Григір Тютюнник - Вогник далеко в степу (сторінка 7)

. Тепер десь у небі дзвонить...Тітка Ялосовета лізе на піч і, зітхаючи, каже звідти ще раз:—Ловка...Щоб не так нудно й моторошно було йти вранці чорним шляхом істепом,—ніде ні вогника, ні звуку, тільки вовки виють, то збоку, тодесь попереду, то позаду нас,—ми придумали розкладати звечора, якповертаємося з училища, вогонь напроти Писаревого лісу. Розпалимохмиз —полум’я шугає аж під дроти на стовпах —гріємося біля нього,обкладем багаття трухлими пеньками і йдемо далі, додому. А вдосвіта,ще від станції Ли бачимо: є наш вогник! Здається, що він далеко-далеко. А він осьо, за гони від нас. У дощі вогонь загасав. Коли жпідмерзло, знову жеврів щосвітанку. Поминувши його, ми ще довгооглядалися і вигукували:—Видно, дивіться!—І досі видно!—О, немає, сховався...І нам робилося трохи сумно, але ненадовго, бо незабаром попередувже виднілося містечко і вогники, деінде розкидані по ньому з вікон.Так і ходили щодня: від вогників у селі, як оглянемося згори, донашого посеред степу над шляхом і попереду —в містечку.* * *Мені часто сниться страшний сон: ніби в хаті уже стоїть білийранок. І я прокидаюся, холонучи від думки, що проспав лінійку,441 сніданок, що група наша вже йде містечком, горланячи «Дальневосточную», а мене на «шкентелі» немає...Одного разу прокинувся, а в хаті справді ясніє од вікна м’яке білесяєвце. Припав лобом до шибки —біло надворі, а небо чорне, анізірочки на ньому, ані просвітку, хоч малого. Ні, не схоже на те, щоброзвиднялося. Ми з Василями вже примітили, що небо, тільки-нопочинає братися на світанок, спершу сивіє, наче по ньому розлився Чумацький Шлях від обрію до обрію. Трохи перегодом угадується надстепом несмілива тиха просинь, і тоді кожен кущик при дорозівидаєтьсяздалеку людиною...А все було просто, і маленька давня радість лоскотнула мені в горлі:знадвору у вікно зазирав перший сніг. Він прийшов опівночі івидався мені досвітком. До війни перший сніг був нам за свято: гралив кулі, качали першу бабу і самі качалися по ньому з пригорків,гублячи шапки, а він ласкаво рипів під грудьми, під плечима, підліктями...Погано без годинника: цілу ніч мариться, що пора вставати. Хоч бипівень був. Немає ні півня, ні курей. Під війну —німці витрощили, азараз —годувати нічим. По селу то є у декого півники, але ж спробуйпочути їх здалеку під завірюху, вітер чи відлигу, коли все робитьсячорне і глухе. У відлигу ночі найглухіші.Тітка Ялосовета спить на печі, я —на полу. Одна подушка в неї,одна в мене. За вкривачку мені рядно й шинеля, тітці —саме рядно:на печі більше духу. Раніше там спав я, але тепер, навіть коли дужепромерзну, прийшовши з училища, на піч не лізу, а йду рубати дрова,щоб зігрітися, або одкидаю сніг у дворі. Після тієї жовтневої ночі коловерби, післятого, як Маня повернулася від свого двору, мовчкиплачучи, я ніби виріс на кілька років уперед —і —без вороття...—Ти якийсь не такий зробився,—каже інколи тітка Ялосовета.—І голос перемінився... Басок проривається.Найлюбішою стала мені думка про хату. Сам складу, по деревині,по соломині вкрию, хай тільки потепліє та подовшає день. Доки ж мив курені житимемо?Мені треба вставати найраніше, щоб зайти і побудити Василів —Силку та Обору. Кібкало встає сам, у них годинник є, та ще й непростий, а з дзвінком. Заходжу спершу до Силки. Його будитинайважче, бо все Силчине сімейство спить, як побите. Про те, як вонисплять, усе село знає. Бувало, хвилин по десять стукаю у вікна, докидобуджуся. Спершу мені в цьому допомагала маленька Силчинасестричка Надя. Тільки постукаю у вікно, а вона —чути крізь шибку —в плач:—Ма а! Он хтось у лату лізе...442 Потім звикла і, коли я постукаю прямо до неї на піч —там умазанашибочка —лепетить тоненьким сонним голоском:—Васи, вставай, оно взе Павло плийсов. А ви, тай ма, оце спіть.