Дума пралісу - Осип Турянський (сторінка 12)

Під враженням слів пса та їх потвердження тигром і іншими звірами цар Лев неначе збайдужів тепер на все, що мало діятися на судовій розправі. Відвернув очі від звірів і від цілого світу, а його обличчя прийняло вираз глибокої та важкої задуми. Так і видно було, що в його володарській душі закипіла якась дивна, нікому не знана боротьба.

Доктор Лис Микита почав боятися, щоби громадська думка звіриного світу не взяла некорисного звороту супроти кріпкої будови світогляду, який він разом із найбільшими мудрецями звіриного світу щойно збудував.

Найбільше непокоїла його дивна, незрозуміла поведінка й настрій царя. З тієї причини він уважав своїм обов’язком забрати знов голос і промовив:

«Найясніший Царю! Хай мені буде вільно висловити свою думку про таємний огонь людського ока. Заявляю ось що: цей огонь не є для мене ніякою загадкою ні тайною. Вся сила людського ока — це ніщо інше, як тільки слаба іскра цього могутнього, володарського вогню, який наша мати-природа дала твоїм очам, о Найясніший наш Пане й Царю! Не перечу, що вогонь людського ока могутній. Але що він значить у порівнянні з величною могутністю твоїх царських очей, о, наш володарю! Це зернятко піску супроти небосяжної гори, це блискавичний мит ока супроти безконечної, незглибимої, непонятної вічності!

А тепер я відповім на найголовніше питання, а саме: «Чим стала ця могутня сила твоїх очей, о, Царю, для творчого життя матері-природи? Чим стала сила людського ока, для творчості життя? Могутня сила твоїх володарських очей, о царю, збудувала і з’єдинила весь наш звіриний світ і завела в нім лад і життя по закону матері-природи. І за цю твою володарську силу й мудрість, завдяки якій ми живемо в гаразді, здоровлю та щастю й безбільно вмираємо, нашим найсвятішим обов’язком є кожної хвилі дякувати тобі, о Царю і славити твоє величне ім’я од роду в рід! Найвищий Трибунале! Славна Звірина Громадо! Наш Найясніший Цар й його Наймиліша Цариця хай живуть многая літа! Слава! Слава! Слава!»

Воздух роздер і тисячолітніми деревами у пралісі струснув могутній-премогутній рик і рев звірів «Слава! Слава! Слава!»

«А тепер»,— говорив Лис Микита,— «що зробила людина силою своїх очей для розвитку життя? Щось якраз наскрізь противне. Наш Цар збудував життя, людина його зруйнувала! Наш Цар береже блиском своїх володарських очей повагу, честь і святість життя матері-природи; людина спалила вогнем своїх очей чудову будову життя, обернула його в тюрму неволі і в темну печеру злочинства й виродження. Ось, наш Царю, різниця межи силою твого володарського та силою людського ока! Значить, Царю, твоя сила й сила людини не походять із того самого джерела буття, бо з твоїх очей, о Царю, дивиться наша найліпша й наймогутніша мати-природа, а з очей людини визирає дух, який заперечує життя і природу, коротко, в людських очах сидить демон руїни — сатана»

Слова Лиса Микита зробили глибоке враження на звірів, а гарна Лисичка-вдовичка, що на розправі закохалася в Лисі Микиті, сказала до своєї сусідки, пані Борсучихи так, аби прокуратор почув її слова:

«Тож-то з нього вчена головка! Ах, яке щастя мати такого мудрого чоловіка! Я була б йому найпокірнішою рабинею»

Тільки цар Лев не показував задоволення, навпаки, став іще більше понурим, ніж раніше.

Вирок

Президент Трибуналу поставив тепер до присяжних суддів два питання, а саме:

«Чи слово «людина» криє в собі знамена тяжкої образи звіриної честі?»

Присяжні відповіли одноголосно:

«Так»

Друге питання:

«Чи винен Вовк тяжкого злочину образи звіриної чести тим, що назвав Високодостойну Пані Маркізу Даму Царського Двору Мавпу людиною?»

