Григір Тютюнник - Степова казка

 

Григір Тютюнник

СТЕПОВА КАЗКА

Забутий Курінь

Ніхто вже не пам’ятає, відколи стоїть посеред степу отой Курінь —хатка не хатка, бо ні стін, ні вікон, ані димаря; одначе й стіжок нестіжок, бо двері є. А за дверима —холодний морок, грибами-поганками пахне та давніми дощами. Є ще у Куреня дві великі дірипо боках. Одна зяє на північ, звідки взимку вітри холодні, друга напівдень, звідки вітри теплі.Гасають побіля Куреня й інші вітри й вітерці, шукають, у яку б тоїм веселу дірочку свиснути: опівнічні —вітри чорні; вдосвіта —блакитні; в полудень —прозорі; звечора —зелені... І всяк свою піснювиводить у дверях Куреневих та дірках; чорний вітер, опівнічний,стогне по-совиному; блакитний, досвітній, зітхає спросоння;прозорий, полуденний, весело свиськає, а зелений, вечоровий, тиховоркоче, бо хочеться йому спати.Стоїть Курінь, старіє. Мох на ньому послався, жовтий і зелений,бур’ яни довкола розкошують, не кошені, не толочені: полин і вівсюг,ковила і молочай, горошок і деревій... А на самому верху Куреневомутополеня росте —залетіло звідкись іще зернятком. Куди вономандрувало, звідки —хтозна. Приблудне тополеня.Взимку та повесні Курінь відчинено з ранку до вечора і цілу ніч.Заходь у двері, лізь у вікна-діромахи, якщо тобі дверей мало! А восени 270 і влітку —зась, тому що і двері, і дірки, ібур’ яни довкола заснованіпавутиною: згори вниз, уздовж і впоперек, сітями круглими й сітяминавкісними... Всякими. Бо кожен павук по-своєму думає: один круглодругий уздовж, третій упоперек... Яка думка, така й сіть!Незатишно в Курені. Од моху дух похмурий сходить, авсерединіусещось гуде:чи то протяги степові, чи, може, джміль залетів та ніякне вибереться.Забутий Курінь.І ніхто вже не пам’ятає його молодим, коли був вінсхованкою відгроз і спеки, холоду і втоми всякому степовикові —і орачам, і сіячам,і жниварям, і молотникам... А ниви пахли хлібами, динями, кавунами,і шуліки високо в небі погойдувалися на крилах. Вечорами перед Куреневими дверима горіло вогнище, збиралися вморені люди іспівали вморених пісень. Потім і люди, й пісні засинали, і тількиполум’я од вогнища то шугало вгору червоними шпичаками, тогнулося дугою од вітру, то й зовсім згасало. І тоді аж до світанкужеврів та блимав у ніч невсипущий жар та іскри никали побіля Куреня цілими роями і гасли лишком одна по одній.Тепер Курінь уже давно живе посеред степу сам-один. Вже йговорити забув. А знав же! Не сам знав, щоправда, а навчився відтого, хто його змайстрував,—дядька Демида, теслі і вшивальника.Було це так. Коли Демид тесав дерево на Курінь, то перед тим, яксісти перепочити, розгинав спину, брався руками за поперек і казав:— 0-ох! Болять мої кісточки... Мабуть, на дощ.А коли зробив Куреневі раму, щоб він міцно стояв на землі, колиоббив латами, щоб було до чого солом’яні кулі в’язать, а далі ще йушив, то перш ніж сісти на траву і закурити цигарку —а може, нарадощах, що Курінь ужеготовий,—вигукнув весело:— Хух. Заморився, хай тобі абищо.Не на Курінь сказав «абищо», а насаме оте Абищо. А що воно таке,ніхто не знає, навіть сам дядько Демид.Потім, перепочивши та перекуривши, ходив Демид навколо Куреня, причісував граблями стріху, пробував йогопохитати рукою іказав сам собі:—Ш-шо-о? Він стоятиме! Демид як змайструє, тонавік. Еге!А другого дня прийшли люди забирати Курінь у степ. Сталипідсаджувати його на воза, а він раптом сказав так самісінько, як і Демид:— 0-ох!Аяк везли у степ і вітер бавився новенькоюсолом’яною чуприною Куреневою йтерся об його солом’яні боки, він усеказаві казавздивовано:—Ш-шо-о? Ш-о-о?271 Коли ж привезли і зсадили з воза на землю, Курінь радо видихнув:— Хух!І часто він потім так казав, бо часто його перевозили й переносилиз поля на поле, з баштану на баштан.Тепер забутий Курінь мовчав день у день і рік у рік, бо ніхто йоговже нікуди не возив і не носив. Навіть незгадував ніхто, як колись,бувало:—Ой, рятуйте, яка хмара насуває! Гайда, людоньки, до Куреня!Або:—Де се воно вогнище так виграє в степу?—А то коло Куреня сторожі вечерю варять.Тепер —ні. Тепер хіба, мо’, хтось проїжджий чи перехожий спитаєв селян:—Що воно ото чорніє в тумані серед поля?—То був колись Курінь,—одкажуть йому.—Тепер там ніхто неживе.Та й повсьому.Так думають і кажуть люди. Бо їм невтямки і навіть невздогад, щонасправді Курінь отой хоч і старий, та не сам. Насправді в ньомуживуть, і старанно працюють, і спочивають, і їдять, навіть граються,як є коли. Живуть у ньому ті, чиєї мови люди ніколи не чули, незнають, а отже, думають, що її й нема.Нехай собі думають. А ми краще подивимося та послухаєм.

Як свисне Бабак...