То по Василя...Василь одчиняє двері, оступається в темні сіни з двома курками надрабині і висапує очманілим від щоденного недосипання голосом:—Хіба вже пора? Ну тільки ж наче заснув! Ще й не снилосянічого...Увіходжу в хату. Тепло, парко від сирих верболозових дров, щосушаться в печі, старою олією пахне. Надя, розкудлана, підпухла зісну, виглядає з печі і шепелявить:—Здластуй, Павлуса! А вони всі й не цули, со ти стукаєс...Інколи вона питає в мене, лукаво примруживши оченята:—Павлусо, а ти мене візьмес заміз, як я вилосту? Я тобі солоцкилататиму, а ти мені косу лозцісуватимес...Силка з Силчихою сміються, хоч і сонні до знемоги, і старий кажехрипко, крізь шинель:—Ну й порода ж! Ще й букви не вимовляє, а про заміж зна!Я обіцяю неодмінно взяти її за жінку. Тоді вона махає мені білимрученям, ховається на піч і засинає...Скидаю шинель, щоб не перегрітися у теплі, доки Васильодягнеться —тоді надворі дрижаки не так битимуть. Прокидаютьсяпомалу і Василеві батьки. Вони обоє працюють на постійній: батькона воловнику, мати біля корів —зморюються щодня, важко вставати.Лежать на полу, так, на самій ряднині, і вкриті старою байковоюковдрою, труть очі, тяжко позіхають, пригладжують долонямиволосся.—Щось ти, Павлушо, сьогодні наче рано зайшов. Мо’, воно ще й непора?Щодня про одне й те саме питають.Може, й не пора. Хіба я знаю?Виходимо з Василем за хвіртку. Могилу Івана Івановича засипалоснігом ледь не вщерть з оградкою, самі гострячки від штахетувиглядають, і тополька на вітрі гойдається.—Треба б одкидати сніг,—кажу.—Нехай, під снігом йому затишніше,—розсудливо відповідає Василь.—Та й квіти весною краще ростимуть.Обору будити недовго. Він виходить майже одразу, як тільки мипостукаємо. Наче й не спав. Мабуть, у ньогоне лише шкура бичача, аі весь він такий —залізний: ніколи не мерзне, нічого не боїться, незморюється і —мовчить. Єдино, що його катує з ранку до вечора,—їсти хочеться. Якось він сказав: «М’ ені і вночі, як сплю, х’ очеться їсти».Звісно, дебелий, сильний... Нам з Сил кою легше, ми дрібніші.443 Доходимо до Кібкалової хати —у вікнах темно. Завжди, яквикликаємо його свистом, у них уже світиться (тоді ми напевнознаємо: вчасно я встав, скоро п’ ята година), а сьогодні поночі. Хібапішов уже, і ми запізнюємося? Так ні, він побоїться сам іти. Чи рано?—Щось не те,—каже Силка.—Ти, як до мене йшов, півня ніде нечув?—Ні... Може, перші вже одспівали, а другі ще не почали?Свиснули раз, удруге. У Кібкалових вікнах зблиснув сірник і зновупогас. Рипнули сінешні двері, і з порога озвався Василів батько:—Рано ще, хлопці. Ще тільки півдругої.І мовчить.Мовчимо й ми. Куди ж тепер? Назад? Знову будити своїх, зновувставати... Іти помалу до райцентру, а там гибіти під училищем наморозі?Стоїмо посеред шляху, сховавши обличчя в коміри.Старий, видно, таки надумався:—Заходьте, що ж...Ніхто з нас ніколи не був у Кібкаловій хаті. Живуть вони, як норці:товчуться у дворі за високим дощаним парканом —не видно, щороблять; говорять —не чути що, лише муркочуть; увійдуть до хати —клац засовом... І то вже не достукаєшся, тільки фіранки на вікнахворушаться, і з-за них виглядає по одному оку: дивляться, хтоприйшов.Кібкало завів нас не до великої хати, а в хатину. У ній пахломолоком, житнім хлібом і натопленою лежанкою.Але найдужче —молоком. Коли то ми чули, як воно пахне! Коло лежанки білів у.темряві оберемок соломи. Кібкало розгорнув її ногою.—Отуто й перекуняєте, доки йти. Лягайте, я розбуджу.