Леся Українка - Бояриня (сторінка 7)

    Степане, та ку­ди ж се ми по­па­лись?

    Та се ж якась не­во­ля бу­сур­менська.

    С т е п а н

    Я й не ка­зав то­бi, що ту­та во­ля.

    Та як­би ми не гну­ли ту­та спи­ни, то на Ук­раїнi, ли­бонь, зiг­ну­ли б у три по­ги­бе­лi ро­ди­ну на­шу мос­ковськi воєво­ди… Ось ти млiєш з оги­ди, що те­бе який­сь там дiд торк­не гу­ба­ми, а як я по­ви­нен

    "холопом Стьопкою" се­бе взи­ва­ти та ру­ки цi­лу­ва­ти, як не­вiльник, то се нi­чо­го?

    О к с а н а

    Боже мiй… Сте­па­не!

    Хто ж ка­же, що нi­чо­го?

    С т е п а н

    Отже, ба­чиш…

    Та що я тут роз­вод­жу­ся? Там дяк ме­не че­кає. То ска­жи, Ок­са­но, ти вий­деш?

    О к с а н а

    Я не знаю…

    М а т и (ви­хо­дить з кiм­на­ти)

    Вийди, до­ню, го­лу­бонько! I я те­бе про­шу!

    Не дай ме­нi, ста­рiй, на очi ба­чить

    Степанової згу­би!

    Г а н н а

    Ой сест­рич­ко, як­би ти зна­ла, що за лю­тий дiд отой бо­ярин!.. Я те­бе бла­гаю!

    Сестриченько! Не за­гу­би ж ти нас!

    (Ридаючи, ки­дається до Ок­са­ни)

    О к с а н а (до Ган­ни хо­лод­но, якось над­мi­ру спо­кiй­но)

    Я вий­ду. Дай ме­нi мос­ковське вбран­ня.

    (Ганна ки­дається до скри­нi).

    А ви, ма­ту­сю, на­го­туй­те ме­ду.

    їди, Сте­па­не, бав тим ча­сом гос­тi.

    

    Степан, по­хи­лив­ши го­ло­ву, ви­хо­дить. Ок­са­на, блi­да як смерть, здiй­має з го­ло­ви ко­раб­ли­ка.

    

III

    

Дальня кiмнатка у горiшньому поверсi в Степановiм домi.

    

    С т е п а н (уво­дить г о с т я ко­за­ка)

    Ось ту­та по­го­во­рим, па­не-бра­те, бо, знаєш, там… тут бу­де за­хис­нi­ше.

    (Оглядає сi­ни че­рез две­рi, по­тiм за­ми­кає две­рi на за­мок i за­чи­няє вiк­на Сi­дає з гос­тем да­лi вiд две­рей Роз­мо­ва ве­деться не­го­лос­но).

    Великi чи­няться там крив­ди, ка­жеш?

    Г i с т ь

    Та там та­кi на­пас­тi, що крий бо­же!

    I прос­вiт­ку нi­ко­му не да­ють мос­ковськi по­сi­па­ки. Все нам в очi тiєю при­ся­гою ти­чуть…

    С т е п а н

    Правда, що при­ся­га та­ки ве­ли­ка рiч.

    Г i с т ь (го­лос­нi­ше)

    Чому ж во­ни са­мi за­бу­ли бо­га?

    С т е п а н

    Помалу, па­не-бра­те, ще пiдс­лу­ха який слу­га.

    Г i с т ь

    Та прав­да… Я й за­був…

    (Тихше)

    Ми при­ся­ги не хо­че­мо ла­ма­ти, але не­хай же цар нас обо­ро­нить вiд тої га­ли­чi.

    С т е п а н

    То труд­на спра­ва.

    Адже ко­гось вiн там дер­жа­ти му­сить для наг­ля­ду, а всi тi воєво­ди один вiд од­но­го не лiп­шi. Звiс­но, за ни­ми й iн­шi всi по­роз­пус­ка­лись…

    Г i с т ь

    Послав би цар з ук­раїнцiв ко­го, в Моск­вi ж тут є та­кi, от хоч би й ти, що здав­на i ца­ре­вi слу­жать вiр­не, i рiд­ний зви­чай вмi­ють ша­ну­ва­ти.

