Григір Тютюнник - Степова казка (сторінка 5)

 Днів зо три Кузьці роботи на розсаднику немає, тому що гайворониспершу бояться опудал. Налетять із лісу великою крикливою зграєю,тільки замахнуться сісти на лан, аж гульк —«Данило» порожнімирукавами на них махає, «дід Миколайчик» ляскає полами піджака, а «баба Оксьонша» так лопотить фартушиною, що годі підступитися....То чорнокрилі розбишаки відлітають геть і сердито та хрипкоперемовляються між собою:— Кр-р... Кр-ра-а...Не поживились, того й сердяться.Однак минає день-другий, гайвороння звикає до опудал,любісінько походжає поміж ними та вишукує здобич: набачитьмолоденький пагін, що тільки-но виткнувся з землі,—хвать йогодзьобом, як обценьками, смик —і трощить. Отоді Кузьці роботи тароботи. Ховаючись за деревцями, він тихо, інколи навіть поповзом,287 підкрадається до найбільшого гурту і з лютим гарчанням кидається допершого-ліпшого птаха. Налякане гайвороння хльоскає крильми,злітає вгору й свариться на Кузьку:— Кр-р... Кр-р...Так було щороку.А це трапилася Кузьці несподіванка. Підкрався до зграї, щопоходжала неподалік од «баби Оксьонші» та вишукувала пагінці, демолодші, налетів на неї вихором і прогнав.Тільки один птахне злетів, а, тягнучи по землі крило, одбіг трохи йзупинився, наставивши на Кузьку хижі блискучі оченята.Кузька ошкірив зуби і в два стрибки опинився коло гайворона. Тойкаркнув, випростався на ногах і так стукнув Кузьку дзьобом у лоб, щовін аж заточився і заскімлив. А гайворон тим часом поволік своєвивихнуте крило далі, все озираючись та погрозливо каркаючи.Кузька не погнався за ним удруге, бо голова йому паморочилася, а вочах стояв туман. Полежав трохи, пошкріб лапою вдарене місце,поскавучав тихенько від болю та й поплентався до сторожки. І однейого вухо, що звисало вниз, ображено теліпалося...— О?! —зустрів його Данило, який саме варив кашу під грушею.—Об сучок ударився з розгону, чи що? —і поторкав пальцем Кузьчинлоб.Кузька жалібно писнув і притулився до Данилової ноги.— Ну то йди полеж, воно минеться, минеться,—лагідненькопорадив старий.Кузька поліз під поріжок, де йому вже було послано сіна, і скорозаснув. Уві сні йому ввижався великий чорний птах, що підступивсядо нього покрадьки йцілився своїм залізним дзьобом просто в око.Кузька здригався й сонно гарчав.Прокинувся він аж тоді, коли сонце сховалося за гору. Небо тамбуло червоне, і вода в калюжах поміж молодою травою, і цвіт на грушітакож були червоні. Кузька потяг носом повітря, і враз йому забулисяі живий гайворон, і той, що снився: повітря смачно пахло димком ікашею. Кузька облизнувся, струснув сіно, що набилося йому в шерсть,і пішов до вогнища. Воно вже пригасло, тільки жаринки деіндеяскраво жевріли крізь попіл. Але не встиг Кузька зробити й двох своїхкрочків, як зупинився, вкрай здивований: біля казанка з кашею, щовичахала під кущем, стояв гайворон з опалим на землю крилом ідоставав дзьобом пахуче їстиво. Каша була ще, мабуть, гаряча, бо,вхопивши грудочку, гайворон одразу ж кидав її на землю і ждав, докивона охолоне, тоді пожадливо ковтав.