Ранньої весни, коли в степу на сході сонця по всіх ярах тавиярочках вилежуються сонні тумани, а трави ще тільки сходять напагорбах зеленими табунцями, біля самісінького Куреня ворухнуласяраптом суха бур’янина, похиталася-похиталася з боку в бік і впала. А на тому місці, де вона стояла, зробилася нора. У норі хтось важкопосапував і сердито бурмотів. А трохи перегодом з-під землівиткнувся в туман гострий писок, за ним —сердитющі настовбурченівуса, а за вусами і вся голова якогось підземельника — припорошенапилом, безочей і з маленьким ямочками в щетині замість вух.— Пфу! —сказав підземельник, курнувши хмаркою пилу. Потімпонюхавтуман і прислухався.Біля Куреня, вбур’янах, ідалі встепу було тихо, а туман —теплий.Аж тоді підземельник повільно підняв угору дві рогові заслінкипобілявух-ямочок, і з-під них вигулькнуло на світ двоєочей. Вони булималенькі й колючі.—Пфу! Як червоно...Підземельник недобачав, тому сонця не любив.272 «Гм, де ж це я опинився?» —подумав підземельниксердито, бойому дуже хотілося їсти, і вибрався з нори весь.Він був кволий після зимового сну, тому ледве переставляв ноги —передні, з гострими роговими пальцями, ще нічого, міцненькі, а задніледвеволочилися, і слідом за ними ледве волочився геть охлялий хвіст.Натнувшись на Курінь, підземельникзлякано присів, а що Куріньмовчав і не ворушився, то він осмілів, покуштував язиком вологий відтуману мох і став швидко його лизати. Ах, як прохолодно стало йому вгрудях, скільки сили прибуло одразу! І підземельникповеселішав.— Ту-ру-ру, ту-ру-ру,—замугикав він і рушив обдивлятися Курінь зусіх боків.Курінь пах землею і мохом і видавався підземельникові горою, щозникала десь високо в тумані. А бур’яни навколо —як ліс, і пахощіїхні були гіркі та прохолодні.«Добре було б отут вирити колодязь,—подумав підземельник.— З цієї гори в нього набігало б у дощі повно води. А на рівному вирий —води набирається при самому дні. Полізеш, лизнеш капельку івибирайся, дерися знову вгору. Та ще задки... Спробуй!»І тут він опинився напроти Куреневих дверей. З них сивимиклубками викочувався туман і дихала вогкість. Підземельникнаїжачився і гукнув дуже войовниче:— Турр, турр!У Курені, однак, ніщо й не шелеснуло, тільки луна розкотилась потемних кутках.«Гм, виходить, я прокинувся перший,—подумав підземельник.—А може, ще й Бабак не свистів, може, ще й не весна, а тільки відлига?»І вже геть осмілів (раз він перший, то кого ж йому боятися!) іпопхався в Курінь. Проте не зробив і двох кроків, як з-під ніг йомузакричали погрозливо:— Ану, не наступаться! —І луна в Курені теж погрозливопроказала:«Ану, не наступа...»Підземельник присівна лапах, зачаївподих. І тут йому сталолоскотно —в ноги, в боки, вживіт, навітьна кінчикові носалоскотнуло. Підземельникоглянувсебе і побачив, що по ногах йомуодин за одним, як пожежники по драбині, деруться якісь носатібігунці. Вони підсаджували один одного носами, підпихалитоненькими ніжками і всі, як один, войовниче ворушили вусиками.—Ти хто такий! —почув підземельник і побачив на кінчикові свогоноса такого ж бігунця, як і інші, тільки трохи товщого. Він такожворушив вусами і дивився в очі підземельникові дуже суворо.—А ви хто? —сердито буркнув підземельник.—І чого лоскочетесь?—Ми Мурахи,—поважно одказав той, що сидів на носі.—А я Мурашиний ватаг і питаю в тебе, чого ти наступаєш ногою на вхід до 273 нашого мурашника? Хто такий будеш? І чого тобі в нас треба? Тількивідповідай швидко, бо нам ніколи.—Я Кріт,—сказав підземельник лагідніше, бо од лоскоту йомустало приємно, навіть смішно трохи,—і шукаю, в кого спитати, чисвистів уже Бабак? Наступив же я на вхід до вашого мурашника, якви кажете, не навмисне, а тому, що недобачаю. А якщо ви —ватаг, тоскажіть своїм, хай не лоскочуться. Іще, прошу, скажіть, скільки вастут є, бо я, правду кажучи, ніколи не бачив такого великого гурту. А як можна, то ще й таке спитаю: куди се ви поспішаєте?Вислухавши це, ватаг щось гукнув до Мурах, щось показав їмвусами, і вони хутко побігли з Крота на землю. Тоді промовив:—Бабак свиснув уже хтозна й відколи, ще вчора в полудень;поспішаємо ми завжди, бо в нас повно роботи під землею і на землі:гнізда будувати, землю викочувати нагору, пшеничину тягти аж з-під Куреня сюди, в Курінь... А всіх нас дев’ять тисяч двісті. Але поки яказав вам, що нас дев’ять тисяч двісті, нас набралося вже дев’ ятьтисяч триста, а поки я кажу вам, що нас дев’ятьтисяч триста, то наснабралося вже дев’ять тисяч чотириста, бо ми ще тількипрокидаємося від зимового сну...—Так, так, я сам тільки що прокинувся,—зітхнув Кріт, бо зновувідчув, що йому хочеться їсти, але розсердитися не посмів: аджевнизу, біля його ніг, стояла ціла ватага Мурах, до того ж їхній ватажокбув такий люб’язний...—Я хотів би подивитися, чи не можна й менідесь тут вирити нору, бо я, розумієте, не терплю світла. А там, у степу,де не виду з-під землі, — скрізьсонце. Іщебачу я: земля тут сира,м’яка... У ній, напевно, єбагато черв’ячків, а я, правду сказати, дужелюблю ними снідати.— Тут Кріт сором’язливо посміхнувся і додав: —І обідати.— Тоді посміхнувся щераз і щераз додав: —І вечеряти.— То будь ласка! —погодився Мурашиний ватажко.— Будьтенашим сусідом. Правда, в одному кутку оно вже хтось почав ритинору. А в інших трьох вільно. Вибирайте, який вам до вподоби. Тількизараз подайтеся, прошу, трохи назад і прийміть лапу, бо ви,—пробачте, що знову нагадую,—затулили нею вхід до нашого житла.Пройдіть якось боком.Тут Мурашиний ватаг дістав своєю тоненькою лапкою найближчудо Кротового носа травинку і збіг по ній на землю. А Кріт подавсяназад і прибрав лапу з ледь помітної нірки в землі.Тим часом ватаг промовив до своєї ватаги:— Братове! Той, кого ми з вами хотіли покарати за шкоду,називається Кротом. Він недобачає і заподіяв нам шкоди ненавмисне.А щоб надалі з ним такого не було, давайте нагорнемо над нашимпідземеллям купу землі! Тоді новий наш сусіда бачитиме її ще здалекуі обминатиме. А зараз — усі, як один, стали до роботи!274 І перший шаснув у нірку, а за ним довгим чорним шнурочкомпотяглася під землю і вся його ватага.Кріт обережно переступив той шнурочок і увійшов до Куреня.Супроти дірок, що зяяли в туман, на нього війнуло протягом, і вінздригнувся. Зате далі, в кутку, було так затишно, так тепло ісмерково, що Кріт аж туркнув раденько і вже хотів рити нору, але тутодин його вусик зачепився за якусь невидиму струну, і вона голоснобринькнула.— Ну-ну, порви-порви! —почув Кріт у себе над головою грізнийпокрик і зіщулився, і присів на лапах.А струна задрижалашвидко-швидко (схоже, по ній хтось біг), і замить Кріт побачив біля свого вуса сірого волоханя з довгими гнутими,як дужки, ногами, великим круглим черевцем і маленькою голівкою.Ще волохань мав восьмеро очей, і всі вони зорили в різні боки.—Хто такий? —спитав волохань, погойдуючись на струні табринькаючи по ній одною лапкою.—Я Кріт,—сердито буркнув йому Кріт, бо йому знову хотілосяїсти.—А ти хто, що вигойдуєшся тут?—А я Павук,—поважно мовив волохань.—І не вигойдуюся, адожидаю муху. А ти сюди по що?—Нору буду рити.—сказав Кріт і чхнув, бо туман зайшов йому вніздрі. —Мені Мурашиний ватаг дозволив... А ти краще скажи,навіщо тобі стільки очей?— Ха! —посміхнувся Павук.—Щоб дивитися одразу в усі боки. Онобачиш мою снасть? —показав лапкою вгору.Кріт підвів голову й побачив над собою величезну круглу сіть, щопогойдувалася од протягу (цей Павук думав кругло, тому й сіть у ньогобула кругла).—Так ото я там сиджу і жду мух,—пояснив Павук.—Як тількиналетить котрась, то й заплутається. Тоді я не тільки чую, щопавутина дрижить, а ще й бачу, де саме.—А зараз куди ти оце дивишся, що я ніяк не доберу? —спитав Кріт.—На тебе,—усміхнувся Павук.—І праворуч. І ліворуч. І назад... А ти?—А я тільки на тебе, й то недобачаю,—одказав Кріт і теж ніяковоусміхнувся.—І в мурашник тільки що вшелепкався...—То, може, давай я тебе навчу бачити у всі боки? —сказав Павук.—Давай?—Та якщо зумієш...—не дуже охоче погодився Кріт, бо йому ж отохотілося їсти.275 А Павук зрадів, що випадає погратися, спритно окрутнувся напавутинці й побіг угору до сіті. А як вихопився на неї, гукнув Кротовівниз:—Ти мене бачиш?—Либонь, мріє щось трохи, таке, як ти —і не ти,—узвався Кріт.—Тоді ж пильнуй! —завзято крикнув Павук і подався кружка посвоїй снасті.Кріт звівся на задні лапки, ще й на хвостик трохи обіперся і ставшвидко обертатися за Павуком. Разів зо три обернувся так навколосвого хвостика. Тоді втомився й сів.— Дивись, дивись! —захекано гукав до нього Павук.— А що, вжезморився? Хек-хек... От бач! А мені якби ти оце кружка бігав... хек-хек... а я сидів, крутитися не треба: на те, в мене... хек-хек... восьмероочей. От я зараз до тебе спиною, а бачу... хек-хек... що ти робиш.—А що я роблю? —спитав Кріт і ледь помітно ворухнув хвостиком.—Хвостиком ворушиш!—А зараз —що? —спитав Кріт і швидко торкнув лапкою одинсвій вус.—Вусик торкаєш!Павукові дуже сподобалося прихвастувати, і він сказав:—Двоєочей таще підсліпуватих —то, вважай, нічого, іхто схоче,тебе вхопить. Усяка хапачка!— Нетак-то скраю,—образився Кріт.—Я теж, коли хочеш знати,можу бачити у всі боки.—Як? —спитав Павук насмішкувато, але недуже.—А так. Ось ти паняй по своїй снасті кружка-біжка і зупиняйся дехоч, а я спиною до тебе одвернуся й казатиму, до саме ти зупинився.—Нумо! —весело погодився Павук.—Тільки ж я тепер мовчатиму,бо ти по голосу вгадуватимеш.—І подався кружка.Супроти тої дірки, в яку зазирало сонце, він став і навіть подихзатамував. «Хай спробує!» —весело подумав.— Зараз ти сидиш... напроти сонячної дірки,—сказав Кріт.Павук мовчки здивувався, а тоді ще швидше дременув по круглійсвоїй сіті й знишк над самісіньким Кротом.—А зараз ти наді мною! —сказав Кріт.—Як же ти бачиш? —озвався Павук, і в голосі йоговже не чутибуло хвастощів.—А казав —недобачаєш...—Казав,—засміявся Кріт,—та не зав’язав. Бо в менезамість очейвуха бачать,—Коли ти біжиш, снасть під ногами в тебе каже: рип-рип, рип-рип... А як зупинишся —мовчить. Отож де вона вмовкла,там ти і є.—А-а,—кисло мовив Павук, бо вихвалятися тепер йомубулонічим, а просто так гратися не хотілось.—Тоді рийсвою нору, а я піду 276 спочивати, бо так ухоркався...—і, втомлено заточуючись, пішов посвоїй павутинці вгору.—А як я твою струну вусом порву? —гукнув йомунавздогінці Кріт. —Тоді що?—Рви,—сказав Павук, не оглядаючись,—я нову натягну. У менецих струн стільки, що на сто сіток вистачить.І загойдався на круглій павутинці, і підобгав під себелапки-дужки,і вже засинав, утомлений. А Кріт де стояв там і зник під землею,тільки грудочки вгору полетіли.

