Григір Тютюнник - Коріння (Спогади про автора роману «Вир» Григорія Тютюнника) (сторінка 6)

Проводник, слышно по говору —львовский. Этоюркий, маленький человек, движется по проходу, разноситплацкартным постели, беспрерывно повторяя: «Прошу, прошу...»«Что ж это вы,—спрашиваю я,—что это у вас за беспорядок? Сестьнегде...»Проводник начинает объяснять, что Южная железная дорога якобынезаконно украла у Западной дороги 300 вагонов и перекрасила их вкрасный цвет. Я наливаюсь бешенством. Какая мне в конце концов 534 разница, в какой цвет перекрашены эти вагоны, мне ехать нужно,притом —по-человечески. В Дубно вагон освобождается, ехать сталолегче. Во Львов приехали в 11.30 дня, поезд на Каменку идет в 7 часоввечера. Очень весело... Ждать поезда не хочется, едем на автобуснуюстанцию. Юра спрашивает: «Папа, куди ми їдемо? В Полтаву?» О,счастье. Через 10 минут уходит автобус. Погружаемся. Два часаблювотной тряски, Юрик вцепился в сиденье, нет сил оторвать, глазасонные... Наконец, Каменка... Вот здесь и сижу. И пишу тебе письмо...Теперь вот что: ты, братец, не стесняйся и пиши, как живешь, аглавное проэкспериментируй, когда тебе всего нужнее будут деньги. В начале месяца, в середине или в конце. Деньги тебе я высылать буду потвоей просьбе; когда захочешь, пока больше 100 в месяц не могу.Первый куш отхватишь, по-видимому, числа 15-20, может быть, ираньше, постараюсь раньше, потому что знаю, денег у тебя сейчас илинет вовсе, или очень мало. Ты пиши, ничего от меня не скрывайпожалуйста, а то я тебя знаю: надуешься и будешь молчать, а то, чегодоброго, соль грузить на вокзал попрешься.В Шиловку еще не писал... Напишу на днях. Вот характер: обидыпрощаю, но забыть никак не могу...Пиши, пожалуйста, подробней о своей жизни и впечатлениях.Помни, что письма —это хорошие упражнения для будущеголитератора, очеркиста, коим хочу тебя видеть и верю, что что-нибудьэдакое из тебя выучится, только, душа моя, учись прилежно,приглядывайся, принюхивайся...Толкачевку знаю, жил в 29 корпусе. А внизу —Журавлевка. Да,ночью в огнях, красиво. Правда? Прости, Гриша, я сегодня сильноустал и, вижу, довел тебя до чертиков своей «предлинноюхворостиною», слов.Жму руку.Григорий I».16.11.58 «Неисправимый брат мой!С верой в человечество и непогрешимость пресвятых дев ожидал яот Тебя, о, великий Моурави, длинного письма; не дождался и,убедившись в том, что лучшее средство самоискупления самоискупление, взялся за перо, дабы невиновным быть в предолгоммолчании. К этому побудило два обстоятельства. 1. Погода на дворепрегадкая: дождь, сырость, слякоть... Пойти некуда. По стеклам окончьи-то слезы текут... Одным словом, в такую погоду пишут предлинныеписьма всем родным и знакомым; пропивают всю получку до копейки;535 поэты садятся за романы в стихах; драматурги сокращают монологи ивынянчивают мысль о самоубийстве, ибо пьеса не идет-с. Ни одинтеатр не принимает-с. Поелику я прозаик, то сел за письмо. Это первоеобстоятельство резюмирую: погода. Второе. Не дольше как «вчерась»видел тебя во сне (ей-богу, не вру) в виде тореадора в схватке с чернымбыком. Вместо красного плаща на тебе был обыкновенный «лантух», ктому в нескольких местах рваный. Отсюдова я сделал вывод, что тыболен, следуя убеждениям бабы Базарыхи, которая говорила:«Приснилась мені, сусідоньки, чорна корова. Я за нею, а вона на гаткута реве-реве. Коли ж воно з Василем погано: оженився».Вот, после вступления, так сказать, экспозиции, перехожу кглавному. Почему от тебя ни слова о каникулах? Где и как ты ихпровел? Сохранял ли образ божеский или ходил пьян, образина?Чтобы —ани-ни. Слышь? Паче всего —здоровье береги, чижик тебеего не разыщет, коли потеряешь. И вообще, что за мода молчать и нислова о состоянии своем? Непоправимый лентяй. Ну, хватит.Разругался.