    С т е п а н

    Нас не пош­лють…

    Г i с т ь

    Чому?

    С т е п а н

    Бо нам не вi­рять.

    Г i с т ь

    Отак! Та ви ж тут на­че всi у лас­цi!

    С т е п а н

    То тут, на очах, а з очей спус­ти­ти нас на­дов­го не зва­жаться. Так, ча­сом не­на­дов­го пос­ла­ми по­си­ла­ють, i не са­мих, а вку­пi з мос­ка­ля­ми…

    Щоб воєво­да­ми ж нас­та­но­ви­ти, то­го не бу­де й зро­ду!

    Г i с т ь

    Не зди­вуй­те ж, як ми вiд­ки­не­мось до До­ро­шен­ка!

    С т е п а н

    (робить рух ру­кою, мов хо­че гос­те­вi за­ту­ли­ти вус­та)

    Крий бо­же, па­не-бра­те, що ти ка­жеш?

    Г i с т ь (сха­ме­нув­шись)

    Так ча­сом зiр­веться з до­са­ди сло­во…

    Найгiрше, па­не-бра­те, до­го­рає оте, що нам не вi­рять. Мiй сво­як,

    Черненко, знаєш?

    (Степан по­та­кує го­ло­вою).

    Так був ук­ле­пав­ся, що лед­ве-лед­ве вир­вав­ся з ду­шею!

    С т е п а н

    Черненко? Вiн, здається, з най­вiр­нi­ших ца­ре­вих при­яте­лiв.

    Г i с т ь

    То-то й ба!

    А хтось там нак­ле­пав при воєво­дi, що нi­би вiн пос­лав у Чи­ги­рин лис­та яко­гось. От бу­ло бi­ди!

    Що жiн­ка пла­ка­ла, в но­гах ва­ля­лась у воєво­ди…

    С т е п а н (гiр­ко всмiх­нувшшь)

    Є прис­лiв'я, бра­те:

    "Москва сльозам не вi­рить".

    Г i с т ь

    Щира прав­да!

    Проте знай­шлись та­кi, що по­мог­ли…

    С т е п а н

    Се хто ж?

    Г i с т ь

    Побрязкачi.

    С т е п а н

    Хiба що так.

    Мовчання.

    Г i с т ь

    Вже так, що цуп­ко за­тяг­ли су­по­ню на на­ших бо­ках. А про­те є лю­ди, що не бо­яться, йдуть, мов на од­чай, бо, ска­за­но, тер­пець їм увiр­вав­ся!

    (Присунувшись зов­сiм блi­зенько до Сте­па­на, го­во­рить по­шеп­ки).

    Дiвчата на­шi, - де­кот­рi ще вку­пi бу­ли з дру­жи­ною твоєю в братст­вi. - гур­том по­ши­ли ко­рог­ву й пос­ла­ли у Чи­ги­рин… зви­чай­не, крадько­ма…

    Iван, твiй шу­рин, сам її од­во­зив…

    Нiхто не знає ще. Як­би дiз­на­лись, то страш­но зду­ма­ти, що б там бу­ло!

    (Одсунувшись, тро­хи го­лос­нi­ше).

    Отак, як бач, од­ва­жу­ються лю­ди…

    (Степан в мов­чаз­нiй за­ду­мi сi­пає кi­нець свою по­яса.

    Гiсть ус­тає).

    Що ж, па­не-бра­те, то не­ма на­дiї по­лег­кос­тi дiс­та­ти вiд ца­ря?

    С т е п а н (отя­мив­ши­ся з за­ду­ми, теж ус­тає)

    О нi, чо­му ж, я спро­бую. От зго­дом в ца­ря я бу­ду на ма­лiй бе­се­дi.

    Як бу­де вiн пiд чар­кою, то, мо­же, я до­год­жу йо­му, вiн ча­сом лю­бить пi­сень "чер­кас­ских" слу­ха­ти, та жар­тiв, та вся­ких те­ре­ве­нiв, не без то­го, що й тро­па­ка зве­лить по­тан­цю­ва­ти.

    Г i с т ь

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Lesya_ukra_nka_boyarinya.docx)Lesya_ukra_nka_boyarinya.docx
Скачать этот файл (Lesya_ukra_nka_boyarinya.fb2)Lesya_ukra_nka_boyarinya.fb2