Дума пралісу - Осип Турянський (сторінка 20)

Не розірвеш її — вічним в’язнем будеш.

* * *

Мій добрий батьку! І сам ти не знав, що твій ясний заповіт пізнати правду паде важким прокляттям на мене!

Бо з виру життя і з книг найбільшої мудрості я виніс тільки оцю єдину правду:

Найвище людське знання — це дрібнесенька пилинка серед безконечної пустині незнання.

Це маленький місток, який веде від іскри свідомості та губиться зараз же на її порозі перед темним Океаном Невідомого.

Тому чуття — це вогонь, що спалює життя.

Думка — це лід, який заморожує його.

Ось чому життя — це мука страждання, а смерть — це радощі спокою.

Бо моя думка думає за мільйони створінь.

Та проте вона безсильна.

Моя душа карається стражданнями всього світу.

Та даремні всі мої страждання.

Вони тільки вбивають мене.

* * *

Зневірений, розбитий я тягнув з найбільшим болем тягар марного життя й почав уже падати під ним.

Тоді з темної западні витягнув мене таємно-могутньою силою батьків заповіт.

І влив у мою душу чародійний лік, якому на ім’я: віра.

І з вогню мого чуття, і з холодного хрусталю моєї думки народилася в моїй душі творча сила мрії.

З хаосу буття довкола мене створив мій дух ясний новий світ, у якому безмежній біль обернувся у всемогутню силу думки, огненне чуття в сонячну любов, демон руїни у підніжжя божеського єства.

У світі моєї мрії я найшов щастя, бо відкрив Найвищого Духа.

* * *

Мільйони й мільйони літ лежав Дух буття на хмарах безконечної тьми.

Він був безмежно великий.

Та проте він був безмежно слабий, бо в чорнім лоні тьми він був скований мільйони й мільйони літ сном повної несвідомості самого себе.

А коли після непонятно довгих віків він прокинувся з важкого сну, все ще серед глибокої несвідомості він одчинив очі.

І тоді вперше у всесвітньому просторі серед безмірної ночі блиснуло світло.

Бо світло — це відчинені очі Духа буття.

Всесвітнє світло впало в домівку життя Духа буття як перша іскра його свідомості.

І дивився Дух мільйонами літ панів несвідомий і зачудований на проміння світла своїх очей.

Тоді в Духові народилося перше бажання: хай його очі — світло сяють на віки вічні.

І зрадів Дух буття й мовив:

«Хай буде світло!»

Та хоча світло — несвідомий величний твір Духа, та проте сонце, мільйони зір — це тільки дрібненькі ясні зернятка в безконечнім океані темряви.

Могутній Дух буття, але тьма могутніша від нього.

І почув Дух, що світлом своїх очей він тільки приніс радощі тьмі.

Бо вона побачила у світлі дзеркало, в якім почала з розкішним самопочуттям своєї могутності злобно й залюбки приглядатися, неначе стара грішниця, щоб розкошуватися сама собою.

Але світло показало тьмі її жахливе обличчя.

І тоді розпочала тьма смертельну боротьбу зі світлом.

І боротьба створила в Духові вищий щабель на шляху до свідомості.

І Дух творіння, в почутті всемогутньої сили тьми, створив подібні до себе створіння й почав жити там, де зустрічається зі собою вічне світло його очей зі всемогутнього тьмою: в душах своїх дітей. Там, у цих душах, він оселився на те, щоб разом із ними вести боротьбу проти темряви.

Але тьма прогнала його з домівки створінь або привалила його в їхній душі понурими звалищами злочину й божевілля.

І лежить Дух буття на дні душі створінь, рознятий на хресті всемогутньої тьми.

Він розп’ятий тепер.

Але він живе, він переможе темряву.

Бо крайніми зусиллями перших проблисків своєї волі він запалив душі небагатьох своїх дітей могутньою ясністю свого світла і кличе до них із хреста тьми:

«Борітеся, вибрані діти мої, за мене й за всі створіння. Тільки вашою боротьбою я зійду з хреста і створю вам, мої діти, щастя на землі й сам буду щасливий тільки вашим щастям.