Новостей у меня особенных нет. Арбу с романом «пхаю» дальше,гора крутая, ехать тяжело, путь бесконечный. На днях был во Львове насовещании писателей. Три дня. Жил в гостинице «Львов». Сам вкомнате. На совещании подводили итоги творческих дел наших «списователей» за два года. Все нормально...Получил письмо с Донбасса от Коленского; паренек он, видимо,весьма здравого смысла, литературу любит и что печально, понимает.Непонимающим литераторам значительно легче. Увидишь —извинисьот меня, ведь я не ответил на его письмо. Занят был очень. Но напишу.Ведь там идет речь о некоторых общих наших знакомых...У меня приятная новость: я получил московскую«Литературнуюгазету» с докладом Тихонова на пленуме писателей 13 февраля осостоянии и задачах л-ры; между прочим, с этой высокой, всесоюзнойтрибуны вспоминает докладчик и обо мне. Ищи на 3 стр. вверху,первая колонка. В «Лит. газете» 15 февраля на первой страницежирным шрифтом найдешь заметку: «В Союзе писателей». Тамсказано, что будет, дескать, организована творческая встреча списателями Львова и Ужгорода. На эту встречу вместе с группойльвовских товарищей 8 чел. поеду и я. Это будет с 5 по 15 мая.Потоммы из Москвы поедем, кажется, в Ленинград. Дальше: повесть моядолжна выйти в издании на рус. языке, в и-ве «Советский писатель», скоторым я веду активную переписку. Между прочим, повесть ужепереведена на русск. язык, с переводом я ознакомился, одобрил иотослал в Москву, как известили меня буквально на днях из Москвы,536 повесть также рекомендована в ж-нал «Молодая гвардия». И еще —какой-то Юрий Косач из мира кинематографии прислал письмо сжеланием экранизировать повесть. Как видишь, «скубуть» меняхорошенько, что с этого выйдет —увидим.Одно меня обидело —что Тихонов относит меня к «молодым», это ясчитаю для себя чуть ли не пощечиной, потому отращиваю бороду,дабы в таком виде явиться в Москву. Одно хорошо —будут все знать,что есть такой и что-то делает, это хорошо, и газета тут сделала мнехорошую услугу.Все это, в конечном счете, не суть важно, мне сейчас. главное —написать роман. Вот. А там посмотрим...Пиши мне почаще.С приветом Григорий Первый».18.ІV.59 р.«Зравствуй, Гришуня!Целую тебя в щечку, Людочка!Я понимаю, что у вас, у студентов мало времени на письма, но вывсе-таки пишите старику, не забывайте, ибо я потом рассержусь и, богзнает, что могу... Та нічого я не зроблю, бо дуже вас люблю, чортенят!Сейчас я сделал себе небольшой перерыв в работе, ничего не делаю,только читаю, читаю, читаю и даже пишу дневник, что очень редко сомной случается. Первую книгу романа я уже закончил и поэтому «байдикую», вторая в черновиках тоже готова, но на днях я ее прочитали решил писать заново, потому что многое меня не удовлетворяет.Жена говорит, что я каторжник, буквально оттягивает от стола, а я всеравно потихоньку пишу, когда она на работе. Она говорит, что втораячасть «все хорошо, не смей ничего делать», а я делаю и не каюсь:получается лучше. Упрямства у меня хоть отбавляй. А в общем, на лето,как всегда, у меня найдется работа и огромная, так что не знаю, будемли мы с тобой, Гриша, ходить на рыбалку. Между прочим, у меня наэто лето уже выработана программа. Мы от слов перейдем к дії, кделу,то есть.1. Мы должны пешком исходить весь наш район, особенно меняинтересуют глухие хутора, где я смогу послушать истинно украинскийязык, а это для меня очень важно, посмотреть людей, поговорить сними...2. Ты должен мне помогать и сам учиться ународа твоего родного.Известие о болезни дяди, его психологическом состоянии меняпотрясло, я очень много думал, написал письмо Наталии Ивановне,жду ответа. В письме я убеждал, что все будет хорошо, и я сам в этом 537 уверен, что все будет хорошо, ибо еще не было случая, чтобы болезньмогла сломить наш род. Мы десятижильные, так що хай Ониська лізе взапічок.На днях я закажу телефонный разговор с тобой и Людой, изкоторого я хочу узнать, как ты живешь. Пиши, что тебе нужно, япомогу. Мне кажется, что у тебяплохо с обувью и рубахами. Пиши,чтобы я знал, стесняться нечего.