Галина Тарасюк - Грішні, чесніші за херувимів… (сторінка 7)


Мій тато народився не лише на Пуда, а й у самісінький розпал Громадянської війни, як, до слова, і моя мама. Вийшло так, що тільки-но дід Омелько з дідом Кирилом прийшли з фронту, як знову треба було йти. Або – ховатися. Бо що не день – летять селом ескадрони: то білі, то червоні, то сіро-буро-малинові! То Центральна рада, то Директорія, то гайдамаки, то козаки, то денікінці, то петлюрівці, то монархісти, то анархісти, а далі й чекісти... І кожен – зі своєю правдою, зі своїм універсалом, маніфестом, указом і навіть грішми. Заїжджав батько Махно, шукаючи петлюрівців, а Котовський – шукаючи батька Махна. Мої дід Омелько, які сочуствували більшовикам, хотіли влитися у червоні ескадрони. Але коня не було, тому й не противились, коли баба Тетяна, у яких на руках було вже четверо дітей, з яких одне немовля – мій тато, заховали їх на горище. Бо вночі приходили ще й чорні... Присвічуючи пожежами, коней зі стайні виводили та останнє з комор вигрібали...

А якось на Зелені свята залетів у село й отаман Зелений. Гуляючи степами зі своїми хлопцями, нехотячи наскочив на нашу Орлівку, що безневинно причаїлася собі у глибокій балці. Злякана тиша отаману Зеленому не сподобалась, і він розстріляв її разом із воронами, що замість орлів обліпили старого дуба на степку коло церви, ще цілої на той час. А потім дзвоном церковним скликав на сходку сільську громаду, оголосив їй, що почалася народна війна за землю, волю і славу України, зачитав універсал до народу, прихопив моїх діда Кирила, котрі, як міцний господар, співчуваючий усім тим, хто за землю і волю, ще кількох сільських парубків разом з кіньми, полетів, як і прилетів, вихором у степи.

Через тиждень дід Кирило повернулися – із сідлом за плечима, хоч і сідлати не було вже кого і кому. Не зосталося в селі ні коней, ні чоловіків. Армія УНР відступала, більшовики наступали, білі тікали... Смерть косила Україною свої покоси криваві, а війна Громадянська громадила в одну купу буйні українські голови... Закрадався голод, розруха... А де розруха починається, там всіляка нечисть появляється, казали мої баба Тетяна. І наврочили...

Ото стоять мої баба якось надвечір у неділю святу на воротах, по вулиці роззираються – прислухаються, чи не скачуть татари з монголами, за одно чекають, з ким би це про творящеєся беззаконіє, війну і свободу поговорити, як бачать – згори від Бандури на місток спускається... Мокрина – не Мокрина, але теж уся в чорному – попереду, а за нею всі, Господи прости, відьми сільські, і в їх числі поганому й Мокрина теліпається. А від Палажок – крик:

– Ой, свята Варвара йде! Ой, свята великомученице, помилуй нас!

На той крик Улита Пиндичка з хати вибігла, на коліна впала:

– Свята Варваро, заступнице, заступи нас від гієни вогненної і всячеських содомів і гоморів нечестивих!

Баба мої, таке бачачи, й собі в радісну благодать впали, руки до Варвари святої простягають, за власяницю-спідницю хапають, відвернути від хати отаманів разом з командармами благають.

І раптом... А Боже ж мій! Що мої баба Тетяна чують?!

– Відступись від мене, грішнице окаянна, блуднице юдейська, дочко іродова! – як гаркне на них басюрою свята Варвара, та як штурхне в груди кулачищем – бідні баба мої аж ногами вкрилися. Лежать, грішні, на землі, святою Варварою повержені, та очима примруженими стежать, що ж воно далі буде, яка ще кара Божа впаде на їхню нещасну голову. А натомість... Що ж вони бачать натомість?! Ой, таки не даремно народились мої баба Тетяна вишкрібком-мізинчиком, ой неспроста! Отож, дивляться мої баба на святу Варвару при самій землі і бачать під власяницею чоботища солдатські, а піднявши очі трохи вище, бачать мої баба повержені, як трясеться від сміху, затуливши пику хусткою аж по самі очі лукаві, клята відьма Мокрина! Мої баба Тетяна тієї ж секунди воскресли та на рівні схопилися, обтрусилися та в кліп ока затесалися у почет відьомським: що ж то воно далі буде? – думають.