У старого Кібкала, як і у Василя, брови завжди зобидженостремлять угору, губи плаксиво опущені, до того ж верхня трохинакинута на нижню, але в селі його шанують як хорошого інекрикливого машиніста.Так ми й поснули: у шапках, шинелях, підперезані брезентовимипасками з лудженими бляхами «РУ». Вперше поснули спокійно за цічотири місяці, відколи ходимо в училище.Уранці йшли бадьоро, швидко, легко: вітер дув збоку, а не супроти,морозець видався м’який, підоспали в теплі... Та головне —Кібкаловамати напоїла нас молоком зі справжнім чистим житнім хлібом. А коливиходили з хати, провела до воріт і попросила Обору:—Ти, Василю, крепкий, приглядай там в училищі, щоб ніхто незобижав мого синочка,—і гладила Кібкала по вузькій довгій спині.Обора пообіцяв, що приглядатиме. На горі він міцнюще обняв менеза плечі і тихо сказав:—Ти ще р’азок устань ч’асів у два!444 Ми й тепер, як випали сніги, берегли свій вогонь біля станції Осика. Вже не задля того, щоб хоч трохи звеселити степову осіннютемряву, а щоб було де перегрітися посеред дороги. Та й звикли донього. Пеньки осикові, трухлі, жевріють по два, а то й по три дні. Миберемо їх у Писаревому лісі. Удариш ногою —він і вивернувся. Наплече —і до шляху. Цілу купу наносили про запас.—Це нам сьогодні таке добриння випало, що й на сніданок можнане спішити! —знічев’ я вигукує Чи це я, чи не я. Він завжди так,зненацька щось вигукує.—Хай би дитбудинківці поласували нашимипайками. Так лінійка ж...Сидимо навпочіпки довкола вогню, дмухаємо в жар, наставляємодо нього долоні так близько, що аж кісточки в пальцях просвічуються.Оборапритяг з лісу оберемок сухого гілля, кинув на жар. Полум’я —стовпом, іскри сіються на сніг і сичать. Обертаємося на місці помалу,як пожежники на каланчі, гріємо шинелі з усіх боків. А коли полум’ япадає і тільки вилюжиться по пеньках, рушаємо далі.Кібкало як іменинник, усміхається раз по раз до всіх, забалакує,упевнений, що сьогодні, за хліб і молоко, йому ніхто не відповістьмовчанкою. Та і в польову сумку не треба крастися рукою —воно ж,мабуть, нелегко їсти при голодних. Коли ми пили молоко, вінспіднишку поглядав на мене так, ніби прицінювався, скільки якоштую. Я ловив той погляд і, не кліпаючи, дивився йому просто взіниці. Він прикривав їх повіками.—Ну хай ми. А чого ти, Васи’, ходиш оце в училище?—спитав Силка. Він ішов попереду, вбравши велику голову в плечі і засунувшируки —одну в кишеню, другу за борт шинелі. Я з таким достатком, яку вас, з роду школу не покинув би, а вчився і вчився.—Тато заставили,—мляво одказав Кібкало.—Кажуть: вивчишсяна механіка, заберу тебе до машини, підучу —коло неї не пропадеш...—Точно! —сказав Обора.—Од машини і в п’аровику можна цей...зерна додому привезти.***Погана випала ніч: кура, вітер на мосту між палями стогне,підвиває по-вовчи, у димарі плаче, а в хаті стужа, вивіяло тепло. А щоробиться зараз, як на гору вийти?.. Не підійдеш, валить з ніг. Булавже така ніч, у грудні, насилу добилися до училища.Разів чотири прокидався, уставав до вікна. Нічого не розбереш.Тільки сніг об скло, намерзло пальців на два, шкребеться.Тітка Ялосовета озвалася з печі:—Спи, синок, рано ще, мабуть. Я од самого вечора і очей нестуляла.445 —Ну мені йти, а ви чого не спите?—Думаю... Вивчишся, думаю, повезуть тебе кудись, і зостануся ясама, як пучка. Ні тата, ні тебе... Кому я здалася?—Чого —самі? Одроблю три роки, приїду. Та й довго ще вчитися.Тітка Ялосовета зітхнула в пітьмі.Треба мені йти. Краще раніше, аніж хлопці через мене зостанутьсябез сніданку. Спробуй тоді до обіду викріпити не ївши. Сьогодніпрактика, можна поверх форми надіти комбінезон, але в такухолоднечу, та ще як проти вітру, краще згорнути його втроє тапокласти на груди під шинелю: тоді вітер не так прошиватиме.