Григір Тютюнник - Облога (сторінка 7)

Коли Меланина хата сховалася за іншими, я відчув уже знайомиймені за два роки блукань огидний солодкуватий щем у грудях, а якзгадав оте ніжне Меланине «рибочка моя хворенька, блідесенька», тоаж похлинувся, аж писнув од жалю до себе —тоненько, по-мишачому, і злякано озирнувся, чи ніхто хоч не чув... Відсорому тогостало легше, прийшла на пам’ять порада веселого безногого діда впроваллі перед тим, як літак прилетів удруге.«Ти тільки, малий, не дуже слухай отих жалільників усяких.Жаліють —ну й нехай собі жаліють, кому язик не болить. А ти своєзнай: упав, підвівся і знову скачи. Робіте, як казав Ісус Христос, те,що піп каже, та не робіте того, що піп робить... Сам жалій скількихочеш і кого забагнеться, а себе —цур! Бо як почнеш себе жаліти, тоне людина з тебе вийде, а казна-що —кваша, нюня, солопій,розтапша! О... І те затям: великий жалібник суть великий брехун іфарисей».«Хто це —фарисеї?» —спитав я, бо чув таке слово вперше.«Кажу ж тобі: брехуни»,—сердито буркнув дід. То були останні йогослова... А згодом я переконався, що дід казав правду. Якось в одномуселі, голодний і зморений, підійшов до першого-ліпшого двору щосьвипросити. Біля хати, над обгородженою очеретом пасікою, гулибджоли, брязкав ланцюгом пес за ворітьми, під повіткою хтось, видно,теслярував, бо чути було рубанок, а коло тину на ослінчику сиділаряба згорблена тіточка і пасла курчат. Вислухавши мою примовку про «теплий куліш», вона сумовито посміхнулася, схилила набік маленькуящірячу голову, наче хотіла сказати: «А ку-ку, мої гулі!» —і сталарозпитувати, чому, як та коли зостався я «без татуся й мамусі, як табилиночка в полі». Жалібних приказок вона знала багацько, тулила їхмайже до кожного слова і вимовляла з такою насолодою, ніби співаланайулюбленішої пісні.«І-і-і... моя ж ти кровиночка безпритульненька, безталанненька... І-і-і... Боже ж мій, Боже, тринадцятерко годочків прожило, а вкусило задвадцять... І-і-і... куди ж ти, господи наш милосердний, дивишся, щоне зглянешся...»Я вже мало не плакав —так мене розібрало від її слів, а вона,помітивши те, аж зраділа ніби, аж запишалася та і собі напустила наочі туманцю і вже несла до них пелену рясної квітчастої спідниці, аленараз хутко підхопилася й закричала, вишкіряючи дрібні жовті зуби:«А щоб ти була здохла, зануда проклята-окаянна-анахтемська!Альга-льга-льга-а-а... І-і, щоб тобі добра не стало!»«Що там?» —обізвався з двору чоловік.328 «Курча сорока взяла».«А хіба я не казав: роззява»,—байдуже мовив дядько і зновузашаркав рубанком.«Якби ж не лазила тут старчва всяка...—пробурчала жінка, але,похопившись, голосно сказала: —Немає у нас чого тобі дати. Гарбузасирого волоського є половинка, та де ж ти його звариш. Зайди кращеось по сусідству до попа, той подасть. Тільки скажи, що тихрещений...»Попові, напевно, байдуже було, хрещений я чи не хрещений. Вінвиніс окраєць житнього плескача, розрізаний навпіл і перекладенийхолодною яєчнею, й запитав, у кого я що був.Я сказав.«Ха! —реготнув піп.—Знайшов у кого просити. Вони ще змолодуг…ноїди! —Хвацько, як то роблять парубки, одкинув полу заношеногопідрясника, дістав з кишені пом’ яту, видно, вже давно скрученуцигарку і, прислинивши її, закурив.—То ти, значить, яко наг, якоблаг, яко нєт нічого? Угу... Ну, якщо будеш у наших краях іще колись,заходь прямо до мене. Нощ-полнощ —нагодую, притулю десь, чогож...»Потім, ідучи попід тинами, я чув, як баби говорили про нього вгурті: «Хіба це батюшка? Осьо тьху! Махає кадилом, як шаблею...»Місяців за чотири, взимку, я знову потрапив у те село, однак попавже не застав: німці вбили його за віщось, а на місці хати стримів ізснігу лише чорний обмерзлий димар...