Григір Тютюнник - Коріння (Спогади про автора роману «Вир» Григорія Тютюнника) (сторінка 7)

Може, к о м у с ь (він такдобре натис на «комусь») навіть хотілося б полоскотати нервиінтелігентній публіці, дати її інтелектукалорійну поживу...—Тут вінзробив довгу паузу.—Тільки хто ж буде писати для оцих людей? —ікивнув на село.—Для них і про них. Ремарк?»Того вечора ми ще довго ходили селом, розмовляли про всякувсячину, але по його голосу, інтонаціях, дещо холоднуватих,відчужених, я зрозумів, що зробив дурницю...На мою пропозицію прочитати оповідання Григорій невдоволено,як мені здалося, глянув скоса своїми чорними, як графіт, зіницями йсказав:—Якщо ти вважаєш, що воно вдалося, давай, а якщо ні —переробляй, доки вдасться, або кинь і заходжуйся коло іншого.Напівфабрикатів не читай.Я сказав, що не знаю, вдалося воно чи ні, але набридло, остогидлотак, що я, мабуть, його викину.—О! Тоді давай,—враз пожвавішав Григорій.—Раз набридло,значить там щось є!Я витяг з-під покривала на дивані захований там свій гіркий опис іналагодився читати: одкашлювався, мацав сторінки, почуваючи себе,як сільський допризовник перед військкоматівською медкомісією.Але Григорій, на моє щастя, сказав:—Ні, ні, я на слух не беру. Сам прочитаю.—Забрав з моїх рукпожмаковані аркуші й пішов до спальні, причинивши за собою двері.За ті півгодини, доки він читав, я пережив два гострих бажання:одне —діждатися вироку, друге —втекти. Але ж як утечеш: приїхавпо-студентськи, маючи гроші тільки в один кінець.Аж ось двері спальні рвучко розчинилися і в них став Григорій.—Є! —вигукнув він гучним баритоном і потряс над головоюпаперами. Потім сказав спокійно-діловито: —Сідай за стіл, будемопрацювати. Оберєжненько так, ніжнесенько, щоб зводою невихлюпнути й рибину.Ми зсунули стільці, притулилися голова до голови, і Григорійпрочитав перше речення.—Так?541 —А як без оцього слова? —Кресь олівцем —І речення одразузазвучало по-новому, так, як я й хотів би його написати, та не зумів.—Аоце навіщо? Отуто крапочку давай поставимо. Давай? От так.Тепер читай!Він збуджено сапав у мене над вухом, лоскотав щоку звислоючуприною і воркотав баском:—Тепереньки, як казала баба Вушкалка, оце речення читай. Щотут зайве? Оце? Пр-ра-авильно, Хтудулячко ти мій дорогий. Далі.—Стривай,—сказав я, коли вже змокрів, хоч у кімнаті було такипрохолодно.—Ти скажи про загальне враження. А так длубатися вкожному реченні —зненавидіти можна.—Е, хлопчику мій малий, оце тобі й є чорна письменницькаробота, катувальниця наша і радість. В реченні —все. Загальневраження починається із слова, речення, навіть розділових знаків.Якщо ти зайвим чи недописаним словом скалічив речення —тискалічив і настрій твору, а разом з ним —загальне враження. Так що —вперед, не огинайся.До півночі оповідання було прочитано. По реченню. Ми встали з-застолу радісні, схвильовані, як розгарячені коні, ходили один за однимкругом столу, і Григорій гув натхненним баском:—Молодий Чехов писав Григоровичу, старому патріарху, щонамагається не потратити на оповідання дорогих йому образів ідеталей, береже їх для чогось іншого. І каявся. Правильно. Писатитреба так, наче пишеш останню свою річ у житті. Викладайся весь:слово, настрій, образ —все віддай, що виплекав. Настрій у тебе є.Треба працювавти над словом і образом —новим, об’ємним, точним.Пам’ятаєш у Гоголя, в ремарці до «Ревізора»: «Ляпкин-Тяпкин, судья,человек, прочитавший пять-шесть книг, потому нескольковольнодумен». Одне речення, а який образ! Це вже цілий тип!«Несколько вольнодумен»... Після п’яти книг!..