—Гр-р...—загарчав Кузька, однак підійти ближче не посмів.—Кр-р-р...—сердито сказав гайворон і знову поліз дзьобом указанок.288 —А що це в нас за гість отакий шкідливий? —вийшов із гущавини Данило з оберемком дров.Гайворон повів на нього сірим дзьобом, присів перелякано, потімрвучко звівся на ноги і пострибав у кущі, тягнучи крило, а Кузьказакрутився, як дзиґа, й раденько задзяволив.— Е-е, та він підранений, бач, однокрил,— сказав Данило й пішов укущі. Незабаром він повернувся, тримаючи в руках гайворона. Птахсердито каркав, бив крилом Данила по грудях і намагався клюнутийого в руку. Тоді Данило піймав розчепіреного дзьоба, затис у кулаці йтихо та лагідно засміявся:— Під-дожди, підожди биться, дурненький,— ставбіля казанканавколішки і заходився годувати приблуду кашею просто зложки.Спершу птах одвертав од неї дзьоба, тоді клюнув раз, удруге —і захвилю ложка була вже порожня.—Отако, отако! — весело приказував Данило, а Кузька швидко-швидко тупцяв передніми лапами й повискував —теж весело, бо як івін їв, то господар приказував отак само.— Ти, Кузьмо, його не займай,—сказав Данило, пускаючи птаха наземлю.—Бачиш: не годен він ні харчу собі добути, ані в гніздо злетіти.Однокрил! О, так ми його й прозвемо.Потім вечеряли Данило й Кузька —Данило прямо з казанка, а Кузька із свого черепка. А Однокрил пострибав під кущі і тампричаївся.Після вечері Данило з Кузькою подалися на розсадник подивитися,чи не заподіяно там якоїсь шкоди, а Однокрил вибрався з кущів,присів біля вогнища і дивився на жар: він, як і всі гайворони, любивблискуче.Було вже зовсім поночі, коли Данило та Кузька повернулися досторожки. Старий покурив біля порога, покашляв, побурмотів щосьсам собі й пішов спати. А Кузька обнишпорив усі кущі довкола,шукаючи Однокрила, і, не знайшовши, побрався в своє кубло. Тількипросунув толову під поріг, а звідти:— К-р-р...Кузька зіщулився, принишк, боячись навіть поворухнутися. Так ізаснув: голова під порогом, спина надворі. Та вже другої ночі Однокрил упустив під поріг усього Кузьку й не сварився, бо вдвохбуло тепліше спати. Так вони й зажили у мирі та злагоді. Вдень Однокрил ходив пастися на молодій траві, а ввечері повертався,неодмінно несучи в дзьобі щось блискуче: або ґудзик, або скляночку,або ще якусь цяцьку. Принесе, покладе біля порога й роздивляється.Кузька теж роздивлявся, торкав знахідку лапою, нюхав і кліпавочима: що в ній цікавого? Тільки в боки мулятиме. Однокрил-бо всі тіблискітки носив у кубло. І вдень, коли сонце пробивалося крізь щілинупід поріг, там усе сяяло, як у казковій скриньці з коштовностями...289 А Однокрил, якщо не пасся, перекладав свої скарби з місця на місце івсе не міг на них надивитися.

