Григір Тютюнник - Коріння (Спогади про автора роману «Вир» Григорія Тютюнника) (сторінка 3)

Після того як не стало батька, доля розлучила нас із Григоріємна п’ятнадцять років: мене забрали з Шилівки в Донбас тітка йдядько, Григорій поступив до Харківського університету. Різні дороги,різні долі. Я знав, що в мене є брат,—знав і не більше. Те жсаме було,мабуть, і з Григорієм. Та й що могло бути спільного між нами безбатька? Голос одної крові? Він «породичав» нас пізніше, десь уп’ятдесят другому-третьому роках. Щоправда, ми інколи бачилися заці п’ятнадцять років, але про що могли говорити підліток і дорослалюдина?Пам’ять зберегла лише дрібні деталі. Ось ми, учні п’ятого класу,разом з усією школою, з усіма шилівцями стоїмо біля цементнихсхідців старенького сільбуду. Червоніють прапори, плачуть, сміютьсялюди. А на східцях попереду голови сільради, членів сільвиконкому таголів колгоспів виходить Григорій і виголошує промову. Він у довгійшинелі, затис в одній руці шапку з червоною партизанською стрічкоюнавкоси, а друга лежить на грудях у перев’язі. День Перемоги.Ось під шкільною стіною стоїть драбина, а на ній —Григорій.Вмочає щітку в цеберку і виводить білими літерами: «Ласкавопросимо, земляки-воїни!» Ждуть демобілізованих.1946 рік. Я штовхаюся в гурті ремісничників перед училищем,ждучи, поки нас «запустять» у їдальню, а на кам’янці посередцентральної вулиці зупиняється ЗІС і з кузова сплигує на брук Григорій. Довга чорна чуприна падає йому на обличчя й затуляє йогоаж до підборіддя. Не пам’ ятаю, знав я тоді чи ні, що Ігор Буденний,двадцятишестирічний мій брат, уже носить у легенях над серцемдвадцятиграмовий уламочок німецького снаряда...А ось Григорій сидить у хаті, куди нас із мамою прийнято «всусіди», бо своя згоріла. Якісь жінки повчають його, що треба їхати в Харків кінчати навчання, а не женитися на гарній бідовій татарці Фаії, що працює на молочарці, (її закинула в наше село війна). Ігорсердиться на жінок, щось заперечує їм, тоді обіймає мене за плечі йкаже: «Еге ж, братику?» Мені од того, що він каже «братику» йобіймав,—ніяк... Я не знаю, що «еге ж», проте одказую: «Угу...»От, здається, і все.Сходитися ми почали аж тоді, коли я служив на Далекому Сході.Туди прийшов мені перший лист од Григорія. Він писав, що ми братий повинні спілкуватися, не забувати один одного.Лист був зі Львова чи з Шилівки —не пам’ятаю. Я пишу«почалисходитися», бо відразу не зійшлися. Надто вже довго були чужі. А щемене мучило тоді жахливе недовір’ я до людей, до того, що вониможуть бути щирі. Піймати людину на нещирості було моєюхворобливою втіхою. Григорієві листи здавалися мені фальшивощирими. Чому він не помічав мене раніше, а тільки тепер, як уже я йсам не пропаду? —так думав. 

