Російськомовна українська поезія та її особливості (сторінка 2)

Член Національної спілки письменників України (1939). Помер Вишеславський Леонід Миколайович 26 грудня 2002 р.

Основні твори

1.      Ветвистое дерево: Стихи.— К.: Худож. лит, 1969.— 205 с.

2.       Города и годы: [Стихотворение].— М.; 1995.— 8 с.

3.       Глоток времени: Новые стихи.— К.: Рад. письменник, 1970.— 71 с.

4.    Грунт: Поезії різних років / [Авториз. пер. з рос.М. Рильського та ін.].— К.: Молодь, 1973.— 151 с.

5.       Звёздные Сонеты и земние строфы.— К.: Дніпро, 1980.— 342 с.

6.    Избранное (1987-2002).— К.: Изд. Дом Дмитрия Бураго, 2004.— 80 с.

7.       Избранное: стихотворения, проза.— К.: Этнос, 2008.— 638 с.

8.       Маяковський серед нас.— К.: Держлітвидав, 1960.— 133 с.

9.    Нам было дано возвратиться: Стихи. Письма. Дневники. Фотогра­фии (1941-1945).— М.: Тегга, 2005.— 100 с.

10.      Николаевская колыбель: Стихи о родном городе.— К.: Голов, спеці- аліз. ред. літ. мовами нац. меншин України, 2000.— 94 с.

II. Основа: Избранное. В 2-х т.— К.: Дніпро, 1974.

12.     Река: Стихотворения.— К.: Рад. письменник, 1975.— 75 с.

13.     Снежная весна: Кн. стихов.— К.: Рад. письменник, 1981.— 126 с.

14.     Это — Родина моя! — К.: Молодь, 1961.— 136 с.

 

Життя й творчість Бориса Чичибабіна

А мне, как ветру, мало мастерства

Поет-шістдесятник, лауреат Державної премії СРСР (1990).

Справжнє прізвище — Полушин. Народився в Кременчуці, жив у Харкові. Протягом трьох десятиліть був одним із найві- доміших и улюблених представників творчої інтелігенції міста (1950-1980). Із кінця 50-х рр. його вірші в рукописах широко розповсюджувалися по всій країні. Офіційне визнання прийшло до поета тільки наприкінці життя, у роки перебудови.

Борис Чичибабін виховувався в сім’ї офіцера, закінчив школу на батьківщині Іллі Рєпіна — у Чугуєві Харківської області. Псев­донім узяв на честь двоюрідного діда по лінії матері, академіка Олексія Євгенійовича Чичибабіна, видатного вченого в галузі органічної хімії й одного із перших радянських «неповернен­ців». 1940 р. Борис почав навчання на історичному факультеті Харківського університету, але на початку війни був призваний на військову службу на Закавказький фронт.

1945 р. вступив на філологічний факультет ХДУ, але в червні 1946 р. був зарештований і засуджений на 5 років таборів «за анти- радянську агітацію». Можна передбачити, що причиною арешту були вірші «Мать моя посадница», де були, наприклад, такі рядки:

Пропечи страну дотла,

Песня-поножовщина,

Чтоб на землю не пришла Новая єжовщина!

У тюрмі Чичибабін написав «Красные помидоры», а в таборі — «Махорку», два яскравих образи «тюремної лірики». Ці вірші покладено на музику й співаком Леонідом («Льошкой») Пугачо- вим, широко розійшлися по країні:

Школьные коридоры, тихие, не звенят...

Красные помидоры Кушайте без меня.

50-ті рр., після повернення із таборів, починають наміча­тися нові теми поезії Чичибабіна. Це, перш за все, громадянська лірика, «новый Радищев — гнев и печаль», якого викликають «государственные хамы», як у вірші 1959 р. «Клянусь на знаме­ни весёлом» («Не умер Сталин»).

Потім приєднується маловживана тема в післявоєнній поезії — співчуття пригніченим народам радянської імперії — кримським татарам, євреям, «зневаженій вольності» Прибалтики — і солідар­ність з ними («Крымские прогулки», «Еврейскому народу»). Ці мотиви співзвучні у Чичибабіна з любов’ю до Росії й російської мови, глибокої поваги до Пушкіна й Толстого («Рідна мова»), а також із синівською ніжністю до рідної України.

У меня такой уклон:

Я на юге — россиянин,

А под северным сияньем Сразу делаюсь хохлом.

У 60-ті pp. XX ст. світ побачили 4 збірники віршів. Але в цих книгах було чимало творів, що звучали декларативно, у дусі апо­феозу. Навіть назва збірника «Плывёт Аврора» відштовхнула при­хильників творчості поета.

Така втрата індивідуальності привела Б. Чичибабіна до глибо­кої духовної кризи. («...Уходит в ночь мой траурный трамвай»):

Я сам себе растлитель и злодей,

и стыд, и боль как должное приемлю,

за то, что всё придумывал — людей и землю.