Посеред майдану, де мене позату ніч лишили радисти, я зупинився,не знаючи, куди його податися. Надворі стояла перша провеснянавідлига, дзвінко цвірінькали горобці в садках та дерезі, густо, сіро, якузимку листя на дубі, обліпивши гілля, а коли з-за хмар на митьпрозирало сонце, заходжувалися дзянкотливо жирувати в калюжах,оббризкуючи один одного крильцями. Сям і там попід ворітьмигралися діти, теж весело, як горобці; військові траплялися рідко, та йті були якісь мляві, по-дядьківськи лапкуваті —схоже, обозники.Я блукав по селу майже до самого вечора, однак хати з антенамитак і не знайшов.—А по ярку туди далі не ходив? —запитав у мене пристаркуватийуже солдат, довідавшись, кого я шукаю. Він був зодягнений у всевійськове, хоча й ношене, але в чорній вилинялій шапці, нацупленійна вуха, і в побитих домашніх чоботях.—Там стоять котрісь.Я пішов ярком у той бік, куди показав солдат і звідки найчутнішедолинав перекатистий гуркіт. Стежка поміж густими чагарями булавузька й покручена, як заячий слід. Мені спочатку навіть здалося, щокружляю на одному місці. Але незабаром чагарі порідшали, попередув глибокому видолинку замаячило десятків зо два хаток. Над одною з 329 них я розгледів блискучі проти західного сонця шпилі антен і такзрадів, що хотів уже бігти, та враз укляк на місці.—Х-ха! —вихопилося в моне мимоволі, а волосся під шапкою нібиаж зашаруділо: просто переді мною, на просторій галявині, врившисьзвернутими набік гарматами в сніг, стояло чотири танки, а поруч нихвиглядав з намету товстий свіжотесаний стовпчик у чорномутанкістському шоломі... На шоломі стояв гайворон і вискубував знього біле ганчір’я.—Киш! —крикнув я, та крику не вийшло, тільки засичав.Гайворон повернув голову в мій бік, крякнув, ударив крильми обшолом, що в нього аж поворозки зателіпалися, й влетів.Ледве переставляючи обважнілі ноги, я підійшов до стовпця. Надощечці, прибитій під шоломом, було написано рудим мазутом:«Вечная память героям-танкистам ст. л-ту Козаренко». серж.Файзулину, Ситник, ряд. Марчук, Ласкину, Кановец и 3-м неизвестн.1.І. 44 г.».Я обійшов навколо танків. Від них ще пахло горілим залізом, люкибули відчинені —з чорних отворів тягло холодом і ще якимосьмоторошно солодкуватим духом, од якого мені стали ввіччю і покійнабабуся, жовта, видовжена аж на два столи, і хлопчик з гостренькимносиком, і веселий дідусь, котрого люди закопували вранці посередбур’ янів над проваллям, а я все лазив рачки по вологих від нічноготуману закапелках та шукав навіщось йогодерев’ яну ступку...Над танками кружляв гайворон, той самий, що я зігнав, і сердито,хрипко, немов дзьобаючи мене в голову, скрякував:—Крр... Крр...Наче проганяв мене... Зціпивши зуби, щоб не так тремтіти відхолоду в грудях, я побрів до хаток, де блищали антени. Мені було вжевсе одно, «мої» в тому хуторі стояли радисти чи не «мої» —аби швидшедо людей...Сонце було при заході, червоне, без проміння, тихе й сумне. Нанього раз по раз напливали чорненькі цятки далекої зграї. Напливуть,і зникнуть, і зникнуть —все в один бік: туди, де гуркотіло...Я оглянувся на танки: гайворон знову сидів на шоломі й скуб знього біле ганчір’я.Це було вже мені, було... І шолом на паколі, і дірки в ньому, і сонцезаходило точнісінько так —тихо, багряно, в трагічній самотині, тількизграї не летіли все в один та один бік...Я зі страхом відчуваю, як десь глибоко в душі зав’язується й ростевже знайомий, звіданий мною мулкий сум і втома від цьогопечального сонця та гайворонячих дітей на ньому, а ще від безсиллязбагнути, що коять дорослі. Їхні стосунки завжди полишали в менілипучу, як павутина, нудьгу,—може, тому мене так вабило до людей,330 світлих, простих, зрозумілих людей, у чиїх вчинках я бачив відповідьна запитання: «Навіщо?»«Ходи, Харитоне, дивися, та не все до серця бери,—радив менінемічний дідусь по той бік Дніпра.—Одвертайся, тікай, якщо нікудиодвернутися буде, бо такого набачишся, що й сам себе згубиш...