Леся Українка - Камінний господар (сторінка 15)

    Нi, я улу­чив мить. А хоч би й так, то ви са­ми бу­ли б iз то­го вин­нi.

    А н н а

    

Я?

    

    Д о н Ж у а н

    Ви. Бо хто ж при­му­шує ме­не го­ди­на­ми блу­кать по кла­до­ви­щi, вас виг­ля­да­ючи? I лиш на теє, щоб я мав щас­тя ба­чи­ти, як ви пiд охо­ро­ною ду­еньї ту­та чи­таєте не­щи­рi мо­лит­ви на гро­бi "не­за­бутнього"…

    А н н а

    (спиняє йо­го ру­хом ру­ки)

    Стривайте.

    Нiхто вас не при­му­шує - се пер­ше, а дру­ге - мо­лит­ви мої прав­ди­вi, бо ста­лась я, хо­ча i ми­мо­во­лi, при­чи­ною до смер­тi чо­ло­вi­ка, що по­ва­жав ме­не й лю­бив.

    Д о н Ж у а н

    Сеньйоро, поз­до­ров­ляю! Ус­пi­хи ве­ли­кi!

    А н н а

    В чо­му?

    Д о н Ж у а н

    У ли­це­мiрст­вi.

    А н н а

    Я не му­шу та­ко­го вис­лу­ха­ти.

    (Раптово ру­шає геть).

    Д о н Ж у а н

    (удержуючи її за ру­ку)

    Донно Ан­но!

    Я не пу­щу вас!

    А н н а

    Я кри­ча­ти бу­ду.

    Д о н Жу а н

    (випускає її ру­ку)

    Я вас бла­гаю вис­лу­хать ме­не.

    А н н а

    Як ви по­ки­не­те свiй тон враз­ли­вий, я згод­жу­юсь. Але ка­жiть ко­рот­ко, бо ще на­дiй­де хто, а я не хо­чу, щоб нас по­ба­чи­ли уд­вох.

    Д о н Ж у а н

    Дивую, для чо­го вам сi пу­та доб­ро­вiльнi!

    Я ду­мав - от уже роз­бив­ся ка­мiнь, тя­гар упав, лю­ди­на ожи­ла!

    Та нi, ще на­че стверд­ла та ка­мiн­на оде­жа ва­ша. Дiм ваш - на­че ве­жа пiд час об­ло­ги: две­рi на зам­ках, а зазд­рi жа­лю­зi не про­пус­ка­ють нi про­ме­ня, нi пог­ля­ду. Всi слу­ги - су­во­рi, зброй­нi, не­пiд­куп­нi…

    А н н а

    Значить, бу­ли вже про­би пiд­ку­пи­ти?

    Д о н Ж у а н

    Анно, хi­ба од­чай не має прав своїх?

    Адже, при­хо­дя­чи до вас одк­ри­то, я чув од­но: "Сеньйо­ра не прий­має".

    А н н а

    Подумайте са­мi: чи ж ви­па­дає, щоб мо­ло­да вдо­ва, та ще й в жа­ло­бi, прий­ма­ла ли­ца­ря та­кої сла­ви, як ви, на са­мо­тi?

    Д о н Ж у а н

    Ох, Ан­но, Ан­но!

    Менi здається, я вже тра­чу ро­зум!..

    Се ви? Се справ­дi ви?.. Та са­ма вро­да… а ре­чi, ре­чi! Хто вас їх нав­чив?

    Хто од­мi­нив вам ду­шу?

    А н н а

    Дон Жу­ане, нiх­то ме­нi не од­мi­нив ду­шi.

    Вона бу­ла у ме­не зро­ду гор­да, та­кою ж i зос­та­лась. Я то­му замк­ну­ла­ся в твер­ди­ню неп­рис­туп­ну, щоб не пос­мiв нiх­то ска­зать: "Ба, звiс­но, зра­дi­ла вдi­вонька, - ввiр­вав­ся ре­тязь!"

    Невже ж би ви са­ми стер­пi­ли сеє?

    Д о н Ж у а н

    Хiба вже я не маю шпа­ги, Ан­но?

    А н н а

    Так що ж - ви обез­лю­ди­те Мад­рiд?

    Та чи мог­ли б ви шпа­гою вiд­тя­ти всi ко­сi пог­ля­ди, ух­мил­ки, шеп­ти, мор­ган­ня, свис­ти i пле­чей стис­кан­ня, що скрiзь ме­не б стрi­ча­ли й про­вод­жа­ли?