Нічний злодій

Довгі та моторошні Кузьці перші лісові ночі. Доки шарудить сіном,ладнаючи постіль у своїй маленькій хатинці під поріжком, нічогойому, крім того шарудіння, не чути: у лісі здасться тихо, мирно,притуляйся бочком до Однокрила, заплющуй очі й спи. А як тількивляжеться йсінознишкне, приходять до нього всякі страхи —великі,малі а ще менші. Ліс видається тоді величезним чорним чудовиськом,що підкрадається до сторожки, зазирає у вікно, нишпорить попідстріхою, обнюхує поріжок і мацає своєю волохатою лапою, хто там є.Удвох зОднокрилом, звісно, веселіше, не те що минулого літа,одначе страшненько. Однокрилові що? Поїв, погрався своїмиблискітками і спати. Як той постоялець! А Кузьці розсадниксторожувати треба. Тут наслухай та наслухай.Ба, чути!Цок, цок, цок,—по стовбурі, по гіллі, по листі... Хрясь — ізачаїлосящось біля самісінького поріжка.Кузька наїжачився (а Однокрил спить!) і завмер, не дихаючи: хтоце?А воно ніхто. Суха гілочка на дереві одломилася, падала на землю ічіплялася за живе ще гілля. А упавши —принишкла. От і все. І можнаспати.Але —що це знову? Трава торішня зашелестіла. Спершу далеко,потім ближче, ближче. Ось уже зовсім нібито поруч!Кузька підхопився на тремтячих лапах (а Однокрил спить!), вигнувспину дугою і загарчав. Не дуже голосно, але не дуже й тихо, а так,щоб страховисько оте трав’яне, якщо воно вже близько, почуло івтекло геть, а якщо далеко, хай краще не чує і йде собі своєюдорогою.А це й не страховисько ніяке, а миша в траві крадеться до зернинивареної пшениці, що Данило вранці, по рибу йдучи, загубив із торби.Знайшла, з’їла і подалася стежечкою вперед, до річки: може, старийще одну зернину загубив?І знову тихо в лісі. Тільки струмочок під горою, неподалік відсторожки дзуремить поміж камінцями, до річки поспішає. Чого вінзавжди поспішає? Адже річка від нього не тікає, бо її тримають крутібереги, і вона щорік на одному й тому ж місці.Кузька вже став був дрімати, як раптом у пітьмі щось закричало,лунко шелеснуло по листі і —вмовкло. Кузька забився в куток свого 290 гнізда (а Однокрил спить!) і загавкав од страху: хто кричить опівночі влісі?А то птаха —бусол. Заснуланадереві, та так солодко, що й кігті,якими загілку вчепилася, розціпила уві сні і почала була падати вниз.І, падаючи, кричала з переляку. Потім згадала, що є ж у неї крила,махнула ними раз-удругеі знову опинилася на гілляці. Навіщо ж булогаласувати? Ах, яка незатишна ніч випала.Заснув Кузька аж удосвіта. І то ненадовго, бо почув крізь сон, якпоблизу щось важко засапало й сказало:Хр-ро! Хр-ро!Кузька задки виборсався з-під порога (а Однокрил спить!),огледівся й завмер од переляку: край розсадника, високо підкидаючиземлю довгим писком, рився величезний вепр.Виверне молоденьке деревце, хрум корінець —і плямкає, а ікламиклацу, клацу —наче хтось камінь об камінь товче... Кузька вже хотівбув шаснути назад, під поріг —хто ж подужав таке одоробло! —та невстиг: від ранкової прохолоди те сталося чи з переляку —чхнув! Вепрперестав жувати, незграбно, всім своїм важким тулубом повернувсядо Кузьки й погрозливо хрюкнув. Це розсердило Кузьку: шкодить таще й погрожує?!Він дзвінко загавкав і кинувся на злодія, забігши збоку. Доки вепрвайлувато обернувся до нього передом, Кузька встиг укусити його зазадню ногу й відскочити. Вепр закрутився на всі боки, люто хрюкав іцілився підчепити Кузьку іклами. А Кузька навколо нього —якпокотьоло: то за ногу, то за хвіст ухопить розбійника, аж той кувікаєвід болю. На ґвалт виліз із-під порога Однокрил. Підскоком, махаючиздоровим крилом, він теж підбіг до вепра й сердито каркнув.Той на нього навіть не глянув,а, влучивши мить, підкинув Кузькуписком угору так високо, що він полетів, як м’яч.Цього Однокрил уже не стерпів —скочив вепрові на шию й з усієїсили клюнув його поміж вуха...Хтозна, як би все це скінчилося, коли б із сторожки не вибіг Данило —сонний, у самій білизні й з рушницею в руках. Побачивши бійку,вигукнув:—А, то це ти, розбишако довгопиский! —Клацнув курками, підняврушницю вгору і шарах! шарах! із обох цівок, так що полум’я з нихсягнуло до півгруші, а дим огорнув сторожку зо всіх боків, наче вонагоріла.Вепр кинувся навтьоки. Однокрил ще трохи й проїхався на ньому,тоді зіскочив на землю і разом з Кузькою пішов до сторожки.—Молодці, хлопці! —похвалив їх Данило.—Бачте: хоч і слабенькі,та сміливенькі, та вдвох, а воно вже й гурт! —і погладив обох.А в лісі тріщало галуззя під ратицями втікача, чвакало багно наболоті все далі й далі, і незабаром стало зовсім тихо.291 Однокрил поліз у кубло й одразу ж заснув. А Кузька ще довго чхавод порохового диму, у вухах йому дзвеніло від пострілів, і весь вінтремтів од недавнього страху та втоми. Тоді вкублився гарненько всіні і так заснув, солодко похропуючи.