І ще. От ти пишеш по-російськи... Ну, що ж, як воно вже таксклалося, пиши, Тільки знай, братику, мова —душа народу. Як же типисатимеш про українців не їхньою мовою, як виразиш їхню душу нечерез їхню мову, сиріч душу? Ти обов’язково зайдеш у цей тупик іпотупцяєш назад, шкодуючи, що змарнував стільки часу. Тодізгадаєш мене!.. —І закінчив по довгій мовчанці: —Так що шукай,Параско, онучі, дорога далека, сказав би наш милий дядько Филимон.За сим і віддамося об’ятіям Морфом. Лягай відпочинь, бо я тебесьогодні, мниться, трохи давнув...А другого дня стався випадок, який і досі стоїть у мене ввіччю іболить.Погода зранку була пречудова: білів сніг у далеч, за чорний Буг,сяяло сонце, омела на деревах —як гайворонячі гнізда, а тиша стояласвята. Ми вирішили, що сидіти в такий ранок у хаті гріх, позичили у 542 школі лижви й рушили садом на леваду. Попереду був крутоярець, і Григорій по-хлоп’ячому весело, аж зухвало вигукнув:—Ну, моряк, держи свій кльош, зараз атакуєм отой трамплін!Стали поруч, зіпершись на палиці, прикинули.—Не боїшся? —вже серйозно спитав Григорій.Я одказав, що на Далекому Сході спускався з сопок, хоч це було йдавненько.—Тоді —вперед!Я відштовхнувся перший. Летів метрів чотири в повітрі,широкорозкинувши руки, потім приземлився на одну лижву, та ще й ліву, аправа задерлася ніском угору. «Зараз упаду»,—подумалося, і в цей часпочув, як позаду стукнулися лижва об лижву, клацнули палиці...Коли я підвівся —таки не витримав на одній нозі —й оглянувся,то побачив, що Григорій стоїть похитуючись, окруґло розкинувшируки, чуприна в снігу і з-під неї —Очі... Я подумав, що він жартує.Таку позу —голову вперед, руки (а вони в нього були, як у тата, дужі,могутні) розведені, як у борця —він прибирав тоді, коли вдавав Тараса Бульбу:«Ану лишень підійди, синку!»І я засміявся. З його пози, снігу в чуприні, з того, як зухвало микинулися брати трамплін, а тепер отак острамилися.Коли підібрав лижви й підійшов до Григорія, він уже тримавсяобома руками за груди, і в очах його було стільки чорного болю йстраждання, що мені, здається, до хрускоту стисло горло... Він упавгрудьми.Я підхопив його й свої лижі на плече і хотів узяти його під руку, алевін прохрипів ледь чутно:—Нічого, нічого, я сам,—і, ледве пересуваючи ноги, рушив досадка.Потім до нього повернувся голос, і він все казав мені через паузи:—Ти йди, йди... А я помаленьку собі... Ти... злякався за мене? Йди,йди... Я якось помаленьку доб’ юся...То була передостання його зима.Щоліта Григорій приїздив у Шилівку на відпочинок, хоч відпочинокто був дещо умовний —у селі йому, либонь, найкраще працювалося,надто під осінь, коли його товариші роз’їжджалися після відпустки.Тоді він сідав за машинку й виконував намічену «норму». Не завжди,звичайно, виконував. Він не був педантичний ні в чому.Стало вже своєрідним штампом писати, згадуючи про Тютюнника,що він любив брати машинку в ліс, ставити її там на пеньок іпрацювати над романом. Це —«поетичне перебільшення». Ліс од Шилівки не дуже близько, поки дійдеш до нього, та ще з машинкою,543 папером, харчами,—то й писати перехочеться. Було це, може, разівзо два; ходив, а от чи писалося —не знаю. Здебільшого Григорійпрацював дома, за хатою, в холодку, де росла бузина й затуляла йогоод людей, що проходили вуличкою, або в хліві, де лежало паливо ймостилися ластівки.Одного разу я прийшов до нього раніше, ніж ми домовилися, іпочув, що в хліві клаца машинка. Я ліг у дворі на спориші і ставждати, поки він закінчить роботу. Друкував він повільно,з довгимипаузами, потім зовсім знишк.