Одноголосна відповідь присяжних:

«Так»

Тепер президент Трибуналу склав на письмі присуд і устав разом із усіма присяжними. Два слони-герольди підняли свої труби та дужим і святочним голосом оповістили всьому світові, що йде велика хвиля звіриної справедливості. По відтрубленню старинно-судового гасла відчитав президент Найвищого Трибуналу ось який вирок, уложений зі всіма прикметами звичаєвого судового стилю:

«В імені Його Величності Царя Лева:

Зваживши обставину, що, як це виказала сьогоднішня судова розправа, слово «людина» криє в собі всі знамена найтяжчої образи звіриної честі; зваживши далі факт, що обжалуваний Вовк назвав Високодостойну Маркізу Даму Царського Двору Пані Мавпу людиною, він на підставі однодушного переконання лави присяжних судів винен є тяжкого злочину образи звіриної честі, за що Найвищий Трибунал Його Величності Царя Лева на основі §1 Звіриного кодексу честі засуджує його на смерть через роздертя й пожертя його»

Трибунал хотів оддати Вовка на поталу Слонові. Але Слон заявив, що в нього зам’яке серце до таких кривавих екзекуцій, а друге: він ростиноїд...

Трибунал узяв під увагу слова Слона й відступив виконання смертного присуду на Вовку директорові поліції Ведмедеві Бурмилові.

Бурмило приблизився до Вовка. Аж тепер прийшов Вовк уповні до свідомості, що йому грозить смерть. Жах і всемогутнє бажання життя обхопили його, струснули цілим його єством і він завив-злебедів прошибаючим голосом:

«Найвищий Трибунале! Я не винен! Клянуся любов’ю до людського м’яса, що я не винен! У-у-у! Я сам не знав, що робив, що говорив. Мамо-природо! Чому ти вкоротила мене на розум! У-у-у!? Аж тепер я пригадав собі, чому я таке страшне слово сказав Пані Мавпі. Я був тоді п’яний, у-у-у!»

Найвищий Трибунал і звірі глянули на Вовка з зачудуванням, а доктор Лис Микита крикнув до нього:

«Не бреши! Не викрутишся! П’яною може бути тільки людина, а ніколи звір»

Але Вовк заклинався, на чому світ стоїть, що був у тій злощасній годині п’яний. Тоді Лис Микита на жарт запитав його:

«Може з тебе не Вовк? Може ти перелицьована, звовчена, вибач, людина?..»

«Хай здохну як пес, як у моїх жилах не пливе з діда-прадіда справжня вовча кров»,— вив Вовк.

«Що ж ти пив, що ти впився?»,— питав Лис Микита,

«Я був п’яний, але я нічого не пив... Я...»

Грімкий сміх звірів перервав дальші слова Вовка.

Коли стало тихо, Вовк сказав:

«Я з’їв п’яну людину...»

Звірі знов зареготалися, а президент Трибуналу крикнув до Вовка напів з обуренням, напів жартом:

«Чому ж ти цього відразу не сказав, тупоумне?»

Адвокат доктор Борсук, оборонець Вовка, звернувся до Трибуналу з усміхом:

«А не давав я доказу, що мати-природа вкоротила Вовка на розумі?»

На приказ Трибуналу приступив до Вовка один пес, який був заприсяженим судовим знавцем од людських пахощів і сказав до нього:

«Хухни мені в ніс!»

Вовк так і зробив, а пес тоді дуже скривився й поставив ось який діагноз:

«Йому з рота чути, як із якої бочки з горілкою...»

Ведмідь Бурмило дуже зрадів і крикнув: «Слава матері-природі, що мої зуби не торкнулися його, а то довелося б мені умерти на старість од затруєння крові…»

З огляду на цю нову лагодячу обставину Найвищий Трибунал чувся спонуканий уневажнити присуд смерті й видав новий вирок, яким увільнив Вовка від вини й кари та доручив звіриним лікарям і сестрам милосердя забрати його на державний кошт до лічниці.