А хуже всех я выдумал себя...

Вийшов із депресії, коли закохався.

(«Сонеты к Лиле»)

«Уход из дозволенной литературы... был свободным нрав­ственным решением, негромким, но твёрдым отказом от самой возможности фальши». Чичибабін повертається до роботи еконо­містом у «трамвайне управління», пише для себе й друзів. Його темами стають кохання, природа, книги.

1973 р., після виходу збірника в самвидаві та публічного про­читання вірша про «воровські похорони» Твардовського, Чичиба­біна виключають зі Спілки письменників. Його відповідь така:

Нехорошо быть профессионалом:

Стихи живут, как небо и листва.

Что мастера? — Они довольны малым.

А мне, как ветру, мало мастерства.

Завдячуючи прямоті й відсутності фальші, поезія Чичибабіна в 70-80 pp. XX ст. стає відомою інтелігенції й за межами Харкова. У роки перебудови його вірші активно друкують газети і журнали.

1990 р. за книгу «Колокол» поет отримав Державну премію СРСР. Бере участь у роботі спілки «Меморіал», дає інтерв’ю, виїз­дить в Італію, в Ізраїль.

Але прийняти результати перебудови йому було дуже складно. Не міг змиритися з розпадом Радянського Союзу, відобразивши це у вірші «Плач по утраченной Родине».

Похорон Бориса Чичибабіна в грудні 1994 р. в Харкові був багатолюдним. На вулиці, що назвали на його честь, була від­крита меморіальна дошка зі скульптурним портретом.

 

Життя й творчість Леоніда Кисельова

Леонід Кисельов — феномен поетичний чи психологічний.

Я постою у края бездны И вдруг пойму сломясь в тоске,

Что все на свете — только песня На украинском языке.

(Леонид Киселев)

Леонід Кисельов відомий українському читачеві на Заході з невеличкої добірки поезій та короткої біографи, надрукованої в журналі «Сучасність» (1973, 7-8) та із статті Івана Кошелівця, вміщеної в цьому ж журналі в 1981 р.

На Україні, до появи його перших українських віршів у 1968 р., ім’я Кисельова було знане тільки вузькому колу київ­ських письменників старшої та молодшої генерації.

Народився він у Києві, в 1946 р., в родині російськомовного письменника Володимира Кисельова. Не сягнувши зеніту свого поетичного обдарування, помер у жовтні 1968 р. від недуги лей­кемії, проживши всього двадцять два роки.

У кінцевому підсумку наших шукань національного поетового кореня виявляється, що мати Леоніда — єврейка. Хоч у творчій біографії будь-якого письменника це не найосновніше питання, але у випадку Кисельова така деталь важлива й може кинути більше світла на таємницю його поетичної трансформації — пере­ходу від поезії російської до української.

Учився на факультеті іноземних мов Київського універси­тету на перекладацькому відділенні, спеціалізуючись, здається, в англійській мові. Не зважаючи на молодий вік, він вражав усіх не тільки начитаністю й широким знанням світової літератури, але й знанням точних наук — складних правил квантової меха­ніки, кіберенетики; міг говорити про останній футбольний матч чи найновіший закордонний фільм. Захоплювався и знав старо­давнє мистецтво, мозаїки й фрески Київської Софії, цікавився примітивним мистецтвом Никифора, любив поезію Шевченка, раннього Тичини, Драча, Вінграновського, Блока, Пастернака, Гумільова, Данте, Щекспіра, Рільке й Лорки, американський джаз, українську та парагвайську пісню.

Ю. Щербак дає наступний мазок до зовнішньго й внутріш­нього портрета Кисельова: «Обличчя нерухомо-смагляве, і це робило його схожим на молодого веніціанця.., проте темпера­ментом Льоня надто відрізнявся од італійців: був малорухомий і повільний (звичайно, не на футбольному полі), слова вимовляв тихо і наче мляво...».

Коли Кисельов захворів — невідомо, але з поеми «Первая любовь!», написаної 1962 р., коли йому було шістнадцять, можна догадуватися, що в тому часі він уже хворів на невиліковну недугу. Родина, друзі и лікарі-спеціалісти докладали всіх зусиль, а поль­ські пілоти привозили ліки з Парижа, щоб рятувати, як тоді гово­рили, майбутнього Лєрмонтова, Пушкіна або й Шевченка.

