Галина Тарасюк - Грішні, чесніші за херувимів… (сторінка 10)

Мої баба Тетяна зі своїми братами-сестрами не дуже родичалися через давню несправедливість (ключове слово до всіх драм нашої родини) з приданим. Натякали, нібито їхній тато Павло до овець із бараном ще й три морги поля обіцяли, але землю старші розхапали, а моїм бабі зосталося те, що на цідилку. Принаймні, я не пам’ятаю, щоби хтось, крім сестриці Килинки, до нас навідувався, а ми до них. Тільки коли я підросла достатньо, аби зі мною, як казав тато, вже можна було про щось говорити, ми з ним часом заходили в гості до бабиних брата Івана та сестри Марії, які жили на батьківщині моїх баби Тетяни в межу з моїми дядьком Тьомою. Але ті двоє уже старих людей на мене враження не справили, хоча й були привітні, як бувають привітними люди до тих, перед ким відчувають якусь вину. Так що баба Килина (Никонова) зосталася в моїй уяві єдиною сестрою моїх баби Тетяни. Навідувала Килина своїх сестрицю Тетяну рідко та їдко, лиш по великих святах, або коли їх, бувало, припече, за порадою до мого тата, який вічним правдоборством заслужив собі в селі славу великого знавця законів і захисника невинних жертв беззаконня.

· – Церемонна йде! – казали мої баба, виглянувши у вікно. І Церемонна заходила. Як завше – з порожньою кошолкою. Вся в чорному, в низенько пов’язаній чорній хустці, схожа на черницю, вступивши в хату, осіняла її хрестом разом зі мною і своєю безбожною сестрицею, церемонно сідала на краєчок лави, і, примостивши поряд кошолку, стискала пісні вуста у тоненьку смужечку, чемно чекаючи, коли мої баба почнуть розмову. Коли ж мої баба бралися розпитувати сестрицю, як там воно, та що там воно, чи здорові Никон та Івась із Марфинкою, – баба Килина, збираючи тонкі вуста то в бантик, то в рурочку, починали цідити по краплі свою біду.

· – З вашою бідою, сестрице, не знати, чи й адукат розбереться, але я Тьомі доложу, – обіцяли мої баба Тетяна, терпляче вислухавши Килинин тіятр, і витягали театрально з-під полу бутель із вишняком. Доки дорогі гості зітхали, стискали вуста ниточкою і закочували очі, мої баба наливали собі добру чарку, а гостям – наперсток, нарізали тоненькими скибочками сало, що загодя з комори внесли, а грубими – хліб, що завжди був напохваті на столі, і починалася – церемонія.

· Сьогодні я думаю, що даремно японці носяться зі своїм чайним етикетом. Якби вони побачили хоч краєм ока, які вишнякові церемонії влаштовували мої баба Тетяна, то позачиняли б свої чайні лавочки в кліп ока і більше не відчиняли.

· Отож із добрих півгодини мої баба кланялися сестриці в ноги низенько, припрошуючи любенько:

· – Та присувайтесь, Килинко, ближче, та не стидайтесь, та призволяйтесь, Килинко, та не гордуйте, Килинко, та хоч пригубіть, Килинко...

· На що баба Килина відкланювались та віднікувались:

· – Та на що це ви, сестрице Тетянко, клопочетесь, та гріх же великий.. та ще в піст святий...

· – Піст задер хвіст та й побіг у ліс, як сало зашкварчало, – відказували приказкою мої баба Тетяна.

· – Та бодай вам добро, сестрице Тетянко, та хіба що пригублю... – присувалися сестриця Килинка ближче до чаювання, чи то пак, чаркування.

· – За ваше здоровля, сестро Килинко!

· – Будьте здорові, сестрице Тетянко!

· – Гай, дай Боже!

· – Щоб живі були...

Та сестринська церемонія нагадувала мені казку про те, як Лисиця пригощала Журавля.

· – Призволяйтеся, Килинко, до сальця, перед Різдвом кололи, – ластилася Лисичка, добре знаючи, що після таких дрібних порцій вишняку не до сала було б і вовкові, не те що журавлю.

