(Скидає мас­ку i сi­дає ко­ло Ан­ни).

    Вiрте, дон­но Ан­но: той тiльки вiльний вiд гро­мадських пут, ко­го гро­ма­да ки­не геть вiд се­бе, а я її до то­го сам при­му­сив.

    Ви ба­чи­ли та­ко­го, хто, йду­чи за щи­рим го­ло­сом свой­ого сер­ця, нi­ко­ли б не пи­тав: "Що ска­жуть лю­ди?"

    Дивiться, - я та­кий. I тим сей свiт не був ме­нi тем­ни­цею нi­ко­ли.

    Легенькою фе­лю­кою злi­тав я прос­тор мо­рей, як пе­ре­лiт­на пти­ця, пiз­нав кра­су да­ле­ких бе­ре­гiв i краю ще не зна­но­го при­на­ду.

    При свiт­лi во­лi всi краї хо­ро­шi, всi во­ди гiд­нi вiд­би­ва­ти не­бо, усi гаї по­дiб­нi до еде­му!

    А н н а

    (стиха)

    Так… се жит­тя!

    Пауза.

    Нагорi знов му­зи­ка й тан­цi.

    Д о н Ж у а н

    Як див­но! знов му­зи­ка.

    А н н а

    Що ж див­но­го?

    Д о н Ж у а н

    Чому, ко­ли вми­рає ста­ре i го­рем би­те, всi ри­да­ють?

    А тут - хо­ва­ють во­лю мо­ло­ду, i всi тан­цю­ють…

    А н н а

    Але й ви,сеньйо­ре, теж тан­цю­ва­ли.

    Д о н Ж у а н

    0, як­би ви зна­ли, що ду­мав я то­дi!

    А н н а

    А що?

    Д о н Ж у а н

    Я ду­мав:

    "Коли б, не ви­пус­ка­ючи з обiй­мiв,

    її пом­ча­ти прос­то на ко­ня та й до Ка­дiк­са!"

    А н н а

    (встає)

    Чи не за­ба­га­то ви доз­во­ляєте со­бi, сеньйо­ре?

    Д о н Ж у а н

    Ох, дон­но Ан­но, та нев­же пот­рiб­нi i вам отi мi­зер­нi ого­ро­жi, що нi­би­то обо­ро­ня­ти ма­ють жi­но­чу гiд­нiсть? Я ж бо си­ло­мiць не по­сяг­ну на ва­шу честь, не бiй­тесь.

    Жiнкам не тим страш­ний я.

    А н н а

    (знов сi­дає)

    Дон Жу­ане, я не бо­юся вас.

    Д о н Ж у а н

    Я впер­ве чую та­кi сло­ва з жi­но­чих уст! Чи, мо­же, ви тим со­бi до­даєте од­ва­ги?

    А н н а

    Одвага ще не зра­ди­ла ме­не в жит­тi нi ра­зу.

    Д о н Ж у а н

    Ви й те­пер в нiй пев­нi?

    А н н а

    Чому ж би нi?

    Д о н Ж у а н

    Скажiть ме­нi по прав­дi, чи ви заз­на­ли во­лi хоч на мить?

    А н н а

    У снi.

    Д о н Ж у а н

    I в мрiї?

    А н н а

    Так, i в мрiї теж.

    Дон Ж у а н

    То що ж вам не дає ту гор­ду мрiю жит­тям зро­би­ти? Тiльки за по­рiг пе­рес­ту­пiть - i цi­лий свiт ши­ро­кий одк­риється для вас! Я вам го­то­вий i в щас­тi i в не­щас­тi по­ма­га­ти, хоч би вiд ме­не сер­це ви замк­ну­ли.

    Для ме­не най­до­рож­че - вря­ту­ва­ти вам гор­дий, вiльний дух! О дон­но Ан­но, я вас шу­кав так дов­го!

    А н н а

    Ви шу­ка­ли?

