Леся Українка - Камінний господар (сторінка 13)

    їй рап­том так чо­гось не­доб­ре ста­ло, аж му­си­ла ляг­ти. Але як тре­ба, то я та­ки її пок­ли­чу.

    А н н а

    Нi, не­хай спо­чи­не. Зап­ле­ти ме­нi во­лос­ся на нiч та й iди.

    М а р i к в i т а

    (заплiтаючи Ан­нi ко­си)

    Я маю сеньйо­рi щось ка­за­ти, тiльки жда­ла, щоб вий­шов з до­му наш сеньйор.

    А н н а

    Даремне.

    Я вiд сеньйо­ра таємниць не маю.

    М а р i к в i т а

    О, пев­на рiч! Ад­же моя сеньйо­ра зов­сiм свя­та! Я са­ме се ка­за­ла то­му слу­зi, як бра­ла тi квiт­ки.

    А н н а

    Який слу­га? Що за квiт­ки?

    М а р i к в i т а

    Недавно слу­га який­сь при­нiс квiт­ки з гра­на­ти вiд ко­гось для сеньйо­ри.

    А н н а

    (гнiвно)

    Буть не мо­же!

    Квiтки з гра­на­ти, ка­жеш? I для ме­не?

    М а р i к в i т а

    Не знаю… Вiн ка­зав… Во­но-то прав­да - зух­ва­ло тро­хи, бо квiт­ки з гра­на­ти - то знак жа­ги. Та що я по­яс­няю!

    Адже се всiм вi­до­мо.

    А н н а

    Марiквiто, я му­шу знать, вiд ко­го ся об­ра­за!

    М а р i к в i т а

    Слуга iмен­ня не ска­зав, лиш мо­вив, квiт­ки тi да­ючи: "Се дон­нi Ан­нi вiд мав­ра вiр­но­го".

    Анна урив­час­то скри­кує.

    Сеньйора знає, вiд ко­го то?

    А н н а

    (збентежена)

    Не тре­ба тих квi­ток…

    М а р i к в i т а

    Я при­не­су, хоч по­ка­жу.

    А н н а

    Не тре­ба!

    Марiквiта, не слу­ха­ючи, ви­бi­гає i мит­тю вер­тається з ки­ти­цею чер­во­но­го гра­на­то­во­го цвi­ту.

    (Одхиляючи квi­ти ру­кою та од­вер­та­ючись).

    Геть ви­кинь їх!

    М а р i к в i т а

    Я б їх со­бi взя­ла, ко­ли сеньйо­ра їх не хо­че. Тут же квiт­ки нав­ди­во­ви­жу…

    А н н а

    Так… вiзьми…

    М а р i к в i т а

    От завт­ра я зак­вiт­ча­юсь!

    А н н а

    Iди!

    М а р i к в i т а

    Чи тут не тре­ба вiд­чи­ни­ти вi­кон?

    Страх душ­но!

    А н н а

    (в за­ду­мi, бе­зу­важ­но)

    Вiдчини.

    М а р i к в i т а

    (одчиняючи)

    I жа­лю­зi?

    А н н а

    Нi, мо­же, вид­ко з ву­ли­цi.

    М а р i к в i т а

    (одчиняючи жа­лю­зi)

    Та де ж там!

    Тепер на ву­ли­цi зов­сiм без­люд­но.

    Тут не Се­вiлья! Ох, те­пер в Се­вiльї дзве­нять-бри­нять всi ву­ли­цi вiд спi­вiв, по­вiт­ря в'ється в пруд­кiй мад­ри­леньї!

    А тут по­вiт­ря кам'яне…

    А н н а

    (нервово)

    Ой, го­дi!

    Марiквiта, го­во­ря­чи, ви­хи­ли­лась Iз вiк­на i розг­ля­дається на всi бо­ки; рап­том ро­бить ру­кою рух, на­че ки­да­ючи щось.

    (Завваживши рух).

    Та що ти, Ма­рiк­вi­то?!

    М а р i к в i т а

    (невинно)

    Що? Нi­чо­го.

    А н н а

    Ти ки­ну­ла до ко­гось квiт­ку?

    М а р i к в i т а

    Де ж та­мi

    Я нет­лю про­га­ня­ла… Чи сеньйо­ра нi­чо­го бiльш не пот­ре­бує?

    А н н а

    Нi.

    М а р i к в i т а

    (кланяється, при­сi­да­ючи)

    Бажаю гар­них, гар­них снiв!

    А н н а

    Добранiч!

    Марiквiта вий­шла, а вий­шов­ши, по­ли­ши­ла в кiм­на­тi ки­ти­цю з гра­нат. Ан­на, ог­ля­нув­шись на две­рi, трем­тя­чою ру­кою бе­ре ту ки­ти­цю i з ту­гою ди­виться на неї.

    (Стиха).

    Вiд мав­ра вiр­но­го…

    Дон Жу­ан без ше­лес­ту, зруч­но вла­зить вiк­ном, ки­дається на ко­лi­на пе­ред Ан­ною i пок­ри­ває по­цi­лун­ка­ми її оде­жу й ру­ки.

    (Впустивши ки­ти­цю, в нес­тя­мi).

    Ви?!

    Д о н Ж у а н

    Я! ваш ли­цар!

    Ваш вiр­ний мавр!

    А н н а

    (опам'ятавшись)

    Сеньйоре, хто доз­во­лив?..

    Д о н Ж у а н

    (уставши)

    Навiщо сеє ли­це­мiрст­во, Ан­но?

    Я ж ба­чив, як ви тiльки що дер­жа­ли сю ки­ти­цю.

    А н н а

    Се тра­пи­лось ви­пад­ком.

    Д о н Ж у а н

    Такi ви­пад­ки я бла­гос­лов­ляю!

    (Простягає до Ан­ни ру­ки, во­на бо­ро­ниться ру­хом).

    А н н а

    Я вас про­шу, iдiть, ли­шiть ме­не!

    Д о н Ж у а н

    Ви боїтесь ме­не?

    А н н а

    Я не по­вин­на прий­ма­ти вас…

    Д о н Ж у а н

    Якi сло­ва без­си­лi!

    Колись я не та­кi од вас чу­вав!

    Ох, Ан­но, Ан­но, де ж тi ва­шi гор­дi ко­лиш­нi мрiї?

    А н н а

    Тi дi­во­чi мрiї - то прос­то каз­ка.

    Д о н Ж у а н

    А хi­ба ж ми з ва­ми не в каз­цi жи­ве­мо? На кла­до­ви­щi, мiж смi­хом i слiзьми, вро­ди­лась каз­ка, у тан­цi розц­вi­ла, зрос­ла в роз­лу­цi…

    А н н а

    I час уже скiн­чи­тись їй.

    Д о н Ж у а н

    Як са­ме?

    Що вiр­ний ли­цар виз­во­лить прин­це­су з ка­мiн­ної в'язни­цi, i поч­неться не каз­ка вже, а пiс­ня щас­тя й во­лi?

    А н н а

    (хитає го­ло­вою)

    Хiба не мо­же каз­ка тим скiн­чи­тись, що ли­цар прос­то вер­неться до­до­му, бо вже за­пiз­но ря­ту­вать прин­це­су?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Lesya_ukra_nka_kaminniy_gospodar.docx)Lesya_ukra_nka_kaminniy_gospodar.docx
Скачать этот файл (Lesya_ukra_nka_kaminniy_gospodar.fb2)Lesya_ukra_nka_kaminniy_gospodar.fb2