Тим часом святу мученицю Варвару попри Пиндиків до Хаврони Когутихи ведуть, за стіл садовлять, сала з долоню завтовшки нарізають... Хаврона з комірчини пляшку вишняку, качаном кукурудзяним закорковану, несе, але не наважується на стіл перед святою класти, до грудей тулить, фартухом прикриваючи.

– А що ти там ховаєш, благословенна Хавроно? – усе бачить зіркоока великомучениця. – Став на стіл і не мучся, бо всякий харч – від Бога! А найпаче вино, бо сказано: пийте вино – це кров моя...

Мокрина, суча відьма, так і треться, так треться коло святої Варвари та все на вухо їй щось нашіптує, та в бік моїх баби позиркує зизим оком. Видно, здогадуються мої баба Тетяна, намовляє проти них. Та й, не довго думаючи, висотались поза плечі людські на подвір’я. А тут уже – а нещастя! – півсела народу! Всі з подаянієм явилися і тепер явлєнія святої Варвари чекають.

А от уже й Варвару, аж вишневу на твару, попід руки виводять, на порозі притримують, власяницю перехняблену поправляють. Молодиці сільські рядком стали, в ноги солдатські великомучениці падають, а вона всіх благословляє та подаяніє позад себе в сіни Хавронині кидає. Баба мої і собі до причастя нечестивого стали, підступаються, хустку на чоло насунули, зігнулися в три погибелі, щоб Варвара не впізнала та Мокрина не вмітила. І лиш підступилися до святої – шасть рукою їй під спідницю, хап за яйця (здоровенні, як у жеребця племінного) та круть ними!..

Мамочко... Як же ж та Варвара свята зареве диким звіром, та як підскочить, та як цибоне через юрбу в городи! Тільки й бачили її... Молодиці – в крик, в плач: святу ловіть! А баба Тетяна Мокрину – за очіпок та ну микати мички, коси рвати – віддячувати і за святу Варвару, і за блудницю іудейську, і за іродову дочку...

Отакий у моїх баби Тетяни був характер...



ПРОЩА.



Через свій характер козацький і вдачу-невдачу гайдамацьку мої баба Тетяна не раз потрапляли в халепу та страждали, а раз мало в Сибір не загриміли, коли, ще на зорі колективізації, бунт селянський очолили. Куркульську волинку. І то на другий день після урочистого вступу в більшовицьку партію... Так вміли тільки мої баба Тетяна!

Але – все по порядку. Спочатку баба влилися в класову боротьбу як незаможниця і солдатка. Зізнавалися, що в сімнадцятому навіть “громили” панський маєток. Але тоді, як інші селяни возами везли експропрійоване поміщицьке добро та худобою віддячували собі за одвічну панщину, баба принесли з фільварку панікадило – ажурний, ручної роботи, срібний нічничок, але оскільки не відали, що то воно таке і куди його чіпляти, то віддали старій панні Аґнежці, сестрі управителя панським маєтком пана Віця – на згадку про коханого пана, який утік до Парижу, залишивши свою вірну челядь на поталу повсталому хлопському бидлу. Однак бидло в особі моїх баби Тетяни Віця з Віцихою, як у селі називали панського управителя й економку, під ноги не взяло, а навпаки – прихистило одиноких старих людей... Точніше мої ще молоді тоді баба їх вдідорили, і доглядали до самої смерті, як рідних батьків.

Така була їхня ПРОЩА. Колись вони аж у Київ ходили на прощу, тепер – через межу – до панства Віців… З великого жалю…

Справа в тім, що панич Віцьо й панна Аґнежка мало того, що належали до дрібної, збіднілої шляхти, так ще й осиротіли дрібними дітьми. Над малими сиротами зглянувся їхній трохи багатший родич – наш сільський пан і привіз у свій фільварок, де вони росли на правах бідних родичів, доки не доросли до управляючого й економки, а коли зовсім зістарілись, збудував Віцям хату через межу з обійстям моїх діда Омелька й баби Тетяни. Під час революції пан утік до Парижу, а дід Віцьо з бабаю Віцихою зосталися доживати віку на Україні... під патронатом моїх баби Тетяни.