* * *

Я чув, що Дух творіння живе в мені. Ніч не мала сили розіп’яти його на хресті моєї душі.

* * *

Дух зробив мене оруддям боротьби й дав мені огненний меч, якому на ім’я: творче слово.

І коли я з жару чуття, з глибин думки та з серпанку світляної мрії збудував звершений світ, я почув, що я зіллявся з Духом у одне всесвітнє єство живого втілення Щастя, що спирається на двох могутніх силах, яким ім’я: Правда й Любов.

І мовив Дух моїм словом:

«Твоє огненне чуття будить мене все більш і більш із просоння несвідомості; силою твоєї думки росте моя сила в безконечність.

І прийде час, коли я з твоєю могутньою допомогою покорю тьму та зіставлю з неї тільки тінь, аби моє світло могло на ній сперти свої проміння, як спирає воїн свою побідну ногу на груди покореного смертельного ворога.

І як перед мільйонами століть я мовив: «Хай буде світло», так колись я промовлю:

«Хай царює світло!»

Тоді розпадуться двері тьми, за якими лежить найглибша тайна буття.

І запанує між усіма моїми дітьми найвище, вічне Щастя».

Такий світ творчої думки показав я людям.

Кожний подих мого життя я посвятив найвищій меті буття: прогнати тьму з людських душ і помогти розп’ятому Духові буття до перемоги над нею.

Я поклав собі мету: перенести в душі людей світ, який я створив у своїй душі з проміння правди, з перлин краси і з огню щастя.

Але люди, з душ яких тьма прогнала Духа, почали несамовито глумитися з мене й мовили:

«Ти з нас богів робиш! Ха-ха-ха!

Ти — божевільний!

Адже ми черви, що повземо в холоднім намулі землі».

І побачив я, що моє творче слово паде на серця тих людей, як зерно пшениці паде на кремінну скелю.

О, прокляте безсилля творчого духа!

Бо своїм пекельним болем, своїми ясними радощами з позасвітніх висот, своїм віщим словом всеобіймаючої любові, братерства і божества я не міг убити в зародку найтяжчого злочину, якого допустилося людство.

Перший раз од початку всього творіння на землі людство розпалило загально світовий пожар і довгий час роздирало, розшарпувало, вбивало себе безцільно й божевільно. Але в цім несамовитім вирі кривавої боротьби тліла іскра життєвого щастя, бо мільйони людей, які тепер супокійно сплять під хрестами на безмірному цвинтарищі землі, вірили, що вони гинуть за ідею світла і добра. Гарно жити і вмирати за віру у світло навіть тоді, коли ця віра є злудою, самообманом.

Ось чому не страшні всі страхіття світового пожару.

Та найстрашніший час, який настав після всесвітньої братовбивчої війни. Бо коли в великому пожарі мільйони людей боролися з вірою в ясну мету свого змагання, то тепер, у повоєнній сучасності, вся віра щезла, душа погибла, сліди чуття розвіялися, людина скотилася в чорний вир несамовитого нищення, упадку й ганьби. У світовім пожарі все-таки боролася ідея проти ідеї за ідею, тепер бореться світове стерво за стерво!»

При останніх словах людини квіти й листочки на деревах легенько затремтіли, неначе злякалися, що з далекого, їм незнаного світу нагло приповзе до них якесь дивовижне жахіття й дуне на них холодною отрутою смерті.

А людина підняла важко на груди похилену голову й говорила:

«Моє слово губиться в загальнолюдському вирі здичіння, як губиться квітка у глибокому морі багновища.

Ніяка мрія не в силі народитися в серці сучасного людства, бо його пережерла їдь марності й нікчемності.

Ніяка ясна картина не може станути перед очима сучасних людей, бо їх заступила душлива хмара крамарського обманства та брехні.

Не треба теперішнім людям божеського творчого слова.

Їм давай лиш такі словесні виплоди, що їм лоскочуть і скобочуть полові знаряддя.

Найкраща гармонія сучасного людства — це бренькіт брудної мамони, найцінніший ритм — проценти, найсолодші рими — п’яний регіт повій.