А тут раптом одержую зі Львова лист,6 519 вкинутий у Владивостоці, не лист, а записочку —з запитанням проте, як мені живеться, суху, коротку, б е з щ и р о с т і !Прочитав і з коментарями на полях —вони здавалися менідотепними —одіслав назад...Через місяць прийшла вбивча відповідь.«Григорію! Я одержав свого листа з твоїми коментарями і не серджусяна тебе тому, що я рідний твій брат і до того —старший; я розумію, щоти образився, але причин для того не було. Я справді писав листапохапцем, якраз перед від’їздом моїх знайомих (у Владивосток.— Г. Т.) ірішуче не міг написати чогось іншого, крім того, що написав. Те, що типрислав мого листа назад зі своїми помітками... свідчить про те, що в тобінемає такту культурної людини, а, навпаки, є трохи хамства і кволихспроб «стати в позу»... Ти це кинь. Будь скромним і знай, що хвастунів яорганічно не переношу. І потім ти, очевидно, не розумієш, що навіть длятого, щоб писатилисти (не говорячи про оповідання), треба бутитрішечки мудрецем і знати, що ти пишеш й для чого. Обвинувачуватимене в пустоті та ще до того в душевній —це вже занадто; тим паче, що змоїми душевними якостями ти слабо обізнаний... і через те, меніздається, ти можеш судити про них, але не можеш засуджувать іпоспішать зробити свої висновки, тоді як «поспешность нужна при ловлеблох», а ні в якому разі до людей.Тепер відносно твого оповідання... Я прочитав його кілька разів і хочуподілитися з тобою своїми враженнями...Перше. Ти не маєш чіткого уявлення, як будувать оповідання. У цьому відношенні раджу познайомитись із теорією літератури (підручник проф. Тимофєєва), уважно прочитати яке-небудь оповідання Чехова і прослідкувать, як воно побудоване; ну хоча б таке, як «Тоска»,«Попригунья», «Душенька» і т. д. Взагалі прочитай твори Чеховауважно... (Далі називалися основні елементи сюжету, що ілюструвалисяпереказом простенької новели Мопассана.— Г. Т.).Але я не хочу, щоб ти подумав, що оповідання будується лише нагострих ситуаціях. Ні. Чехов —майстер будувать його на найпростіших,звичайних речах. У листі до свого брата він писав: «Я могу написатьрасеказ о чернильнице, о пепельнице» і т. д. Ця ж сама «Тоска»,«Сумерки», «Толстый и тонкий», «Крыжовник» побудовані на простихречах.Твоє оповідання побудоване на враженнях, які тебе схвилювали, ти їхпережив, і вони заставили тебе сісти і написать про них. Це —добре.Добре, що ти береш факти з життя. Мушу сказати, що в тебе є багатоданих, які свідчать про те, що ти можеш писати і з тебе будуть люди. Алети сам знаєш, що письменником можна стати тоді, коли ти без цього не 520 зможеш жити, не зможеш уявить собі життя, коли писати про людей,природу... стане щоденною потребою, твоїм «злим генієм», диханням,твоєю сутністю, життям. Література —це не спорт, не розвага...Отже, ти будуєш своє оповідання на враженнях. Це добре. Ти можешподать кількома штрихами обстановку, в якій діє герой, в тебе добревиходять діалоги, розмови; сам того не розуміючи, ти чудесновирисовуєш образи (а це дуже важливо, і не кожен це може навіть змаститих літераторів)...Але головний твій недолік —це ще невміння користуватися словом.А слова, брате, це алмази, з яких будуються красиві речі. Слово в тебенеточне і часто «не до шмиги», яккажуть, не до місця. Я ці місцяпідкреслив...І ще багато є неточностей, яких усіх не перелічити.Раджу: оповідання почистить, «подраїть», «протерти піском іпролопатить», щоб кожне слово блищало. Пиши нові речі, заведизаписну книжку, записуй туди виразиз живої мови і свої думки.Тільки розумні, дурних не треба...Твій брат Григорій.5. І. 54».За підручник Тимофєєва я того разу не взявся, «драїть» оповіданняне схотів, бо зненавидів його, а знайшов ожеговський «Словарьрусского языка» і прочитав тлумачення слова «хам». Я знав його й безсловника, але мені хотілося дати «кваліфіковану відповідь»...Виявилося, що жодна з трактовок цього злополучного поняття аж ніякдо мене не підходить. Я сів і написав, що... я не хам. У форміпротесту. І заявив про розривстосунків.