Як спіймали розбишаку

 Якось уранці повернувся Данило од річки без риби й сказав Кузьці:— Завтра, Кузьмо,вставай раненько, підемо ловити великогорозбишаку-соменка. Бач: вудки мені осьдечки порвав, як павутину.—І показав Кузьці порвані вудки.А було так. Піймався Данилові лящик невеличкий. Став тягти доберега, вже й рибину побачив —срібно так блиснула приранковійзорі —аж раптом вудлище зігнулося в дугу, жилка нап’ялася, якструна, бринь! —перервалася. А Данило ледь не впав.—Що ж воно за причина? —здивувався і закинув другу вудку, апорвану відклав. І знову поклювало, і знову блиснула рибина. Цьогоразу Данило дотяг її ледь не до самого берега, та враз вода біля неїзакипіла буруном, бринь! —і ні рибини, ні жилки, одне вудлище вруках зосталося... Проте Данило встиг побачити широку й чорну, якнасмолене човнове днище, спину величезного сома.—Еге-е,—сказав сам собі.—Так це не сом, а достеменнийсоменко!Данило й раніше чув од рибалок, що в цих місцях завівся зминулого року сом-велетень і що він хапає не тільки всяку рибу, а йгусей, і вутят, якщо вони пропливають неподалік від його підводноголігва.— Стривай же! —посварився Данило пальцем, забрав свої збавленівудки і пішов до сторожки.До смерку полов бур’яни на розсаднику, тоді розіклав багаття йзаходився кувати великий гачок. Устромить в жар товсту негнучкудротину, розпече так, що вона аж біла зробиться, і клепає молоткомдо обуха. Іскри летять на всі боки, як джмелики, так що Однокрилледве встигав за ними очима: спіймати б хоч одну та в кубло...Доки зварилася юшка, гачок бувготовий. Данило нагрів його щераз, тоді швидко вихопив із жару щипцями і вкинув у кухоль з водою.Чш-ш-ш,—сказала вода й жбухнула парою.Агачок після того став ще міцніший.Данило прив’язавйого до мідної та довгої мотузки, почепивнедалеко від гачка свинцеве грузило, повечеряв з Кузькою та Однокрилом і пішов спати.Другого дня встав рано, покликав Кузьку, і вони почимчикували дорічки, обминаючи росяні кущі.292 — Отуто він живе,—сказав Кузьці Данило, вказуючи на чорну водупід кручею.—Так що цс-с, не гавкай, бо злякаєш. А я піду піймаюйому живця.Скоро Данило й повернувся, тримаючи в руках широку, як долоня,рибину.—Зараз ми його припнемо! —похвалився, почепив рибину навеликий гачок, розмахнувся й кинув у воду, а другий кінець снастінамотав на руку.Та не встиг ступити й кроку, як його раптом так смиконуло, щоледве у воду не полетів. Добре, що встиг ухопитися вільною рукою затоненьку осику.— Помагай же й ти, Кузько, бо він мене розчахне! — закричав Данило, хитаючись разом зосичкою, що гнуласяледь не до самоїземлі.—Ось диви, диви, що він ро-о-обить!Ай-я-я!Кузька ж радесенько бігав навколо Данила з осичкою ізаливавсядзвоником, а сом від того ще дужче злякався і ще дужче смикаввудку.— Поможі-іть! —заволав Данило.Тут прибігли рибалки, ухопилися гарненько за мотузку, регочучи тапокрикуючи: «Раз-два!», витягли сома на берег й усі гуртом попадалина нього, щоб знову в воду не скочив.Коли сом уже не бився хвостом і не підкидав рибалок, його піддали Данилові на плечі й засміялися:— Та він, дядьку, довший од вас!Бігти назад, до сторожки, Кузьці було страх весело, бо сомів хвісттягся по землі й Кузька грався ним.— Не наступай там, бо мені й так важко! —просив Данило,хекаючи.А вдень до сторожки під’їхала підвода, поклали сома на віз іповезли в село, у піонерський табір, щоб діти поласували солодкоюсоминою.Відтоді домашня птиця вже не боялася плавати в річці, бо ніхто нанеї більше не нападав.

