застали ту ж саму репресивну сталінську систему, розбухлого від крові, заіржавілого від сліз велетенського молоха, керованого дрібненькими людцями, а на місцях, по віддалених від Москви райцентрах і селах, ще й спротив тиловиків, тих комуністів старої гвардії, які пересиділи війну в евакуації і трималися старих сталінських порядків, як воша кожуха.

Підсилювалося невдоволення ще й тим, що рядовий визволитель повертався на рідні руїни в одній шинелі, просякнутій потом і кров’ю ще не загоєних ран, тоді як привілейовані офіцери з генералами везли за собою із визволеної Європи вагони контрибуції...

Сталін, певно, теж остерігався прозріння своїх рядових героїв, але загнати в Сибір цілу армію-визволительку було навіть йому незручно, тим паче, що ярмо безпаспортного колгоспного рабства і фабрично-заводська повинність були не гіршим варіантом ніж колимсько – магаданський. Та й було кого депортувати із приєднаних областей, про що тато здогадувався безперечно: із газет і радіо, які всіляко ганьбили українських буржуазних націоналістів, і з розповідей тих, хто їздив після війни у Західну Україну по хліб. Тож вождь і “батько” народу-визволителя вичікував підходящу годину, щоби пустити під серп і молот, тих, хто побував мимоволі “за залізною завісою”. У перший покіс на початку 50-х поклав таких, як мій тато. Устиг... Перед смертю.

Татова ж війна із Сивухою розпочалася одразу, тільки-но він з фронту вернувся. І дуже здивувався, що головою колгоспу в нашому селі райком знову призначив Сивуху, тилову крису, і ще більше обурювався, дізнавшись, що всю війну Сивуха просидів у евакуації. Нібито десь аж за Уралом лісопилкою керував.

– Що то за лісопилка, я знаю, – здогадувався мій політично грамотний тато. – На тому лісоповалі сибірському півсела нашого вимерло...

Тато був із тих фронтовиків, кому війна, хоч і не мати рідна, але світ відкрила. Себто відкрила зовсім інший світ. Європу! Найбільше в Європі його вразили багаті, доглянуті, схожі на містечка, села. Особливо в Чехії, де він закінчив війну у званні сержанта з двома пораненнями і п’ятьма медалями.

Татові тоді було тільки двадцять п’ять. Але люди йому вірили, у правління вибрали, а головне – призначили начальником найважливішого в селі, стратегічного, але поки що порожнього, об’єкту – колгоспної комори.

Оце б моєму татові жити, продовжуючи кращі комнезамівські традиції: з головою чарку пити та ділити крихти колгоспного добра, що зоставалося від продразвйорстки. А народ хай сам собі раду дає. Так ні! Справедливість моєму татові жити по-людськи не давала!

Зрізались вони вперше з головою Сивухою в сорок шостому...

Опалена війною, полита кров’ю земля, як поґвалтована жінка, відмовлялася родити. У величезній державі починалося дещо страшніше, як війна – голод. Тато не заперечував проти продразвйорсток. Він був проти того, щоб їх перевиконувати за рахунок селян, як це коїлось у тридцять третьому (згадку про 33-ій татові теж пригадають на суді, як клєвєту на советскую власть).

Удруге зійшлися врукопашну в 47-му, коли люди, рятуючись від голоду, почали їхати в Западну – міняти останню сорочку на хліб.

Зібрала й моя мама свої й татові сорочки, вишиті перед війною, пару хусток, добралася з такими, як сама, до Вінниці, а звідти – крадьки, поночі, в якомусь товарняку – на Западну.

Повернулася мама з порожніми руками. Півпуда борошна і стільки ж круп, які їй вдалося виміняти за останню сорочку, стягнули гаками вуркагани, коли верталася додому на даху товарняка. А могли б і саму стягнути...

Отоді вже тато й не витримав і почав вимагати в Сивухи роздати з комори голодним людям невеликі (стратегічні) запаси борошна, круп, олії. Фронтовики його підтримали, село – теж. Сивуха здався, розділив між колгоспниками ті крихти, але татові того не забув... У сорок восьмому, коли вперше по війні зародила земля, а моя мама народила татові першу дочку, перед Новим роком нагло згоріла наша хата й обікрали колгоспну комору. Отакий збіг трагічних обставин... Тата звинуватили у розкраданні державного майна, судили і присудили (маминими молитвами) рік умовного, сплатити за нанесені державі і колгоспові збитки, або йти в тюрму. А чим сплатити, коли голі-босі сиділи на пожарищі з малою дитиною? Проте люди, згадувала мама, не відвернулися від нас, голих-босих погорільців. Скинулися, хто по скільки міг, і відкупили мого тата від тюрми. За першим разом. А за другим – не змогли, бо за другим разом татові пришили політику…

Тата звинувачували в тому, що нібито він палив колгоспні скирти, розкидав попід хати прокламації (листівки), в яких закликав колгоспників до боротьби проти радянської влади і голови колгоспу Сивухи, вів націоналістичні розмови про самостійну Україну, Грушевського, Винниченка, Петлюру й Бандеру, засуджував спровоковану Сталіним війну, в якій народ поніс величезні жертви, співав націоналістичні пісні, в т.ч. “Ще не вмерла Україна…”

…Врятувала тата від Соловків смерть Сталіна і… безграмотні каракулі листівок, нашкрябані, як виявили графологи органів державної безпеки, кривою рукою Савки Вальовського за намовою Сивухи. І хоч Савка сам зізнався слідчому у своїй підлості, нічого йому за те не було, як і Сивусі. Та Бог з ними! Головне мого тата звільнили...