Небезпечний приятель


 Мліє степ у малинових променях передвечірнього сонця Мліє ісходить до неба степова імла —теж малинова. А тумани вже давнощезли: розвіяли їх сині та теплі вітри й вітерці. Парує і Курінь старий,зогрівшисьза цілий деньпроти сонечка. А тополеня мале на верху Куреневому солодкі духмянці у степ за вітром посилає: то пахне йогобростьтополиними парфумами. Скоростане та брость шовковимилисточками. А зараз на ній сонце малинові краплі порозвішувало —впала роса, вечір заходить.АКрота немає. Як врився уранці в землю, то й досі не видно. Щовін там робить потемки? Чи, може, нора його вийшла вже десь аж надругому полі?Ба ні. Сáпає щось там у кутку. Сапало, сапало, тоді чхнуло. Він...Ось вигулькнув з нори гострий писочок боязкий, вуса, а далі і всяголова. Потяг носом повітря, заслінки над очима підняв ледь-ледь, тавраз і сховався —і не стало ні голови, ні писка з вусами. Тільки норачорна кругло зорить по Куреню. А в другому кутку, де почав хтосьритися та й не кінчив, блиснуло двоє веселих оченят і почувсянеголосний добрий сміх: хох-хох-хох...А тоді ще й голос:—Вилазь, Кроте, не бійся.—Не вилізу,—озвався Кріт глухо, видно, зглибока, видно, аж іздна своєї нори.—Не вилізу, бо я тебе знаю: ти — Їжак!І справді, з кутка, де блищали очі, вибрався Їжак, струснув соломуз голок і сів посеред Куреня.—Вилазь, кажу, я зараз не голодний,—промовив він.—Еге, так я тобі й повірив,—прогув Кріт.—Ти за мною торікганявся, щоб з’їсти... Знаю я вашого брата.То, мабуть, не я, хох-хох...—засміявся Їжак,—бо від того року встепу не харчуюся, а тільки в селі.—Ей, Павуче!..—гукнув вгору до Павукової сіті. Скажи йди Кротові, що я не голодний...277 Павук хутенько спустився по павутині вниз (він уже відпочив задень після ранкової біганки) і гукнув у Кротову нору:—Вилазь, вилазь, Їжак не голодний.—А ти відки знаєш? —спитав Кріт з підземелля.—Знаю-знаю,—заторохтів Павук,—я всіма вісьмома своїми очимабачу, який він наїдений, і пісень співає веселих...Кріт довго мовчав. Тоді прогув:— Хай присягається, що не займе, тоді вилізу.— Отже не займу! —вигукнув Їжак і додав ображено: — Чого б жеми, під одним дахом живучи, не мирилися? Адже нам ціле літо разомжити!Аж тоді Кріт, хоч і огинаючись, і позираючи скоса на Їжака,видобувся з нори і сів біля неї близенько,—про всяк випадок.—Ходімо в степ погуляємо, погомонимо,— сказав Їжак.—Ходімо?—Про що ж ми зтобою гомонітимемо? —буркнув Кріт.—Як ясердитий, а ти ні.—А так і гомонітимемо,— одказав Їжак.— Ти сердито, ая ні. Хіба,якщо вдачі у нас різні, то й сваритися неодмінно? Вдача —цетаке:сказав їй«мовчи!», вона ймовчатиме. Треба тільки гарненько сказати.То ходімо?—Ходімо,—не дужо охоче погодився Кріт.—Тільки як тобіпочинатиме хотітися їсти, скажеш...—Гаразд,—погодився Їжак.—Як схочеться мені їсти, я почнубубоніти отако: бу-бу-бу... Тоді ти краще тікай.І перший пішов із Куреня. А слідом за ним почапав і Кріт.Степ уже вбирався у вечорову просинь. Спершу вона, як вода,вступила у видолинки, стала у полинових кущах та побіля них, адалечінь була вже вся синя. Над нею ажген-ген крайнеба червоніласонячна заграва та вітерець ледве чутно дихав.—Я тебе од самого полудня ждав,—промовив Їжак любенько, ботаки бачив, що Кріт побоюється його.—Самому,знаєш, така нудьга.Мурахи —ті за роботою світа білого не бачать, все вештаються, як напожежі. Та ще й дрібні вони дуже як для мене. Ти йому щось скажеш,а його й не видно. Хіба то балачка?! Павук, той усе мух виглядає...Обізватися ні до кого. А я, правду кажучи, як не голодний, люблюпоміркувати з ким-небудь у парі, погратися, поспівать... А тебе нема йнема. Що ти там хоч робиш під землею?—Риюся,—одказав Кріт.—Домівку собі будував. Три поверхи вжевивів, тепер ще один треба. Хороша тут земля, під Куренем,черв’ячків повно...—Як —три поверхи? —здивувався їжак.—Хіба тобі просто норимало?—Мало,—сказав Кріт.—Ноги, бач, у мене хоч і дуженькі —і толиш передні, та не бистрі; очі недобачають; голок, як у тебе, немає...278 Отож і доводиться рити неодну нору, а багато і на кілька поверхів.Скажімо, пішов дощ —так і знай: нижній мій поверх заллє. Пішовбільший —і другий заллє. Куди подітися? Тікаю на третій, або ж начетвертий. А буває, Вужака вповзе. Ух! —по цих словах Кріт ажзатремтів, а перетремтівши, сказав: —Очі світять, язик як голка...Правда, я йому теж пальця в рот не кладу, а поповоджу з поверху наповерх. В мене голова обертом іде, ну й він попокрутиться!—А як на останній поверх зажене, тоді як? —аж зупинився одцікавості їжак.— Ніяк,—усміхнувся Кріт, — 3 останнього поверху вихід є.—Хо-хо! Попалися б вони мені! —реготнув Їжак.—Хоч вуж, хочгадюка. Я б їм показав!—То ж тобі, у тебе оно голки які,—сказав Кріт.— Ти за хвіст їївхопив і держиш, а вона хай собі колеться, доки сконає.—Те-те,—образився Їжак.—І ти, бачу, мене за боягуза маєш.Вигадав хтось, що я зміїв за хвіст хапаю, і всі за ним слідом бовкають.А я, щоб ти знав, ніколи так не роблю. Я на них просто йду, грудьми, іхапаю не за хвіст, а за голову.—Таж вони кусаються отрутно! —вигукнув Кріт.—Ай що? Мені після того тільки свербить трохи; отрута їхня менене бере.—А нашого брата бере,—похнюпився Кріт.Вони йшли бур’янами, часто ставали й прислухалися, бо степ єстеп, тут усякого зустрінеш, і друга, і ворога. Бувало й так, що Крітвідставав, тоді доганяв Їжака, облизувався й казав сором’язливенько:— Слимачок трапився.І Їжак на те співчутливо покивував добрим гострим писочком іказав:— Воно з того слимачка й наїдок такий собі, ну й то харч. Якголодний, то нічим не побракуєш. Я раніше, коли села ще не знав,теж, бувало, заморював черв’ ячка всячиною. А тепер ні. Тепер абилишень до села добився, а там знайду чим поласувати: і молоком, іяєчком, і яблучком...—І молоком?! —здивувався Кріт.—Атож. Оце, буває, виставлять хазяїни мисочку молока своїмприслужникам —котам, собакам тощо, а вони ще й носом крутять. Тоя вже не промину. А там, дивись, яєчко знайшов на гнізді —теж моє.Яблуко під яблунею трапиться —сюди його. Ти яблук ніколи некуштував?..—А люди жна те що? —спитав Кріт.—Нічого,—усміхнувся Їжак.—Або кажуть: ХАЙ. Слово в них такеє. ХАЙ —це значить, я можу їсти все, що схочу. Гарне слово. Іще вониполюбляють казати: ЩОСЬ. Ото висьорбаю молоко з мисочки чи тамяєчко вип’ю,—вночі, звісно,—а вдень приляжу десь під хмизком 279 поспати і чи так перепочити —і чую: «О, щось уже молоко оновипило. А хай йому тямиться!» Інколи, правда, вгадують, що то я. А частіше —ЩОСЬ, кажуть, хох-хох... Ну і я їх не обижаю: я їм мишейловлю, пацюків... Одне слово, жити можна!— Можна,—мудро погодивсяКріт.Ідалі пішли мовчки, бо попереду вже виднівсяшлях і гули дротина стовпах. Тут недужо розбалакуй, а краще дивися пильнішна всібоки та наслухай: бува, їдехтось возом чи велосипедом, а слідом песбіжить, язик висолопив, то вже неодмінно почує —і тоді клопоту необберешся. Ні, краще помовчати...Астеп уже вгортався у прозелень, сонно зітхав утомлений за деньвітрисько, і з-за стовпів на шляху сходив круглісінький червониймісяць.— А що, може, вертаймо? —промовив тихенько Кріт.— Бо Куріньнаш уже диви де.І тільки він це сказав, як на шляху спалахнуло два величезних ока,і світло від них так різонуло приятелям у вічі, що вони ажзаплющилися обидва.—Скрутись!! —крикнув Кротові Їжак і став круглою колючоюкулею.—Зарийсь!! —крикнув Кріт Їжакові й де стояв, там і зник підземлею, тільки грудочки вгору полетіли.Потім повз них прокотився жахливий круглий гуркіт і подався,подався степом усе далі й далі, обмацуючи світлом своїх очей коженстовп, білі чашечки вгорі на стовпах, співучі дроти і небо в зорях.А коли вже геть стихло, Кріт, що сидів у своїй міленькій нірці-сховку, скулившись од переляку, почув:—Вилазь, годі боятися. То машина поїхала.—А ти їсти ще не хочеш? —обережно спитав Кріт.—Он диви! —аж образився Їжак.—Чого це ти як з нори виходити,так і перелякався?—Хтозна,—мовив Кріт, вилазячи з нори та обтрушуючись.До Куреня підходили, коли місяць стояв уже вище стовпів нашляху. Світло його зазирало в одну Куреневу діру, а в другу пхалисяніч і зорі. Вітер спав, і спав на своїй круглій сіті Павук.Біля входу в Курінь височіла гостроверха купка землі —та, що Мурашиний ватаг пообіцяв Кротові, а біля неї куняло десятків зчотири Мурах.—Чого це вони не в норі? —пошепки, щоб нікого не розбудити,спитав Кріт у Їжака.—А то Мурашині солдати,—одшепнув Їжак.—Такі в них порядки:одні сплять, інші мурашник сторожують.280 І справді, один Мураха-солдат раптом ворухнув вусами і соннотонюсіньким голосом гукнув своєму сусідові:— Пильнуй!Сусід одвістивте слово далі, і пішло воно навколо мурашника,сонне та зморене:—Пильнуй!..—Пильнуй!..—Пильнуй!..—Ну то на добраніч,—сказав Їжак до Крота.—Добраніч,—тихенько одказав Кріт. І раптом засміявся,шепочучи: —Ой!.. Хі-хі-хі... ой!..—Чого ти? —аж злякався Їжак.—Та то я... ой! —згадав, як мене вранці Мурахи лоскотали...—ніяково промовив Кріт і вже прицілився був шаснути в нору, як Їжаксказав:—Слухай, Кроте, як же це воно в нас так вийшло, що за всюмандрівку ти ні разу й не розсердився?—Я ж послухав твоєї поради,—розважливо мовив Кріт,—і сказавсвоїй сердитості: «Мовчи мені!» От вона й мовчала.— Ба! —зрадів Їжак.—Як схоти —так і зробиться!З тим і вшевкалися в нори спочивати до ранку.А разом з ними, радіючи, що не сам у світі і недарма тут стоїть,заснув серед місячного сяйва і старий Курінь.Тиха і тепла стала ніч над степом. А місяця, а просинюватогосяйва, а тіней —від кожної бур’янинки, від кожної грудочки. А від Куреня —ледь не на півстепу, ще й від тополеняти тоненька вгілочках тінь.І в синій місячній купелі по степу — стовпчики, стовпчики... Тостануть і стоять, то зникнуть геть.І знову стануть.Ф’ють, ф’ ють...—між собою пересвистуються —ближче од Куреня,далі, ще далі...Куняють Мурахи-вартові, куняють.Аж ось якийсь пробуркався, ворухнув вусами і спитав у сусіди:— Хто свистить?Прокинувся й сусіда та до найближчого куняйла:— Хто свистить?Отак і питаються один в одного.А то Ховрашки гасають степом. То зведуться на задні лапки істоять стовпчиками, щоб глянути, що там коїться, по степу примісяцю, то знову сховаються в бур’янах чи борознах.А місяць сміється вгорі.281 Ф’ють, ф’ють, ф’ють...— свиськаєувесь степ. І сяє синьо.І ледь чутно дихає уві сні Курінь старий, і пахнеледь-ледь малетополеня —теж зморенесном.А вдалині край степу, за селом, біліє вузенька смужечка поміжхатами йсадами —то повертається із своєї мандрівки по всіх усюдахна землі новий ранок.Солодко спиться такої години Куреневому братству —і в норах, іпід острішком.

