Григір Тютюнник - Вогник далеко в степу (сторінка 3)

. Стояли тільки зсунуті один до одного п’ятьверстаків з неструганих дощок і на кожному —шестеро лещат, потроє з обох боків. Біля них лежали молоток, зубило, терпуг і товстазалізна плашка. В одному кутку —бормашина з великим колесом (нею 414 свердлять залізо), у другому —ручне наждачне точило. Все це мибачили ще дітьми у колгоспівських кузнях, і, може, тому похнюпилисяусі: отака майстерня!... Єдине, що здивувало нас,—купа снаряднихгільз, рівненько складених попід стіною, штук сто, а може, і більше.Вони дивилися на нас пробитими капсулями... Верстаки були неоднакові: перші два вищі, ще два нижчі і п’ятий, останній,найнижчий. Майстер обміряв нас очима і метушливо, майже бігцемрозводив по місцях. При цьому він брав кожного за плечі і легенькопхав поперед себе, примовляючи: «Сюди, сюди, сюди...» Мені та щеп’ятьом малорослим хлопцям випало місце за найнижчим верстаком.Розставивши всіх, майстер подрібушив до свого верстачка,присунутого до наших упоперек, став за ним і урочисто, як з трибуни,промовив:—Товариші, увага сюди! У-ва-га! Перед вами —ваші робочі місця.Зараз вони вам ще чужі, але незабаром стануть рідними...Його слухали понуро, зорили у вікна, за якими посередемтеесівського двору порпалися біля комбайна «механіки». Майстерперейняв те позиркування і, швидко червоніючи, тоненьким голосом,що буває у дітей та у старих, закричав:—Не ви-ду-му-ва-ти дурного! Завтра ваші ме-ха-ні-ки робитимутьотуто те ж саме, що й ви сьогодні. Всі починатимуть з ручок і з пучок!Панів не буде. У-ва-га: тема сьогоднішніх занять —рубка металу задопомогою мо-лот-ка,—він узяв з верстака і підняв угору молоток,—ізу-би-ла. Ось воно.—І показав зубило, тримаючи його посерединідвома пальцями, як цяцьку. Він сяяв увесь, показуючи нам зубило ймолоток, жести його були рвучкі, очиці світилися, і ми почали слухатийого не так з цікавості —що ми, зроду не бачили молотка й зубила? —як від подиву: чого він так ото радіє? А може, ще й те приспокоїло, щомеханіки теж недалеко від нас одскочили, раз і їм цієї майстерні неминути...—А тепер узяли всі у праву руку молоточки. Хто лівша —у ліву. Несоромтесь. Великий «Лівша» —читали таку книжечку? —теж бувлівшею, але блоху підкував...Ми узяли молотки.—У світі є три,—майстер значущо підняв угору вказівнийпалець,—всього три удари молотком. Перший —кистьовий, колирука згинається лише в кисті. Отак. Усі робимо за мною: раз-і, раз-і,раз-і...Ми помахали молотками, самою кистю.—Другий удар —ліктьовий, при якому рука згинається тільки влікті. Цей удар сильніший, ніж попередній. Спробували: раз-і, раз-і.Ми ще помахали молотками.—Третій, найсильніший удар, плечовий. Він нам поки що непригодиться... Тепер зубильне. Його тримають не двома чи трьома 415 пальцями, а в кулаці, щоб не виприснуло від удару і не влучило усусіда. Взяли зубильця, обняли всіма пальчиками... Так. Щоб рубатиметал, треба бути сміливим. Якщо котрийсь із вас ненароком влучитьсебе по пальчику або щиколотках —це буває —не бійтеся:прикладемподорожничку, а біль буде наукою, по чому цілитися —по зубилу чипо руках. Від болю прибуває ума! Така теорія. Переходимо допрактики. Нам треба взяти всім по гільзі, розпустити їх зубилом імолотком уздовж, одрубати денця з капсулями і відрихтувати залізо,щоб воно було рівне, як аркуш паперу...Гільзи були широкогорлі, але не дуже довгі. Ми рубали їх надворі,стоячи навколішки або сидячи на траві під майстернею, бо майстерсказав, що земля —«найкраща маса», бо від неї нема віддачі. Майже вкожного з нас були вже садна і синці на пальцях і щиколотках, мимовчки, крадькома один від одного лизали їх час від часу,пересміювалися, якщо хтось там, ударившись, починав сичати відболю і дмухати на ліву руку. А майстер метався поміж нами, воркотівлагідненькі слова, показував кожному сам, як рубати, і роздавав зкишені прив’ялі, м’ які листки подорожника: видно, ото вінподорожник і рвав на пустирищі. —Обережніше, об-бе-реж-но! —вигукував він.