Леся Українка - Бояриня (сторінка 4)

    О к с а н а

    Та го­дi! Що за жар­ти?

    С т е п а н

    От нi­як не до­год­жу то­бi сло­ва­ми! Доб­ре ж, не бу­ду го­во­ри­ти, ко­ли так!

    (Без слiв при­гор­тає й ми­лує її. Во­на спер­шу пру­чається, по­тiм пiд­дається йо­го пес­то­щам).

    Г о л о с м а т е р i (з бу­дин­ку)

    Оксано! Го­дi вже там по­ли­ва­ти!

    Вже пiз­но!

    О к с а н а (ки­ну­лась)

    Мати кли­чуть.

    (Зривається йти).

    С т е п а н (утри­мує її. Прист­рас­но)

    Ще хви­лин­ку!..

    Хвилоночку!

    О к с а н а

    Я вий­ду ще до те­бе, як ма­ти ля­жуть спа­ти.

    С т е п а н

    Вийди, лю­ба!

    Я виг­ля­да­ти­му те­бе до свi­та!

    Г о л о с м а т е р i

    Оксано, де ти?

    О к с а н а

    Ось я йду, ма­ту­сю!

    (Ще раз на про­щан­ня обiй­має Сте­па­на i йде до бу­дин­ку).

    

II

    

У М о с к в i.

    

    Свiтлиця у Сте­па­но­вiм до­му приб­ра­на по-свят­ко­во­му. Знад­во­ру чут­но го­мiн дзво­нiв. М а т и Сте­па­но­ва i О к с а н а увi­хо­дять уб­ра­нi по-вкраїнськи, - ма­ти в на­мiт­цi i в тем­нiй сук­нi з ши­ро­ким ви­ло­жис­тим ко­мi­ром. Ок­са­на в ко­раб­ли­ку, в шну­рiв­цi та в кун­ту­шi.

    

    М а т и (сi­дає на ос­ло­нi, важ­ко ди­шу­чи)

    Спочину тро­хи, по­ки йти у те­рем…

    Стара… не но­сять но­ги…

    О к с а н а (сi­дає по­руч)

    Ви, ма­ту­сю, ка­за­ли б лiж­ко пе­ре­нес­ти в дiл, бо вам су­туж­но ла­зи­ти на схо­ди.

    М а т и

    Ой нi, го­лу­бонько, не­хай вже там, у те­ре­мi… Тут, на Моск­вi, не зви­чай, щоб жiн­ка меш­ка­ла на до­лi. Ска­жуть: ото, ста­ра, а зви­чаю не тя­мить.

    О к с а н а

    Ви ж не в ту­теш­нiх зви­ча­ях зрос­ли.

    М а т и

    То що? Во­ни, Ок­сан­ко, не пи­та­ють, хто як там зрiс… Ад­же ми ту­та зай­ди, - з вов­ка­ми жий, по-вов­чи й вий.

    О к с а н а (зо смi­хом)

    Ой ли­хо! чи тоб­то й я по-вов­чи маю ви­ти?

    М а т и

    А ти б як ду­ма­ла? Сьогод­нi в церк­вi що ше­по­ту бу­ло нав­ко­ло нас:

    "Черкашенки! Хох­лу­ши!"

    О к с а н а (тро­хи пос­мут­нiв­ши)

    Та… я чу­ла… грi­ха десь не бо­яться: в церк­вi бо­жiй, за­мiсть мо­ли­ти­ся, лю­дей все гу­дять, а ще й ви­но­сяться так бла­го­чес­тям по­пе­ред нас…

    М а т и

    Так скрiзь во­но по свi­тi: що сто­ро­на - то зви­чай, а що го­род - то й но­ров, ка­жуть лю­ди. Див­но їм на на­ше вбран­ня. Тут жiн­ки зап'ятi, а ми, бач, не вкри­ваємо об­лич­чя.

    О к с а н а

    Чи ми ж тур­ке­нi?

    М а т и

    Хай гос­подь бо­ро­нить!

    Воно ж пак i мос­ков­ки не тур­ке­нi, а так чо­мусь ото в них по­ве­ло­ся.

    Та вже ж як ти бо­яри­ня мос­ковська, не­на­чеб­то во­но то­бi й го­диться вби­ра­ти­ся по-їхньому.