Люди прогнали зі свяченої домівки свого мозку духа й посадили на його місце ненажерливого божка на ім’я: баланс. Людська думка обернулася в число, серце у грошеву калитку, чуття в ніж, який ограблює та вбиває брата для низької наживи й жадоби окайданити йому тіло й душу. Земля стала склепом хліба, банком, складом машин, конторою, косарнею, люпанаром, де прокидаються змисли, що роблять колишніх дітей природи холоднокровно жорстокими личманами.

Куди ми йдем?»

* * *

З глибин верховіття пралісу виповзла темно-прозора тінь і легкокрилою хмаркою промайнула скоро понад голови створінь та розвіялась далеко на вечірньому крайнебі.

* * *

«Коли я побачив, що вогонь мого чуття родить лиш іржу ненависті, моє зерно добра марніє серед кукілю людських душ, безтямна розпука обхопила мене, бо нагло я почув, що Дух творіння зник із домівки моєї душі.

Даремно я ламав руки, даремно я тужив, болів, плакав, ридав за ним.

Даремно я днями й ночами благав його, щоб мені явився, молив його, щоб до мене обізвався.

Могильна тиша.

Може Дух творіння умер у мені!

Так, він умер у мені й зіставив мені безмірну глибінь болю і цвинтарну пустку чорної самоти.

І став я безсильною соломкою на розбурханих хвилях безконечної темряви.

* * *

У всебутті царить лиш одна всемогутня і страшенна сила. Її ім’я: закон падання.

Силою цього закону всі світи стрімголов летять у безодню смерті й нічогості.

В цім несамовитім леті великі тіла, мертві й живі, падуть на менші тіла, мертві й живі та роздавлюють, розтрощують їх.

Ось вам закон природи! Ось вам боротьба за існування, сонце, волю, небо, рай на землі!..

Але в тім божевільнім паданні у прірву жах смерті огортає всі думаючі й не думаючі єства.

І щоби припинити розтрощення на дні буття, всі єства, думаючі й не думаючі, почали судорожно чіплятися себе взаємно та крутитися, обертатися одні довкола других.

Крутиться земля, крутиться місяць, крутиться сонце й зорі і всесвіт.

І крутиться сонний Дух творіння.

Божевільний танець смерті перед розтрощенням на дні хаосу.

Ось вам правда, ось вам краса, ось вам щастя!

Ха! Ха! Ха!

* * *

Я, слабенька соломка серед океану тьми, найшов на його розшалілих хвилях другу слабеньку билинку.

І впав я на коліна перед нею:

«Будь мені моїм другом, моїм світом, будь мені моїм єдиним Духом, котрий умер у мені й у всесвіті».

І стала вона дружиною мені.

Але вона не бачила моєї душі, не плакала її сльозами, не раділа її радощам.

Вона була бездушним єством.

Мій важкий біль, мої небесні думи, моє творче слово вона брала на вагу золота.

І промінювала його на блискучі шати, щоб чарувати очі своїх коханців!

Ха! Ха! Ха!

Останні звуки його сміху здушилися в наглому й короткому хлипанні.

* * *

«Нема в мене дружини, немає друга. Умер у мені Бог, умерло все.

Стільки болю й розпуки я вже винести не годен.

Досить чуття, досить думки, досить дитячої мрії!

Все дим, піна, омана, безодня.

Роздерти, розірвати раз на все цю роз’ятрену рану, що ім’я їй: свідомість.

Кінець.

Вічний супокій.

Браття звірі! Молю, благаю вас: Убийте мене!»

Голос природи

З найбільшим скупченням усіх сил своєї свідомості слухали всі створіння слів людини. І здавалося їм, що те людське єство з блідим високим чолом, розритим борознами болю й думки, починає виростати перед ними на таємно могутнього велетня, перед яким усі вони марні пилинки, атоми мраки, розірваної та стопленої світлом сонця. А коли почули слова людини «Убийте мене!», усі створіння здригнулися з небувалої тривоги. Чули, що ніхто з них не буде в силі вволити цю дивну і страшну волю людини. Але якби проти їхнього сподівання який звір зважився вбити цю людину, то створіння були певні, що тоді небо і праліс упали б на них, земля розступилася би під ними та пожерла їх.

