Велесова Книга (сторінка 3)

І тоді греки пішли на торги наші

і казали нам обміняти корови наші на масть і срібло,

бо ті потрібні жонам і дітям.

Отож і торгуємо так до цього часу,

хоч і пізніше греки шукали в нас слабинку,

шукали можливості в неволю взяти.

А тому не послабляймося і не дамо землі нашої,

як і землі Трояні не дали римлянам.

І хай не встане Обідоносиця Дажбожим внукам,

які в яругах про ворогів дбали,

та й ми зараз не по хулі, як і отці наші.

Це ж у синє море скинули з берега готів тих

і проспівали над ними переможну пісню хвали.

І Мати співала, тая красная птиця,

яка несла пращурам нашим огінь для домівок їхніх.

І ягницю надивимось ми до того, і одержали ми сили;

і мали ми ворогів порубати і залишити їм ганьбу псину.

То глянь, народе мій, який ти захищений і численний,

і не збочив через втрати свої, і не спустився до ряду.

Аби ми ворогами погонили, щоб біди позбавитись і

життя інакше мати.

Бо ми стали гордими і не уникали ворогів.

І ще тяжчою буде їхня поразка.

І так усі тисячу п'ятсот літ, як ведемо численні війни і

битви,

і живі-таки завдяки жертві юнацькій і дівочій.

Так будемо родами тими, бо бреше псина грецька,

і лис хитрощами одвернув нас од трави нашої.

А ту маємо приймати, поки й сонце крутиться,

бо то була наша мета вчитися цьому і не зруйнувати його.

Тут бо через тисячу триста літ од Ісходу Карпатського

Аскольд злий прийшов на нас.

То стрепенися, народе мій, од сплячки

і в злагоді йди до стягів наших.

А захистить нас од ворогів на Русі могутній Сварог наш,

не інші боги.

А крім Сварога, не маємо нічого, лише смерть.

Але й та не страшна, коли Щеком названі.

Се небо кличе нас, і йдемо до нього.

Ідемо, бо Мати наша співає пісню ратну,

і мусимо стати послухати її,

аби самим не їсти трави і худобу грекам не давати.

Бо ті нам каміння в їжу гризти дають,

тому бо зуби маємо тверді і гострі.

Ті нам казали, що ми звірі і рикаємо вночі,

наводячи страх на людей, тобто греків...

Питають нас народи, хто ми.

А ми відповідаємо, що ми люди нерозумного краю,

і правлять нами греки і варяги.

Та й що скажемо дітям нашим?

Як нам буде казати, коли навіч полон,

коли й самі узнають про нього?

Отож збираймо дружину до стягів наших.

І скажемо так: не маємо ні їжі, ні житва,

будемо все на полі брати.

— Що візьмемо від греків, те й будемо їсти;

а не візьмемо — не будемо їсти.

Тоді нам не було інакше, і зараз пробудемо достойні.

Ми могли одбитися од ворогів,

і зробімо так — одбиймося!

І брали всіх своїх і звали до стягів отців наших,

які ще не збабнені і горді.

Приходили се на площі свої і казали, що інак не буде те,

а маємо йти на греків, про яких уже говорили.

А Ясна й Інтра йдуть за нами, як ходили за отцями

нашими на римлян до Трояні землі.

І з нами були, коли варяги вели наших воїнів;

і самі це робили.

Тисячу літ відбивались ми від римлян і готів, і сурянта

була з нами.

Не забудьмо також, як готи об'єдналися з гунами проти нас.

І Галаріх ішов з півночі, а гуни — з півдня.

І тут плакала русколунь і боруси, як гуни роїлися

навколо готів.

Тут русь зібрала свої сили і розбила гунів, утворивши

край антів, а скуфь — Києву.

А сьогодні запеклося серце наше кров'ю.

Од ранку до вечора ходимо і зроняємо сльози осуду свого.

Жили німими в час той, але знали, що час прийде,

коли в січі підемо на ворогів — чи то греків, чи гунів,

тих бо маємо захомутати і стриножити.

І не стане нам ворога, як мерзості перед очима нашими.

Галаріх бо заплатив за те,

і маємо примусити Хорсун заплатити

за сльози дочок наших уведених і синів, у рабство взятих.

Плата бо та не срібна і не золота,

бо одсічені голови їхні на чіпи тут настромимо.

Так будемо родами тими, бо бреше псина грецька,

і лис хитрощами одвернув нас од трави нашої.

А ту маємо приймати, поки й сонце крутиться,

бо то була наша мета вчитися цьому і не зруйнувати його.

Тут бо через тисячу триста літ од Ісходу Карпатського

Аскольд злий прийшов на нас.

То стрепенися, народе мій, од сплячки

і в злагоді йди до стягів наших.

А захистить нас од ворогів на Русі могутній Сварог наш,

не інші боги.

А крім Сварога, не маємо нічого, лише смерть.

Але й та не страшна, коли Щеком названі.

Се небо кличе нас, і йдемо до нього.