Ходи, біда, стороною

…І ніхто з Куреневих помешканців, а також сам Курінь, несподівався, яка то біда ждала їх уранці. А сталося от що.Як тільки сонце виринуло з-за перелогів і степ усміхнувся до ньогорум’ яними росами, почули куренівці далекий грізний гуркіт, що всенаближався і наближався. Двигтіла від нього земля, дрижало Їжаковекубло та Кротова й Мурашині нори, і Павукова сіть дрижаладрібненько.Прокинувся Їжак, заблищав з кубла нажаханими очима, забігалимурахи коло мурашника, розпачливо заметався по своїй павутині Павук. Тільки Крота не видно було; він кидався глибоко в норі зповерху на поверх свого житла і не тямив, що воно там коїться нагорі.Ні, вчорашній гуркіт був не такий. Вчорашній гуркіт схожий був наодин грім, а цей, що наближався,—на сто!Потім ці сто громів підкотилися до самісінького Куреня і знишкли,наче їх і не було. Тільки дим огорнув Курінь густою хмарою, такийядучий, що й не продихнеш.— А що, хлопці,—сказав хтось дуже голосно,—приорем старого Демидовича а чи пожаліємо?Зачувши ці слова, Їжак, що скрутився був у колючу кулю, хутковипростався і забігав по Курені, шепочучи усім своїм побратимам:— Кажіть мерщій отако: «Ходи, біда, стороною! Ходи, біда,стороною!» Тоді вона піде. Кажіть!І загуло все товариство разом.—Ходи, біда, стороною! —сказало дев’ять тисяч чотириста мурах.—Ходи, біда, стороною, зек-хек...—вихекував Павук, бігаючикружками по своїй сіті.—Ходи, біда, стороною! —гукнув з нори Кріт.А Їжак знову скрутився (про всяк випадок) і шепотів собі в груди:—Ходи, біда, стороною! Ходи, біда, стороною!—А навіщо нам його приорювати,—сказав другий, лагідніший ітихіший голос. Дивіться, скільки тут всякої степової братії оселилося!Оно Їжак зіщулився, он Павучисько гасає з переляку, нора оно свіжа 282 кротяча, мурах ціла туча... Хай вони собі живуть! АКурінь давайтеоднесемо за пагорбок на солонці. Хай стоїть там, може, комусь іще впригоді стане.Ітут Курінь уперше за багато-багато років сказав раптом:— О-о-ох!І піднявся вгору, і повільно поплив над землею, даленіючи.А Їжак з мурахами та Кротовою норою зосталися просто неба ічули, як Курінь усе тихіше й тихіше казав:— Ох-ох... Ох-ох...Доки й затих.І тут немовби з-під землі вродився Ховрашок, став стовпчиком назадні лапки і засвистів, і загукав до Куреневого товариства оддалеки:— Сюди, сюди! Курінь ваш тут!І тополеня з-за пагорба махало тоненькими гілочками, начекликало: «Сюди, сюди!»— Ходімо! —вигукнув Їжак і перший рушив бур’янами вперед, до Куреня.Слідом за ним подався й Кріт, мружачись од сонця. А за Кротомпотяглася й довжелезна чорнанитка Мурах з ватажком попереду.Тільки Павука не було. Його понесли, бачся, разом з павутиною і Куренем.