А цар Лев був схвильований найбільше зі всіх сотворінь. З його очей і обличчя було видно, що все його пригноблення, з яким він сидів на судовій розправі, розвіялось тепер, а на його місце ступила велика ясність, бо його туга найшла свою мету, а його душа блиснула сяйвом нового пізнання.

Голосом, у якому тремтіло глибоке зворушення, покірна відданість, пошана й любов до цієї людини та журба за її долю, обізвався цар Лев до людини ось якими словами:

«Великий Духу! Ти не умреш! Ти будеш жити! Ти мусиш жити! Люди своєю бездушністю тебе вбивають — ми, звірі, разом із нашою могутньою природою спасемо тобі твоє неоцінене життя, великий сину! Глянь лише довкола себе на матір-природу! Невже розкішно-свіжа весняна зелень листків, квіток, лугів не паде цілющою росою на твою душу? Невже темний праліс не манить тебе могутньо таємною силою до себе? Дивися, як ясне сонце тебе леліє! Як синє небо до тебе усміхається! З поміж тінистого гілля з душі тисячів і тисячів птичок пісні життя й радощів ллються у твою душу! Невже вся та чародійна сила барв, голосів, пахощів, здоров’я, життя й розкошів матері-природи не кличе до тебе:

«Сину! Жий для Духа буття і для всіх сотворінь!»

Найбільші мудреці звіриного царства кинули важкі обвини на людину. Вони говорили правильно. Але вони не вичерпали всієї глибини думки творіння. Я чув це, але не був у силі зміркувати, в чім їх думки й почування були неповні й однобічні. Щойно з твоїх уст, людино, почув я слово Найвищої Мудрості. Тепер я радію, бо я пізнав мету творіння і шлях, яким усім сотворінням до неї змагати треба.

Мої мудреці славили природу як добру й могутню матір. Воно воістину так єсть. Але ні я, ні вони не знали, що й мати-природа не вповні звершена у всіх своїх висотах і глибинах. Щойно ти, глибокий людський духу, відкрив мені й моїм філософам важкі недосконалості природи. Найбільша з них — це те, що ти назвав законом падання, на основі котрого більше тіло роздавлює й розтрощує слабше.

Несвідомо я все почуваю якесь презирство до себе самого, коли я, цар усіх звірів, мушу вбивати своїх підданих на проживлення мого тіла. Не раз мені здавалося, що тоді, коли я їм звіряче тіло, я скочуюся з поваги й величі свого престолу в якусь прірву та перестаю бути царем, а стаю сам огидливою твариною.

Тільки одне природа влаштувала ліпше у звірів, ніж у людей, а саме: закон падання діє у звірів дуже скоро, миттю, так, що слабший звір майже не відчуває довгого конання й мук смерті. Зате в людей закон падання йде культурним шляхом, значить, люди вбивають одні одних поволі й безупинно.

Наслідком того люди вмирають мільйон разів, заки остаточно ляжуть у могилу. Звірі гинуть лиш раз і то навіть майже не знають, коли.

З твоїх слів, людино, я бачу, що всі створіння: і люди в нетрях своєї культури, і звірі на лоні природи сковані кайданами життєвої жорстокості.

Із тієї понурої ночі життя висвободить сотворіння Дух, який промовляє твоєю душею, о, творча людино!

Моїми устами говорить природа до тебе. Моє прохання — це прохання природи. Вона кличе до тебе:

«Жий, найліпший сину творіння й будуй у душах живих істот храм для Духа буття. Помагай своїм творчим словом і ділом Найбільшої Мудрості, Найглибшого Страждання й Надземної Любові покорити Найвищому Духові тьму та запанувати всемогутньо в душі всіх своїх дітей. Однайди тьмою привалену душу людства, а коли ця душа вмерла, воскреси її з мертвих і стань душею вселюдської душі! Тоді ти обернеш безпощадно жорстокий, жахливо вбивчий закон падання в закон святого небесного підйому. І тоді розвіється тьма і стане Дух творіння всемогутній. І настане рай на землі, бо Дух буття й живі істоти зіллються в одне Світляне Єство».

Коли цар Лев сказав ці слова, зійшов зі свого престолу, поклонився глибоко людині та припав перед нею головою до землі й лежав так непорушно.