От звідки в мене генетична ненависть до всіх стукачів, донощиків, усі людців, як живуть не працею, і коштом власних талантів, а з продажу ближніх!



ПОКУТА



Здавалося, я давно про Сивуху забула, як забула його ім’я, і навряд чи й згадала б, якби не отримала листа від його дочки Октябрини з проханням допомогти їй потрапити із хворим на дитячий церебральний параліч внучком до знаменитої народної цілительки, яка нібито лікує від цієї страшної хвороби. Хоча лист був підписаний Катериною Степанівною, я одразу здогадалась, хто це, а заодно й дізналася, що безжального тирана мого повоєнного села і злого генія моєї сім’ї звали просто і буденно – Степаном. Хоча світлий образ того, хто перетворив моє дитинство на суцільний кошмар, безпросвітні злидні, прибивши на чолі ще й тавро дочки ворога народу, я запам’ятала на все своє життя.

І наринули спогади, як плачі на ріки вавилонські...

Запам’ятала Сивуху – на бричці. Кучер – в передку, на рисаків буланих понокує, а позаду, на сідєнії кожаному, як на троні – Сивуха. У сталінському френчі болотно-бутилочного цвєта (мамине визначення), у такому ж кашкеті, їде, погойдуючись на ресорах, грізно позиркуючи навсібіч. І горе, ой горе тому, хто в цю ранню годину, осяяну сонечком, що з-за садків підіймається, ще не на полі, розказували мої тітка, що були все життя ударницею від страху перед Сивухою. Бо він і по війні не гребував, побачивши димок над комином, із брички злізти, зайти в хату і власноручно вогонь у печі залити. Слава Богу, вода в хаті завжди була – у відрі на лаві стояла. Найбільше страждали вдови й одинокі молоді жінки, як мої тітка Вера. Вони зі шкури вилазили, аби лиш не сподобитися такої честі великої – гналися ще затемна на норми. При місяці з буряків верталися, при зорях, до схід сонця – назад бігли. Але ні ордена, ні медалі моїм тітці за доблесний труд не дали, і в газетах про них не писали, через віруючу маму їхню – моїх бабу Наталку. Та тітка не ображалися: те, що Сивуха жодного разу не переступив поріг їхньої хати – було найбільшим для них почотом.

– Ото-то... Ото саме те, що Сивуха так не по-людськи з людьми обходився, і стало між ним і твоїм татом, – пояснювали згодом мені тітка Вера, додаючи до татових “злочинів” перед радянською владою ще один. – Зрізались вони вкінець, коли Сивуха твоїх тітку Ганю, удовицю, гарапником уперіщив, заставши вдосвіта не в полі, а коло печі. А скінчилося все тюрмою для твого тата...

Гніву на дочку Сивухи я не мала. У дитинстві ми з Ріною (так усі звали Октябрину) навіть дружили, але недовго. Однак розвела нас не ідеологічна війна наших батьків, а соціальна прірва між нами, дітьми. Відтоді у мене святе переконання, що любові між багатими і бідними – мало. Але життя, певно, зрівняло нас, коли дочка Сивухи просить у мене допомоги. Отож, без задніх думок усе влаштувала, домовилась і стала чекати на гостей, щоб уже разом їхати до цілительки. Вони запізнювались, і я нервувала, перейнята гіркими їхніми клопотами.

Коли ж Ріна з внучкрм на руках зайшла у дім, я обімліла: переді мною була маленька янгольська копія сільського тирана – Сивухи! Та ще більш вражаючим було каліцтво цього янголяти. Не відаю, чому, але мені раптом так стало невимовно тяжко, як перед Страшним Судом. Я розуміла, що це негарно, врешті, неетично ятрити душу й так згорьованій землячці, але нічим не могла зарадити – я так ридала перед бідною Ріною, ніби оплакувала всіх безневинно покараних Богом на цій грішній землі. Адже Бог бачив, що я навіть подумки не побажала Сивусі, ані його дітям чи внукам, зла за те все, що він заподіяв моїй родині.

Не відаю, чи здогадалася Ріна, що і кого я оплакую, чи згадала те далеке повоєнне село, і чи, взагалі, знала про його трагедії... А може, й не знала. Не знав же наш перший український Президент про те, що був голод 33-го... Та й мало хто нині згадує і про культ особи Сталіна... Проте виясняти цього не хотілося, тим паче, при цьому нещасному янголяті...



КУЛЬТ



Культ – це коротке неприємне слово тато приніс із тюрми. І про культ Сталіна я теж вперше почула від тата, а вже потім про нього заговорило радіо (голосно) і люди в селі (пошепки). Тато ж вимовляв ці слова завжди голосно і з ненавистю. Казав:

· – Я став жертвою культу Сталіна.

· – А що таке – жертва? – чіплялася за ще одне, незнайоме мені слово, яке тато теж приніс із тюрми.

· – Безневинно постраждалий, – відповідав тато.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_grishni_chesnishi_za_heruvymiv.docx)Galina_tarasyuk_grishni_chesnishi_za_heruvymiv.docx
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_grishni_chesnishi_za_heruvymiv.fb2)Galina_tarasyuk_grishni_chesnishi_za_heruvymiv.fb2