Григір Тютюнник - Вогник далеко в степу (сторінка 4)

! —голосніше і урочистіше, ніж завжди,промовив директор.—Сьогодні п’ята група на чолі зі своїм майстром Федором Демидовичем Снопом (наш майстер покивав головою)420 проявила себе наполегливою як у навчанні, так і в праці... Можнасказати, по-геройськи проявила себе. За чотири години практичнихзанять вона виготовила для народного господарства першезамовлення: тридцять дві ось такі лопати.—Директор підняв надголовою лопату. Лінійка загула, заколивалася: то задні ряди почалипробиватися наперед, щоб подивитися на нашу лопату.Директор говорив довго: про війну, про тяжкий рік, про великунадію держави на нас —трудові резерви. І закінчив так:—Замість трьохсот комбінезонів, що ми маємо одержатинезабаром для всіх вас, до складу надійшло поки п’ятдесят. Наказую:нагородити п’яту групу комбінезонами!Біля училищного двору мене ждали Василі. Ми швиденько вийшлиза райцентр, і там, у полі, де нікогісінько,—усі по черзі приміряликомбінезон,—чорний, як галка, блискучий, з цупкого хебе. Красивийкомбінезон, ще й з великими кишенями вище колін —майстер сказав,що то для найпотрібнішого слюсарного інструменту, щоб завжди підрукою був.Як підходили вже до села, ВасильСилка попросив мене:—Дай я пройдуся в комбінезоні до твоєї хати, а там під мостомзніму.Так ми і ввійшли у село: Василь Силка у чорному, як танкіст, а митроє в зеленому.* * *Осінь того року була суха, як і літо,—ані дощинки. Земля на шляхупорепалася, трава обабіч нього вигоріла —не трава, а руде прядівце;навіть деревій, нащо вже терплячий, і той поіржавів, поламався. Саміпорепини в землі кругом чорніють, і, здається, ніби й вони гарячимдишуть. Лише від Писаревого лісу, як дійдеш навпроти нього,вологістю повіває: там у гущавині по яругах джерел багацько тапотоків, більших і менших. На тернах понад лісом павутина блищить,вона висить і на дротах між телеграфними стовпами. Голо кругом —лише де-не-де у полі маленьку приземкувату скирту соломи видно. Тапавутиння. Навіть зайці кудись повтікали. Скільки ходимо, ще й разуне бачили.Якось ми з Василями, йдучи з училища, сіли перепочити напожухлій траві, і котромусь із нас спало на думку: скільки ж токілометрів треба пройти нам за два роки навчання, якщо відкинутиод них неділі та канікули?Множили паличкою на землі (в умі-бо спробуй помножити!): 250 днів на вісімнадцять кілометрів —дев’ять від села до училища тадев’ять назад. Вийшло рівно чотири тисячі п’ятсот кілометрів.421 Зразу ми потетеріли. Сиділиі дивилися один за одного мовчки. Тоді Василь Силка Чи це я, чи не я (так ми його прозвали після отогоперевдягання в училищі) підхопився на ноги і вигукнув —як лошапроіржав крізь широкі рідкі зуби:—Хі-гі-гі! Підождіть! Це ж як за два роки разом, то багато, а якщодня потроху, то й не багато!—Ай справді! —здивувалися і пораділи ми.—То ж як разом!І потупцяли далі.Усім нам зробилося весело, ноги враз полегшали. А Василь Обора,наймовчакуватіший і найдужчий серед нас, проказав на радощах,затинаючись:—А’а мені брат В’ олодя на весну т’апочки з Харкова при’везе! Націй... на резиновій підошві із ската.—Обора, коли дуже сердився аборадів, то говорив отакою коротенькою спотикачкою.Я теж не втримався —розказав про те, як повеличав себе у заявідо училища не Павлом, а Павлентієм, і ми розсміялися гуртом.Та найдужче зрадів зі свого відкриття Василь Чи це я, чи не я. Вінне вмовкав аж до села, гордо чвиркав крізь зуби, сміявся-повискувавта одно допитувався:—А ви злякалися, що чотири тисячі з половиною, еге ж?—Коли б...—А я дивлюся, злякалися мої хлопці! І думаю собі: стій! Це ж якразом, то багато, а як щодня потроху...