· – Спасибі, Тетянко, я обідала, – тримав фасон церемонний Журавель.

Звичайно, через свою фамільну рису характеру – загострене чуття справедливості, я була на боці Журавля, хоча знала, що все закінчиться благополучно, як і має бути між сестрами. Після церемонії баба Килина підуть додому з пляшкою вишняку та шматюрою сала у кошолці.

А мої баба Тетяна ще довго незлобливо будуть перекривляти сестрицю: пишатися, складати губи бантиком та наперсток до них тулити, а врешті придумають бабі Килині нове прізвисько – свята Варвара.



ШТУРХАН НА ВІЧНУ ПАМ’ЯТЬ



Що ж до моїх діда Омелька, то через їхню скромну другоплановість і затіненість надто вже яскравою особистістю баби Тетяни, я пам’ятаю їх більше з фотографій, а з життя – лише їхній прокурений, жовтий від тютюну, великий палець. Я ще тоді Гоголя не читала, тож мої асоціації від дідового пальця виникли незалежно від його (Гоголя, звичайно) “Носа”, що в свою чергу засвідчує парадоксальність абстрактного мислення українців, чим вони й виокремлюються серед інших народів.

...Перед останнім своїм Різдвом дід захворіли на запалення легенів, лежали на печі і замість того, щоб лікуватися, тихенько покурювали самокрутки, за що на них сварилися усі родичі. Дід, мабуть, були таки серйозно хворі, бо лиш вони затихали на печі, як мама мене посилала подивитися, що дід роблять. Я вилазила на піл, зазирала на піч і доносила мамі:

– Дід сплять... дід дивляться... дід читають Псалтир...

А одного разу, зазирнувши до діда на піч, зарепетувала на всю хату:

· – Мамо, а дід курять!

Тоді й отримала незабутнього штурхана у груди великим, вигнутим, як бумеранг, жовтим від тютюну, дідовим пальцем – донощиця погана. Той штурхан дідів відбив мені охоту до стукацтва на все життя.

Насправді дід Омелько, як я вже казала, були тихими, добрими, мухи не обидять, але впертими і, як кожен солдат, ніколи не здавали позицій. Навіть перед лицем смерті.

Очевидно, в них був жар, бо їм запраглося розсолу з огірків та ще й холодного, з льоху.

· – Не можна вам, тату, – відповіла мама, – пийте оно чай з липою.

Але дід були впертими. Коли мама вийшла до криниці по воду, а баба – до воріт, злізли з печі, полізли в льох, напилися розсолу і на ранок вмерли.

Мама журилася, що не догледіла, на що баба Тетяна відповідали:

· – Не вини себе. А може, й добре, що ніхто йому не завадив сповнити перед смертю останнє хотіння: напитися того клятого розсолу, щоб він скис, збухтів, щоб йому клепки в діжці розсохлися, і він витік до крапелиночки, і щоб його сира земля не прийняла, і щоб льох над ним завалився...

· – Мамо, що ви клянете?! Господь з вами, нам до всього горя лиш не хватало, щоб льох завалився на самий похорон! – складала руки молитовно на грудях моя бідна мама. – Не грішіть хоч у такий день!



ЗЕЛЕНА НЕДІЛЯ



Мої баба Тетяна пережили діда на три роки і вмерли вдосвіта на Святу неділю, або Зелені свята, тихо, ніби заснули на своєму полу. Я спала на ліжку за стіною, у холодній хаті, і прокинулась від чогось дивного, незбагненного, що творилось довкола. Навіть сьогодні мені важко словами передати відчуття урочистої крижаної, нетутешньої, якоїсь... космічної тиші, що полонила наш дім. Ця тиша оглушувала.