    Та ви ж ме­не зов­сiм не зна­ли до­сi! .Д о н Ж у а н

    Не знав я тiльки ва­шо­го iмен­ня, не знав об­лич­чя, але я шу­кав у кож­но­му жi­но­чо­му об­лич­чi хоч вiдб­лис­ка то­го яс­но­го сяй­ва, що про­ме­нiє в ва­ших гор­дих очах.

    Коли ми двоє рiз­но ро­зiй­де­мось, то в бо­жiм тво­ри­вi не­має глуз­ду!

    А н н а

    Стривайте. Не тьма­рiть ме­нi ду­мок ре­ча­ми за­пальни­ми. Не бра­кує ме­нi од­ва­ги йти в ши­ро­кий свiт.

    Д о н Ж у а н

    (встає i прос­тя­гає їй ру­ку)

    Ходiм!

    А н н а

    Ще нi. Од­ва­ги тут не до­сить.

    Д о н Ж у а н

    Та що ж вас не пус­кає?.Сiї пер­ли?

    Чи та об­руч­ка, мо­же?

    А н н а

    Се? Най­мен­ше!

    (Здiймає пер­ло­вий убiр з го­ло­ви i кла­де на ос­ло­нi, а об­руч­ку, зняв­ши, дер­жить на прос­тяг­не­нiй до­ло­нi).

    Ось пок­ла­дiть сю­ди i ваш перс­те­ник.

    Д о н Ж у а н

    Навiщо вiн вам?

    А н н а

    Не бiй­тесь, не на­дi­ну.

    В Гва­далк­вi­вiр я хо­чу їх за­ки­нуть, як бу­де­мо пе­реїзди­ти мiст.

    Д о н Ж у а н

    Нi, сього перс­ня я не мо­жу да­ти.

    Просiть, що хо­че­те…

    А н н а

    Просити вас я не зби­ра­лась нi про що. Я хтi­ла лиш пе­ре­вi­ри­ти, чи справ­дi є на свi­тi хоч од­на лю­ди­на вiльна, чи то все тiльки "мав­рi­танський стиль", i ви са­мi за ту хва­ле­ну во­лю не вiд­дас­те й то­ненької каб­луч­ки.

    Д о н Ж у а н

    А все жит­тя вiд­дам!

    Ан н а

    (знов прос­тя­гає ру­ку)

    Обручку!

    Д о н Ж у а н

    Анно!

    Обручка та не є лю­бо­вi знак.

    А н н а

    А що ж? кiльце з кай­да­нiв? Дон Жу­ане,

    I вам не со­ром в то­му приз­на­ва­тись?

    Д о н Ж у а н

    Я сло­во чес­тi дав її но­си­ти.

    А н н а

    Ах, сло­во чес­тi?

    (Встає).

    Дякую, сеньйо­ре, що ви ме­нi те сло­во на­га­да­ли.

    (Надiває зно­ву убiр i свою об­руч­ку i хо­че вi­дiй­ти).

    Д о н Ж у а н

    (падає на ко­лi­на)

    Я вас бла­гаю, дон­но Ан­но!

    А н н а

    (з гнiв­ним ру­хом)

    Годi!

    Доволi вже ко­ме­дiї! Вста­вай­те!

    (Обертається i ба­чить ко­ман­до­ра, що наб­ли­жається вiд до­му до альтан­ки).

    Прошу вас, дон Гон­за­го, про­ве­дiть ме­не на­го­ру зно­ву.

    К о м а н д о р

    Донно Ан­но, ска­жiть ме­нi то­го сеньйо­ра ймен­ня.

    А н н а

    Той ли­цар - на­ре­че­ний До­ло­рi­ти.

    Iнакше вiн не смiє на­зи­ва­тись.

    Д о н Ж у а н

    У ме­не єсть iмен­ня - дон Жу­ан.

    Се ймен­ня всiй Iс­па­нiї вi­до­ме!