Ідемо, бо Мати наша співає пісню ратну,

і мусимо стати послухати її,

аби самим не їсти трави і худобу грекам не давати.

Бо ті нам каміння в їжу гризти дають,

тому бо зуби маємо тверді і гострі.

Ті нам казали, що ми звірі і рикаємо вночі,

наводячи страх на людей, тобто греків...

Питають нас народи, хто ми.

А ми відповідаємо, що ми люди нерозумного краю,

і правлять нами греки і варяги.

Та й що скажемо дітям нашим?

Як нам буде казати, коли навіч полон,

коли й самі узнають про нього?

Отож збираймо дружину до стягів наших.

І скажемо так: не маємо ні їжі, ні житва,

будемо все на полі брати.

Що візьмемо від греків, те й будемо їсти;

а не візьмемо — не будемо їсти.

Бо Мати наша співає над нами.

І мусимо стяги наші дати вітрам тріпати.

І кіннота, степами скачучи,

нехай порох підіймає воєнь за нами,

і ворогам дамо дихати ним.

У той день була наша перша битва,

і двісті (воїнів) загинуло за Русь.

Вічна їм слава!

І йшов до нас народ, хоч і не було в нас бояр.

Але хай приходять до нас.

То й справимо тризну славну по ворогах

і налетімо соколами на Корсунь.

І братимемо їжу, і добро, і худобу, ще й полонених греків.

Ті знають нас, як злих, а самі добрі на русь.

Але тьма не буде з нами, а з тими,

які, чуже беручи, кажуть, що добро діють.

Отож не будемо такими, як вони,

Єдиний воєвода наш Ясун,

а тому надихаймося на труд наш,

щоб перемогти ворогів до єдиного.

Як соколи, нападемо на них і кинемося до битви сильної.

То бо Мати наша співає в небі про подвиги ратні.

Отож одійдемо од домів своїх і підемо на ворогів,

аби дати відчути їм, як січе руський меч.

Ясун рече, що не повинні діяти інакше, як іти вперед,

а назад не повинні.

Каже, що не знаймо назад чи вперед, а швидко йдемо.

А хто швидко йде, швидко і знайде славу.

А хто тихо йде, то се ворони на нього крячуть і курове

кленчуть.

Не худоба ми, .а русичі, і то є іншим навчення,

аби знали, що Права з нами.

А Нави не боїмося, бо Нава не має сили проти нас.

Тому ми повинні молити богів про поміч у ділах ратних

і старатися.

То Мати б'є крилами про труди ратні і славу воїнам,

що іспили води живої од Перунця в січі укрутній.

І тая Перуниця летить до нас.

І тая ріг давала, наповнений води живої для життя

вічного герою нашому,

що меча ворожого дістав і голову одрубану втратив.

Тако смерті не маємо від того, але життя вічне,

і завжди брат за брата стоїть.

А як умре, то до луки Сварогової йде.

А там Перуниця каже: то є ні хто інший, як рус-герой,

ані грек, ані варяг;

це слов'янин роду славного,

і той іде по співах Материних.

А Мати кличе до лук твоїх, Свароже великий.

І говорить йому Сварог:

«Іди, сине мій, до тієї краси вічної.

І дивись, що діди і баби твої в радощах і веселощах,

хоч досі гірко плакали.

А зараз возрадувалися з життя твого вічного до кінця

кінців, що продовжилося там».

Ми знаємо, як воїни Ясуна, що маємо іншу ознаку,

аніж греки,

і маємо славу іншу.

І тако дозріємо до раю нашого

і узріємо квіти красиві, і дерева, і луки.

І станемо в'яну в'янити од полів тих,

і житву трудити, і ячмінь полоти,

і пшоно-просо збирати до закутів Сварожих.

А ті багатства інші, аніж земні в прахові, болячках і

стражданнях.

І хай будуть мирні дні його вічні.

І станемо на місце загиблого і будемо битися люто.

А буде так, що впадемо зі славою,

то підемо туди, де той.

А Мати наша била крилами о боки свої;

з обох сторін її огінь сяє світлом до нас.

І всяке перо інше, красиве — червоне, синє, блакитне,

жовте і срібне, золоте і біле.

І та сяє, як сонце саруме, і колами йде по сонцю.

Та світилася сімома красотами,

як заповідано од богів наших.

А Перун, дивлячись на неї, гримить у небі яснім,

То все наша гордість, і маємо свої сили оддати,

то й узріємо також.

І одсічемо старе життя наше од нового,

як січуть, рубають дрова в домах огнищан простих.

Мати-Слава б'є крилами о боки.

І йдемо до стягів наших;

а ті стяги Ясуна.

То Перун іде і главою золотою трясе, блискавками

посіваючи до неба синього,

і те твердіє од них.

А Мати-Слава співала про труди наші ратні,

і маємо послухати і прагнути до битви лютої за Русь

нашу і святих праотців наших.

Мати-Слава сяє до хмар, як сонце, і віщує нам побіди й

загибель.