· – Вставай, баба померли, – сказала мама, ніби звідкись здалеку, безшелесно пройшовши повз мене з оберемком білого полотна. Гостро запахло васильками, татарським зіллям і ще чимось нетутешнім. Я подивилась услід мамі, побачила, що усі двері відчинені, а за ними – срібно-голубий просвіт, і зрозуміла: в нашу хату прийшла СМЕРТЬ. І... торкнулася мене. Раніше, коли вона приходила за Андрушкою і дідом, я була мала, і не відчувала подібних доторків. А ось зараз... Від цих думок стає одиноко і дуже незатишно. Поволі починаю осмислювати нещодавні події. Згадався вчорашній день: ми, всі хатні, стоїмо біля баби. Баба беруть кожного за руку і тричі кожного просять:

· – Прости мені, Тьомко... Прости мені, Ксеню... Прости мені, Галю... – вперше називають мене по імені, і кожен з нас відповідає тричі:

· –Хай Бог простить, прощаємо, і ви простіть, мамо...

· – Прощаю, і хай Бог простить...

Чого баба з нами прощаються, мені ніхто не каже. Може, тітка Ганя їх забирають до себе, чи дядько Тьома, надіюся, відчуваючи як баба... ніби даленіють, стають далекими і строгими.

– Покличте Тьому Старшого, Олексу і Ганю... – просять. – А ти, синку, йди грайся, і хай тебе Бог береже...

Значить, баба ще вчора знали, що вмруть. Видно, їх ще вчора хтось попередив... Але – хто? А Боже, хто?

Баба ще лежать на полу. Коло них – кутянські старі баби.

– Будуть споряджати, – каже мама.

І тут хтось невидимий лагідно бере мене за плечі і виводить з хати, з крижаної урочистої тиші і ніби каже:

· – Іди грайся! Іди до Тані! Тут тобі нема що робити! Дивись, як гарно і весело у світі! Іди собі!

І я пішла. Пішла до своєї товаришки, яку теж, як і мою бабу, звали Тетяною. Ми разом рушили у садок, плели вінки із кульбаб і сміялися. Страшно подумати, але мені так гарно, так радісно, як на ті Зелені свята, ніколи не було...

· Похорон пригадую, як у тумані. Але добре пам’ятаю, як усі, а найбільше богомільна баба Килина, були дуже подивовані, що вмерли мої баба Тетяна на самісіньку Святу неділечку. Тільки про це й жебоніли, бо ж усі знали, що на великі врочисті свята, коли отворені врата небесні просто в рай, Бог кличе до себе тільки тих, хто заслужив у Нього Благодаті життям смирним, благочестивим... Тож тепер, дивлячись на строге, освітлене якимсь нетутешнім світлом, бабине лице, не знали, що думати.

· – Достойно є по правді величати Тебе, Богородицю, завжди блаженную і найнепорочнішую, і Матір Бога нашого, Чеснішую Херувимів і славнішую Серафимів, що породила Бога-Слово непорочною – правдивую Богородицю тебе величаємо... Під твою милість прибігаємо... – Молив Бога і Богородицю за моїх грішних бабу Тетяну дід Терень, мамин дядько, підпільний сільський дяк...

·

ТРИДЦЯТЬ СЬОМИЙ



Коли померли мої баба Тетяна, я стала ходити, як нитка за голкою, за моїм татом. Усе чіплялася: що, та як, та чому? Татові теж не вистачало співрозмовника, адже після тюрми він остерігався говорити з чужими про політику. Так уже в мого тата виходило: про що б він не говорив, а виходило – про політику. Отож і радий був, що є зацікавлений слухач, байдуже, що малий – виросте. Так воно й сталося: я й справді виростала не так під зорею радянської влади, як під знаком радянської політики. Бо те, що тато мені розповідав про минуле, кардинально відрізнялося від почутого мною у школі і проливало світло на замовчуване, наприклад, на події тридцять сьомого, про які боялися згадувати і за Хрущова.



У 37-му татові сповнилося сімнадцять. Він уже закінчив семирічку і навіть хотів їхати в Москву до старших братів продовжувати навчання, але мої баба Тетяна його не відпустили від себе. Такий давній сільський звичай і патріархальний закон: наймолодші діти мають залишатися при батьках, щоб доглядати їх на старість. І мій тато, такий непокірний, такий спраглий до знань, що аж плакав, так хотів учитися, – підкорився прадідівському закону.