Швидко взувся, відкотив пілотку, щоб зробилася, як торбинка,натяг на лоб, на вуха, як німці під війну, а поверх неї —шапку.—Глядися, щоб лице не приморозив,—каже тітка Ялосовета. Воназастібає мені шинель, а я притримую на грудях згорнутийкомбінезон.—Господи, краще б оце мені йти... Одвертайся ж хоч, якдуже проти вітру.—Я, тітко Ялосовето, поки закінчу училище, то й лекції зуміючитати, як проти вітру ходить,—шуткую. Мені жалко дивитися на їїпальці худі, що стягають шинелю, аби якось застібнути гаплички. Всюжалко. Але й пожаліти ніколи. Та ще словами... Краще мовчать.Виходжу на шлях, пригнувши голову до грудей; вітер і сніг січутьпо шинелі, як батогами. Глянув уздовж по селу з-під шапки з пілоткоюі зупинився: світиться майже у всіх уже хатах.Це ж годин шість!Кинувся бігти —не підбіжу. Пхає мене назад. Знаю ж: колисильний вітер у груди —бігти не треба, бо тоді йому легше звалити, вземлю треба дужче впиратися.Скільки ж воно годин?У Мані теж світиться... Постукати у вікно? Спитати? У них теж єгодинник. Ні. Запізнився, у пілотці під шапкою... Краще не треба.Звернув ближче до хат, щоб затишніше було, і знову побіг,шурхаючи глибоко в сухі сипучі замети.До Силки вскочив не стукаючи, бо в них уже теж світилося.—Пішов Василь, Павлику, недавно побіг,—сказала Силчиха. Вонарозпалювала сирі дрова в печі.—А ти заспав? Ой горе, горе.—І пожаліла:—Мої дітки!.. Та хіба втаку лиху годину не заспиш?До Обори я не заходив: Силка, звичайно, його збудив.Що ж, треба доганяти.У Кібкалів поночі, видно, сплять собі. Кібкала у такий холод і вітербатьки до училища не пускають. їм можна. Вони обійдуться безремісницької пайки та сякої-такої побовтюшки.Добився до півгори. Тут, понад голою кам’ янкою, ще гострішийвітер бриє, то йшов, зігнувшись у три погибелі. Дроти на стовпах не 446 гудуть —завивають на різні голоси. І як не перервуться —такпонамерзали.—...ав-ле-е-е!.. ога-аня-а-ай!..—долинуло так здалеку, що ледвечути.Зрадів: хлопці. «Іду, йду, хло...» —бурмочу собі в застебнуту нагаплики шинельну пазуху. Крикнути б, що тут я, що доганятиму —куди ж проти вітру кричати?’Подих заб’є, тільки-но рота розтулиш.Та й не почують однак. Ітиму вже сам, буде як буде. Мо’, вони білявогника підождуть мене, якщо його не розвіяло. У такий вітрюган іпеньки покотить, не те що жар рознесе.Поминув станцію Ли. Ледве впізнав її крізь куру: Ли чи А?Вдивляюся у пітьму з-під інею на бровах. Що воно?! Вогник! Нашвогник! Наш вогник... Але звідки він тут узявся? До нього ж іще йтита йти. А він —осьо. І не грає, не міниться, не кидає іскор, як завжди.Що за мана? Зупинився, пригледівся пильніше —два вогники,близько один біля другого. Чи то мені у віччю подвоїлося? Вийнявзакоцюблі долоні з рукавів, потер пальцями обмерзлі вії, повиднішалотрохи. Таки ж два вогники! І стоїть хтось кроків за п’ять попереду. Чидвоє?—То ви, хлопці? —спитав, холонучи від передчуття, що то нехлопці.Вогники світили нерухомо; вони були зелені, і я, ще не сказавшисобі, хто то стоїть, позадкував.«Вовк... Це ж вовк!» Я відчув, як волосся на голові почало нібитужавіти, ніби йому тісно зробилося під шапкою й пілоткою.Не знаю, чи то мені здалося, чи я й справді сказав: «Пішов геть!», бововк не пішов геть, а так само сидів і світив очима.—Цюцю, нах! —сказав я ніжно, підлабузницьки і, терпнучи зістраху, простягнув до вовка долоню, наче на ній лежало бабине Остапишине козеня.—Цюцю, нах, нах!..Так ми, малими, завжди підкликали до себе собак і показували їмщось на долоні, а тоді гралися з ними.Вовк не відстукався, але й не наступав, а стояв —наче тішився.