Почав писати російською мовою в 1959 р. Перша добірка його віршів побачила світ в 1963 р. в березневому числі московського журналу «Новый мир», головним редактором якого тоді був Олек­сандр Твардовський,— з наступною приміткою: «Леонид Киселев, ученик 10 класса школы 37, г. Киев». «Первые стихи». Того ж року в квітневому числі журналу «Радуга» було надруковано два його короткі вірші. Вірш «Цари» в журналі «Новый мир», в якому десятикласник зневажав особу царя Петра І, ще й поси­лаючись на Шевченка, викликав у Києві сенсацію, а в Москві серед російської інтелігенції й академічних російських кіл — обурення й протести. Після того молодого поета перестали дру­кувати в російській радянській періодиці.

П’ять років пізніше, 12 квітня 1968 р., за кілька місяців до смерті Кисельова, з’явилася в «Літературній Україні», з уве­денням Івана Драча, добірка його українських поезій «Перші акорди».

Посмертно виишли дві його книжки російської и української поезії — перша в 1970 р. під назвою «Стихи. Вірші» (у видавництві «Молодь»), а друга, що є доповненням першої, у 1979 р., (також у видавництві «Молодь») під двомовною назвою — «Последняя песня. Остання пісня».

24 роки по смерті він став лауреатом Державної премії імені П. Тичини, ще через два роки — членом Спілки письменників України; ім’ям Леоніда Кисельова названий молодіжний поетич­ний фестиваль.

Загадковим для нас лишається питання, чому молодий поет, до того ж неукраїнського роду, вирішив переключитись з росій­ської на українську мову. Загадково воно тим більше, що цей зво­рот стався в часи відвертої русифікації в Україні; в часи, коли українська мова й культура стали об’єктом принижування навіть своїми, українського роду, чиновниками — республіканськими урядовцями та академіками починаючи, а сільським учителем кінчаючи.

Молодий поет виявив якщо не світоглядову заангажованість, то тяжіння серця і мислі до України вже в перших своїх росій­ських віршах, надрукованих у 1963 р. («Цари», «Вірші про Тараса Шевченка», «Я забуду»), себто понад п’ять років перед своєю смертю. Формували його різні чинники. Писати україн­ською мовою заохочував його батько, а в дитинстві він потрапив під вплив непокірного духу й майстерності Шевченкового вірша. Продовжував свою поетичну підготовку в середовищі прекрас­них майстрів-шістдесятників: Драча, Вінграновського; знав твор­чість і долю популярного нонконформіста Василя Симоненка, Ліни Костенко, Василя Голобородька й ряду інших, що впли­вали на нього своїми небуденними відкриттями в мові, образі, експреси, і що були для нього прикладом поетичної майстер­ності...

У книжці Володимира Кисельова «Веселий роман» прототип Леоніда — молодий київський поет Леон на прохання друзів про­читати свої вірші, проказав «схвильовано і палко»:

...все на свете — только песня На украинском языке.

На запит «А чому українською мовою?» Леонід відповів: «А ось цього я не вмію пояснити. Я так відчуваю. Та якщо вва­жати поезію одним із засобів самовизначення, то доведеться при­миритися з тим, що я саме так самовизначаюсь».

Аналіз вірша Леоніда Кисельова «Царі»

У березневому випуску «Нового світу» за 1963 р. під рубри­кою «Перші вірші» надрукували добірку Льоні, учня. У журналі так і було зазначено: «Леонід Кисельов. Учень 10 класу ніколи № 37, м. Києва». Нечуваний випадок.

Але це не найголовніше — те, що автор десятикласник. Справа в тому, що в збірці був дуже сміливии у той час антиімперіаліс­тичний (як сказали б нині) вірш «Царі», що закінчувався такими двома чудовими рядками:

За долгую историю России —

Ни одного хорошего царя...

І це не тільки — «ни одного хорошего царя». Юний поет дозво­лив собі критично написати про Петра І, посилаючись на Тараса Шевченка. Нечувана зухвалість викликала миттєву реакцію: на вірш школяра накинувся в газеті «Літературна Росія» один із провідних літературознавців, член-кореспондент Академії наук СРСР Дмитро Благий. Він заявив, що «поету-десятикласнику не годиться так писати про великі святині».

Отже, перша в житті публікація Леоніда Кисельова викликала серйозний резонанс. Сам же поет поставився до повчань «ідеоло­гічного метра» з властивою йому іронією, і написав на свій вірш самопародію.

Вірші «Царі»-1 та «Царі»-2 (для Д. Благого) вперше були на­друковані в книзі Леоніда Кисельова «Тільки двічі ми живемо», яку було видано в Києві в 90-х рр. XX ст.

Літературний рід — лірика.

Жанр — ліричний вірш.

Вид лірики — громадянсько-патріотична лірика.

Мотив — засудження правлячої верхівки держави.

Художні засоби: епітети (цари плохие, державный конник, ...), метонімія (Не Петр, а те голодные, босые в болоте основали Петро­град), метафори (в болоте основали Петроград, ...) тощо.

Віршовий розмір — ямб.

Римування — перехресне.

Сторінка 2 з 2 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 > У кінець >>