Роман, первая часть, еще у меня на столе, я его правлю, но из трехредакций я получил приглашение отослать его. Но я держу. Пустьотлежится. Какая его судьба будет дальше —посмотрим. Я потом вамнапишу.Еще раз целую и прошу писать мне письма чаще. Особенно прошу Люду. Ну и тебя, конечно, Гриша. Пишите, скучаю за вами.Григорий Тютюнник».Взимку 1960 року мені випало побути разом з Григорієм у Кам’янці-Бузькій близько трьох тижні». ОленаФедотівна,дружина Тютюнника, була саме у від’їзді, й ми господарювали вдвох:я допомагав, йому, як умів, правити переклад першої частини «Виру»на російську мову, він мені —готувати їсти для нашого «куреня», якми весело себе називали. Ще на службі, маючи не одну можливістьпобувати в черговому (та й позачерговому) наряді на камбузі —флотській кухні, я набив руку трохи куховарити, принаймні знав, щоза чим кидається в борщ... Отож уся «тонка» кулінарна роботавипадала на мою долю, а Григорій узяв на себе «загальне керівництво»—показував, де і що брати в погребі, як користуватися газовимбалоном тощо.

Жив він тоді в двоквартирному будиночку по Шевченка, 13, надругому поверсі. Був цей поверх схожий чимось на мансарду о двохневеликих кімнатах та з комірчинами по боках. У кімнатах вітрянимизимовими днинами стояла холоднеча і, чи то мені тепер видається, читак воно й насправді було, усе там рипіло: східці дерев’яні вузенькі,що вели на другий поверх, підлога, навіть комірчини... З меблівнайдужче впомку великий розтовчений диван, обтягнутий червонимоксамитом, коли б чи не дореволюційного ткання, та велике дзеркалоз жовтими плямами по краях.Адже Григорій приїхав до Кам’янки-Бузької, за його словами,маючи лише старенький чемодан з книгами та єдиний, місцями вжепозашиваний костюм. До того ж учителювати йому довелося недовгочерез рану та операції, літературні справи з тієї ж причини ледьпосувалися, а пенсія становила мізерну суму —тридцять карбованцівна місяць. Після виходу роману можна було б, розуміється, придбати 7 538 іншу меблю, але Григорій сподівався незабаром одержати квартиру у Львові, тому в мансарді все лишалося так, як за скрутних часів.Працював Григорій за невеличким хитким столиком у спальні. Тут-таки висів портрет М. Шолохова за робочим столом і з ручкою впальцях. Якось, помітивши, що я розглядаю портрет, Григорій сказав:«О, то мудрий вьошенець. Великий знавець свого народу».Мова перекладу в багатьох місцях не задовольняла Григорія, і вінпрацював над ним з ранку до вечора, переробляючи заново цілісторінки, шукаючи відповідники до окремих слів та ідіом, і гукав меніз спальні на кухню, щоб шукав і я. Але частіше обходився сам, або задопомогою словників, або пригадував прозові чи поетичні тексти зросійської класики, яких знав напам’ять чимало.Опівдні ми сідали снідати й обідати заразом, і Григорій на всі бокивихваляв мої кулінарські здібності, обіймав за плечі й ніжно вмовлявкинути філологію та перейти на шеф-кухарі... Або обіцяв лагідненько:«Я тобі, братику, за такий смачний обід завтра кльош такнапрасую, що як муха вдариться з льоту об складку, то й головурозсіче. Ось побачиш!»До речі, кинути філологію він радив мені не тільки жартома, а йцілком серйозно кілька разів. «Чого б тобі не стати істориком аболікарем? Прекрасна професія —лікар». Це слово —лікар —вимовлялося з якоюсь особливо благородною інтонацією. Він і самнепогано знався на медицині, міг вести цілком професійну розмову злікарями, і один з них, наш земляк, шилівець, якось запитав у ньогоздивовано: «Звідки в літератора таке знання медицини?!» Теорія іп р а к т и к а —великеє діло» —напівжартома, але з сумом в очахсказав Григорій. Адже він вилежав у госпіталях не місяць і не два...