А оскільки на той час у моєму селі, як і по всій Україні, успішно завершилась не тільки колективізація – голодом 33-го, а й українізація – створенням невеликої бібліотеки у 34-му, тата як людину грамотну, сина сільських пролетарів і брата червоноармійців, поставили бібліотекарем. Дали коника, яким він мав із району за 25 кілометрів у мішках привозити книжки. Що він і робив час від часу, не відаючи, що не мине й кількох років, як йому доведеться у тому ж мішку, але не кінно, а пішо відносити ті книжки назад у район, ще й під наглядом міліції.

Тридцять сьомий почався з того, що забрали Румина. Так у селі називали директора радгоспу, який недавно організувався на току колишнього сільського пана, вцілілому тільки тому, що був серед поля. На жаль, перший директор радгоспу, за національністю нібито румун, не вцілів. Його забрав, за чутками, серед ночі “чорний ворон” разом з директором Соболівського цукрозаводу. Подейкували, нібито пішли арешти й інших великих начальників – і в районі, і вище...

А через якийсь час під бібліотеку, що разом із клубом розташувалася в панських стайнях, під’їхав вершник у шкірянці й портупеї. Відрекомендувавшись уповноваженим, довго й пильно розглядав книжки на полицях, звіряв щось із бомагою, яку витягнув з внутрішньої кишені кожанки, а по всьому ляснув нею по столу перед татовим носом і наказав:

– Усі вказані у цьому списку книжки завтра на ранок привезти в міліцію.

Бахнув дверима і поскакав, порипуючи сідлом, на Метанівку.

Провівши очима уповноваженого аж за Чортову греблю, тато глянув на папір. У списку були Винниченко, Семенко, Зеров, Хвильовий... Татові улюблені письменники. Він ще нічого не розумів, але відчував, що знову з півночі, з Москви, насувається щось страшне... вже не проти простого народу, а проти людей вчених і високопоставлених.

Цілу ніч мій бідний тато перечитував книжки, приречені на екзекуцію, завчав напам’ять вірші, ніби відчував, що прощається з ними і з їхніми авторами на все життя.



Коли у 90-х, після Оксамитової революції і оголошення Незалежності, заговорили відкрито про перше “Розстріляне відродження” 20-30-х років, це не було для мене відкриттям страшної таємниці. Про цю диявольсько-сталінську косовицю української інтелігенції я чула від свого тата малою дитиною ще в середині 50-тих. Знала поіменно усі її жертви, і навіть їхні твори, які мені батько читав напам’ять. Особливо він любив вірші Зерова, “Сині етюди” Хвильового і “Сонячну машину” Винниченка. А пам’ять тато мав феноменальну. Принаймні, десь на початку 60-тих, за “хрущовської відлиги”, коли йому дозволено було працювати завклубом, він по пам’яті поставив п’єсу Миколи Куліша “Мина Мазайло”, в якій тьотя Мотя, а насправді перебрана в тьотю-мотю Палярушка, зізнавалася перед усією громадою, що “лучче бить ізнасілованой, чем украінізірованой”. По сьогодні у моєму селі тьотьою-мотьою називають усе, що приндиться, забувши з якої біди вилізло... А бідою в нас називали ще й те місце, звідки діти вилазять...



Отакі мої перші уроки української мови й літератури та української історії, яку не можна читати “без брому”. До речі, вперше цю метафоричну оцінку нашого національного буття я почула не у якомусь Мюнхені, не в Канаді, не у Львові і не в карпатській криївці, а в глухому повоєнному селі, в самому центрі України, від простого сільського інтелігента – свого тата. І це прошу взяти на замітку усім тим українолюбам, які вже дістали мене балачками, хто більший патріот, і кому найбільше завинила Україна тим, що й досі ще не вмерла.



ЛИХОДОЛИЦЯ... І СОРОК СВЯТИХ



Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_grishni_chesnishi_za_heruvymiv.docx)Galina_tarasyuk_grishni_chesnishi_za_heruvymiv.docx
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_grishni_chesnishi_za_heruvymiv.fb2)Galina_tarasyuk_grishni_chesnishi_za_heruvymiv.fb2