Я тихо підійшов до хліва й зазирнув міждверима й одвірком: Григорій сидів на пеньочку й дивився кудисьугору, всміхаючись сам до себе, а в машинці стриміла недодрукованасторінка. Я повернувся назад, але він побачивмене й гукнув:—Заходь. Я вже наклацав. Дивись, оно які ротаті сидять.Я поглянув угору. Там над дверима було ластів’яче гніздо,гарненько припасоване до ощепу, а з нього визирало п’ятеро ластів’ ят.—Зараз прилетить їхній тато чи мама й буде годувать отогокрайнього зліва,—сказав Григорій.—А звідки ти знаєш, що саме його?—Бо вони їх по черзі годують. І ні разу ще не помилились. Я примітив.Незабаром прилетіла ластівка, пташенята завовтузилися вгніздечку й потяглися до неї роззявленими дзьобиками, але вонапогодувала крайнього.—О, бачив? —зрадів Григорій.—Я ж казав. У них, брат,дисципліна...Одягався Григорій у селі по-домашньому, щоб можна було й замашинкою посидіть, а як треба, то й по господарству щось зробити.Ївга Федотівна частенько докоряла йому несердито:—Ти б, Горю, хоч одягся як слід, а то таке хтозна й що. Люди онпонаїжджають, та щодня, дивись, і в новенькому чомусь, і вновенькому.—То ж люди,—відказував Григорій (тут він прикидався простакомі вів далі голосом діда Федота).—А я, собственно говоря, хто? Бідний «спісователь», як кажуть чехи, ня-а-а... До того ж л ю д и приїхали вгості, а я додому.—Брав спінінг і йшов до річки у стоптанихчеревиках та вилинялому спортивному костюмі.Він любив полювати за щуками. І був невтомний. Ловиться, неловиться, а він кидає блешню, доки одірве її, зачепивши за корч, абощось піймає.Якось ми вирушили до річки вдвох. Назустріч трапився відомийшилівський рибалка й сказав:—Сьогодні, хлопці, діла не буде. Сонячно. Пече...—Буде,—вигукнув Григорій, потрясаючи спінінгом.—У нас осьоблешня така, що за нею й мертва щука поженеться.544 —Ну, дивіцця,—мляво кинув рибалка й пішов собі.Річка справді була як мертва. Парило так, що навіть жабенятасиділи нерухомо в калюжах поміж купинами. При заході сонця сталопрохолодніше. А Григорій усе шморгав та й шморгав спінінгом.Врешті заморився, скрививсь і пробурчав:—Може, й правду рік отой мухомор, що не буде діла. Сказав:слухай розумних людей. А ми, можна сказать, пішли проти народу...І в цей момент учепилася щука, жилку повело вбік, рипнуловудлище —підсік.—Є!!!Щука підкидалась уже на березі в рідкому мулку, коли мипобачили, що зачепилась вона слабо і зараз одірветься. Я кинувся донеї, упав навколішки і накрив руками, а Григорій зопалу ще разсмикнув вудлище, і гачки вп’ялися мені в долоню...Коли щуку нанизали на ключку з верболозу, а кров на руцізупинили листочком подорожника, Григорій став утішати мене:—Нічого, братику, за кров, пролиту через неї,—нашу хтудулівськукров! —ми її засмажимо. Тиз’їси серединку, а я, як винуватець,жуватиму хвіст і голову! —По дорозі додому він раптом вигукнув: —От бач, а той пророк казав, що не впіймаєм. Оце тобі й слухай людей!Іншим разом ми возили дерево на хату. З лугу витягали вільхи насухе мотузкою, учепившись за неї усім гуртом, а там клали на віз іволами правили в село. Григорій, скільки його не відмовляли, закачавхолоші і теж погрузився за нами в луг. Залигали вільху, стализрушувати в місця, вигукуючи всі: «Раз-два»... Григорій смикнув раз,Удруге... Тоді ухопився рукою за спину, зблід і одійшов убік. Усі мистали, кинули вірьовку й мовчали. А дядько Филимон Васильович (вінсаме приїхав у відпустку з Донбасу) розсердився й сказав: «Іди,Григоре, до биків. Тобі ж казали, не треба». Григорій винуватовсміхнувся і побрів, покашлюючи.