Григір Тютюнник - Облога (сторінка 5)

. З грубки пахложиром, пригорілою картопляною скоринкою та гарячим відпаромдерези. На якусь мить мені здалося раптом, що це не я стоюнавколішки й товчу склисту замацану сіль, а хтось інший, чужий іводночас ніби знайомий мені... Як я сюди потрапив? Чого? Адже ядосі, там, у своєму селі, де кожна бур’янина мені знайома, коженклапоть землі. Ось на причілку нашої з бабусею хати росте гінка,ніколи ніким не стрижена акація (такої ні в кого більше у селі немає.);в ній густо гудуть бджоли, пересідають з цвіту на цвіт, впинаютьсяхоботками в чашечки і тремтять від напруги серед жовтого,розімлілого на сонці цвіту. Під акацією, в холодку, моє кубло, моя «хата», обтикана берестовим гіллям і прикрашена крем’яхами з 320 різнокольорової цегли та коліщатами з годинника, що висить у хатінад скринею порожній, затканий усередині павутиноюй сухимимухами —бабуся ховала в ньому гроші, коли,вони були...Аж ось на мосту чути мляве погейкування, повільно риплятьколеса, і незабаром з-поза верб на гатці витикаються мурі,опішнянського заводу воли, запряжені в кузовку. «Гей!» —чути з їїдна, висланого прив’ялою осокою (вона тягнеться й за осями), апогонича не видно: лежить куняє або в небо дивиться, тільки гостріполатані коліна стирчать...О, якби те хто знав, як добре жити над шляхом, під самісінькоюгреблею, та ще й колодязь у дворі мати. Хто не їде, хто не йде —завертає. Напоїть худобу чи то сам нап’ється, сяде на призьбіпогомоніти з бабусею, а примітивши мене, шасть у кошик чи вузлик:на ось тобі, дитино, гостинця —пряника, яблуко чи свистуна... І знатимеш ти, хоча ніби й не прислухавсядо розважної старечоїбесіди, де й що сталося в цілій окрузі, хто, як і коли вмер, хто, коли йна кому одружився і не дав могоричу за молоду, бо «воно з коліна-праколіна жмикрути»; знатимеш, де пройшли гарні дощі, а де тільки «краєм зачепило», кого повезено в «город», а хто пішов пішки —всезнатимеш, живучи над шляхом...Коли те було —сьогодні, вчора чи вічність тому? Як і навіщо я тутопинився, коли десь там, далеко-предалеко, моя хата, жовта акація,бабусина могила на піщаному Чебрецевому бугрі, напроти розлогоїсосни з відломленою верхівкою?..—Ти що, не чуєш? —торсає мене Меланя.—Кажу, давай їсти, а тимовчиш. Аж налякав.Ми чистимо обвуглену картоплю, дмухаємо на пучки, коли вжедуже припікає, і співчутливо перезираємося.—Гаряче?—Гаря-аче...—Хоч зогріємося І регочемо з картоплею в руках, як маленькі.Зуби у Мелані рожеві од полум’я в грубці. Картопля тож рожева ігусто парує, як розломиш, бо в хаті ще мало духу.Сіль доводиться лизати: міцна, її хіба що в мішку можна потовктияк слід, і то брезентовому.—Добре, що хоч така є,—каже Меланя.—А ви борщ з розсолом або солоними огірками їли?—Ні. А що?—Гидкий.Від картоплі стає тепліше, а її пахощі —степові, осінні, довоєнні —паморочать голову, і ні про що не хочеться думати, крім одного: колиб то більше було її, картоплі...321 Одначе попоїсти всмак нам не дають. Попід вікнами чути чиїськроки. Потім вони завмирають, і в шибку хтось тихенько тричістукає.—Це вони! —злякано шепоче Меланя.—Хто? —не розумію.—Личаки. Старий і Кирило...—То, може, не відчиняти?—Ні, ні. Відчиняй біжи, бо ще вікна поб’ ють. Вони скажені!Іду в сіни, довго намацую засув.—Хто?! —питаю сердитим баском.За дверима якусь хвилю мовчать, нерішуче покашлюють:—Кхе... кхе... Та це, товаришу, ми... Сусіди.Я клацаю засувом і одступаю в темний куток. У сіни увіходятьдвоє. Той, що попереду, вищий і, напевно, в кожусі, бо від ньогопахне кислою вовною, придивляється до мене в темряві, улесливобурмоче:—Хе-хе... Звиняйте, що побиспокоїли. Діло в нас до хазяєчкивашої... То якщо ви не проти...—А може, тату, нехай іншим разом,—втручається нижчий,мабуть, він і є Кирило.—Ідіть уже, йдіть, раз намірилися! —сердито гукає з хати Меланя.