Дорогу від села до райцентру ми поділили на станції. Перша,одразу за селом,—Провалля, або Млин (за проваллям на горі стояввітряк). До цієї станції дорога була крута, нагору, але брукована, адалі йшла ґрунтова, аж до райцентру. Друга станція звалася Ли —цедва телеграфні стовпи, що підпирають один одного. Третя А, такі жсамі два стовпи, як в Ли, тільки з поперечиною посередині. Четверта —Осика, п’ята —Вербичка, далі Місток, Олійниця... І так аж доучилища. З цими станціями нам стало ходити веселіше: не встигнешдійти до першої, а вже й другу видно.—Оце якщо комусь далеко ходить,—розмірковував уголос Чи це я,чи не я,—треба сказать йому, хай придумає собі станції: ближче буде,еге ж, хло’ ?—Або купить самокатку,—мляво докинув третій наш Василь,Кібкало. Він і в ході, і в рухах, і з лиця млявий, аж кислий. І весьякийсь видовжений: руки довгі, ноги довгі, обличчя довге, навіть лобне можна сказати, щоб високий, а розтягнутий угору і звужений, депочинається чуб; брови над переніссям двома клинчиками, теж угорупнуться, майже сторчма, і не розбереш, чи то він дуже здивований,чи ось-ось заплаче. Коли Кібкало мовчить і нічого не жує, губи йомузавжди одвисають куточками вниз —аж нудьга від них, як глянеш. А 422 може, то він тільки мені таким здається, бо він же мені (чи я йому?),той... суперник!Ми троє, ідемо босі, а черевики, зв’язані шнурками, несемо черезплече —на них ще зима буде. Тільки Кібкало ходить узутий, бо в ньогопро зиму чоботи є і валянки шиті з калошами. Ще є в ньогоофіцерська польова сумка. Ми носимо свої зошити в руках або впазусі, а він —у сумці на вузенькому блискучому ремінці. З неї Кібкало усе щось тягає вранці, як ідемо до училища, і їсть. Ми ще йразу не бачили що. Навіть коли витягає, не бачимо, бо він, як надумаєїсти, випереджає нас кроків на три, перекидає сумку з-за спининаперед і длубається в ній, по-курячому нахиливши до неї голову,потім знову пересуває за спину, і нам ззаду видно, як у ньогопочинають ворушитися жовна... Тоді й нам починає канудити підложечкою.—Ти, В’асилю, якщо ж’ ереш, так іди п’озаду нас,—глухо каже Василь Обора і тоді вже мовчатиме, поки і до училища дійдемо. Бровиу нього над самими очима, густі і чорні, плечі похитуються при ходьбівгору-вниз, угору-вниз, а ноги товсті і коротші, ніж тулуб.Кібкало відстає і йде позаду.Понуро, мовчки йдемо всі. І раптом Василь Силка, начепрокинувшись тільки що, вигукує:—А мені сю нічснилася Австралія! Наче йду я по Австралії, акругом жовто-прежовто, і сонце пече...Силка любить географію і розповідає про кожну країну так, начевін там був. Від старших двох братів, які пішли на війну і неповернулися, Василеві зостались їхні підручники, географічний атлас ікнижка про Дерсу Узала. Ми читаємо її по черзі: то він, то я. Ужеразів по десять прочитали. А Обора і Кібкало й разу —вони нелюблять читати.—...Так жовто, як Штокаловому садку од абрикос. Банани,апельсини, ананаси...Ніхто з нас не куштував абрикос, бо ні в кого в селі вони неростуть, тільки в Штокала на горі, біля провалля. Старий Штокалостереже їх удень і вночі, а як не він, то його жінка —Штокалка, страхяка криклива і гугнява баба. Вона як скаже посеред двору увечері «Га?» —то скрізь у селі чути, і собаки починають гавкати.Тепер щодня, після Силчиної оповіді про абрикосову Австралію,ідучи в училище й назад, ми дивимося на Штокалові абрикоси такимиочима, що дід кам’яніє посеред садка —довгий, сухий, сивий —ісвариться на нас пальцем.Тоді ми одвертаємося, вдаючи, що й не думали дивитися на йогоабрикоси.Спускаємося з гори кам’ янкою. Сонце вже низько, ховається завітряк над проваллям. Кам’ янка ще трохи тепла, усипана підгорілим 423 покарьоженим листям з кленів над дорогою —воно лускотить босиминогами, ламається. Не доходячи до Штокала, сідаємо взуватися, щобселом іти при повній формі. Зав’язуємо шнурки, а самі зоримоспідлоба на абрикоси. Їх ще багато, аж гілля гнеться, і вони сяють унизькому довгому сонячному промінні, горять жовтогарячим багаттямі пахнуть. Дз-з-з,—гудуть оси та бджоли попід тим багаттям.