Згадуй щось своє, дитиняче, хороше, що з тобою було колись,—от ізабуватимеш лихе».Хороше... Якби ж то воно було!—Крр...—сито, вдоволено крякнув гайворон позаду.І знову постав переді мною той захід сонця, той пробитий у кількохмісцях шолом і новенька гімнастьорка, вона лопотіла на вітрі, нібипрагла знятися й полетіти в примеркле вечорове небо...Я дочував тоді в невеличкому хуторі, запрудженому німецькимимотоциклістами. В кожному дворі попід стінами хат і хлівців стоялопо три, а то й по чотири мотоцикли з колясками та затягнутими вбрезентові чохли кулеметами. Не було їх тільки біля одної хати —низенької, обшарпаної, в котрій жила, як мені сказали, «безпала Ленка». Ні грядок, ні садка, ні хоча б куща бузини навколо —пустир,вигорілі молочаї та кашка. Під призьбою врівні з вікнами росла стара,аж червона кропива, а в хаті було сморідно й брудно: стіни голі, рябіод мушиних крапочок, по кутках гойдалися сірі важкі од пилюгикапшуки в павутини, лише над примісткою, вичовганою до дощаногоблиску, висів старий поруділий рушник з вигаптуваним чорниминитками похмурим написом: «Под Хрестом моя могила на хресте моялюбов».Ленка прийняла мене на ночівлю в хатину з розваленою грубою, щетут стояв трухлий теслярський верстак, на котрому, либонь, давновже не столярували, й точило, а маленьке перехняблене віконце присамій землі заросло пилом і павутиною так, що ледь сіріло в пітьмі.«Їсти не дам, у самої нічого», —сказала Ленка (від неї тхнулобуряківкою) і хотіла зачинити за мною дворі, але вони не зачинилися,бо вгрузли низом у долівку.Потім вона пила з пляшки, їла чищені жовтяки, умочаючи їх у сіль,висипану просто на стіл, хрипко сміялася сама собі, лаялася,перекривляла когось, а навтішавшись таким чином, завела жалібноїпісні про молодого коногона, розчулилася, заплакала й сказала:«Ей ти, вишкварок! Іди попоїж».Я відповів, що не голоден.«Гидуєш, пранець? Ти ба, яке пхе... А я, щоб ти знав, чистіша завсіх отут у селі хазяйок. Думаєш, я зроду каліка? Дзуськи! Я до війнишахтьоркою була, плитовою. Я однією рукою гружоний вагонперекидала, щоб ти знав, доки пальців не прищикнуло. І кавалерівімєла —закачаєся! А плаття носила... Тут зроду-віку ніхто таких неносив: маркізетові, наскрізь просвічувалися!»331 Вона зітхнула, кинула пляшку під лаву і заспівала слабенькимхрипким голосом:Ночка-х тьомна, тьомная-х,Ночка тьомная-х, тьомная,Освіщають хвонаря...Я вже давно помітив, що дорослі люблять розказувати мені своїгризоти і всякі незлагоди —наче сміття у драний кошик висипали,зовсім не турбуючись, навіщо мені все те знати... А розказавши,ставалося, веселішали, оновлялись ніби: «Ну от, наче аж полегшало...»Сонце заглянуло в хатинне віконце, яке запливло червоною гущею,кинуло на вибоїсту долівку холодний промінь західної заграви. Підверстаком зашаруділи й запищали миші —билися, певно, за якусьпоживку. Ленка знову захлипала і захрумчала огірком —я ще ніколине бачив, щоб людина їла і плакала... «П’яна вона,—подумалосямені,—краще б піти звідси. Та куди подінуся проти ночі?..» —і почавумощуватися на верстаку.Надворі, десь поблизу, задиркотів мотоцикл, чахнув під вікнами ізмовк, а слідом за тим до хати увійшло двоє німців —в касках, завтоматами на грудях, у пожмаканих, смугастих од пилюки френчах.Ленка хутко змела зі столу недогризки просто додолу, поляпаладолонею по лаві коло себе і, блазнювато посміхаючись, промимрила:«Проходьте, пани, ком-цурік, зеце зі зіх коло панянки!..»Німці щось сердито заджеркотіли між собою, зазирнули в хатину,але не побачили мене зі світла, тільки гидливо поморщилися. Потімодин з них підійшов до віника, що стояв біля ночі, пошпурив йогочоботом насеред хати і показав Ленці, щоб замела, а другий, зперебинтованою лівицею —з рукава виглядала тільки кругла бруднакуделя, просотана кров’ ю,—вибив автоматом дві горішні шибки увікні, сів на лаву і обережно поклав на стіл поранену руку. Він був щезовсім молоденький, років на чотири старший за мене, й озирався похаті здивовано-запитливими очима загнаного цуценяти.