Але ж, на превеликий подив, відчув після цього, що Григорій —мійбрат, справжній старший брат! Я завжди був сам. І коли бачив, якмого товариша скубе за віщось старший його брат, заздрив...молодшому. Хотілося брата. І от він об’явився й поскуб!Я ждав сердитої відповіді. Місяць, що за нього обертався тоді листіз Владивостока до «материка» (так ми звали захід) і назад, здавсямені роком. До того ж страшно було, що відповідь зовсім не прийде.Але рівно через місяць одержав зі Львова бандероль з«Енеїдою»,підписаною Григорієм: ‘«Читай нашого великого земляка і не забувайрідної мови». А незабаром —другу, з «Мартіном Іденом»: «Ця книганавчить тебе досягти мети. Григорій Тютюнник».Однак листування між нами й після цього не налагодилося. Я незабув «хамства» (тоді саме я скаржився в щоденнику на долю за те, щовона не дала мені «щастя прощення»), і далі почувався ображеним. Цепочуття було солодке...І от прийшов лист, уже не тільки з «мораллю».521 «...Якщо ти знаєш моє «кредо»... то по якому праву ти задрав хвоста ізневажаєш свого старшого брата? От приїдеш додому, то не подивлюся,що ти моряк, а здеру з тебе твій «кльош» і висічу за таке неподобство,щоб знав, як носа задирати. Носодерців у нашому роду не було, і я нехочу, щоб ти цю традицію порушив. Оце тобі хоч сердься, хоч ні —справа твоя.Тепер я в Шилівці. Вчора ввечері був у мами. Пробач, ти хлопецьделікатний, я це знаю, знаю також, що мені зарані треба проситипробачення, тому й прошу: пробач, я прочитав твої листи, так як хотівпочути твоє слово, пізнати між рядками твій настрій, твої думки,визначити, як поволі ти розумнішаєш, і думки твої з розпатланих стаютьстрункими, логічними. Я знав тебе зовсім маленького, і тепер ти длямене ребус, який мені треба поступово, крок за кроком розгадувати. В душі моїй до тебе є лише теплі братерські почуття, яких ти не розумієш іне ціниш, чортів ти турок! От що! Приїдеш сказав висічу —і висічу! Ну,полякав, і вистачить. Тепер про інше. Ти скоро демобілізуєшся. Хочешїхати в Щотово (до дядька Филимона.— Г. Т.). Добре. Не заперечую.Хочеш кінчати дев’ятий клас —схвалюю і дуже радий, що ти добрерозумієш ціну науки і освіти... Проте я серйозно подумую щодо того,аби тебе забрати до Львова, якщо для цього благополучно складутьсяумови і ти погодишся на цей крок. Бачиш, справа в тому, що япереходжу на іншу роботу, тобто буду працювати у самому Львові вжурналі «Жовтень» редактором прози...»Цей лист датовано серпнем 1955 р.А через місяць ми зустрілися, можна сказати, вперше як брати, щовже трохи взнали один одного... Я не бачив Григорія близько дев’ятироків і погано уявляв його. І ось поїзд підходить до львівськоговокзалу. Він ще не зупинився, коли я побачив Григорія у старенькомукремовому макінтоші, без капелюха, з високо і трохи набік закинутоюголовою. Він ішов швидко, поглядаючи на номери вагонів, тодіпобачив мене й побіг... Ми обнялися. Нас штовхали, збили з моєїголови безкозирку, хтось поліз за нею під вагон і начепив на Григорієву голову. Це вивело нас із того стану, коли немає слів, немаєдумок, а тільки серце стугонить і очі пече од сліз. Ми засміялися і так,обнявшись за плечі, пішли до вокзалу —Григорій у безкозирці тамакінтоші, а я простоволосий, стрижений, бо якраз переддемобілізацією попав на гауптвахту. Ми сиділи у вокзальномуресторані доти, доки нам не сказали, що ресторан уже годину томузачинився і що нас не чіпали, бо не хотіли заважати. Ми говорилитого вечора про все наше життя, про тата, Шилівку, Владивосток,війну, пили горілку і не п’яніли, плакали й не помічали сліз...522 Я дивився на Григорієве обличчя й повільно впізнавав його заново —так воно змінилося: вкрилося глибокими, як шрами, зморшками, аочі стали великі у білках і сумно-ніжні в зіницях. (В листі доперекладачки роману «Вир» на чеську мову В. Абжелтовської Григорійпізніше писав: «Висилаю фото. Правда ж, я схожий на сердитоготурка?»). Я знав, що Григорія оперували й вийняли з-над серцяосколок («Ура!!! —писав він мені в одному з листів у Владивосток.—Мій ворог тепер лежить на столі у коробочці з-під годинника.Двадцать грамів смерті»). Знав і те, що йому словом і ділом,матеріально допомагав ті, мабуть, найточніше буде сказати, трагічнічаси Олесь Гончар.Але не знав, що операцій було три, з них дві невдалі, бо лікарі немогли добратися до осколка і тільки свищ зробили в спині —рану, щоне загоїлася до кінця життя, так і лишившись під бинтами. Другогодня, вже в Кам’ янці, він показав мені її. «Іди подивися, Грицю»,—гукнув із спальні, де Олена Федотівна, дружина, робила йомуперев’язку, підняв майку, стоячи до менеспиною, і за мить ужеопустив її. Я встиг побачити лише сині шрами (вони були один повзодин) і між ними —маленьку рану.Ночували ми тої львівської ночі на квартирі Григорієвоготовариша, який люб’язно залишив нам ключі в сусідки, а сампомандрував до знайомих, бо не хотів нам заважати. Ми проговорилиаж до світанку, Григорій уклав мене відпочивати на канапу, а самстояв навколішки біля неї і читав вірші —глухо, з баритонним гулом упоранених грудях:Ми спали із ним у окопі однім,Ми мріяли з ним про покинутий дім,Цигарку курили удвох пополам І разом дивилися в очі смертям.В атаках страшних, що не бачаться в сні,Назустріч ішли двадцять третій весні.І нам, що в атаках зуміли дружить,Вмирать не хотілось, хотілося жить.Я ніч пам’ятаю. Ми брали село.Всього нас дванадцять у темінь пішло.Здригалась земля і гуділа в огні...Чи страшно було чи не страшно мені,А тільки я в сердці своєму зберіг —Товариш в селі біля тину приліг.Підповз я до нього —рухнутись не зміг Лежить мій товариш, товариш без ніг...І, може, тому, що не зовсім пора,Лежить, тільки стогне, лежить, не вмира...І тихо, як жалоба, сіється сніг...523 —Дострель мене,—каже.—Ну, як я без ніг...Я взяв його й тихо поніс між пожарищ,А губи шептали: —Товариш, товариш...Він сам був «товаришем», якого після останнього поранення винісна собі якийсь балтійський моряк у минулому, а згодом партизан.Вісім кілометрів ніс і таки виніс. Де зараз той Костя-моряк і чи знаєвін, чи може знати, як часто згадував його Григорій?.. Снарядвибухнув у нього заспиною, і в очах став лише червоний спалах, вухарізнув крик —і все покотилося у чорну яму несвідомості. Потім бувгоспіталь, палата безнадійних, звідки виносили вже назавжди. 

Сторінка 3 з 7 Показати всі сторінки

<< На початок < 1 2 3 4 5 6 7 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_korinnya.docx)Tyutyunnik_grigir_korinnya.docx
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_korinnya.fb2)Tyutyunnik_grigir_korinnya.fb2