Мені навіть уздрілося, що він сидить на задніх лапах і посміхається упітьмі, як дідусь. Тоді я осмілів, розсердився і закричав:—Ану пішов геть, собака! Пішов, кажу! Мені ж на лінійку треба!Чув? Чи тобі позакладало?! Ах ти ж, вовку...—Я хотів вилаяти його «вовкулакою», але затнувся і знову сказав ніжнесенько, тремтячи йцокочучи зубами: —Ах ти ж, вовчик-братик. Злодюга нещасний!Розсівся, як пан... Пусти, сказано тобі!По вовчих очах ковзнув презлющий відблиск, і мені добре сталовидно всього його, високого, худого —дві тіні: вовчу і свою. Я озирнувся: від гори, то кидаючи промені вгору, то впираючись ними взамети і телеграфні стовпи обіч шляху, світило дві фари. Машина!!447 Глянув туди, де тільки що сидів вовк —нікого, лише сніг побілямежового стовпчика в’юниться, обминаючи його з обох боків.Фари наближалися, різали мені в очі, але я все одно дивився прямов них і махав обома руками, шепочучи: «Візьміть, дядьку... Візьміть,дядьку...—А серце як не вискочить, штовхається об комбінезон нагрудях.—Візьміть, дядьку...»Вже стало чути мотор. Він гув на всю потужність, і фари непригасали, як те бував, коли шофер збирається зупинитися і «скидаєгаз».«А може, він не бачить, може, їде і дрімає потроху? Невже нестане? Та не стає ж!»Коли машина порівнялася зі мною, я закричав щосили до ледьосвітленої приладами кабіни: —Заберіть мене, дя’! Тут вовк!!!Але машинапроревла мимо, ударила в мене сніговим пилом табензиновим духом. У заметі вона трохи забуксувала, задні колесазанесло вбік, мотор заревів ще дужче. Я рвонувся вперед і,захлинаючись димом з вихлопної труби, вчепився пальцями заобмерзлий буксирний гак. Це була півторатонка... Я ще ні разу без Василевих рук не діставав до борта, і якби не вовк, якби не його очі,які тільки-но зеленим холодом зорили мені в душу, я, напевно, так і непідчепився б. А то —дістав. І вдержався. І ніяка сила не відірвала бменевід борта... Далі було просто: виважився (недаром дрова тягав тарубав щодня, вистачило сили виважитися), і опинився в кузові. Пішовдо кабіни, заточуючись від того, що кузов підкидало, та й ногизморилися, доки біг, тримаючись за гак. Брезентовий верх кабінихлопав на вітрі, а в кузові, коли сів на дно, пахло теплим борошном. Я ніколи не чув, щоб борошно пахло холодно, завжди від нього дишетеплом... Обмацав мішки, чотири чи п’ ять,—так і є: борошно абодерть. Я зліг на них боком, дотягся до забужавілого кабінного віконцяі крикнув:—Дядю! Там попереду два хлопці йдуть, візьміть їх!Скло помалу опустилося, і я почув:—Таки вчепився, гадьонок! Ну, я тебе покатаю! Ти в менепокатаєшся!..Машина рвонула ще швидше і засигналила довгим злостивимсигналом. Я став коліньми на мішки —попереду у світлі фар махалируками Василі, Силка та Обора.—Спиніться, дядьку! —закричав я, нахилившись близько довіконця.—Ми на сніданок запізнюємося. І вовки кругом! —І побачивна шоферові шапку з козирком. «Фріц! Це ж він!»—Я вас візьму-у... Ви в мене покатаєтесь! —сказав Фріц якимосьзвірячим голосом.Що за людина?.. Вовк —і той був смирніший. А цей завезе кудисьта ще, може, й поб’є.448 Нічого, біля олійниці, бреше, загальмує. Біля олійниці вибоїни такі,що швидко не перескочить. А там ще й коло мосту, перед самимнастилом виямок буде. Якось устану.Але ні супроти олійниці, ні біля мосту шофер не загальмував, і яледь не перелетів через борт, якби не втримався за мішки. На вулиці,єдиній широкій вулиці райцентру, не видно було й душі. Тільки фарибили по вікнах та бляшаних дахах одноповерхових будиночків.Шофер знову трохи опустив віконце і спитав мирно так, аж лагідно:—Ти мій номер бачив?—Ні, дядьку, не бачив,—сказав я, не розуміючи, чого він про цепитає. Номера я справді по бачив, бо вся машина в снігу та й поночі.