«А що, болить рученька, котуню? —підсіла до нього з віником Ленка.—От бач, яке лихо... Руський Іван пух-пух, а тепер болить... Тож добре, що не осюди (вона потицькала пальцем себе в лоб), а якбитуди —аухвідерзейн! Га? Ти хоч трошки по-нашому кумекаєш чизовсім ні бум-бум?»Німець розстебнув кітель на грудях, обережно вклав туди бруднукуделю, потім нахилився до Ленки і здоровою рукою навідмаш ударивїї по обличчю. Вона випустила віник, притулила до щоки скаліченудолоню і сказала: «Дурень ненормальний із сватівської психіатрички.Я тобі, вилупкові, в матері годжуся, а ти... курдупель нещасний.Попався б ти мені в шахті... Собака!»332 Вона стояла посеред хати, випроставшись —висока, не по-жіночому крутоплеча, і я повірив тої миті, що Ленка й справдіздужала колись перекинути вагонетку одною рукою.«Verfluchte Schwein!..»1 —бурмотів німець, приколисуючи пораненуруку.Ленка накинула хустку і, не обертаючись до мене, сказала:«Вискакуй через сінешні двері, бо це такі нелюди, що вб’ють, якзнайдуть».«Reite dich ode rich frasse dich! Weg! Verfluchte!»2 —закричавнімець, подумавши, либонь, що вона його й досі лає, і вхопив автомат.В цей час до хати увійшов другий, несучи оберемок пляшок і дваранці за плечима.«Los, los!» —крикнув весело, блиснувши золотим зубом, ізамахнувся на Ленку ногою, але не вдарив: не з руки було.Я вислизнув у сіни. Слідом за мною, зігнувшись і тримаючисьобома руками за груди, вийшла Ленка.«Дулом ширнув, гад,—сказала, всміхаючись так, як це роблятьчоловіки, коли в них щось болить, і завернула за хату.—Ходімпересидимо десь, може, вони перелаються та й виїдуть...»Проте німці, схоже, й не думали виїжджати, Не догукавшись Лени («Matka! Matka!»), вони самі витягли з колодязя води, роздяглисядогола й, крякаючи по-вутячому, стали митися просто посеред двору.Надвечір до них прийшли гості —мотоциклісти з інших дворів, тежз пляшками (прислухаючись до розмови, я зрозумів по окремих,знайомихмені словах, що ці двоє були на передовій, тепер їх вітали зщасливим поверненням), і почалася п’ янка —крик, свист, пісні, звибитих шибок цмолився сигаретний дим.Незабаром уся компанія висипала надвір. Чути було: сперечалися,хто кращий стрілець —Горст чи Фрідріх. Поранений виніс із хатиякийсь пакунок і кинув на землю, сказавши: «Das ist unsere Trophäe»3.Німці замовкли, присіли навпочіпки навколо пакунка і разом дикоревнули:«Bravo, Friedrich!»4 «Das ist aber fein!»5 «Ein Moment, ein Moment!..»6 Один з них метнувся до хати, виніс дерев’ яну лопату, що хлібсаджать, і всі гуртом, порегочуючи, заходилися щось майструвати.1 Проклята свиня!2 Замовч, а то гірше буде! Геть! Проклята!3 Це наш трофей.4 Браво, Фрідріх!5 Оце здорово!6 Одну хвилинку, одну хвилинку!..333 «Що вони затівають?» —спитала Ленка, що досі сиділа мовчки інерухомими очима дивилася перед собою.«Мірятимуться, хто краще стріляє»,—сказав я.«Попався б ти мені в шахті,—пробурмотіла вона, розтираючигруди,—я б тебе...»І вимовила таку сороміцьку .кару... Такої я ще не чув.Тим часом німці закінчили майструвати. Той, що виносив лопату,низенький, вислогузий, як качка, підвівся з землі й під загальнийрегіт поставив поруч себе опудало в новенькій, з кількома орденаминад кишеньками, гімнастьорці, перехрещеній портупеями, та зпланшетом через плече.«Achtung!»1 —вигукнув він і, вихопивши руку з-за спини, спритно,як циркач, надів на опудало рубчастий танкістський шолом.Компанія заляпала йому в долоні, рушила пріч від хати

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_obloga.docx)Tyutyunnik_grigir_obloga.docx
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_obloga.fb2)Tyutyunnik_grigir_obloga.fb2