Коли ми притягли вільху до воза, він уже стояв коло волів і щосьзаписував. Чоловіки сіли перекурити, а Григорій кликнув мене йсказав, кивнувши на волів: —Дивись...Воли ремиґали, а вітерець зривав із їхніх губ слину, і вонатоненькими нитями летіла за ним понад травою. Григорій витяг ізкишені записничок і прочитав: «Слина з бичачої губи летить, завітром, як осіння павутина»,—правда ж, добре?»Ця деталь, виписана точніше, зустрічалася мені потім, як і багатоінших, знайомих уже, у «Вирі».Часто запитують, як мислив собі Тютюнник закінчити «Вир», якоюмала бути третя книга, яка доля чекала на того чи іншого героя і т. п.Відповісти на це питання й авторові було б важко, бо навіть те, щодобре продумане наперед, часом ламається, відкидається геть абоміняє русло уже в процесі писання. «Не туди повернуло, куди 545 думалося,—казав інколи Григорій.—Але це добре, це означає, щогерої мої живі, не слухають мене, а йдуть, куди їм треба». Чи були щеякісь задуми у Григорія, крім «Виру»? Безумовно. І не один. Адже він,по суті, лише почав своє літературне життя.«...За роман ще не брався,—писав він мені в одному з листів,—після Шилівки. Руки вже сверблять, біси щипають за боки ізловтішаються, що я їх не можу прогнати, так що в недалекомумайбутньому засяду. В голові крутиться сюжет для нової повісті, ах,як мені хочеться взятися за неї, який матеріал, скільки в серціпочуттів, а в голові думок, та от... роман, треба писати роман, аповість убік, потім, пізніше. А в ній така природа,цікаві люди (ужеокреслив гарненько п’ять фізіономій) і почуттів, скільки почуттів... І місяць, і грози степові, і річка, і оіпішнянські гончарі, і гм... гм... горелюдсько... Так. От як...»Восени 1960 року помер наш мудрий, веселий і добрий дядько Филимон Васильович. Григорій не зміг приїхати на похорон: вінзахворів. Не стало дядька —і ми відчули себе осиротілими... Поняттяроду ніколи не було для нас формальним.Рівно через одинадцять місяців я одержав від Григорія такоголиста:«Грицьку! Було б дуже добре, якби ти приїхав до Харкова,влаштувався з житлом, «замельдувався» в деканаті та й повернувся в Шилівку ще на тиждень. Вигадай що завгодно, аби вирватись...Григорій Тютюнник.25.VIII.1961 року».Через годину того ж дня я дістав телеграму: Григорій помер... Настолі в його кімнаті лишилася рівненько складена в потертій папцідруга частина роману «Вир».Мудрий скарбничий —пам’ять людська. Вона зберігає часомзвичайні собі, нічим непримітні з першого погляду бувальщини, начезнає: настане у житті людини такий час, а може, така мить, що вониоживуть знову, осяються промінням почуттів і винагородять їїпоезією, ім’я якій —спогад.Спасибі ж тим, хто дарує нам щастя добрих спогадів....Тоді ми вмовилися не розлучатися до світанку і зустріти зорюпосеред мосту, де не раз простоювали, злігши грудьми на перила, досамої півночі. Потім прощалися і Григорій казав: «Ходімо вже,Грицьку, проведу тебе до кінця мосту, та й по домівках».У кінці мосту знову прощалися, і вже я казав йому:«Ходімо ж, тепер проведу і я тебе до кінця мосту».546 І так, бувало, довгенько проводжаємося. Тоді засміємося зі своїхвитівок і почимчикуємо у протилежні від мосту боки: він до своєїхати, я до своєї.А то сказали собі: стоятимемо до ранку, поки люди в селізаворушаться. Тихо було, тепло, зорі світили. Над річкою здійнявсятуманець, парило од води, пригрітої за день, бо річка мала, мілка,напивається сонцем до самого дна —аж мул теплий.Село вже давно спало. Дудукав деркач у лузі —без нього літня нічна Ташані як і не ніч, а просто пітьма. Очерет мовчав. 