Ні Штокала, ні баби не видно у садку.—А що як давайте накрадемо хоч покуштувати! —шепоче Силка.—Тільки не дивіться туди... Підождемо, поки смеркне і... Хочпожмені.—Ну да, ми накрадемо, а він в училище докаже? І виженуть,—кисло пророчить Кібкало.—Та хіба ж це крадіжка, як по жмені? —дивується з нього Чи цея, чи не я. Щоки у нього повні, червоні від хвилювання і в дрібномупушку, що блищить проти сонця. Великий лоб теж червоний, пілотканад ним стирчить, поставлена руба —мала. На Силчину голову усінаші пілотки малі. А на Кібкалову —великі, бо в нього гостра голова.Мати вшила йому пілотку, і вона смішно стирчить ззаду курячимгребенем.—Ви —як хочете, а я пішов.—Кібкало плаксиво наставляє вгорусвої кілочки-брови і йде геть, підкидаючи худими культами польовусумку.—Ну й хай іде! —втішає Силка мене та Обору.—Ми й самі, еге ж,хло’?Обходимо стороною Штокалів садок, сторожко оглядаючись, а чиніхто нас ізвідти не бачить, і, придержуючи зошити за пазухою,сунемося навсидячки в провалля аж до дна. Щурики вилітають зісвоїх нір у червоній глиняній стіні над нашими головами і зчиняютьпереляканий лемент, ширяючи над проваллям. У нас його звуть ще «стінкою», бо дуже крутосхиле: потоки з Писаревого лісу прорили. У проваллі холодніше, ніж там, на горі. Тихо шумить вода, чиста, злісових джерел. Напилися, лежачи і вмочаючи носи у воду,—холодна,аж зуби ломить. Сидимо тихо.Щурики потроху вмовкають і знову зі швидкого лету, стріламивлітають у свої нори-гнізда. І як вони ото влучають? Жодна йкрильцем не зачепить глини. Складе їх, зведе хвостик-ножичкидокупи і —фіть —уже в норі.Над проваллям ще видно, а внизу довкола нас уже сутеніє, водачорнішає і шепотить-шепотить... Ми мовчимо і водимо очима, яксправжні злодії.Хліб мій у кишені, двісті п’ ятдесят грамів, аж до матерії вжеприлип. Як же це тітка Ялосовота вечерятиме без хліба?.. Нічого,скоро, казано, даватимуть на трудодень. Якби просом дали, то краще:варили б цілу зиму кулеші. Куліш, якщо густенький, можна і без хліба 424 їсти... А втім —чого ж без хліба? Я ж носитиму потроху. Нічого, тепер,як я в училищі, не пропадем. Одежа є, сімсот грамів хліба щодня.Дров на саму хатину небагато треба. То як велика хата, тоді ненастачиш.—Вовків за війну розвелося, як чортви,—шепоче Василь Силка.—Вчора на нашому кутку виломили у бабиному Остапишиному хлівчикустіну і забрали козеня. Плакала баба —страх. Вона плаче, а коза йсобі: ме-ке-ке, ме-ке-ке —теж плачеза козеням, дитина ж.—А я не боюся в’ овків,—каже Василь Обора.—Я, як упіймаю хочодного, то задушу —і все.Ще б! Обора такий сильний, що... Він брав колись в обидві руки подві німецьких протитанкових міни і виважував поперед себе.Поночі вже. Зорі над проваллям блимають. Звідси вони більші іяскравіші. Недарма кажуть, що з колодязя і вдень можна зорюпобачити.Холодненько. Вже і дрижаки у тіло вступили. Сидимо-сидимо, тодіто у Силки, то в мене плечі смик-смик! Самі. В Обори ні, а в нас.—П’омерзли? —питається Обора.—А мені байдужечки. Ту зимусиджу в хаті б’осий, бо мати кудись п’ішла і ч’оботи взула. Т’ак яв’искочив на к’алюжу, наковзався б’осяка досхочу —і в хату. Так ізашпорів не б’ уло... У мене шкура б’ичача.Прислухаємося. Чути: дзелень-дзелень... Напружилися,випросталися сидячи. Дзеленькання —далі, далі. Стихло. А-а, томірошник з млина пішов, ключем подзеленчав.—Так,—ляснув себе долонею по коліну Василь Силка.—Ти, Па,сиди тут, а ми з Оборою на розвідку.Василі подралися вгору, покотилося груддя з-під їхніх черевиків ізабулькало в струмок. І тільки-но за ними стихло, чую: У-у-у-У——Десь за млином.Здригнувся увесь, а холод аж у п’яти шпигнув: що воно? І знову: У-у-у...—жалібно-моторошно так.«Вовк? Ві-ін, вовчик-братик!»