Дума пралісу - Осип Турянський (сторінка 3)

«Не бреши! Це неможливо!» — рикнув сам цар Лев з найбільшим зачудуванням.

І цариця здорово рикнула. Опісля сперла свою голову на гриву царя й шепнула йому у вухо з довірливою усмішкою:

«А ти, мій старенький, кажеш мені, що тобі мене одної забагато...»

Міністр Слон закликав Папугу, щоб вона присягнула на гриву царя Льва, що зізнаватиме згідно з правдою. Папуга доторкнулася з боязню двома кігтями своєї лапки царської гриви і зложила присягу. Опісля знов сіла на гілляці й говорила:

«Триста султанових жінок було в тім гаремі. Я навчилася від тих жінок по людському говорити й розуміла кожне їхнє слово. Вони казали, що султан не здобув їх у геройській боротьбі (як це є святим звичаєм у звіринім царстві), не питав їх по нашому звичаю при сяйві місяця, чи вони кохають його, тільки купив їх, як у людей купуються забавки. І не любив цей людський цар усіх тих жінок, тільки деякі з них. Добре. Але ба! Він по короткім часі проганяв ці жінки з гарему або міняв на інші. Міняв жінки частіше, ніж наш Хамелеон міняє свою барву...»

Тут Папуга загикнулася, сказала «Добридень» і перестала балакати та відлетіла на свою гілляку.

І слова папуги дуже розхвилювали царство звірів. Старі звірі позирали на себе й хитали значущо головами, молоді звірині панночки зарум’янилися, деякі звірині холостяки плюнули крізь зуби, дві жінки-борці крикнули: «Смерть людині!», а найбільша частина звіриних жінок, які сиділи або стояли біля своїх чоловіків, розплилися в ніжних почуваннях, які вишіптували у вуха своїм чоловікам ось якими словами:

«Мій ведмедику!.. мій вовчику!.. мій зайчику!.. мій крокодильчику!.. мій ослику! Правда, що ти мене за жодну іншу не проміняєш?»

Моральний упадок звірів на людській службі.

Доктор Лис Микита говорив тепер:

«Коли я, як державний прокуратор, займаюся моральними питаннями, значить, уходжу в царину, яка належить до наших моралістів і катехитів, як Високодостойні Отці Буй-тури, Цапи й Борсуки, то роблю це з двох причин, а саме: я зачіпаю мораль настільки, наскільки вона стоїть у тісному зв’язку зі сьогоднішнім процесом; а друге — справа моралі мені не чужа, бо в цілому житті я її гостро зберігав, а далі, я маю також докторат теології, а через те потрібну в такій справі кваліфікацію. Найвищий Трибунале! Шановна Громадо! Я говорив досі про любов у звірів і про відсутність моральних основ у людській любові. Тепер буду приневолений забрати голос у справі, яка вже віддавна не дає мені спати і грозить загладою всьому звіриному світові. Цю справу мусимо вже раз ясно поставити і ще сьогодні вирішити, бо завтра вже може бути запізно. Отож я ставлю ось яке твердження, оперте, на жаль, на страшній життєвій правді: всі звірі, які або добровільно або під примусом служать людям, упали морально так низько, як і самі люди. Чоло паленіє мені зі стиду тому, що мушу ствердити таку правду; коли мушу показати Вам ці жахливі болячки, що наросли на душах великої частини звірят, які були колись нам такі дорогі, такі близькі й пожиточні. Можна навести лиш одну лагодячу обставину для них, а саме те, що причиною їх упадку, їхнього, так сказати, «очоловічення», є не вони самі, тільки людина. Наші колишні браття впали жертвою цієї непогамованої пристрасті, крайньої непоміркованості, бездонної облуди і брехні, коротко, всіх тих важких пороків, з яких складається людина. Славна Звірина Громадо! Візьміть на увагу котре-небудь звіря, що знехтувало свою національну гордість і достойність і пішло в рабську службу людині! Чи то кінь, чи то віл, чи пес, чи кіт, баран, кабан, когут, індик, качур, гусак, крілик і т. д., коротко, всі звірята без винятку, які носять на собі пятно рабства в людськім ярмі, здерли під впливом людини з ясного сонця, яким є для нас Кохання, обличчя промінної святості й ідеалу та кинули його в темну прірву дешевої смислової насолоди й розпусти.