—Набити руку —це не означає побити руки... Йоду внас немає. Йод пішов на фронт!Потім він теж став навколішки, швидко розпустив дві гільзи підрядкороткими і, здавалося збоку, легенькими ударами молотка по зубилу,і «баян» за його плечима ворушився, наче в нього пробували міхи.Розрубані гільзи ми розгинали спершу об груди, вчепившисьпальцями в гострі краї, потім гуцькалися на них ногами, а поправлялимолотком. І кожен намагався закінчити першим.Сонце підбилося високо, в емтеесівському дворі запахло розігрітимсолідолом та соляркою, біля механічної майстерні бухкотів і дужекурів димом двигун —крутив широкими й дужчими пасами якісьневідомі нам верстати крізь прорубані у стіні діри. За двором МТС починалося поле, звідти дихала суша.В такий час на «теорії» нам уже хотілося обідати, а тут —ні. Зароботою ми забули і про себе, і про їжу. Згадали про неї лише тоді,коли майстер оголосив перерву і повів усіх до майстерні показувати,які інструменти ми скоро будемо робити своїми руками. Мистовпилися навколо його верстака.Він дістав із тумбочки внизу невеличкий дерев’яний сундучок,обкований по вуглах старою синюватою міддю, і ледве висадив йогонагору. Коли він метушливо, хрипкенько хекаючи, відімкнув дрібнийвисячий замок і підняв кришку, ми поторопіли: з сундучка вирвалосяна сонце сяєво. В аудиторії з креслення ми бачили на стендах усіслюсарні інструменти і знали, що як називається, бо вони були 416 підписані. Звичайні чорні інструменти, тільки й того, що не захватаніі не торкнуті іржею.—Хочеться подержати в руках? —спитав майстер, поклавшиволохаті куценькі брови на круглі окулярики в залізній оправі. Мизакивали: хочемо.—Нате. Тільки добренько держіть у руках...—І вінпочав роздавати молотки й молоточки, плоскогубці й плоскогубчики,циркуль, керна, зубила й зубильця, викрутки й викруточки, ручнітиски, завбільшки з сірникову коробочку, кронциркулі, внутроміри,крейсмейсер, ножички для тонкого металу... Всім хватило. Меніперепали плоскогубці, і я ніяк не міг удержати їх на долоні: вониковзалися на ній, бігали, як ртуть; я підхоплював їх з долоні надолоню, аж поки вони не встоялися у пригорщі, і тоді по них потеклисонячні промені —як прозорий димок по дзеркалу. З хлопцями, комупопався інструмент без ручки, було те ж саме: вони перекидали його здолоні в долоню, як жарину, і сміялися так, ніби їх лоскотали.Майстер і собі сміявся, закинувши голову назад, і в його роті буловидно маленький тремтячий язичок. А з наших долонь на стелю й настіни майстерні розбігалися сонячні зайчики.—Це інструмент полірований,—сказав майстер, пересміявшись.—Того він і в’юнкийтакий.—А ним можна щось робити? —спитав хтось.—А я ним і роблю. Навіщо ж я його виготовляв би? От прийду відвас додому, буду щось робити. Гратимусь... Ви ж любите гратися,скажімо, з м’ ячем? Ну, а я —з металом. Старому, як малому —втіхитреба.—Ави голки вмієте рльобити? —спитав Іван Пиріг із сусіднього знашим селом хутора Пироги (він вимовляв: «Пирліг, я з Пирльогів, ати?»)—Що, нема голки вдома? —спитав майстер.—Була, та я ненарльоком поламав, а мати б’ ються...—І роззявиврота. У нього не хватало губів стуляти рот.Майстер зняв свою пілотку, вимотав з неї нитку з голкою іпростягнув Пирогові.—Віддаси матері, хай не сердиться.Той узяв і ще дужче роззявив рота, показуючи, що то вінусміхається.Хтось із дитбудинківців ширнув його під бік і прошепотів над самевухо, але почули всі: «У-у, кугут, уже вициганив!» Пиріг скрививсяплакати і промимрив: «Я ж не прльосив...»—Тихо,—сказав майстер дуже мирно.—У когось ще немає голки,підніміть руки. Чесно, не соромтесь.Ніхто більше не підняв. Майстер покивав головою.