Додому, додому...

Так непомітно й літечко збігло. Сонце стало нижче ходити надземлею, і хоч було воно яскраве та веселеньке, вже не гріло, якраніше. На груші, щоніби ще цвіла, жовтіли кругленькі пахучігнилички й осипалися додолу, а деревцята на розсаднику підросли,уквітчалися густим листям —тепер їм ні гайворони, ні вепри нестрашні: гайворони не подужають висмикнути, вепрам зміцнілекоріння не смакує.293 І от настав день, коли Данило востаннє обходить розсадник,обмотуєперевесельцями з сіна наймолодші деревця, щоб не мерзли влюті морози, а старіші й так перезимують. Тоді каже до Кузьки:— Будемо, Кузьмо, збиратися та вирушати додому.Невесело каже, бо йти йому з лісу не хочеться: звик тут за літосеред зеленого шуму дерев, тиші та ясного сонечка...І знову, як і весною, складає Данило у лантух своє добро, замикаєсторожку, рушницю у руки і гайда. А ліс прощально шумить йомууслід і ронить пожовкле листя під ноги. Данило думає про те, щонезабаром настане зима і йому треба буде щовечора, натягши наплечі кожух та прихопивши рушницю, йти на колгоспні фермисторожувати худобу. А Кузька радіє, бо скучив уже і за крикливоюбабою Оксьоншею, і за хлібом, умоченим у молоко, і за приятелемсвоїм Шарком із сусідського двору...Вийшли з лісу на луки. Сіно тут уже було давно скошено й звезено устоги, лелек не видно, відлетіли, тільки ящірки шастали інколи обічдороги та маленькі сірі пташки-посмітюшки спурхували попереду.Вже недалеко було до села, коли Данило з Кузькою почули позаду:Кр-р... Кра...Оглянулися —Однокрил! Біжить підстрибом, махає одним крилом,а друге по землі волочиться.— О! —весело сказав Данило.—А ми з Кузькою думали, що ти усвоєму лісі зостанешся. Правильно зробив, що не покинув нашогогурту. Бо самому добре, а гуртом краще!І далі пішли втрьох: попереду Данило, за ним Кузька, за Кузькою Однокрил.