Та можна б милосердитися над упадком цих наших блудних синів, коли б вони у своїй нетямучості, у своїй затраті звірино-національної самоповаги самі не знали, що творять або, якби вони каялися за свої тяжкі гріхи. Але на жаль, на сором і ганьбу ми тут бачимо щось якраз навпаки. Бо ото ті блудні сини й доньки не тільки не плачуть над руїнами чистої, як алмаз, душі своїх предків, але вони сміють навіть бути горді на те душевне багно, в якому вони валяються! Вони наважилися перед Найяснійшим обличчям Його Величності Пана Царя й Пані Цариці осмішувати святі почування Шановної Пані Мавпи! Вони не жахалися перед Найвищим Трибуналом і перед Славним Збором усього Звіриного Царства одверто заявити, що ми, звірі, ніщо, а людина — це все! Ба що більше! Вони своїми рабськими окликами викликали цю суматоху, яка трохи не привела до проливу невинної звірячої крови й мало-що не викликала бунту й революції, що могла повалити нашу царську династію та знищити гранітні основи звірино-суспільного ладу. Як державний прокуратор, який стоїть на сторожі Нашого Найяснішого Пана Царя й Цариці і дбає про безпеку нашої звіриної Батьківщини, я буду приневолений прикликати тих чоловіколюбних бунтарів на суд за державну зраду. Але поки що ми мусимо довести до кінця справу чести між Високодостойною Панею Мавпою й між Вовком. Отже, щоби показати справжню суть людини та її вбивчий вплив на її так звані домашні звірята, я позволю собі зробити Найвищому Трибуналові предложення призначити відповідного монаха чи попа, який мав би завдання відбути з двома бунтарями з людської школи, зі собакою та з кішкою всезвірну сповідь. Кажу «всезвірну», бо наша звірина церква уважає зовсім справедливо сповідь не якоюсь тайною розмовою межи двома особами, тільки актом душі, відомим усім звірям, значить, всезвірним».

Гіпопотам сповідає пса й кішку

Трибунал призначив на сповідника гіпопотама, як найвідповіднішого до такого завдання з огляду на його чисту душу, тим чистішу, що він мав нагоду щодня змивати її свіжою водою.

Гіпопотам станув перед престолом царя, уклонився неповоротно й закликавши собаку й кішку до себе, запитав їх:

«Яка є перша й наважніша заповідь звіриної моралі?»

Пес почав тремтіти з великого стиду й закликав плаксивим голосом: «Гав гав!»

Біле обличчя кішки так почервоніло, що його барва майже не різнилася від барви багрової оксамитної хустини на її голові. Вона спустила очі й за псом застогнала: «Няв!»

Гіпопотам хитнув головою й забалакав: «Гм... гав-гав-няв! Отже ви обоє, безбожні душі, навіть не знаєте першої заповіді?»

На мовчанку песика й кішки відповіли всі звірі громовим реготом, який довгим гомоном лунав по лісі й від якого листочки тремтіли й рухалися, наче під подувом вітру. Для доброго приміру цар Лев погладив-полизав своє наймолодше левенятко й на його бажання воно дзявкнуло голосно й гордо:

«Перша заповідь: «Люби свого чоловіка або свою жінку вірно аж до смерті».

Чутливі жінки аж розплакалися зі зворушення, слухаючи слів левенятка й дивлячись на його маленьку постать. Чапля сказала до бузьчихи:

«Кумцю-любцю, дивіться! Таке мале, а таке вже премудре!»

«Викапаний батюсь»,— зауважила бузьчиха.

«А як голову задер! Справжній царевич!»,— думала жирафа.

«А яка люба мордочка!»,— докинула серна.

Гіпопотам приступив до сповіді. З поважного й гострого обернувся його голос у батьківсько-лагідний і він обізвався до обох грішників словами:

«Ви, грішні душі, певно навчилися від людини говорити неправду. Звертаю вам увагу на те, що на сповіді не смієте допуститися найменшої брехні, бо в такому випадку наша мати-природа, що прислухається вашим словам вухами-листками папороті, листям одвічних дерев і пелюстками квіток, покарає вас тяжко за неправду. Найбільше дерево на вас упаде; земля під вами розступиться й вас проковтне. Отже запам’ятайте це й відповідайте на всі мої питання щиро і згідно з правдою. Найперше скажи мені ти, грішний песику, де твоя жінка?»

«В мене нема жінки»,— застогнав пес.

Ця відповідь викликала шум зачудування. Всі звірі не могли зрозуміти того, як яка-небудь істота може жити без жінки? А пані кабаниха висловила своїй сусідці, морській свинці думку, що жодна звірина не хотіла йому стати жінкою певно тому, що мати-природа вкоротила його на розум!..

«А чи ти знаєш, що це кохання?»,— сповідав його гіпопотам.

«3наю»,— сказав пес соромливо.

«3відкіля знаєш?»

«Я вже кохав»

«Кого?»