—Роблю й голки, чого ж. І ниточку можу викувати... срібну.—А вушко чим —свердельцем провірчуєте?417 —А в мене щипчики такі є: угорі зубчик, унизу гніздечко. Нагрівтовщий кінець голки, клац —і є вушко. Потім знову загартовую.— А розкажіть, як ви кулемети робили.—Кулемети? А я їх і не робив. Я тільки підчищав —те, се... Так,щоб вони були безвідмовними.—Він знічев’я заозирався, понюхавповітря і схопився на ноги. Ми теж заозиралися і побачили трьохнаших за бормашиною: вони швиденько затягалися і передавали одинодному недокурок.—У-ва-га, на гурт! —вигукнув майстер, і не встигли ми й окомзморгнути, як у бормашину, перекидаючись у повітрі і мелькаючишнурками, полетів черевик. Він ударився об колесо й упав додолу.Ті, що курили, кинулися до. дверей.—Назад! —тоненько закричав майстер.—Принести мені черевик!—Він стояв, тримаючись рукою за верстак, і підстрибував на однійнозі, а друга була в самій шкарпетці.Ті троє боязко, огинаючись, принесли черевик. Майстер узув його,притупнув ногою і сказав звичайним голосом:—Ну от... А то що ж я —на одній нозі вчитиму вас далі, чи як? —Він вийняв з кишені ще довоєнний «Кіровський» годинник, якийсь часдивився на нього то зблизька, то здалека і знову крикнув тонкимголоском: —Кінець перерви!Ми позносили його інструменти, але як не намагалися скласти їхкупкою, вони розсковзувалися. Так і зосталися лежати проти сонця наверстаку, виграючи сріблом...Майстер дістав зі своєї тумбочки жерстяну викройку, наклав її налист заліза, щоми виправили з гільз, і обвів кругом тоненькимшильцем. Викройка була схожа на невеликий щит, які малюють упідручниках з історії стародавнього світу, а вгорі, над щитом —схожещось на крильця. Хлопці вгадували по-всякому. Одні казали, що цедля комбайнів, інші —що для сошників на сівалки, тільки треба щегнути і зварювати електрозваркою.—Рубаємо по контуру, за міліметр од лі-ні-ї,—оголосив майстер,закінчивши розмічати.—Тепер уже не до землі, а до плашок на вашихверстаках. Хто рівніше обрубає, томубуде легше обробляти своюзаготовку терпугом. До ро-бо-ти!І знову перепадало нашим пальцям, знову ми сичали й зализувалисадна. Але цього разу було ще болячіше, бо ми били себе вдруге у ті жсамісінькі місця, що й до перерви.Коли ж ми закінчили рубати і«по контуру» і, затиснувши заготовкиу лещата, взялися за терпуги, то в майстерні розляглося такегарчання, що в животі холонуло. Під фронт наші «катюші» й німецькішестиствольні міномети стріляли тихіше...За півтори години до обіду майстер і Гришуха зібрали заготовки —хто добре обпиляв, хто абияк —і понесли до кузні у протилежний 418 куток емтеесівського двору. А нам наказано було прибрати «робочімісця» і відпочивати, доки вони повернуться. Ми позмітали обрубкита ошурки з-під терпугів (у майстерні закружляв проти віконблискучий металевий пилок); потім крутили бормашину, хто дістававдо ручки; інші пробували обточувати на наждаку шматочки заліза, а вкого був козик —то козик. Одне слово, проганяли голод.Емтеесівський двигун просвистів на обід, запахкав повільніше,повільніше і зовсім став. Паси теж зупинилися. У дворі зробилосятихо. Ми вже нічим не забавлялися. Сиділи попід стіною майстерні насонечку, як сонні горобці —рядочком, а перед очима стояла тількичерга до їдальні.Саме в цей час якогось сірого гуртового оніміння з-за механічноїмайстерні, де кузня, вийшли майстер і Гришуха. Обидва вони неслипо дві в’язки нанизаних на дротиння готових-готовісіньких... лопат: зпродовгуватими горбиками посередині, з рунками, заклепані, здірочками для цвяхів, щоб держак прибивать —ну все, як усправжньої лопати! Ми попідхоплювалися з-під стіни, стовпилися.—От...—сказав майстер, поклавши в’язки на землю і втираючипілоткою мокре чоло.—Перша ваша продукція. І —першого сорту!Лопати ваші не гнуться й не ламаються! Отже...