Видно, голодний... Бо таки дуже жалібно виє.Вгорі хекають Василі, сунуться разом з груддям до мене.—Вовкулаку чув? —питають.—Чув. Ну, що там?—Швендяє по садку... Блискав цигаркою і кашляє, аж у грудяхреве. І ти скажи, не спиться ж йому! Уже по селу ніде й вогника.І знову сидимо, слухаємо воду в струмку та вовка за млином.—Чого він тожто коло млина тиняється? Там же ні кошари, нісвинарника.—Він не тиняється, а сидить на задніх лапах, закинув голову іплаче з голоду,—каже Силка.—Жде глупої ночі, поки люди поснуть.—Як оце ми ждемо...425 —Все одно н’аша візьме! —вигукує Василь Обора.—Брехня, доранку не виходить.Ці Штокали, дід Прокіп і баба Ганна (її дражнять Гендзя загугнявість), мабуть, найскупіші в світі. У сорок п’ятому, якпоприходили наші з війни, хто зостався живий і не пропав безвісти, вколгоспній конторі були гульби. Дещо з комори виписали, дещо людипоприносили у складчину. Штокалам загадали киселю принести, бо вних найкращий у селі садок. І з усіх —по чвертці горілки. Штокалипринесли і кисіль, і чвертку. Почали гуляти, пісень завели, три лампидванадцятилінійні горять —теж у складчину принесені. Співали,співали, дійшла черга і до «Ґандзі». Цієї пісні у нас найкраще вміли щедо війни. Весело так, що хоч танцюй під неї. Проспівали першийкуплет, починають другий, а баба Ґандзя Штокалка встала і голоснопрогугнявила до свого діда: «Хедім віцціля, Прекопе, бо нас тутдрежнять!»Кинулись її вмовляти: що це ж —пісня, що не тільки ж вона —Ґандзя, а і в пісні —Ґандзя... Де там! Витягла діда з-за столу —і додверей. Тоді обернулася та:—Оддайте наш кисіль!Усі зареготіли і віддали їй кисіль. А голова колгоспу Осадчийвідкоркував чвертку з горілкою, розлив по склянках і сурйозно, безпосмішки, сказав:—Доженіть їх та оддайте і ото чвертку, хоч вона й порожня!..Догнали, Віддали. Взяла й порожню...—На олію буде,—сказала.А Штокало мовчки теліпався за нею.Пісню таки доспівали, але вимовляла вже не «Ґандзя», як треба, а «Гендзя»:Гендзя цяця,Гендзя птиця,Гендзя гарна молодиця!..Угорі почало виднішати —місяць зійшов. Він світив край провалляз одного боку і в нори щурикові заглядав, либонь, аж до дна. Ми з Силкою вже не пересмикували плечима, а дрижали. Мені було чути,як під гімнастеркою виступили на тілі сироти.—Д’авайте вогонь розкладемо,—сказав Обора,—бо жалько на васдивицця.Наламали бур’ яну понад струмком, назбирали сяких-таких паличокі запалили. Коли пригріло в груди, підставляли спини, держали рукинад полум’ ям, доки в долоні припече, і ховали їх попід пахвами: колитам тепло, то і всьому тілові тепло.—Як на екваторі! —радів Чи це я, чи не я, зогрівшись. На йогообличчі, осяяному полум’ям, блищав золотенький пушок.—Є 426 екватор,—пояснив він,—це така умовна лінія, що ділить земну кулюпополам. І є Еквадор —це країна, їх не треба плутати...—Як вивчусь на механіка, не піду в механіки,—сказав Василь Обора,—сяду на трактор. Механік —що? У моторах колупатися тазапчастини діставать... А то сам за рулем. Я колись орав уночі, якприцепщиком був. Л’ овко —страх. Фара світить, скиби попередублищать, тракторист під скиртою спить, а я сам. Стану, прочищуплуги од бур’яну —і далі погнав...—А я піду вчитися на географію,—сказав Силка.—Так після училища одробляти ж три роки треба...—То й що? Одроблю і піду на географію.—А ці абрикоси і вс’ ередині жовті чи тільки зверху?—Хтозна. Я тільки кісточку бачив: гостренька така з одного боку, здругого тупіша...—Мені здається, що вони гарячі. Оце ніч, а вони гарячі...—По-моєму, вони в пушку, еге ж?—Хтозна... Скоро осьо взнаємо.Вогонь почав пригасати

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_vognyk_daleko_v_stepu.docx)Tyutyunnik_grigir_vognyk_daleko_v_stepu.docx
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_vognyk_daleko_v_stepu.fb2)Tyutyunnik_grigir_vognyk_daleko_v_stepu.fb2