    О к с а н а

    А ви ж?

    Адже ж i ви бо­яри­но­ва ма­ти.

    М а т и

    Що ма­ти, то не жiн­ка. Лю­ди ба­чать, що я вже ла­год­жусь у бо­жу путь, то де ж та­ки ме­нi мi­ня­ти вбо­ри.

    (З ла­гiд­ним i жур­ли­вим ус­мi­хом).

    Не варт уже й справ­ля­ти щось но­во­го.

    Адже й ста­ренький мiй - не­хай царст­вує! - в ко­зацько­му жу­па­нi вiк до­жив, так i на смерть йо­го я на­ря­ди­ла - в ме­ре­жа­ну со­роч­ку…

    (Втирає хус­тин­кою очi. Ок­са­на, зво­ру­ше­на, ди­виться на неї. Ко­рот­ке мов­чан­ня).

    О к с а н а

    I на­вi­що

    Степан уб­рав­ся в те бо­ярське фан­тя?

    От як сто­яв зо мною пiд вiн­цем у кар­ма­зи­но­вiм жу­па­нi, ма­мо, ото був…

    (Засоромившись, ури­ває).

    М а т и (доб­ро­душ­но ки­ває їй го­ло­вою)

    Та, ли­бонь, був до спо­до­би то­дi ко­мусь…

    (поважнiше)

    Проте ж не мож­на, доч­ко, йо­му царсько­го нех­ту­ва­ти вбран­ня.

    О к с а н а

    А батько ж…

    М а т и

    Батько, до­неч­ко, ста­рий i не­мiч­ний вже був, ко­ли наз­вав­ся бо­яри­ном. Не тра­пи­лось йо­му ви­хо­ди­ти вже й з до­му пiс­ля то­го.

    Степан же й на царськi бе­се­ди хо­дить, i в ду­му, i в при­каз.

    О к с а н а

    Хiба ж то со­ром, як­би вiн по-ко­зацько­му вби­рав­ся?

    М а т и

    Не то що со­ром… От чуд­на ти, до­ню, уже ж та­ки твiй чо­ло­вiк бо­ярин, а не ко­зак, чи ти ж не ро­зу­мiєш?

    О к с а н а (смут­но)

    Чому не ро­зу­мiю?..

    М а т и

    Отже, ба­чиш, я й Ган­ну по-мос­ковсько­му вби­раю, бо Ган­нi вже су­ди­лась ту­та па­ра, во­на вже ж не поїде на Вкраїну.

    О к с а н а

    Чому ж її Сте­пан не взяв з со­бою, як був у.нас?

    М а т и

    Та дiв­цi манд­ру­ва­ти не­на­че не­по­до­ба; ска­жуть лю­ди:

    "Поїхала там же­ни­хiв ло­ви­ти".

    Нехай вже ту­та ша­рах­ва­ни но­сить, ко­ли су­ди­ло­ся.

    О к с а н а

    Та ще дi­во­чий той ша­рах­ван не­на­чеб фо­рем­нi­ший, а що жi­но­чий, то та­кий бах­ма­тий та дов­гий-дов­гий, мов по­пiвська ря­са!

    Аж сум­но, як се я йо­го на­дi­ну?

    Ото й на го­ло­ву та­кий пiд­си­ток на­дi­ти тре­ба? Зап'ясти об­лич­чя?

    М а т и

    Та вже ж не як.

    О к с а н а (по­мов­чав­ши, нi­яко­во)

    Боюся я, ма­ту­сю.

    М а т и

    Чого ти, до­неч­ко, ска­жи, чо­го?

    О к с а н а

    Та нi­як мо­ви­ти…

    М а т и

    Ти не со­ром­ся.

    Вже ж я то­бi за рiд­ну ма­тiр ту­та.

    О к с а н а (цi­лує їй ру­ку)

    Так, ма­тiн­ко. То я… со­бi га­даю… ко­ли б я не спро­ти­ви­ла­ся ча­сом,

    Степановi в та­кiй оде­жi…

    М а т и (смi­ючись)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Lesya_ukra_nka_boyarinya.docx)Lesya_ukra_nka_boyarinya.docx
Скачать этот файл (Lesya_ukra_nka_boyarinya.fb2)Lesya_ukra_nka_boyarinya.fb2