Біла мара

Не було щетакого літнього ранку, —хіба вжекаміння знеба,—щобдід Арсен, прозваний Бушлею, всидів дома. Детам! Як тільки надобрієм зажевріє велика досвітня зоря, вже Арсен на ногах. Почепитьчерез плече стару шкіряну торбу з пареним зерном що пахне кутею (рибі на принаду), убгає вкишеню круглу бляшану баночку звеликими й малими рибальськими гачками, вудки в руки і —гайда дорічки. Йде помалу, бо, як сам каже, ноги вже некозацькі —болять одстарості.А надворі світає й світає. На луках туманець при самій травістелеться, лелеки вздовж болота походжають —як матроси: у чорнихштанях та білих-пребілих сорочках. Походжають, походжають насвоїх тонких та довгих ногах, потім, дивись, ізнявся котрийсь,полетів, а в червоному дзьобі —жабеня: дітям своїм, лелеченятам,сніданок поніс.294 — Ба! —скаже тоді Арсен, задерши голову до лелеки.— Ухопив,кажеш? Ну, неси, неси, погодуй своїх голопуцьків...І чимчикує собі далі. Вудки на плечі колих-колих, гачки в баночцібрязь-брязь... Уже й до річки недалеко. Вологою з лісу потягло тамокрою глиною з круч.На річці теж туман. Та такий густий, що й води крізь нього невидно, а тільки чути, як вона шепелявить у кущах верболозу —течіясильна.— Кахи, кахи! —закашляє Арсен, бо важко йому у тумані дихати.А з-під кручі котрийсь ранній рибалка:— Ану, діду, не кашляйте лишень, бо всю рибу порозганяєте! —жартує.Постоє Арсен трохи над кручею, погомонить з рибалкою та йпокашляє далі. Тільки-но вибухає Арсен своє «кахи!», так попереднього або сонний заєць підскочить і дремене геть, або припутень згнізда зірветься, або вепр злякано хрокне й затріщить сухим хмизом,тікаючи... Бояться лісовики дідового кашлю.Іти Арсенові недалеко: до того місця, де верба у воду впала, як вінбув ще молодий. Упала та й досі лежить, бо таки міцно вчепиласякорінням за кручу.Якої тільки риби не водиться біля тої верби дідової! Вдень соми-вусачі в корчакуватому гіллі сплять, уночі вайлуваті лящуки та дужі,як воли, коропи поміж тим гіллям нишпорять, смакуючи варенезерно, що його дід на дно сипле для принади. А вранці ще й прудкікраснопері в’язі навідуються —тож ловиться Арсенові рибкащоднини.Тільки одного разу не прийшов Бушля до річки. Усі рибалки, щовудили в той ранок, страх як здивувалися. Міркували і сяк і так:може, занедужав старий, може, заспав, бо в таких літах на зорі тілький спиться, а вночі думки всякі в голову лізуть та привиди —старечебезсоння. Аж воно не захворів Арсен і не заспав.А сталося от що.Вставши, як і завжди, раненько, прихопив Арсен своє рибальськеначиння та й пішов з двору. На небі, поміж хмарами, ще висів блідийріжок місяця, а на сході вже біліла вузенька смужка світанку. Арсенпристояв біля повітки, обмірковуючи, що його робити: прийти дорічки в отаку рань —поплавків на воді ще не буде видно, до того жпопереду Крута балка. Про цю балку він за все своє життя наслухавсятаких жахів, що й зараз, на старості, побоювався вночі тієї чорноїпрірви при самій стежці до річки. То бачили в ній вовка, що ніс наспині ягня з колгоспівської кошари, то чули, як там щоночі плакав абореготав пугач на самотньому всохлому кленові... Арсен знав, що все темогло бути,знав і те, що справжній страх не такий уже й страшний,як вигаданий. Тож, зміркувавши так, вирішив іти: що буде, те й буде.295 Крута балка починалася одразу ж за селом. На підході до неї Арсен,обзиваючи себе «боягузом» та «як малою дитиною», стишив ходу йступав майже нечутно. Місяць стояв низько, вже не зазирав у балку,тому в ній панувала темрява і чаїлася якась недобра тиша. Аж раптомпопереду, неподалік од Арсена, щось завовтузилося й зашелестіло.Старий зупинився і, затамувавши подих, уп’ явся очима в темісце,звідки чулася вовтузня. Незабаром з балки виповзло на стежку щосьбіле, як шмат полотна. Завмерло на хвилю, потім обернулося на місцій посунуло просто на Арсена. Відчуваючи, як по спині мурахами побігморозець, Арсен хутко скинув з плеча вудки й наставив їх перед себе.— Ну-ну! —сказав ледь чутно, бо губи йому звело од страху.—Паняй своєю дорогою, м-мара нещасна!«Мара» зупинилася, пристояла трохи і знову рушила на Арсена.— Свят, свят! —прошепотів старий за давньою звичкою іпозадкував —швидше, й швидше, й швидше. Тоді окрутнувся наодній нозі, так що ледве не впав —ноги ж таки не козацькі,—й побігдо села, раз по раз озираючись на те біле чудовисько, доки його йзовсім не стало видно.Біля крайніх хат зупинивсь і довго одхекувався. Тим часом надворімайже геть розвиднілося, здимарів поміж садами то там, то тампіднімалися вгору червонуваті напроти сходу сонця дими —затопилилюди печі.—Що ж то воно за марабула? —сказав уголос Арсен і,повагавшись, рушив стежкою до річки: може, приверзлося? Може,там нічого й не було? Проте не зробив і десяти кроків, як зновузупинився: «мара» поволеньки повзла йому назустріч... Ось вона вжеближче й ближче... Цоп —стала, хрокнула тихенько. Арсен підступивдо неї кроків зо два, тримаючи вудки напоготові, придививсяпильненько і раптом затіпався од хрипкого старечого реготу. То булагазета, проткнута в кількох місцях сизими голками, а з-під неї стримівгострий їжачий писок.—То це ти, парубче, лякаєш діда, ге ж? —похлинаючись реготом,вимовив Арсен.—На гніздо собі тягнеш, чи що?Їжак сердито хрокнув, обминув старого й поволік газету до села.Слідом за ним, поклавши вудочки на плече, потупцяв і Арсен. Бо якаж теперечки риболовля, як оно вже сонце з-за пруга вихопилося, а дорічки ще йти та йти!—Чого це ти сьогодні так рано вернувся? —здивувалася Арсениха,коли Арсен, поклавши вудки на кілочки під стріхою, висипав курямварене зерно.—Та...—сховав очі під кошлатими бровами Арсен.—Води прибулобагато. Який же кльов, як вода прибуде? Ніякого...І пішов у хлівець на сіно досипати недоспаної ночі.