 

 

Частина друга

 

 

 

ДУХ

 

 

 

Звірині вечерниці

Доктор Лис Микита глянув на царя й на звірів і здавалося йому, що всі вже трохи втомлені великою судовою розправою. Але він хотів вирішити сьогодні ще важніше питання, ніж ним була справа образи звіриного імені. Йому бажалося намітити ясно становище звірів до людства й довести до того, щоб усі звірі виявили ще сьогодні безпощадну війну людству та обміркували всі способи, якими можна би з якнайменшими жертвами викорінити те злощасне людське кодло. Він глянув на небо і збентежився, бо сонце вже почало сідати на найвищі вершки пралісу. Значить, до заходу сонця неможливо буде вирішити найважнішу справу. З тієї причини він поставив внесок, аби питання постави звірів до людей з огляду на його життєве значення для звіриного царства відложити на завтрашній день, а сьогодні або піти на спочинок або, як більшість звірів за тим заявиться, влаштувати на закінчення сьогоднішнього дня звірині вечерниці зі співами, танцями та викладом на радість і потіху звіриної молоді та для загальної, всезвірної розваги й розривки.

На загальне бажання звірів постановлено відложити вирішення становища до людства на завтрашній день, а сьогодні влаштувати святочні вечерниці.

Складено програму, яка містила в собі ось які точки:

1. «3віриний гімн», відспіває звіриний мішаний хор.

2. «Найтяжчий злочин», сучасна легенда, відчитає славний філософ доктор Сич.

3. «Ой під гаєм зелененьким», солоспів Високодостойної Лисички-вдовички.

4. «Голий танок життя», виконає Панна Курочка.

5. «Пісня смерті», відспіває хор круків.

6. Пісня співака над співаками, Високодостойного Соловейка.

Звіриний гімн

Роль диригента взяв на себе Слон. Спершу він тому спротивлявся, але рад не рад мусив піддатися всезвірній громадській думці, яка уважала його найвідповіднішим до цього завдання з ось яких причин: Слон уже своєю величною поставою неначе створений на диригента, бо перше: кожний звір може його дуже виразно бачити, а друге: вже сама мати-природа дала йому до диригування знамениту батуту в подобі його труби. Та найважніше то це, що у Слона незвичайно чутлива душа, яка в силі огорнути та збагнути всі найніжніші тонкості мистецького царства звуків. До того треба додати його могутній басовий голос, яким він може тримати весь хор у карності та бути одночасно невидимо моральним і видимо дійсним провідником усіх звіриних басів та підбасків.

Та все-таки Слон забирався до свого завдання з почуттям непевності, а навіть якоїсь тривоги. Адже йому доведеться сьогодні перший раз вести хор, із яким він іще ніколи не відбув ні одної проби! Невже такий невишколений, незіспіваний хор буде в силі дати яку-небудь душевну насолоду? Чи не скінчиться його диригентура крайнім неуспіхом, загальним насміхом та приниженням його слонової поваги? Але опісля він успокоївся у великій мірі бистроумною думкою, що тільки люди мусять у своїй духовій слабості вчитися хорового співу; звірі, дякувати матері-природі, цього не потребують, бо вони вже приходять на світ із уродженим і розвинутим почуттям гармонії тонів.

«Чи чули ви»,— говорив Слон до своїх приятелів,— «як у пралісі створіння співають? Сховане у дрімливім затишші верховіття дерев, закрите гущавиною темних кущів і пнів, одне створіння навіть не знає, де друге сидить. Хто їх усіх учив співати разом? Та проте... Який чародійний хор творять усі ті малесенькі й дужі горла створінь? Якими неземними радощами пісня пралісу душу наливає! Яку глибінь невловимих почувань туги, сердечної любові і ясної мрії родить!»

Так само звірям не треба нот, бо невичерпаним джерелом їхнього співу служить їм безмірно велика книга, що складається з двох величних окладинок: одна окладника — це синій небозвід, а друга — зелень землі. А всередині між тими окладниками піддає кожному звірові голос сама мати-природа. Отже, Слонове завдання не буде дуже важке, бо воно може обмежитися тільки на те, щоб дати початковий знак до співу та уважати на ритмічний такт хору, як також на скріплювання або ослаблювання сили голосів од «дуже сильно» до «тихесенько».

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Osip_turyanskiy_duma_pralisu.docx)Osip_turyanskiy_duma_pralisu.docx
Скачать этот файл (Osip_turyanskiy_duma_pralisu.fb2)Osip_turyanskiy_duma_pralisu.fb2