Лісова сторожка


 Як одспіває хурделицями зима, як віддзвонить вона ожеледцем —тоненькою і блискучою, мов кришталь, кригою на кущах та деревах, ісонечко вгріє землю та води, збирається Данило Коряк до лісу, досвоєї сторожки. Там він має оберігати од усякої напасті цілий ланлісової розсади: дрібненьких дубків, що недавно ще спали у жолудях,а весною проклюнулися із землі двома-трьома листочками та й пішлив ріст, берізок, в’язків, кленочків, осичок і приземкуватих пухнастихсосонок, схожих на їжаків.Збирається Данило довго, бо треба йому взяти з собою чималовсякого начиння. А зібравшись, вирушає в дорогу, кликнувши засобою малого, проте бідового песика Кузьку — вінбо справді як тойжучок, що живе на колосках,—рудий та криволапий.Ійдуть.Заплечима у Данила напханий усячиною лантух та рушниця, наногах поклеєні великими латками (щоб непротікали) гумові чоботи, анаремінці поверх старенького піджака —шкіряні торбинки знабоями.Чого тільки немає у Даниловому лантусі: тут і ніж, і ложка, ішматок дроту, і казанок; пшоно і сало, цибуля й борошно, картопля й 283 сіль, хліб і сухарі; а ще великі садівницькі ножиці, пилка, сокира,терпуг; а ще гачки, важки та поплавці до вудок; ще коробочок десятьсірників, загорнутих у шмат парусини, щоб не одвологли в дощ. І хочяк важко правити Данилові свою ношу, аж згинається старий, одначенесе, бо знає, що без усього того добра, що в нього за плечима, в лісі,далекоод села, не проживеш. Схотілося тобі, приміром, їсти —зробивіз трьох паколів триніжок, почепив до нього на дротинці казанок зводою і вари собі куліш, галушки чи кашу; треба заготовити дрівецьсухих та поховати у сторожці од негоди —взяв пилку, сокирчину,напиляв, наколов, у куточку поскладав і сиди собі в лісовій хатині таслухай, як шумить дощ у деревах; треба підстригти якийсьсаджанець, щоб рівненько ріс,—ось тобі ножиці, підстрижи;затупилася пилка і сокира —маєш терпуг, нагостри; закортіло юшкиз рибою,— поладнав вудки, пішов до річки та й лови, що піймається.І так цілісіньке літо, і в село немає чого швендяти раз по раз то затим, то за сим —усе маєш при собі.Йде Данило хутко, бо високий на зріст і цибатий, як лелека. Ступне Данило крок-два, а Кузьці треба ступнути десять, то доводиться йомубігти, хекаючи та висолопивши язика. У Кузьки неоднакові вуха. Як у Данила на шапці: одне стримить угору, друге —вниз. У Кузьки теж:одне нашорошене, друге опало і теліпається, як неживе, як ганчір’яне.Дорога до лісу низова, де-не-де перелита повінню, хоч і не глибоко:Данилові можна перебрести, а Кузьці треба оббігати кружка, посухому, якщо старий не візьме його під пахву та не перенесе. Проте Кузьці дужче подобається оббігати, бо по дорозі можна будепогавкати на лелек, що, немов сажнями, обмірюють крокамикалюжки, шукаючи поживи. Кузьки вони не бояться, знають уже йогожартівливу вдачу: підбігти близенько й погавкати. Адже вонищовесни прилітають сюди, а Кузька щовесни йде в ліс, то й звикли донього. Тож коли Кузька підкочується до них на своїх кривих, якдужки, лапках, заливаючись дзвіночком, вони, тільки для годиться,роблять два-три широких кроки, тоді обома ногами підштовхуютьсяод землі і злітають. Відлетять трохи і знову —тупцьногами об землю:сіли.А Данило сердиться на Кузьку за тоті жарти, зупиняється й кажесуворо:— Чого ти до них в’ язнеш? Вони ж тебе не займають? Не займають.От і нехай собі пасуться.Тоді Кузька щулиться, присідає на лапках і зводить угору на Данила винуваті очі. Коли ж Данило повертається до нього спиною. ірушає далі, Кузька знову пускається вскоки та видивляється, на когоб йому хоч разочок гавкнути або хоч погарчати...Аж ось і ліс. Він зустрічає Данила, як тата: гілля немовбиодхиляється з-понад стежки, щоб він часом не вдряпнувся, пеньки 284 немовби одступають від неї, щоб він часом не спіткнувся. А сонечкосіється крізь молоде листя та цвіт диких яблунь на стежку, і вонавесело ряботить Кузьці в очах. Можна б гайнути поміж кущами, зайцявигнати чи наскочити на їжака, покачати його лапою по траві тапогарчати несердито, граючись. Але в кущах роса, а мокнути Кузьціне хочеться, і він смирно чимчикує за Данилом, пригадуючисторожку: дим од багаття, од якого йому чхалося, смачні риб’ ячіголови, якими його щовечора частував Данило, теплий затишок підпоріжком у сіні, де він спав уночі, а як хотілося, то і вдень. Споминцей звеселяє Кузьку, йому кортить швидше до сторожки, то вінвискакує поперед Данила, дріботить лапами, швидко-швидко виляєхвостом і дивиться на господаря так благально, немов каже йому:«Гайда біжка!»— Не спіши з-поперед батька в пекло,—розважливо мовить Данило, проте йде швидше, бо й сам скучив за своїм лісовим житлом ісамому нетерплячка побачити його.Коли ж опиняються на просторій галявині, вкритій рівненькимирядами саджанців —старші деревця вищі, середульші нижчі, анаймолодші зовсім при землі,—Кузька, забачивши сторожку, мчитьдо неї, вже не озираючись на Данила, й тонюсінько гавкає, не гавкає,а дзяволить.За зиму сторожка —хатка об однім віконці й під соломою —постаріла, дужче вгрузла в землю, стоїть під самісінькою горою середгрушевого та черемхового цвіту, як вулик. Кузька оббігає її кругом,шкребеться лапами в низьке віконце, що немовби вицвіло за зиму,тоді кидається під поріжок до свого кубла.Але там вогко, сіно пахнецвіллю, дошки —грибком і трухлявиною. Незатишно. Кузьказадкивибираєтьсяз-під поріжка, біжить до старого кострища, де минулогороку так весело цвіло полум’я над багаттям, пахло юшкою та свіжоюрибою, але зараз тут лише вмокле вземлю вугілля, вогкість та цілачерінь грибів-поганок навкруги. Їхньою духу Кузька не зносить ісердито пирхає.Тим часом підходить Данило, скидає з плечей лантух на лямках змотузка, знімає і ставить під стіну сторожки рушницю, одмикаєдвері, промовляючи до Кузьки:— Ну, от ми й дома, Кузько. Тепер будемо хазяйнувати вдвох...Доки Данило порається біля замка, Кузька нетерпляче витанцьовуєколо його ніг, тоді стає на задні лапи, а передніми упирається в двері,ніби хоче підсобити старому ті двері одчинити, бо за зиму вонипоіржавіли в петлях, набрякли і подаються неохоче. Та Данилоналягає на них плечем, Кузька —лапами, і вони, гучно зарипівши,відчиняються.У сторожці сутінь та вистояний за зиму холод, що причаївся тут щез осені. Кузька хутко обнишпорюєтемні покутки й натрапляє на своїх 285 давніх знайомих: залізні граблі, лопату, сапу, ящичок з цвяхами, щопахнуть іржею, старий розплесканий молоток та коритчатка знасінням, від яких сходить дух берези, дубка й сосни.Тим часом Данило виносить на сонце стару ковдру, щоб теплийвітерець вивіяв з неї холод, згрібає в оберемок вологе сіно з ліжка йтеж виносить надвір: хай сохне. З оберемка випорскують додолудрібні мишенята й сірими грудочками розкочуються по долівці.— Ти ба! —дивується Данило, високо зводячи брови.— Сиплються,як горох.Кузька погнався був за одним, але не догнав. Оббігав усюди —немає, то спинився посеред сторожки, широко розставивши переднілапи й здивовано глипаючи на Данила: куди ж вони поділися?— Ти не за своє діло не берися,—каже йому Данило.— Ти ж некицька? Отож. Ходімо краще робити опудала. — Дістає з-під ліжкав’язку всякого ганчір’я, бере молоток та ящичок із червоними від іржіцвяхами й виходить надвір.Кузька біжить слідом, раденько виляючи хвостом, він знає: зараз,як і торік,і позаторік, почнеться найвеселіша робота.Данило сідає на поріжку, розв’язує ганчір’ я і по черзі розпинає вруках подрані сорочки, штани, піджаки, кофти, примовляючи:— З оцього рам’я зробимо, Кузю, мене, бо це моя одіж;зоцього —бабу Оксьоншу, бо це вона дала кофту й фартушину; а з оцього —діда Миколайчика, бо це його піджак.Кузька повискує од захоплення, бо впізнає і стару Даниловусорочку, що геть розлізлася на спині од поту, і кофту крикливої баби Оксьонші, до якої він частенько бігає взимку у двір, щоб поласуватитам шматочком хліба, впізнає й піджак діда Миколайчика, що завждисвариться на Кузьку, як десь його побачить, та гримає: «Пш-ш-шоввон! Ти курча задушив? У-у-у, я т-тобі!..»Кузька не займав Миколайчикового курчати, його взяла сорока,тому, коли побачить діда, женеться за ним і гавкає скільки здужає:щоб знав, як нападаться ні за що!Назбиравши побіля сторожки сякого-такого паліччя, Данило зновусідає на поріжку і заходжується клецькати молотком та цюкатисокирчиною: стукне по гвіздочку, тесне раз-удруге, пововтузиться зганчіркою, доки напне її на палиці, хек! —і застромить у землю біляпорога «себе», у своїй драній сорочці та картузі, в якому виходивпівжиття. Пововтузиться трохи —виходить «баба Оксьонша»; щетрохи — і є «дід».Ні «Данила», ні «баби Оксьонші» Кузька не займає, тільки бігаєнавколо них та вищить. Коли ж Данило встромить у землю «діда Миколайчика», Кузька враз хапає його за полу піджака й смикаєсюди-туди, доки не звалить усю споруду. Данило, дивлячись на те,сміється й каже:286 — Годі, Кузю, годі, бо поламаєш мені мою роботу.Тоді бере па плечі всі опудала, несе на ту грядку, де недавно зійшлимолодюсінькі дубки, вербички та берізки —ними люблять ласуватигайворони й вепри,— і розставляє: з одного краю грядки «себе», здругого —«діда Миколайчика», а посередині —«бабу Оксьоншу». І пояснює Кузьці:— Баба хай отуто стоїть. У неї голос такий, що в усі кінці буде чути,як закричить.І тихенько сміється, бо як же та «баба» буде кричати, як то не вона,а тільки опудало, вбране у неї...По тому Данило обходить увесь лан, часто зупиняється або присідаєнавпочіпки, хитає головою, прицмокує язиком, айяяйкає і каже до Кузьки:— Бач, що наробили, кляті розбишаки, ай-я-я... Пропало деревце.Кузька обнюхує свіжозриту землю, поруч якої лежить дубок зодгризеним корінням, підгинає хвоста і жалібно скімлить: боїться, боземля пахне вепрячими писками...Коли розсадник обійдено, Данило повертається до сторожки,збирає дрівця, наладнує триніжок і розкладає багаття. Дим від ньогопідіймається у гілля дерев, і тоді здається, ніби не тільки дика груша,що біля сторожки, цвіте, а й усі до одного дерева цвітуть.Набігавшись за день та нахвилювавшись, Кузька лягає білябагаття, кладе голову на передні лани й, некліпаючи, дивиться навогонь. А сонце сідає й сідаєза гору, поволі змовкають пташки в лісі —заходить вечір.Так починається лісове життя Данила та Кузьки.