Бушля

Одного разу, коли Арсен, як завжди, рибалив біля своєї верби,припустив дощ. Вода в річці зробилася сірою та непривітною.Перестало виспівувати й витьохкувати птаство всяк на свій лад, лишедятел стукотів десь недалечко по корі всохлого дерева. Не клювало, бов дощ риба залягає на дні й спить. Арсен прикрив голову та плечілантухом, який завжди носив з собою про дощ, і дивився на воду. Поній густо витанцьовували дощові спичаки й здіймалися великі прозорібульбахи. Дивився, дивився Арсен на той танок дощу по річці танезчувся, коли й заснув.А тут летіла бушля —велика довгонога і довгошия птаха, щолюбить ховатися попід очеретом та лепешкою й вичікувати, докимимо пливтиме рибинка: то вже вона її неодмінно втопить своїмзубатим дзьобом. Покружляла бушлянад Арсеном, а він і незворухнеться, бо спить, — подумала, напевне, що то пень, та й сілапросто йому на голову. Сіла, учепилась кігтями в лантушину й тежзадрімала під кущем.Довгенько так вони сиділи обоє: Арсен у човні, бушля —на Арсенові.От уже й сонце крізь хмари проглянуло, і дощик ущух, і птахизнову заспівали, а вони сплять —розморило на дощ обох.Першою прокинулася бушля. Кліпнула очима, звелася на ноги і...збудила Арсена. Хотів був старий піднятиголову —несила, важкещось тисне її вниз. Тільки ворухнув рукою, щоб помацати, що воно задиво, а бушля як закричить:К-а-а-й...—мов людина.Ударила крильми діда по вухах, раз і вдруге —не зніметься, бо кігтів лантушині заплуталися. Аж похолов од страху Арсен. Та й собі вкрик:— Рят-у-у-йте-ж-бо-що-воно-за-лиха-година!Бушля кричить, і Арсен кричить. А довкіл, ні в лісі, ні на річці, анілялечки, тільки луна котиться.Нарешті бушля таки злетіла, хоч і подряпала кігтями дідову голову.Побачивши птаху, що метнулася від нього понад водою, Арсенотямився, поторкав руками здряпану голову й сказав:— Я тобі пеньок, чи що? —І заходився мотати вудки.А дома не втримався, розказав бабі про свою пригоду з бушлею.Посміялися вдвох, та й годі. І, може, пригоду цюй забули б, якби Арсениха не переповіла її сусідці, а сусідка —своїй сусідці... Доки всесело взнало.297 Тепер, як іде Арсен вудити, рибалки гукають йому з-під круч:— Поспішайте, діду, поспішайте, бо ондечки над вашою вербоювже бушля кружляє... Жде!—Ану ж, діду, розкажіть, як ви з бушлею кричали!..Арсен і не сердиться. Усміхнеться хіба та й скаже:—Отак і кричали: вона по-своєму, а я по-своєму.Відтоді й по сей день Арсена звуть у селі не інакше, як Бушля.