По обіді ми йшли на прогулянку —або до саду шукати опалі пізніяблука в листі під снігом,або в старий чудовий парк недалеко відбудиночка (Григорій казав, що в тому парку народився не один розділ «Виру»), або на леваду, до Бугу, який чорнів згори звивистою смугою —ще не замерз. Та найлюбішими нам були вечори, коли ми гомонілив мансарді, не вмикаючи світла, притулившись спинами до теплогокахляного комина, в якому затишно, по-сільському, потріскувалидрова, а по стінах шастали червоні відблиски од полум’я.А, бувало, Григорій раптом запропонує весело: —Знаєш що, давайпроведемо збори з Кольвахом! Ти —Кольвах, я —представник. І починалося.Я йшов до дверей, підпирав плечем одвірок, розстібав рукависорочки й зашиляв у них руки, мовби вони мерзнуть —так дід Кольвах завжди слухав збори в колгоспній конторі. А Григорій клав настіл стос книжок, хапався за нього з обох боків, як за трибуну, іурочисто прорікав:539 «Дорогі товариші! Наш робочий клас і трудова інтелігенція звеличезним ентузіазмом»...Далі йшла імпровізована промова. Мені, «Кольвахові», слід булослухати її, дивлячись у підлогу, покивувати головою і весь часмудрацько посміхатися самому собі.«А у нас що? —розпалювався «доповідач».—А у нас ні одногосправного воза, двигун і досі в МТС на ремонті, у молотарці пурхаютьгоробці, як у драній клуні, понімаєш, а на молочарці систематичнокрадеться обрат, замість того, щоб іти в корито свиням!..» —У конторігнітюча тиша, всі слухають похнюпивши голови, і раптом, колидоповідач зробить паузу, «Кольвах» од дверей, не піднімаючи голови йне виймаючи рук із рукавів, спитає:«От ви, товаришок, сказали: робочий клас, трудова інтелігенція... А хто ж ми такі?»Тут доповідач мусить якийсь час ошелешено дивитися на «Кольваха» —у Григорія це виходило неповторно: опуклі очі йогонерухомо втуплювалися в «старого» і пронизували його наскрізь довго,довго —і нарешті повільно так, з наголосом:«А ви, дєдушка,—селяни!»«А-а... селяни, та й годі...—якомога скептичніше казав «Кольвах»,кивав головою і мудрацько посміхався сам собі, не одриваючи очей одпідлоги.—Чуєш, селяни... Так-так...»Потім ми мінялися ролями. Причому роль Кольваха залишаласятакою ж, а доповідь повторювати заборонялося: імпровізуй!..В один з таких вечорів я й наважився сказати Григорієві, що хотівби прочитати йому своє оповідання. Я знав, що він не охочий вестивузько-літературні, професійні розмови, принаймні зі мною, і не разказав: «Сам, сам докопуйся до свого джерела. Творчість діло таке: тутніхто нікого не навчить. Флобер учив Мопассана? Ні й ні! Він тількипідтримував у ньому бажання писати і то досить скептично. Так що —сам пнися. Тобі ж на користь буде».Крім того, мені не забулася одна прикра розмова, що пригнічуємене й досі —така безтактна вона була з мого боку.Сталося це в Шилівці, невдовзі після того, як журнал «Жовтень»опублікував першу частину «Виру». Григорій приїхав до мами навідпочинок, я —на канікули. В перший же день ми зустрілисясмерком на мосту, по дорозі один до одного. Йому, звісно, хотілосяпочути моє, бодай незріле, слово про роман, і він по якомусь часіспитав:«Як тобі мій «Вир»?»Я похвалив —і похвалив щиро, але вийшло це в мене мимохідь,біжка, як щось саме собою зрозуміле. Так лоша тицьнеться губами вшию лошиці-мами і знову вскоки та вбрики по лугу... За хвилину я 540 вже виповідав йому своє захоплення Ремарком, якого саме прочитав:здається, то була«Тріумфальна арка». А на додачу ще й вигукнув:«Отак треба писати!»«Всім?» —байдужим голосом глухо спитав Григорій.«Всім! —сказав я гаряче,—Особливо українцям, бо в нас непишуть, а розмальовують. А де психологізм? Де інтелект?»Григорій довго мовчав, так довго, що я встиг обидитися на ту йогомовчанку й хотів уже «гордо піти», як він сказав:«Ремарка я теж читав, і шаную його... 

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_korinnya.docx)Tyutyunnik_grigir_korinnya.docx
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_korinnya.fb2)Tyutyunnik_grigir_korinnya.fb2