За царем Левом усі звірі впали на землю.

* * *

І ті самі створіння, що уважали слово «людина» найбільшою образою й ганьбою для себе, лежали тепер марним порохом перед обличчям людини.

* * *

Обнова

Серед глибокої тиші, повної таємної величі, чути було лише легесенький шепіт пралісу, неначе з нього здіймалася ніжно-боязка молитва до Духа всебуття.

А на землі тільки одне створіння не могло запанувати над своїми почуваннями великих радощів.

І висловлювало їх притишеним зворушливим скавулінням.

Здавалося, що сонце зібрало всю свою силу, щоби перед заходом поглянути востаннє сьогодні на створіння на землі.

Воно промостило крізь верховіття пралісу золотий шлях, який запалав огненною рікою проміння і мрії та оповило своїм чудодійним світлом усе єство людини.

Почуття таємної нової сили, досі незнаного здоров’я й небесних радощів влилося після слів царя Лева зі сонячним сяйвом у душу чоловіка.

Він простяг руки до матері-природи та до всіх її дітей і закликав:

«О, сонце, земле, всі живі істоти, браття мої! Я хочу жити, бо ви своєю силою створили найбільше чудо: Дух творіння воскрес у моїй душі! Чую, як він росте в мені і я росту з ним і піднімаюся до нього. О, вічний Духу! Ти розбуджуєш у моїх грудях нову віру в сонце майбутніх поколінь. Ти кажеш мені, що найвища ціль буття: жити для живих істот і підіймати їх до божеської висоти. О, Духу творіння! Ти даєш мені загублену весну молодості й сили.

Із темної могили, в яку біль розпуки поховав моє серце, воскресає моя давня любов і обіймає й до грудей пригортає весь ясний світ.

Люблю вас, усі щасливі й нещасливі діти землі, бо ваше щастя опромінює мені душу, а ваше горе мостить шлях до надземних вершин.

І тому, що вас люблю, я показав вам дзеркало правди, щоб ви побачили всю марність і бездушність дороги, якою ви досі ішли.

Жаль мені всіх істот, яких усемогутня тьма зробила несвідомими знаряддями своєї боротьби з Духом, бо своїм гріхом ці істоти створили собі пекло на землі.

Тільки не жаль мені тих людей, що здушили в собі іскру просвітління, викресану вчорашнім болем.

Вони бояться світла і свідомо бродять у тьмі вини і злочину.

Не можу їх любити, бо вони обернули божеське чуття в вир божевілля, світ у тюрму, життя в пекло.

На хрест, на котрому ще вчора вони самі висіли, цього дня вони братів і цілі народи розпинають.

Нема більшої ганьби над холоднокровно обдуманий, свідомий гріх.

Бо через нього навіть Дух буття мусить каратися на хресті тьми.

Тому прокляття вчорашнім рабам, а сьогоднішнім синам темряви!

О, Духу творіння!

Окрилений твоїм божеським чуттям я піду назустріч понурій ночі буття!

І буду кресати кремінну скелю людської бездушності.

І крізь ріки крові, крізь вир упадку, злочину й божевілля нестиму та здійснятиму, Вічний Духу, заповіт твоєї Зоряної Волі:

«Хай царює Світло!»

* * *

Вже сонце зайшло й сумерк оповив праліс і землю, коли всі створіння покинули велику поляну.

І знов лягло над усією природою велике, святочне, таємне мовчання.

Тільки верховіття пралісу ледве чутним шелестом і шепотом передавало слова створінь синьо-багровому склепінню небес. А відтіля казка пралісу плила настрічу Вічності.

Рабенштайн-Відень 1921.

 


[1] Якщо будемо слідувати за природою як за вождем, то ніколи не помилимося — лат. (прим. ред.).

[2] Критерій порівняння — лат. (прим. ред.).

 

Сторінка 20 з 20 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Osip_turyanskiy_duma_pralisu.docx)Osip_turyanskiy_duma_pralisu.docx
Скачать этот файл (Osip_turyanskiy_duma_pralisu.fb2)Osip_turyanskiy_duma_pralisu.fb2