Риба нескидалася. І все ж у річці час від часу щось плюскалося. Далекочорніли соснові бори —одиyколо млина під хутором Лейбівкою,Другий коло Дубини —лугового закутка. А Байрак, лісок невеликийна Беєвій горі, тільки вгадувався, якмарево.Ми розкошували мовчки й курили. Цигарку за цигаркою. Бокурилося і мовчалося. Звечора находились: Григорій водив мене понадрічкою —із сиво-зеленими капустами в березі, головатими талистатими соняшниками, розкішними кущами кропу та густющимпомідорячим огудинням, що виганяє вгору вище колін, а помідориродить дрібні та пізні,—водив і розказував, з яких місць писавкартини й епізоди у «Вирі».—Отут Орися прала,—став біля осокора, що вийшов корінням ізземлі побіля стовбура і гріє його на сонці.—На тому корінні, при самійводі, лежала широка вербова дошка —кладка. А он там, під тимбоком, топився у вирі Тимко. Колись тут, кажуть, заворіть була іглибочина. Тепер немає... А оцією стежкою Оксен до колгоспу ходив.Тільки я її повернув трохи, як писав...Тепер, стоячи на мосту, над туманом, у теплі, що ним дихала Ташань, і тиші, бачив я і те горбате осокоряче коріння —звичайнісіньке собі коріння, місцями обчовгане чобітьми, місцямизеленкувате од моху; бачив кладку —непоказну, тріснуту з одногокінця вербову дошку; і стежку бачив у старому жилаволистомуподорожнику та притоптаному батожаччі гарбузиння, що виповзалона неї грітися... Скільки у нас на Україні тих кладок, дикуватихстежок, осокорів, скільки маленьких річечок, що ніби й не тече в нихвода, а спить... А скільки старих печищ, вирв на місці колишніх хат,що полетіли у війну в небо, як от наша, вирвані з корінням, і ростутьтепер на місці колишніх порогів, через які нас уперше в життіпересаджували мама і тато, виводячи надвір, на білий світ без вікон,бур’ яни або скалічені вибухами у зародку вербички, що так і нерозрослися, лишень викидають щовесни усе нові й нові пагони...А скільки у нас на Україні Оксенів, Орись, Тимків, Гречаних,Дорошів...І все те, і всі вони бачені, знані. Але не всі відкриті, не всівиростають у честь, поезію і славу народу. Бо щоб вирости їм у поему  краси, поему щастя і горя, радості і смутку, треба, щоб почалися вониз серця доброго, люблячого, самовідданого... Мало —бачити. Мало —розуміти. Треба любить.Немає загадки таланту. Є вічна загадка Любові.

Сторінка 7 з 7 Показати всі сторінки

<< На початок < 1 2 3 4 5 6 7 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_korinnya.docx)Tyutyunnik_grigir_korinnya.docx
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_korinnya.fb2)Tyutyunnik_grigir_korinnya.fb2