Так мої баба стали панським попечителем. Однак це не завадило їм бути революціонеркою, тим паче, що скоро в село повернувся з фронту Омелян Сергійович – з вошима й казками в голові про грядущий рай, де все буде спільне і всі будуть рівні.

Та все-таки, на мою думку, баба повірили більшовикам радше, як “Мать” Горького, – через своїх старших синів, Олексу й Тимофія, яких попервах забрали добровольцями в Червону Армію, а далі – аж у Москву, в школу червоних командирів. А щоб хлопців звідти не вигнали, однією з перших у колгосп вступили.

А що їм було вступати, сільському пролетарію?! Нести півня під пахвою до спільного котла – не череду гнати! Як от Наталка Біликова зі своїм Кирилом: сама худобу жене, а Кирило слідом на возі, запряженому волами, реманент везе в колгосп здавати. А сам такий печальний, наче їде здаватися Антанті.

Отак вони й здибалися по дорозі в колгосп, мої майбутні баби, ще не відаючи що мною породичаються. Одна – з півнем під пахвою – дякувати за своїх дітей більшовикам. Друга – рятувати своїх дітей від Сибіру – коровами-волами, що в придане від батька Пократа, хазяїна на все село, отримала та зі своїм Кирилом Дмитровичем нажила.

На вступ моєї баби Наталки в колгосп зглядався, будуть розказувати потому мої баба Тетяна, – увесь народ. Бідні – дивувалися, а рівня, міцні хазяї, плювалися: чого це вони, поперед громади – в пекло?

Але мої баба Наталка знали, що робили. Мине небагато часу, як у хід підуть зі скринь кованих-мальованих кожухи, свитки, хустки, чоботи, сувої полотна – за кухлик муки, за горщик круп, за мірку кукурудзи... Вчорашні товаришки моєї мами, дочки комнезамівські, ходитимуть у приданому моєї мами, як пави. Зате в маминій сім’ї, дякуючи бабі Наталці, ніхто не вмре від голоду, і в Сибір не поїде.

– Добро – наживне. Наживемо, як живі будемо, – казали мої баба Наталка, научаючи дітей, як треба душу берегти...



Якось, приїхавши з дітьми в село на початку 90-х минулого вже століття, коли почалося разом з демократією наше національне відродження, застала в хаті тітки Вери сусідку – зав’язану в старовинну ясно-жовту із золотими пасами і гірляндами предивних квітів по берегах, велику шерстяну хустку. Небайдужа до аксесуарів традиційного українського одягу, поцікавилась:

– Де ви, тітко, таку гарну хустку взяли?

Сусідка пик-мик – і гайда з хати.

· – То твоєї мами придане, – гірко всміхнулися мої тітка, – в голодовку віддали її партєйному татові за ворочок квасолі... він його... хай йому Бог простить... серед баняків у ванькирі під тапчаном знайшов, як приходив до нас за продразвйорсткою з іншими партєйними. Ой, та чи одна така хустка з хати тоді пішла!..

·

Тільки після цих слів я зрозуміла, чому мама з тітками з такою радістю скуповують, які бачать, хустки, та приміряють їх, та милуються хмеликами-взориками, та складають барвистими стосиками у шафах та скринях... То вони так компенсували своє окрадене сусідами-катюгами простоволосе дівування.

· – І ви товаришуєте?! – обурилася. – Вони вас пограбували, а ви...

· – І сходимось, і сходились, бо що вони винні? То все Сталін...

· – Який Сталін? Який у біса Сталін?! Він що, ходив слідом за цими... покидьками, горшки, витрушені ними, перевіряв?! Не Сталін, тітко, а люди самі один одного грабували, убивали, і досі... одні нищать, а інші дозволяють себе нищити... І прощають... Як і прощали ще й прощали!.. Як же ж ви можете?..