Однокрил


 Днів зо три Кузьці роботи на розсаднику немає, тому що гайворониспершу бояться опудал. Налетять із лісу великою крикливою зграєю,тільки замахнуться сісти на лан, аж гульк —«Данило» порожнімирукавами на них махає, «дід Миколайчик» ляскає полами піджака, а «баба Оксьонша» так лопотить фартушиною, що годі підступитися....То чорнокрилі розбишаки відлітають геть і сердито та хрипкоперемовляються між собою:— Кр-р... Кр-ра-а...Не поживились, того й сердяться.Однак минає день-другий, гайвороння звикає до опудал,любісінько походжає поміж ними та вишукує здобич: набачитьмолоденький пагін, що тільки-но виткнувся з землі,—хвать йогодзьобом, як обценьками, смик —і трощить. Отоді Кузьці роботи тароботи. Ховаючись за деревцями, він тихо, інколи навіть поповзом,287 підкрадається до найбільшого гурту і з лютим гарчанням кидається допершого-ліпшого птаха. Налякане гайвороння хльоскає крильми,злітає вгору й свариться на Кузьку:— Кр-р... Кр-р...Так було щороку.А це трапилася Кузьці несподіванка. Підкрався до зграї, щопоходжала неподалік од «баби Оксьонші» та вишукувала пагінці, демолодші, налетів на неї вихором і прогнав.Тільки один птахне злетів, а, тягнучи по землі крило, одбіг трохи йзупинився, наставивши на Кузьку хижі блискучі оченята.Кузька ошкірив зуби і в два стрибки опинився коло гайворона. Тойкаркнув, випростався на ногах і так стукнув Кузьку дзьобом у лоб, щовін аж заточився і заскімлив. А гайворон тим часом поволік своєвивихнуте крило далі, все озираючись та погрозливо каркаючи.Кузька не погнався за ним удруге, бо голова йому паморочилася, а вочах стояв туман. Полежав трохи, пошкріб лапою вдарене місце,поскавучав тихенько від болю та й поплентався до сторожки. І однейого вухо, що звисало вниз, ображено теліпалося...— О?! —зустрів його Данило, який саме варив кашу під грушею.—Об сучок ударився з розгону, чи що? —і поторкав пальцем Кузьчинлоб.Кузька жалібно писнув і притулився до Данилової ноги.— Ну то йди полеж, воно минеться, минеться,—лагідненькопорадив старий.Кузька поліз під поріжок, де йому вже було послано сіна, і скорозаснув. Уві сні йому ввижався великий чорний птах, що підступивсядо нього покрадьки йцілився своїм залізним дзьобом просто в око.Кузька здригався й сонно гарчав.Прокинувся він аж тоді, коли сонце сховалося за гору. Небо тамбуло червоне, і вода в калюжах поміж молодою травою, і цвіт на грушітакож були червоні. Кузька потяг носом повітря, і враз йому забулисяі живий гайворон, і той, що снився: повітря смачно пахло димком ікашею. Кузька облизнувся, струснув сіно, що набилося йому в шерсть,і пішов до вогнища. Воно вже пригасло, тільки жаринки деіндеяскраво жевріли крізь попіл. Але не встиг Кузька зробити й двох своїхкрочків, як зупинився, вкрай здивований: біля казанка з кашею, щовичахала під кущем, стояв гайворон з опалим на землю крилом ідоставав дзьобом пахуче їстиво. Каша була ще, мабуть, гаряча, бо,вхопивши грудочку, гайворон одразу ж кидав її на землю і ждав, докивона охолоне, тоді пожадливо ковтав.—Гр-р...—загарчав Кузька, однак підійти ближче не посмів.—Кр-р-р...—сердито сказав гайворон і знову поліз дзьобом указанок.288 —А що це в нас за гість отакий шкідливий? —вийшов із гущавини Данило з оберемком дров.Гайворон повів на нього сірим дзьобом, присів перелякано, потімрвучко звівся на ноги і пострибав у кущі, тягнучи крило, а Кузьказакрутився, як дзиґа, й раденько задзяволив.— Е-е, та він підранений, бач, однокрил,— сказав Данило й пішов укущі. Незабаром він повернувся, тримаючи в руках гайворона. Птахсердито каркав, бив крилом Данила по грудях і намагався клюнутийого в руку. Тоді Данило піймав розчепіреного дзьоба, затис у кулаці йтихо та лагідно засміявся:— Під-дожди, підожди биться, дурненький,— ставбіля казанканавколішки і заходився годувати приблуду кашею просто зложки.Спершу птах одвертав од неї дзьоба, тоді клюнув раз, удруге —і захвилю ложка була вже порожня.—Отако, отако! — весело приказував Данило, а Кузька швидко-швидко тупцяв передніми лапами й повискував —теж весело, бо як івін їв, то господар приказував отак само.— Ти, Кузьмо, його не займай,—сказав Данило, пускаючи птаха наземлю.—Бачиш: не годен він ні харчу собі добути, ані в гніздо злетіти.Однокрил! О, так ми його й прозвемо.Потім вечеряли Данило й Кузька —Данило прямо з казанка, а Кузька із свого черепка. А Однокрил пострибав під кущі і тампричаївся.Після вечері Данило з Кузькою подалися на розсадник подивитися,чи не заподіяно там якоїсь шкоди, а Однокрил вибрався з кущів,присів біля вогнища і дивився на жар: він, як і всі гайворони, любивблискуче.Було вже зовсім поночі, коли Данило та Кузька повернулися досторожки. Старий покурив біля порога, покашляв, побурмотів щосьсам собі й пішов спати. А Кузька обнишпорив усі кущі довкола,шукаючи Однокрила, і, не знайшовши, побрався в своє кубло. Тількипросунув толову під поріг, а звідти:— К-р-р...Кузька зіщулився, принишк, боячись навіть поворухнутися. Так ізаснув: голова під порогом, спина надворі. Та вже другої ночі Однокрил упустив під поріг усього Кузьку й не сварився, бо вдвохбуло тепліше спати. Так вони й зажили у мирі та злагоді. Вдень Однокрил ходив пастися на молодій траві, а ввечері повертався,неодмінно несучи в дзьобі щось блискуче: або ґудзик, або скляночку,або ще якусь цяцьку. Принесе, покладе біля порога й роздивляється.Кузька теж роздивлявся, торкав знахідку лапою, нюхав і кліпавочима: що в ній цікавого? Тільки в боки мулятиме. Однокрил-бо всі тіблискітки носив у кубло. І вдень, коли сонце пробивалося крізь щілинупід поріг, там усе сяяло, як у казковій скриньці з коштовностями...289 А Однокрил, якщо не пасся, перекладав свої скарби з місця на місце івсе не міг на них надивитися.

Нічний злодій

Довгі та моторошні Кузьці перші лісові ночі. Доки шарудить сіном,ладнаючи постіль у своїй маленькій хатинці під поріжком, нічогойому, крім того шарудіння, не чути: у лісі здасться тихо, мирно,притуляйся бочком до Однокрила, заплющуй очі й спи. А як тількивляжеться йсінознишкне, приходять до нього всякі страхи —великі,малі а ще менші. Ліс видається тоді величезним чорним чудовиськом,що підкрадається до сторожки, зазирає у вікно, нишпорить попідстріхою, обнюхує поріжок і мацає своєю волохатою лапою, хто там є.Удвох зОднокрилом, звісно, веселіше, не те що минулого літа,одначе страшненько. Однокрилові що? Поїв, погрався своїмиблискітками і спати. Як той постоялець! А Кузьці розсадниксторожувати треба. Тут наслухай та наслухай.Ба, чути!Цок, цок, цок,—по стовбурі, по гіллі, по листі... Хрясь — ізачаїлосящось біля самісінького поріжка.Кузька наїжачився (а Однокрил спить!) і завмер, не дихаючи: хтоце?А воно ніхто. Суха гілочка на дереві одломилася, падала на землю ічіплялася за живе ще гілля. А упавши —принишкла. От і все. І можнаспати.Але —що це знову? Трава торішня зашелестіла. Спершу далеко,потім ближче, ближче. Ось уже зовсім нібито поруч!Кузька підхопився на тремтячих лапах (а Однокрил спить!), вигнувспину дугою і загарчав. Не дуже голосно, але не дуже й тихо, а так,щоб страховисько оте трав’яне, якщо воно вже близько, почуло івтекло геть, а якщо далеко, хай краще не чує і йде собі своєюдорогою.А це й не страховисько ніяке, а миша в траві крадеться до зернинивареної пшениці, що Данило вранці, по рибу йдучи, загубив із торби.Знайшла, з’їла і подалася стежечкою вперед, до річки: може, старийще одну зернину загубив?І знову тихо в лісі. Тільки струмочок під горою, неподалік відсторожки дзуремить поміж камінцями, до річки поспішає. Чого вінзавжди поспішає? Адже річка від нього не тікає, бо її тримають крутібереги, і вона щорік на одному й тому ж місці.Кузька вже став був дрімати, як раптом у пітьмі щось закричало,лунко шелеснуло по листі і —вмовкло. Кузька забився в куток свого 290 гнізда (а Однокрил спить!) і загавкав од страху: хто кричить опівночі влісі?А то птаха —бусол. Заснуланадереві, та так солодко, що й кігті,якими загілку вчепилася, розціпила уві сні і почала була падати вниз.І, падаючи, кричала з переляку. Потім згадала, що є ж у неї крила,махнула ними раз-удругеі знову опинилася на гілляці. Навіщо ж булогаласувати? Ах, яка незатишна ніч випала.Заснув Кузька аж удосвіта. І то ненадовго, бо почув крізь сон, якпоблизу щось важко засапало й сказало:Хр-ро! Хр-ро!Кузька задки виборсався з-під порога (а Однокрил спить!),огледівся й завмер од переляку: край розсадника, високо підкидаючиземлю довгим писком, рився величезний вепр.Виверне молоденьке деревце, хрум корінець —і плямкає, а ікламиклацу, клацу —наче хтось камінь об камінь товче... Кузька вже хотівбув шаснути назад, під поріг —хто ж подужав таке одоробло! —та невстиг: від ранкової прохолоди те сталося чи з переляку —чхнув! Вепрперестав жувати, незграбно, всім своїм важким тулубом повернувсядо Кузьки й погрозливо хрюкнув. Це розсердило Кузьку: шкодить таще й погрожує?!Він дзвінко загавкав і кинувся на злодія, забігши збоку. Доки вепрвайлувато обернувся до нього передом, Кузька встиг укусити його зазадню ногу й відскочити. Вепр закрутився на всі боки, люто хрюкав іцілився підчепити Кузьку іклами. А Кузька навколо нього —якпокотьоло: то за ногу, то за хвіст ухопить розбійника, аж той кувікаєвід болю. На ґвалт виліз із-під порога Однокрил. Підскоком, махаючиздоровим крилом, він теж підбіг до вепра й сердито каркнув.Той на нього навіть не глянув,а, влучивши мить, підкинув Кузькуписком угору так високо, що він полетів, як м’яч.Цього Однокрил уже не стерпів —скочив вепрові на шию й з усієїсили клюнув його поміж вуха...Хтозна, як би все це скінчилося, коли б із сторожки не вибіг Данило —сонний, у самій білизні й з рушницею в руках. Побачивши бійку,вигукнув:—А, то це ти, розбишако довгопиский! —Клацнув курками, підняврушницю вгору і шарах! шарах! із обох цівок, так що полум’я з нихсягнуло до півгруші, а дим огорнув сторожку зо всіх боків, наче вонагоріла.Вепр кинувся навтьоки. Однокрил ще трохи й проїхався на ньому,тоді зіскочив на землю і разом з Кузькою пішов до сторожки.—Молодці, хлопці! —похвалив їх Данило.—Бачте: хоч і слабенькі,та сміливенькі, та вдвох, а воно вже й гурт! —і погладив обох.А в лісі тріщало галуззя під ратицями втікача, чвакало багно наболоті все далі й далі, і незабаром стало зовсім тихо.291 Однокрил поліз у кубло й одразу ж заснув. А Кузька ще довго чхавод порохового диму, у вухах йому дзвеніло від пострілів, і весь вінтремтів од недавнього страху та втоми. Тоді вкублився гарненько всіні і так заснув, солодко похропуючи.