—Він раптомвипростався, знову, як і вранці, коли його привів директор, ударивправим черевиком об лівий так, що аж похитнувся, і, приклавшидолоню до вуха, як то роблять старі, коли недочувають, крикнув:—Вітаю вас, товариші, з першою лопатою!!!Не буду розказувати, що з нами робилося... Ну, штовхали одинодного в груди, легенько так, звісно, не боляче, ляскали долонями поплечах, сміялися, перепитували один одного: «Як тебе звати? Іван?!Диви, і мене Йван!..» Я теж когось штовхав і допитувався, як йогозвати, і казав, що я —Павло...Йшли до училища не через місто, а навпростець, вирубанимпарком —самі пеньки та пагіння од колишніх дерев. Не строєм ішли,а так. І в кожного у руці —по лопаті, і кожен хоче впізнати, де ж та,що в і н робив. Авони всі однакові: сірі після вогню, трохи в сажі.Тридцять дві лопати! Тридцять наших і дві майстрових.Були вже й підлабузники. Я знаю ще зі школи їх —оті, що довчительші лащаться. Вони терлися біля майстра. А Пиріг із Пирогівнавіть іти йому заважав —забігав наперед, зазирав в очі тадопитувався:—А післязавтра будемо ще рлюбати метал?—Ні, не будемо,—одказував майстер голосно, всім,—бопіслязавтра ви ні зубила не вдержите, ні молотка. Хай вавкипозагоюються, руки відпочинуть, тоді знову рубатимемо. Щенавтішаєтесь...—А інтерлєсно рлюбать! Наче матерлію ножем рліжеш!..419 Хтось таки знайшовся, відтер Пирога від майстра, і він ішов збоку,зобиджено роззявивши рота.Обідала наша група останньою, бо ще ж лопати на склад здавали.На перше був борщ, на друге —пшоняна каша, прилита зверхупересмаженим, аж чорним, борошном з цибулею, на трете —чай.Дитбудинківцям видали пайки по триста грамів, бо їм же й на вечірпо двісті грамів залишали, а нам, кому йти додому, то п’ятсот —вечеряти ми не залишалися. Нашу вечерю, квасоляний суп або куліш,дитбудинківці ділили на гурт, менш як по півпорції на брата.Їли вперше за ці п’ять днів навчання мирно, не гиркалися, якщохтось там комусь підбив ненароком ложку чи зачепив ногою підстолом. Кусали чорний, важкий, ажвогкий, хліб з обранених рук (вони пахли старим кислим пороховим димом од гільз) тапосміювалися, що ложка в кожного теліпається у наморених пальцях —борщу до рота не донесеш.Ця перша практика зробила нас однаковішими,—може, тому такмирно ми й обідали. «Якби ще не Пиріг з отою голкою своєю, то й щекраще було б,—думав я сам собі.—А то наче тільки в нього немаєголки! У нас теж немає, позичками живемо».Після обіду оголосили: знову буде лінійка. Ми дивувалися —чомуце? Ніколи ж не було лінійки вдень.Вишикувалися на плацу,вирівнялися, гудемо веселенько, наобідавшись. У кишені в менепівпайка хліба, двісті п’ятдесят грамів: буде нам з тіткою Ялосоветоюна вечерю. Першого дня приніс, а той шматочок злежався у кишені,сплескався, зробився схожий на чорненький такий гаманець; поклавна стіл, а тітка: «О Боже! Де це ти взяв?» —«Пайок,—одказую.—Одпайка зосталося, їжте, це я вам». Одщипнула крихту, жує помаленьку,слухає на смак, а тоді: «До-обрий!» —І очима кліп-кліп. О, зновуплакать заходжується! Отозвичка! І пішов на грядки картоплиннязгрібати.—Гр-рупи, р-рівняйсь! Стр-рунко! —скомандував старшийвоєнрук Бушний. Він завжди командує лінійкою і дуже красивокозиряє, як нап’ята струна ввесь.Лінійка затихла: на плац виходили директор, майстри, викладачі —всі ті, що й зранку. В одній руці директор тримав свій ціпок, а вдругій... нашу лопату. Він щось промовив до Вушного, і той, узявшисьпід козирок, скомандував:—Училище-е... рівняйсь! Стр-рунко-о-о! П’ята гр-рупа! Десятькроків уперед... маарш!Ми відстукали десять кроків і опинилися перед лінійкою.—Кр-ругом! Увага всім!—Товариші ремісники

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_vognyk_daleko_v_stepu.docx)Tyutyunnik_grigir_vognyk_daleko_v_stepu.docx
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_vognyk_daleko_v_stepu.fb2)Tyutyunnik_grigir_vognyk_daleko_v_stepu.fb2