А й того не боїмося, бо то є життя земне,

а вище є життя вічне.

І мусимо дбати про вічне, яко земне проти нього ніщо.

І ми на землі, як згі, зникнемо в пітьмі,

як ніби ніколи не існували на ній.

Тако слава наша отече до Матері-Слави і пробуде в ній

до кінця кінців земних і інших життів.

То чи нам боятися смерті, коли ми нащадки славних!

І Дажбо нас народив од корови Замунь,

і були ми кравенці і скіфи, анти, руси, боруси, і сурожці.

І тако стали діди русове.

А із Пендеба йдемо досі до неба синього.

У старі часи риб'яни не захотіли лишитись (у своїх краях).

Прийшли до землі нашої і казали, що мають доблесті.

І так загинули — не народжувались і вимерли, як безплідні.

І нічого від них не лишилось.

Та нічого не знаємо і про тих, що костобоці звуться.

Вони чекали допомоги від неба.

І самі не стали трудитися, і так чекали.

Та інакше сталося: од іллірійців були поглинені.

Тут бо скажемо, що було в ту добу насправді, —

іллірійці були поглинені од нас.

І не було в нас тоді  нікого, ерім дубілів,

які були повернені на берусь.

Мало лишилось іллірійців, або так званих ільмерців;

і ті якраз сіли біля озера.

А далі оселилися венеди;

й ільмерці залишилися там, і було їх мало,

і мову свою лишили, і так були.

Б'є крилами Мати-Птиця і співає пісню до січі.

А та птиця і не сонце, а од зорі, була нею.

І тут'маємо знати, що збирається рід руський до

десятків, а десятки — до сотень.

Та нападуть вони на ворогів

і візьмуть їхні голови одрубані,

і там злих полишать —

хай звірі-хижаки, те з'ївши, поздихають.

Течуть ріки великі на Русі.

І журчать вони, повноводні, співи стародавні про тих бояр,

що не боялись до полів проти готів виходити

і багато літ битися за вольність руську.

Ті, славні, нічого на берегли, ані життя свого.

Так сказала їм Берегиня.

І б'є крилами Мати-Слава наша

і говорить нащадкам про тих,

що ні грекам, ні варягам не піддавалися.

Говорить тая птиця про героїв боруських,

які од рук римлян упали коло Дунаю біля Троянь-валу.

І ті без тризни полягли,

і Стрібове лише танцювали над ними,

оплакуючи їх восени,

а в зими студені гурлихав же над ними рев степовий.

А й голубки-дівоньки також розповідали,

як загинули ті у славі і не залишили землі своєї ворогам.

То хіба ми не синове їхні, не нащадки?

Не залишимо також землю нашу ні варягам, ані грекам.

Тут зоря красна іде до нас, як жона блага,

і молока дає нам у силу нашу і кріпость двожилу.

Та бо зоря сонце провіщає.

А вже чуємо, як вісники на конях скачуть до заходу сонця,

аби управити його човен золотий до ночі,

аби віз із волами сумирними привезти по степу синьому.

Там бо ляже сонце спати в ніч.

Отож коли день прийде до вечора, вдруге скаче у Яві

перед вечором

і так говорить сонцю,

що віз і воли вже там і ждуть його на Молочній стезі.

Як тільки зоря проллється в степи,

покличе нас Мати, аби ми поспішили.

Тако речемо, що маємо красне вінце віри нашої

і не мусимо чужої добиратися.

Тут князь наш говорив, що повинні ми йти до бояр-ясунів,

аби могли захиститися від ворогів якомога раніш і,

бо пізніше справді вже буде пізно.

А маємо силу нашу в степах,

що вишикувана Матір'ю — сонцем нашим;

крила обаполи розпростерті і тіло в середині,

а голова ясуна на рамена його.

Там воєводи славні, які не лишають у січі голови своєї ясуні.

Вони вберігають її до того дня,

коли і Щех іде до заходу сонця зі своїми воями,

а Хорват брав своїх воїв.

Тоді інша частина Щехова лишилася з русами,

і так на тій землі утворила з ними руськолань.

Кий бо усівся в Києві, і йому підкорились,

і з ним до цього часу будуємо Русь.

І навіть якщо буде нам інша сила, не йдемо з нею, а з

Руссю,

оскільки тая є мати наша, а ми діти її,

і будемо до кінця з нею.

V. Наші невзгоди

8

А відтак почалися межи русами незгоди і відособлення,

і жаль став між ними.

І почали плакати і вирікати їм:

не йдемо за ними, бо там буде погибель наша;

і допечемося до тієї пори, коли не збуде од нас нічого.

Згадаймо про отця Ора і єдиний рід слов'янський;

а по отцю Ору сини його розділилися на трійцю, і так стало;

про руськолань і венедів, що розділилися надвоє;

та про борусів, які були розторгнуті на дві частини.

І тоді скоро мали і десять (частин).

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Velesova_knyga.docx)Velesova_knyga.docx