Як спіймали розбишаку

 Якось уранці повернувся Данило од річки без риби й сказав Кузьці:— Завтра, Кузьмо,вставай раненько, підемо ловити великогорозбишаку-соменка. Бач: вудки мені осьдечки порвав, як павутину.—І показав Кузьці порвані вудки.А було так. Піймався Данилові лящик невеличкий. Став тягти доберега, вже й рибину побачив —срібно так блиснула приранковійзорі —аж раптом вудлище зігнулося в дугу, жилка нап’ялася, якструна, бринь! —перервалася. А Данило ледь не впав.—Що ж воно за причина? —здивувався і закинув другу вудку, апорвану відклав. І знову поклювало, і знову блиснула рибина. Цьогоразу Данило дотяг її ледь не до самого берега, та враз вода біля неїзакипіла буруном, бринь! —і ні рибини, ні жилки, одне вудлище вруках зосталося... Проте Данило встиг побачити широку й чорну, якнасмолене човнове днище, спину величезного сома.—Еге-е,—сказав сам собі.—Так це не сом, а достеменнийсоменко!Данило й раніше чув од рибалок, що в цих місцях завівся зминулого року сом-велетень і що він хапає не тільки всяку рибу, а йгусей, і вутят, якщо вони пропливають неподалік від його підводноголігва.— Стривай же! —посварився Данило пальцем, забрав свої збавленівудки і пішов до сторожки.До смерку полов бур’яни на розсаднику, тоді розіклав багаття йзаходився кувати великий гачок. Устромить в жар товсту негнучкудротину, розпече так, що вона аж біла зробиться, і клепає молоткомдо обуха. Іскри летять на всі боки, як джмелики, так що Однокрилледве встигав за ними очима: спіймати б хоч одну та в кубло...Доки зварилася юшка, гачок бувготовий. Данило нагрів його щераз, тоді швидко вихопив із жару щипцями і вкинув у кухоль з водою.Чш-ш-ш,—сказала вода й жбухнула парою.Агачок після того став ще міцніший.Данило прив’язавйого до мідної та довгої мотузки, почепивнедалеко від гачка свинцеве грузило, повечеряв з Кузькою та Однокрилом і пішов спати.Другого дня встав рано, покликав Кузьку, і вони почимчикували дорічки, обминаючи росяні кущі.292 — Отуто він живе,—сказав Кузьці Данило, вказуючи на чорну водупід кручею.—Так що цс-с, не гавкай, бо злякаєш. А я піду піймаюйому живця.Скоро Данило й повернувся, тримаючи в руках широку, як долоня,рибину.—Зараз ми його припнемо! —похвалився, почепив рибину навеликий гачок, розмахнувся й кинув у воду, а другий кінець снастінамотав на руку.Та не встиг ступити й кроку, як його раптом так смиконуло, щоледве у воду не полетів. Добре, що встиг ухопитися вільною рукою затоненьку осику.— Помагай же й ти, Кузько, бо він мене розчахне! — закричав Данило, хитаючись разом зосичкою, що гнуласяледь не до самоїземлі.—Ось диви, диви, що він ро-о-обить!Ай-я-я!Кузька ж радесенько бігав навколо Данила з осичкою ізаливавсядзвоником, а сом від того ще дужче злякався і ще дужче смикаввудку.— Поможі-іть! —заволав Данило.Тут прибігли рибалки, ухопилися гарненько за мотузку, регочучи тапокрикуючи: «Раз-два!», витягли сома на берег й усі гуртом попадалина нього, щоб знову в воду не скочив.Коли сом уже не бився хвостом і не підкидав рибалок, його піддали Данилові на плечі й засміялися:— Та він, дядьку, довший од вас!Бігти назад, до сторожки, Кузьці було страх весело, бо сомів хвісттягся по землі й Кузька грався ним.— Не наступай там, бо мені й так важко! —просив Данило,хекаючи.А вдень до сторожки під’їхала підвода, поклали сома на віз іповезли в село, у піонерський табір, щоб діти поласували солодкоюсоминою.Відтоді домашня птиця вже не боялася плавати в річці, бо ніхто нанеї більше не нападав.

Додому, додому...

Так непомітно й літечко збігло. Сонце стало нижче ходити надземлею, і хоч було воно яскраве та веселеньке, вже не гріло, якраніше. На груші, щоніби ще цвіла, жовтіли кругленькі пахучігнилички й осипалися додолу, а деревцята на розсаднику підросли,уквітчалися густим листям —тепер їм ні гайворони, ні вепри нестрашні: гайворони не подужають висмикнути, вепрам зміцнілекоріння не смакує.293 І от настав день, коли Данило востаннє обходить розсадник,обмотуєперевесельцями з сіна наймолодші деревця, щоб не мерзли влюті морози, а старіші й так перезимують. Тоді каже до Кузьки:— Будемо, Кузьмо, збиратися та вирушати додому.Невесело каже, бо йти йому з лісу не хочеться: звик тут за літосеред зеленого шуму дерев, тиші та ясного сонечка...І знову, як і весною, складає Данило у лантух своє добро, замикаєсторожку, рушницю у руки і гайда. А ліс прощально шумить йомууслід і ронить пожовкле листя під ноги. Данило думає про те, щонезабаром настане зима і йому треба буде щовечора, натягши наплечі кожух та прихопивши рушницю, йти на колгоспні фермисторожувати худобу. А Кузька радіє, бо скучив уже і за крикливоюбабою Оксьоншею, і за хлібом, умоченим у молоко, і за приятелемсвоїм Шарком із сусідського двору...Вийшли з лісу на луки. Сіно тут уже було давно скошено й звезено устоги, лелек не видно, відлетіли, тільки ящірки шастали інколи обічдороги та маленькі сірі пташки-посмітюшки спурхували попереду.Вже недалеко було до села, коли Данило з Кузькою почули позаду:Кр-р... Кра...Оглянулися —Однокрил! Біжить підстрибом, махає одним крилом,а друге по землі волочиться.— О! —весело сказав Данило.—А ми з Кузькою думали, що ти усвоєму лісі зостанешся. Правильно зробив, що не покинув нашогогурту. Бо самому добре, а гуртом краще!І далі пішли втрьох: попереду Данило, за ним Кузька, за Кузькою Однокрил.

Біла мара

Не було щетакого літнього ранку, —хіба вжекаміння знеба,—щобдід Арсен, прозваний Бушлею, всидів дома. Детам! Як тільки надобрієм зажевріє велика досвітня зоря, вже Арсен на ногах. Почепитьчерез плече стару шкіряну торбу з пареним зерном що пахне кутею (рибі на принаду), убгає вкишеню круглу бляшану баночку звеликими й малими рибальськими гачками, вудки в руки і —гайда дорічки. Йде помалу, бо, як сам каже, ноги вже некозацькі —болять одстарості.А надворі світає й світає. На луках туманець при самій травістелеться, лелеки вздовж болота походжають —як матроси: у чорнихштанях та білих-пребілих сорочках. Походжають, походжають насвоїх тонких та довгих ногах, потім, дивись, ізнявся котрийсь,полетів, а в червоному дзьобі —жабеня: дітям своїм, лелеченятам,сніданок поніс.294 — Ба! —скаже тоді Арсен, задерши голову до лелеки.— Ухопив,кажеш? Ну, неси, неси, погодуй своїх голопуцьків...І чимчикує собі далі. Вудки на плечі колих-колих, гачки в баночцібрязь-брязь... Уже й до річки недалеко. Вологою з лісу потягло тамокрою глиною з круч.На річці теж туман. Та такий густий, що й води крізь нього невидно, а тільки чути, як вона шепелявить у кущах верболозу —течіясильна.— Кахи, кахи! —закашляє Арсен, бо важко йому у тумані дихати.А з-під кручі котрийсь ранній рибалка:— Ану, діду, не кашляйте лишень, бо всю рибу порозганяєте! —жартує.Постоє Арсен трохи над кручею, погомонить з рибалкою та йпокашляє далі. Тільки-но вибухає Арсен своє «кахи!», так попереднього або сонний заєць підскочить і дремене геть, або припутень згнізда зірветься, або вепр злякано хрокне й затріщить сухим хмизом,тікаючи... Бояться лісовики дідового кашлю.Іти Арсенові недалеко: до того місця, де верба у воду впала, як вінбув ще молодий. Упала та й досі лежить, бо таки міцно вчепиласякорінням за кручу.Якої тільки риби не водиться біля тої верби дідової! Вдень соми-вусачі в корчакуватому гіллі сплять, уночі вайлуваті лящуки та дужі,як воли, коропи поміж тим гіллям нишпорять, смакуючи варенезерно, що його дід на дно сипле для принади. А вранці ще й прудкікраснопері в’язі навідуються —тож ловиться Арсенові рибкащоднини.Тільки одного разу не прийшов Бушля до річки. Усі рибалки, щовудили в той ранок, страх як здивувалися. Міркували і сяк і так:може, занедужав старий, може, заспав, бо в таких літах на зорі тілький спиться, а вночі думки всякі в голову лізуть та привиди —старечебезсоння. Аж воно не захворів Арсен і не заспав.А сталося от що.Вставши, як і завжди, раненько, прихопив Арсен своє рибальськеначиння та й пішов з двору. На небі, поміж хмарами, ще висів блідийріжок місяця, а на сході вже біліла вузенька смужка світанку. Арсенпристояв біля повітки, обмірковуючи, що його робити: прийти дорічки в отаку рань —поплавків на воді ще не буде видно, до того жпопереду Крута балка. Про цю балку він за все своє життя наслухавсятаких жахів, що й зараз, на старості, побоювався вночі тієї чорноїпрірви при самій стежці до річки. То бачили в ній вовка, що ніс наспині ягня з колгоспівської кошари, то чули, як там щоночі плакав абореготав пугач на самотньому всохлому кленові... Арсен знав, що все темогло бути,знав і те, що справжній страх не такий уже й страшний,як вигаданий. Тож, зміркувавши так, вирішив іти: що буде, те й буде.295 Крута балка починалася одразу ж за селом. На підході до неї Арсен,обзиваючи себе «боягузом» та «як малою дитиною», стишив ходу йступав майже нечутно. Місяць стояв низько, вже не зазирав у балку,тому в ній панувала темрява і чаїлася якась недобра тиша. Аж раптомпопереду, неподалік од Арсена, щось завовтузилося й зашелестіло.Старий зупинився і, затамувавши подих, уп’ явся очима в темісце,звідки чулася вовтузня. Незабаром з балки виповзло на стежку щосьбіле, як шмат полотна. Завмерло на хвилю, потім обернулося на місцій посунуло просто на Арсена. Відчуваючи, як по спині мурахами побігморозець, Арсен хутко скинув з плеча вудки й наставив їх перед себе.— Ну-ну! —сказав ледь чутно, бо губи йому звело од страху.—Паняй своєю дорогою, м-мара нещасна!«Мара» зупинилася, пристояла трохи і знову рушила на Арсена.— Свят, свят! —прошепотів старий за давньою звичкою іпозадкував —швидше, й швидше, й швидше. Тоді окрутнувся наодній нозі, так що ледве не впав —ноги ж таки не козацькі,—й побігдо села, раз по раз озираючись на те біле чудовисько, доки його йзовсім не стало видно.Біля крайніх хат зупинивсь і довго одхекувався. Тим часом надворімайже геть розвиднілося, здимарів поміж садами то там, то тампіднімалися вгору червонуваті напроти сходу сонця дими —затопилилюди печі.—Що ж то воно за марабула? —сказав уголос Арсен і,повагавшись, рушив стежкою до річки: може, приверзлося? Може,там нічого й не було? Проте не зробив і десяти кроків, як зновузупинився: «мара» поволеньки повзла йому назустріч... Ось вона вжеближче й ближче... Цоп —стала, хрокнула тихенько. Арсен підступивдо неї кроків зо два, тримаючи вудки напоготові, придививсяпильненько і раптом затіпався од хрипкого старечого реготу. То булагазета, проткнута в кількох місцях сизими голками, а з-під неї стримівгострий їжачий писок.—То це ти, парубче, лякаєш діда, ге ж? —похлинаючись реготом,вимовив Арсен.—На гніздо собі тягнеш, чи що?Їжак сердито хрокнув, обминув старого й поволік газету до села.Слідом за ним, поклавши вудочки на плече, потупцяв і Арсен. Бо якаж теперечки риболовля, як оно вже сонце з-за пруга вихопилося, а дорічки ще йти та йти!—Чого це ти сьогодні так рано вернувся? —здивувалася Арсениха,коли Арсен, поклавши вудки на кілочки під стріхою, висипав курямварене зерно.—Та...—сховав очі під кошлатими бровами Арсен.—Води прибулобагато. Який же кльов, як вода прибуде? Ніякого...І пішов у хлівець на сіно досипати недоспаної ночі.