Заходимо разом. Старий, уздрівши, що перед ним не військовий, ачортибатьказна-що —так він на мене й подивився,—рішуче ступивдо лави, сів. А Кирило притулився плечем до одвірка й заховав кривуліву ногу за праву. Зодягнений він був гарно, по-парубоцькому:діжурка, хромові чоботи, навколо шиї полискував білий шовковийшарф, котрим було прикрито і смугляво, чисто виголено підборіддя.Кирило дивився собі під ноги, тому я не побачив його очей, «Божогоколодязя»...—То як, —лагідно мовив старший Личак, посміхаючись однієющокою, і я помітив, що Меланя здригнулася,—довго ми будемо зтобою, невістко, у хто-кого-перетягне гратися?Меланя ледь помітно повела плечем.—Ні. Недовго. Бо я скоро піду звідси.—Світ за очі? —поцікавився старий.—Світ за очі.—Угу... Ну, це ми ще побачимо.—А то що? —Меланя випросталась і визивно випнула груди.—Та нічого...—Старий дивився на неї, схиливши голову на плече іприскаливши око.—Кажу, мати плаче день і ніч, дитина оно (прицьому він кивнув на Кирила, а Меланя презирливо посміхнулась) як уводу опущена ходить... Тобі як —всьоровно?—Треба булоб тоді шанувать, як я вас усіх шанувала.322 —И... И... А то ми тебе не шанували! —скривився старий.—Малоне чукикали.Меланя примружила очі.—Я вам, тату мій колишній, ніколи не хотіла лихого. Ну теперскажу... Якби вас на тому світі так чукикало, як ваша дитина мене —на цьому...Ліва Кирилова нога випорснула з-за правої. Він зніяковілокахикнув і знову заховав її.—Спасибі тобі, дочко, й на цьому,—єхидно мовив Личак інизенько вклонився.—Батько, старий шкарбун, усе стерпить... На тевін батько... Та навіщо ти мою дитину славиш ні за що?—А-а, ні за що! —вигукнула Меланя, швидко тремтячимипальцями розстібаючи кофточку.—А оце бачили? Ні? Так подивіться!Тріснув ліфчик, я на одну лиш мить побачив Меланині груди, рябіод великих чорних синців, і одвернувся.—И... И...—перехнябив губи Личак.—І тобі ото не стидко й небридко показувати старому чоловікові солдатські щипаки? Думаєш,люди,не знають, що в тебе як ніч, то й нові квартиранти?—Забирайтеся звідси,—тихо промовила Меланя і вказала на двері.—Пішли, тату,—сердито буркнув Кирило.—Безстра-амниця,—уже з сіней, надіваючи шапку, скигливстарий. —Мало їй солдатні, так вона що її з дитиною злигалася...Розпутниця окаянна!...Про те, що сталося потім, я дізнався лише передсвітом,прокинувшись одважкого, як марення, сну. У вікна вже зазираластигла ранкова зоря, а в хаті стояв синюватий холодний морок. Я пригадав, що після останніх слів старого Личака в руках у менеякимось чином опинився молоток, котрим я трощив сіль, і я пожбуривйого у сіни наЛичаків голос. Ще чув, як під вікнами хтось стогнав,лаявся, гатив кулаками в рами. Потім хтось крикнув: «Ей, ви там! В чом дзєло? Ну-ка убірайцєсь вон, не то подстрелю!» —і все стихло,ніби провалилося в безодню...Я спробував поворухнутися й застогнав.—Лежи, лежи,—зашепотіла Меланя, нахиляючись до мене злежанки, і поклала на голову щось холодне.—Болить? Що в тебеболить, га?У мене боліло все: скроні, плечі, груди...—Лишенько, як ти вчора розходився!.. Зроду б не подумала, що титакий одчаюга! Ну? —Меланя тихенько засміялась —біла, у нічнійсорочці, як примара.—А бився... Матінко моя рідна! І кулаками, йногами, й головою... І кричав не своїм гласом! А в кулаці була сіль...—Де вони ділися? —спитав я, прислухаючись до власного голосу,котрий здавався мені чужим.323 —Пішли. Ти їх випхав і двері засунув! Тоді довго плакав, рвався вмене з рук... Доки заснув.—І спитала обережно:—Це в тебе що —хвороба така?—Хтозна...—Ти їх не бійся. Сьогодні вони будуть як святі й тебе не займуть.От побачиш.Ну, спи, ще рано.Я дивився в стелю, що з кожною хвилею синішала, вищала, ідумав: «Піду з цієї хати. Сьогодні ж. Шукатиму радистів...»І швидко заснув.

Глава IV

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_obloga.docx)Tyutyunnik_grigir_obloga.docx
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_obloga.fb2)Tyutyunnik_grigir_obloga.fb2