· – Ша, не ругайся! От пальона! Ти – як твій тато! Той теж – за правду боровся! Що було – те пройшло. Бог усіх розсудив. Он Параска Іванова, що мами твоєї дівоцькі чоботи доношувала, як бідна мучиться... О-о-ой, як же ж страждає! Гангрена... Одну ногу відрізали, а воно – на другу перекинулось... А ми ж навіть в думках не кляли її тата, що в активістах був. Мама наказували: “І не подумайте! Іван не винен! Вони – бідні, робити не хочуть, а дітей купа, треба годувати, вдягати... А що чоботи забрав, три кожухи, хустки – пусте, зате – пощадив. А інший і вбити міг, і за Урал відправити... І не подумайте навіть клясти. Вражда ні до чого доброго не приводить. А Бог сам усе бачить... І кожному воздає.

· – А таки бачить... І воздає... – продовжую нашу з тіткою різку розмову через роки, випадково дізнавшись, що та сусіда у жовтій маминій хустці померла, царство їй небесне, на початку 90-х від інфляції... чи то пак від інфаркту, почувши, що гроші, які вона наскладала за все життя, згоріли на ощадкнижках. Мене з тітками теж обікрали новоявлені комнезамівці навиворіт – компартійна і комсомольська верхівка, яка під час Оксамитової революції 90-х дерибанила разом з Союзом народне добро, – але ми від цього не вмерли... Отаке воно, життя... І отаке воно, багатство... Думаю, що не за горами той день, коли це зрозуміє не один скоробагатько...

·

· Але, на жаль, не рятує ця філософія від болю і жалю, і заходиться душа плачем, як осіннім дощем:

– Бідні, окрадені, всепрощаючі, святі мої баби-мами-тітки... Не зносили ви, не сходили... Лиш наробилися... Лиш настраждались... Хто й за що вас так прокляв, що на вашу долю випали три війни, три голодомори і одна страшна, без начала і конца, революція? Не знаю, хто прокляв, але знаю, що рятував у цьому кривавому пеклі – один Господь Бог...



ВОЛИНКА



Мої баба Наталка тяжко перенесли свою добровільну колективізацію, розор, злидні, голод, наругу. В кінці голодовки, вдячні Богові за врятовану родину, вони повірили: пішли в штунди (оскільки на той час уже в нашому селі не було ні церкви, ні Бога, а батюшку на Соловки відправили), стали фанатично віруючою і останнє, що зробили, аби остаточно порвати з колишнім, на їх думку, гріховним мирським життям – зібрали на оберемок і втопили у копанці єдине, що зосталося від родинного статку – дороге намисто, за разок якого їхні тато Пократ вола віддавали. Утопили на очах у моєї, і так голої й босої, мами...

Але це буде потім, а поки що обидві мої баби йшли записуватись у колгосп, несучи на вівтар нового життя усе, що мали. Баба Тетяна з півнем – попереду. Баба Наталка – з чередою – позаду. Замикав парад колективізації дід Кирило на возі з реманентом. І лиш-но дійшли вони до середини Громадської греблі, як тривожно задзвонили церковні дзвони, як забамкало на сполох залізне било, і побачили вони чорну людську хмару, що сунула згори на майдан коло церкви. Така ж хмара насувалася з Громівки, а ще більша – з Ґонтів.. .

– Наталко, – второпавши, що й до чого, гукнули одні мої баба другим, – завертайте худобу! Біда! Волинка! І самі тікайте!

Але завертати назад було пізно: з тилу, згори від Уласів, накочувався, мов бурхлива повінь, ще більший натовп.

– В долини! – скомандували мої баба Тетяна, і мої баба Наталка, що були сама собі командир, послухались. Лишень встигли звернути в долини череду, діда з возом, і самим збігти, як накотилася розбурхана, розлючена повінь, підхопила Тетяну з півнем і понесла навстріч волинці. Ніхто з повстанців не здивувався, побачивши на чолі бунту моїх козир-бабу Тетяну, а навпаки, вітали їх, як гайдамаки Ґонту в Умані.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_grishni_chesnishi_za_heruvymiv.docx)Galina_tarasyuk_grishni_chesnishi_za_heruvymiv.docx
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_grishni_chesnishi_za_heruvymiv.fb2)Galina_tarasyuk_grishni_chesnishi_za_heruvymiv.fb2