    Д о н Ж у а н

    Втiкаймо, Ан­но!

    А н н а

    Ха-ха-ха!

    Д о н Ж у а н

    Вам смiш­но?

    А н н а

    Якби не зас­мi­ялась, по­зiх­ну­ла б, а се ж хi­ба ми­лi­ше вам?

    Д о н Ж у а н

    Сеньйоро!!

    А н н а

    Та вже ж ут­ретє чую сi сло­ва, то мо­же й на­до­ку­чи­ти.

    Д о н Ж у а н

    Я ба­чу, ви справ­дi ка­мiнь, без ду­шi, без сер­ця.

    А н н а

    Хоч не без ро­зу­му - ви приз­наєте?

    Д о н Ж у а н

    О, се я приз­наю!

    А н н а

    Скажiть, на­вi­що втi­ка­ти нам те­пер? Який в тiм глузд?

    Коли ви зво­ди­ли дiв­чат i кра­ли жi­нок вiд чо­ло­вi­кiв, то не див­но, що вам трап­ля­ло­ся втi­ка­ти з ни­ми, а хто ба­нiт, той, звiс­но, утi­кач.

    Але се­бе са­мо­го по­си­ла­ти в виг­нан­ня? i для чо­го? Щоб узя­ти вдо­ву, що нi вiд ко­го не за­леж­на?

    Самi по­ду­май­те, чи се ж не смiх?

    I чим бу­ла б я вам, як­би пог­на­лась те­пер iз ва­ми в свiт? За­пев­не тiльки за­ба­вою на час ко­рот­кий.

    Д о н Ж у а н

    Анно, я так нi­ко­го не лю­бив, як вас!

    Для ме­не ви бу­ли не­мов свя­ти­ня.

    А н н а

    Чому ж ви на­ма­га­лись не­ро­зум­но стяг­ти свою свя­ти­ню з п'єдес­та­лу?

    Д о н Ж у а н

    Бо я хо­тiв її жи­вою ма­ти, а не ка­мiн­ною!

    А н н а

    Потрiбен ка­мiнь, ко­ли хто хо­че бу­ду­ва­ти мiц­но своє жит­тя i щас­тя.

    Д о н Ж у а н

    Та нев­же ви й до­сi вi­ри­ти не пе­рес­та­ли в ка­мiн­не щас­тя? Чи ж я сам не ба­чив, як за­ди­ха­лись ви пiд тим ка­мiн­ням?

    Чи я ж не чув у се­бе на пле­чi па­лю­чих слiз? Ад­же за тiї сльози вiн зап­ла­тив жит­тям.

    (Показує на ста­тую).

    А н н а

    I без­не­вин­но.

    Д о н Ж у а н

    (вiдступає вiд неї вра­же­ний)

    Коли се так…

    А н н а

    Авжеж, не вiн був ви­нен з не­во­лi тої. Вiн тя­гар ще бiльший весь вiк но­сив.

    Д о н Ж у а н

    Його бу­ла в тiм во­ля.

    А н н а

    I я по во­лi йшла на те жит­тя.

    Але йо­му бу­ло тер­пi­ти лег­ко, бо вiн ме­не лю­бив. То справ­дi щас­тя - пос­та­ви­ти на яс­но­му вер­хiв'ї то­го, ко­го ко­хаєш.

    Д о н Ж у а н

    Тi вер­хiв'я…

    Ви знаєте про їх мої дум­ки.

    А н н а

    Що вар­та дум­ка про­ти свiт­ла щас­тя?

    Хiба ж ме­нi страш­на бу­ла б не­во­ля су­во­рої сiєї ети­ке­ти, як­би я зна­ла, що в моїй твер­ди­нi ме­не мiй лю­бий жде? що тi зам­ки i зазд­рi жа­лю­зi ли­ше схо­ва­ють вiд нат­рут­них очей мої роз­ко­шi…

    Д о н Ж у а н

    Ви, Ан­но, мов роз­пе­че­ним за­лi­зом, сло­ва­ми вип­ро­бо­вуєте сер­це!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Lesya_ukra_nka_kaminniy_gospodar.docx)Lesya_ukra_nka_kaminniy_gospodar.docx
Скачать этот файл (Lesya_ukra_nka_kaminniy_gospodar.fb2)Lesya_ukra_nka_kaminniy_gospodar.fb2