Ласочка

Як сонце тільки-но червонило небо на сході, Арсен ужесидів учовні біля своєї верби і пильнував за вудками, В лісі бродив туман,підзолочений сонячним промінням, туркотіли припутні, вистукувалидзьобами дятли, а іноді лунко тріщало галуззя і було чути: хро-хро...хря-хря...Арсен знав, що то вепри з виводками вепренят вертаються знічного пасовиська у свої сховища...Аодного разу, коли Арсен, зігрітий сонцем, куняв у човні, топідводячи, то опускаючи голову, за спиною в нього почулося тоненькескімлення. Арсен прокинувсь і огледівся.Високо на кручі, супроти човна, схиливши голову набік, стоялолисеня. Воно дивилося трохи здивованими і зовсім не хитрими очима.Потім перевело погляд у задок човна і облизнулося: на дні, засланімтравою, лежала риба.— Ану!—сказав Арсен і ляснув себе долсонею по коліну.Лисеня трохи позадкувало, проте не втекло.— Бойове! —сказав Арсен.—То що тобі —рибки закортіло?Лисеня тоненько писнуло.— Ну, на вже,—Арсен трохи подумав і додав: —Ласочка...Рибина летіла вище лисеняти, але воно прудко підскочило йухопило її передніми лапами.— Молодця! —похвалив Арсен і заходився міняти наживку.А коли озирнувся, лисеняти вже не було.Однак наступного ранку воно прийшло знову. І знов Арсен кинувйому рибину —одну, бо лисеня більше не просило.Так вони й потоваришували. Незабаром лисеня вже знало, що йогозвати Ласочка і що коли Арсен каже: «Встань!» або «Ляж!», то требавставати або лягати. Знало також і те, що риба інколи не клює.Сидить-сидить Арсен, а поплавки на його вудках ані ворухнуться.Тоді Ласочка не скімлила і не молотила хвостом по землі, як завжди,побачивши у човні рибу, а лягала в траву йждала. Арсеновінабридало дивитися на нерухомі поплавки, і він часто-густо засинав.Сидить і спить.298 А якось чує крізь сон: Ласочка дзявулить. Прокинувся, аж поплавкана одній вудочці немає, поринув. А лисеня на кручі вухами пряде,передніми лапами дрібушить-витанцьовує од нетерплячки. Вхопиввудочку, смик —є окунь!— На, Ласочко, це ти спіймала! —весело сказав Арсен і кинувокуня на кручу. З того дня він вже не боявся спати, бо як тількипоплавок ворухнеться, то Ласочка його й розбудить.Так вони й рибалили вдвох.Потім настала довга-предовга зима. Ліс прибрався в іній таожеледець. І не співали вже в ньому птахи, тільки вітер ночамизавивав у гіллі.Старий Арсен уже не ходив на річку, але часом згадував Ласочку:де-то вона тулиться в таку холоднечу?А весною, коли крига скресла і сонце вгріло, одніс Арсенчовна нарічку, полагодив вудки і знову, як торік, сів ловити рибу —бабі тавнукам на юшку. Вудить та все озирається: чи нема, бува, Ласочки?Раз, і вдруге, і втретє —немає...А вчетверте озирнувся —стоїть на кручі велика пухнаста лисиця зрозумними, але зовсім не хитрими очима, а поруч неї —лисеня.— Ласочко? — невпевненопокликав Арсен.Лисиця задрібушила передніми лапами, замолотила хвостом поземлі й лягла. Лисеня ж, побачивши у човні рибу, облизнулося йтихенько заскімлило.— Те-те-те...—весело сказав Арсен.—Це що ж виходить:я увесьваш рід годуватиму?І кинув на кручу рибину.Лисеня спіймало її передніми лапами істало їсти. А Ласочка сиділанерухомо, пильно стежачи за поплавками...Зтого часу вони рибалили втрьох.

 

 

Сторінка 5 з 5 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_stepova_kazka.docx)Tyutyunnik_grigir_stepova_kazka.docx
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_stepova_kazka.fb2)Tyutyunnik_grigir_stepova_kazka.fb2