«Першу-ліпшу собаку...»

Звірі витріщили очі, а гіпопотам сповідав далі:

«Скільки собак ти кохав?»

Хоч і як пес боявся, але тут мимохіть усміхнувся і сказав:

«Тяжко було б їх усіх порахувати...»

Тут пані кабаниха не втерпіла. Сплеснула обома передніми лапами, штовхнула свою сусідку носом і крикнула:

«Чуєте, кумо? Тяжко було б їх усіх порахувати, каже. А я думала, що з нього такий дурнуватий штурнак. А, ти, нехристе, а, ти бусурмане поганий! Ти виродку лукавий!»

«Де ж ті твої жінки?»,— сповідав далі гіпопотам.

«Це не були мої жінки... Це були мої принагідні любовниці, яких я на перший погляд покохав і в найближчій хвилі забув»

«А де твої діти?»

«Не знаю. Я й не бачив їх. Певно розлізлися по світі, як миші»

«3 тебе великий грішник»,— говорив гіпопотам і тяжко зітхнув.

Останні слова пса дуже розхвилювали звірину братію. Жінки почали здалека грозити псові кулаками і примовляли до нього:

«Давайте його сюди, цього розпусника, цього біса в собачій подобі! На шматки його роздерем!»

А каня лопотіла крилами перед його носом і, простягнувши гострі пазурі, кричала до нього:

«Очі йому видряпаю! Цього ще світ не бачив! Сестри і браття! Ця мала потвора — це не собака! Це — султан!»

Слон мусив знов рикнути й тупнути ногою, щоби втихомирити розбурхані звірячі пристрасті. Коли настав супокій, гіпопотам запитав пса:

«І скажи мені, блудний сину: «Чому тобі чужі ці святі імена: любов, жінка, батько, діти? Чому ти скотився в найчорнішу глибінь розховстаних пристрастей?»

Пес довго вив-плакав, потім обтер сльози і мовчав.

Усі зусилля гіпопотама і других звірів приневолити песика до зізнання, що він навчився так неморально кохати від людини, були даремні. Песик на все відповідав тільки одним словом:

«Гав, гав, гав!»

Сповідник гіпопотам аж зам’явся з клопоту й непевності й запитав:

«Що значить це собаче слово? Хто його розбере?»

Поважні звірині мовознавці, психологи й філософи мовчали. Тільки духово слабі звірі, як зизоокий звір критик Тхір і преподобний катехит Цап гикай намагалися доказати, що й собаче мовчання й гавкання з’ясовують наглядно вплив людини на моральний упадок собак.

Гіпопотам очима звернувся до Лиса Микити з запитом, що йому далі робити з песиком? Прокуратор сказав, що про покуту буде мова пізніше і просив, щоб гіпопотам тепер висповідав кішку.

Сповідь кішки була похожа на сповідь песика з тою різницею, що вона розкрила перед обличчям звірів глибокий упадок того звіриного жіноцтва, яке пішло на службу людині. Кішка закінчила свою сповідь одверто зізнанням, що неморальність у любові вона перейняла від людини.

Внесок Лиса Микити

«3вірина Громадо!»,— говорив Лис Микита далі,— «я навмисне покликав для вияснення вдачі людини свідків, щоб цілий звіриний світ побачив безмірну глибінь людського упадку не тільки зі самих моїх слів, але зі самих людських діл, очевидцями яких були ті свідки. Думаю, що ніхто з поміж нас, навіть ніхто з присутніх тут домашніх звірят-рабів людини не буде більше сумніватися в тому, що під впливом людини щезли в душах домашніх звірят усі сліди цієї наймогутнішої й найшляхетнішої життєвої сили, яка зоветься Коханням. Людина та її вірний раб-звір обернули цей найсвятіший вогонь творчого життя в каламутну воду вбивчої хвилевої насолоди: чоловік обернув жінку в забавку, жінка чоловіка у знаряддя нечистих поривів. Обоє стали бездушними єствами».

Лис Микита обернувся до пса й запитав його: «Де, песику, були твої очі, що ти цього не бачив? Де твій розум, який цього не розумів? Адже ти, грішнику, мимо того всього так людині служиш, що люди тебе мають за найкращий примір службової вірності. О, рабська душе! Про тебе треба дійсно сказати:

«Вірний як пес, а влюбливий, як собака»

Лис Микита обернувся до царя Лева і промовив:

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Osip_turyanskiy_duma_pralisu.docx)Osip_turyanskiy_duma_pralisu.docx
Скачать этот файл (Osip_turyanskiy_duma_pralisu.fb2)Osip_turyanskiy_duma_pralisu.fb2