Бушля

Одного разу, коли Арсен, як завжди, рибалив біля своєї верби,припустив дощ. Вода в річці зробилася сірою та непривітною.Перестало виспівувати й витьохкувати птаство всяк на свій лад, лишедятел стукотів десь недалечко по корі всохлого дерева. Не клювало, бов дощ риба залягає на дні й спить. Арсен прикрив голову та плечілантухом, який завжди носив з собою про дощ, і дивився на воду. Поній густо витанцьовували дощові спичаки й здіймалися великі прозорібульбахи. Дивився, дивився Арсен на той танок дощу по річці танезчувся, коли й заснув.А тут летіла бушля —велика довгонога і довгошия птаха, щолюбить ховатися попід очеретом та лепешкою й вичікувати, докимимо пливтиме рибинка: то вже вона її неодмінно втопить своїмзубатим дзьобом. Покружляла бушлянад Арсеном, а він і незворухнеться, бо спить, — подумала, напевне, що то пень, та й сілапросто йому на голову. Сіла, учепилась кігтями в лантушину й тежзадрімала під кущем.Довгенько так вони сиділи обоє: Арсен у човні, бушля —на Арсенові.От уже й сонце крізь хмари проглянуло, і дощик ущух, і птахизнову заспівали, а вони сплять —розморило на дощ обох.Першою прокинулася бушля. Кліпнула очима, звелася на ноги і...збудила Арсена. Хотів був старий піднятиголову —несила, важкещось тисне її вниз. Тільки ворухнув рукою, щоб помацати, що воно задиво, а бушля як закричить:К-а-а-й...—мов людина.Ударила крильми діда по вухах, раз і вдруге —не зніметься, бо кігтів лантушині заплуталися. Аж похолов од страху Арсен. Та й собі вкрик:— Рят-у-у-йте-ж-бо-що-воно-за-лиха-година!Бушля кричить, і Арсен кричить. А довкіл, ні в лісі, ні на річці, анілялечки, тільки луна котиться.Нарешті бушля таки злетіла, хоч і подряпала кігтями дідову голову.Побачивши птаху, що метнулася від нього понад водою, Арсенотямився, поторкав руками здряпану голову й сказав:— Я тобі пеньок, чи що? —І заходився мотати вудки.А дома не втримався, розказав бабі про свою пригоду з бушлею.Посміялися вдвох, та й годі. І, може, пригоду цюй забули б, якби Арсениха не переповіла її сусідці, а сусідка —своїй сусідці... Доки всесело взнало.297 Тепер, як іде Арсен вудити, рибалки гукають йому з-під круч:— Поспішайте, діду, поспішайте, бо ондечки над вашою вербоювже бушля кружляє... Жде!—Ану ж, діду, розкажіть, як ви з бушлею кричали!..Арсен і не сердиться. Усміхнеться хіба та й скаже:—Отак і кричали: вона по-своєму, а я по-своєму.Відтоді й по сей день Арсена звуть у селі не інакше, як Бушля.

Ласочка

Як сонце тільки-но червонило небо на сході, Арсен ужесидів учовні біля своєї верби і пильнував за вудками, В лісі бродив туман,підзолочений сонячним промінням, туркотіли припутні, вистукувалидзьобами дятли, а іноді лунко тріщало галуззя і було чути: хро-хро...хря-хря...Арсен знав, що то вепри з виводками вепренят вертаються знічного пасовиська у свої сховища...Аодного разу, коли Арсен, зігрітий сонцем, куняв у човні, топідводячи, то опускаючи голову, за спиною в нього почулося тоненькескімлення. Арсен прокинувсь і огледівся.Високо на кручі, супроти човна, схиливши голову набік, стоялолисеня. Воно дивилося трохи здивованими і зовсім не хитрими очима.Потім перевело погляд у задок човна і облизнулося: на дні, засланімтравою, лежала риба.— Ану!—сказав Арсен і ляснув себе долсонею по коліну.Лисеня трохи позадкувало, проте не втекло.— Бойове! —сказав Арсен.—То що тобі —рибки закортіло?Лисеня тоненько писнуло.— Ну, на вже,—Арсен трохи подумав і додав: —Ласочка...Рибина летіла вище лисеняти, але воно прудко підскочило йухопило її передніми лапами.— Молодця! —похвалив Арсен і заходився міняти наживку.А коли озирнувся, лисеняти вже не було.Однак наступного ранку воно прийшло знову. І знов Арсен кинувйому рибину —одну, бо лисеня більше не просило.Так вони й потоваришували. Незабаром лисеня вже знало, що йогозвати Ласочка і що коли Арсен каже: «Встань!» або «Ляж!», то требавставати або лягати. Знало також і те, що риба інколи не клює.Сидить-сидить Арсен, а поплавки на його вудках ані ворухнуться.Тоді Ласочка не скімлила і не молотила хвостом по землі, як завжди,побачивши у човні рибу, а лягала в траву йждала. Арсеновінабридало дивитися на нерухомі поплавки, і він часто-густо засинав.Сидить і спить.298 А якось чує крізь сон: Ласочка дзявулить. Прокинувся, аж поплавкана одній вудочці немає, поринув. А лисеня на кручі вухами пряде,передніми лапами дрібушить-витанцьовує од нетерплячки. Вхопиввудочку, смик —є окунь!— На, Ласочко, це ти спіймала! —весело сказав Арсен і кинувокуня на кручу. З того дня він вже не боявся спати, бо як тількипоплавок ворухнеться, то Ласочка його й розбудить.Так вони й рибалили вдвох.Потім настала довга-предовга зима. Ліс прибрався в іній таожеледець. І не співали вже в ньому птахи, тільки вітер ночамизавивав у гіллі.Старий Арсен уже не ходив на річку, але часом згадував Ласочку:де-то вона тулиться в таку холоднечу?А весною, коли крига скресла і сонце вгріло, одніс Арсенчовна нарічку, полагодив вудки і знову, як торік, сів ловити рибу —бабі тавнукам на юшку. Вудить та все озирається: чи нема, бува, Ласочки?Раз, і вдруге, і втретє —немає...А вчетверте озирнувся —стоїть на кручі велика пухнаста лисиця зрозумними, але зовсім не хитрими очима, а поруч неї —лисеня.— Ласочко? — невпевненопокликав Арсен.Лисиця задрібушила передніми лапами, замолотила хвостом поземлі й лягла. Лисеня ж, побачивши у човні рибу, облизнулося йтихенько заскімлило.— Те-те-те...—весело сказав Арсен.—Це що ж виходить:я увесьваш рід годуватиму?І кинув на кручу рибину.Лисеня спіймало її передніми лапами істало їсти. А Ласочка сиділанерухомо, пильно стежачи за поплавками...Зтого часу вони рибалили втрьох.

 

 

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_stepova_kazka.docx)Tyutyunnik_grigir_stepova_kazka.docx
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_stepova_kazka.fb2)Tyutyunnik_grigir_stepova_kazka.fb2