—Тобі до емтеесу? —знову спитав шофер.—До емтеесу. У нас сьогодні практика,—крикнув я.—Угу. То я там напроти базару пригальмую, зіскочиш. Мені стоятиніколи...Хай, думаю, од базару до училища я й пішака дійду.Машина проскочила центр на повній швидкості, порівнялася збазарною площею. Уже видно було крайні хатки за нею, а далі дорогападала в яр.—Давай! —крикнув шофер.Машина з ходу загальмувала і пішла боком. Я, заточуючись, побігдо заднього борту, перекинув одну ногу, намацуючи нею гак... І в цейчас півторатонка так рвонула з місця, що борт вирвався з моїходубілих пальців, і я перекида полетів на бруківку. Вже лежачи ісилкуючись проштовхнути в груди хоч ковток повітря —так забилодух —бачив, як червоний вогник стоп-сигнала ховається в яр. Разомз ним сховалося мені й небо, низьке, у пасмах летючого снігу, івогники в МТС, і прилавки на базарі, приметені снігом.* * *Перше, що я почув, опритомнівши,—жіночий голос. Жінкаговорила дуже швидко,аж захлиналася:—Вийшла я до базарівського колодязя по воду, гляну —чорнієщось на дорозі. Зразу злякалася та —назад, у двір. Тоді такинасмілилась, підходжу, дивлюся: людина. І хворма ваша, бачу ж.Збігала, покликала матір, занесли його в хату —легесенький, якпір’їночка. І стогне —страх. То я мерщій до вас... Хто ж його так отопокалічив, сегдегу... О, дивіться: розплющився!В очах мені стояла червона пляма, і я не одразу розібрав, що тонаша піч. Ми всією групою, разом з майстром, робили її з залізноїбочки, як захолодало, гуртом скліпували і проводили крізь шибку у 449 вікні довгу жерстяну трубу, щоб тепло від неї розходилося по всіймайстерні.Біля мене сидів навпочіпки майстер і обома руками притискав долоба щось холодно. «Сніг...» —упізнав я. І чув, як по моїх щоках закомір, по плечах і грудях стікають крапельки води й лоскочуться. Нідене боліло мені, тільки в голові щось ніби співало нудну тоненьку ноту.Я спробував поворухнутися і скрикнув: весь лівий бік —ногу,половину грудей, плече —ніби ножем полоснуло, а в голові закалатавглухий дзвін.—Не ворушитися! Но во-ру-ши-ти-ся,—лагідно наказав майстер.Довкола стояла вся наша група. Хлопці дивилися на мене мовчки,дехто злякано, дехто похмуро. Серед них я одразу впізнав і двох Василів.—Васи’...—сказав я так тихо, що ледве сам себе почув.—То —Фріц... Я козирок бачив...—Який Фріц? —спитав майстер, нахилившись близько до могообличчя.—Шофер. Він смикнув... нарошне... щоб я номера не побачив.—А який номер —не помітив? —Майстер нахилився ще ближче.—Хоч одну цифру?—Я знаю номер! —вигукнув Силка.—Я ще восени запам’ятав:ШД-41-18. Точно! Я запам’ятав. Він ще тоді за нами ганявся...Майстер підвівся.—Староста!—Я! —Гришуха виструнчився.—Беріть десять душ і на дорогу. Тільки обережно. О-бе-реж-но!—Зробимо, товаришу майстер,—сказав Гришуха, ніби ажвесело.—Од нас не втече.І він почав називати прізвища своїх, дитбудинківських. Я знаю їх. І подумав: «Од них —не втече...»—І в лікарню, негайно пошліть когось у лікарню,—сказав майстер.—Вже послано, Федоре Демидовичу.Гришуха присів напроти мене, дивився мені в очі прямо, сміливо,зіниці йому були густо-чорні й суворі. Він дістав з-за пазухи шинелісніданкову пайку, розгорнув мені долоню і вклав у неї окрайчик.—Бери. Підкріпись. Це твоя. Підрубай. Полегшає.Я глянув собі на долоню: у хлібові тьмяно зблискували вдавленідрібки солі.Дивлюся, а в грудях тисне щось —отак недуже, м’яко...

Сторінка 7 з 7 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_vognyk_daleko_v_stepu.docx)Tyutyunnik_grigir_vognyk_daleko_v_stepu.docx
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_vognyk_daleko_v_stepu.fb2)Tyutyunnik_grigir_vognyk_daleko_v_stepu.fb2