Уривки «Слово про похід Ігорів» (сторінка 2)

І відо всіх сторін широких

Обступили полки руські.

Діти бісові поле чисте

Криком перегородили,

А хоробросильні русичі

Своїми щитами багряними.

Славний яр-тур Всеволоде!

Стоїш ти на полі ратному,

Сиплеш на воїнів стрілами,

Гримиш об шоломи половецькі

Мечами гартованими.

Де тільки тур виросте,

Золотим своїм шоломом посвічуючи,

Там і лежать зітнуті

Нечестиві голови половецькі,

Ще й шоломи аварські,

Шаблею посічені булатною —

Твоєю, яр-тур Всеволоде!

Чи то на рани зважати йому,

Що забув і почесті, й життя своє,

І веселий Чернігів-город,

І отецький золотий престол,

І всі звичаї та обичаї

Красної своєї дружини Глібівни!

Були віки Троянові,

Минулися літа Ярославові,

Одгули війни Олегові,

Олега Святославовича.

Той-бо Олег мечем незгоду кував,

Стріли розсівав по землі.

Як ступав він в золоте стремено

У Тмуторокані, —

Дзвін той чув син Ярославів,

Великий Всеволод,

А Володимир-князь у Чернігові Уші собі щоранку затикав.

Бориса ж Вячеславовича Хвальба на суд привела,

На тирсі зеленій Погребний покров слала,

Карала за кривду Олегову,

Молодого князя відважного.

Тож із Каяли тієї Ізвелів князь Святополк Тіло батька свого взяти,

Між іноходцями угорськими покласти, Везти до святої Софії київської.

Отоді за Олега Гориславовича Сіялись-росли усобиці,

Гинули внуки Даждьбогові,

В княжих чварах віку позбавлялися,

Отоді в землі Руській

Не так ратаї гукали-покликали,

Як ворони крякали-кричали,

За трупи перекір маючи,

Чорні галки одна одну кликали,

На поживу вилітаючи у поле.

Так було за битв колишніх,

А такого побою ще не чувано!

З ранку красного до вечора,

З вечора до світу ясного Летять стріли гартовані,

Гримлять шаблі об шоломи,

Тріщать списи булатні У полі невідомому,

Серед землі Половецької.

Чорна земля під копитами Кістьми засіяна,

Кров’ю полита, —

Тугою зійшли тії кості На Руській землі!

Що то шумить, що то дзвенить Перед зорею ранньою?

Ігор полки свої повертає:

Жаль йому брата любого Всеволода.

Бились день та бились і другий,

А на третій, в південну годину, Похилились Ігореві стяги!

Тут брати розлучились Над рікою Каялою бистрою.

Не стало вина кривавого,

Закінчили своє погуляння русичі,

Сватів своїх добре напоїли,

Самі полягли за землю Руську.

Никне трава жалощами,

Древо з туги к землі клониться. Невесела, браття, настала година,

А що силу руську пустиня вкрила!

Встала тоді обида В силах Даждьбожого внука,

Дівою ступила на землю Троянову, Сплеснула крильми лебединими,

На синьому морі Біля Дону плещучись,

Прогнала часи достатку.

Перестали князі невірних воювати, Стали один одному казати:

«Се моє, а се теж моє, брате!»

Стали вони діла дрібні Вважати за великі,

На себе самих підіймати чвари, —

А невірні з усіх сторін находили, Землю Руську долали.

Ох, далеко ж ти злетів,

Ясен соколе,

Птиць край моря побиваючи! Ігоревого війська преславного Довіку вже не воскресити!

* * *

Зайшов тоді стогін великий, Розтялися тяжкі прокльони По землі Руській.

Ой покликнули Карна і Жля, Побігли по Руській землі,

Огонь роздмухуючи В розі полум’яному.

Жони руські заплакали,

Словами промовляючи:

«Вже ж нам про милих своїх Ні мислю не помислити,

Ні в думці не подумати,

Ні очима їх не побачити,

Вже ж нам серебром-золотом Довіку не тішитись!»

Застогнав тоді Київ тугою, Заголосив Чернігів напастями, Журба розлилась по Руській землі, Печаль гірка розтеклася.

А князі самі на себе Незгоду взяли кувати,

А невірні набігали на Руську землю, По білиці з двору данини брали.

Тож-бо два хоробрі Святославовичі,

Ігор та Всеволод,

Розбудили лихо недобре,

Що приспав був отець їх,

Святослав грізний великий київський. Був же він грозою на ворога,

Приборкав його полками сильними,

Ще й мечами булатними,

Наступив на землю Половецьку, Потоптав гори та яруги,

Скаламутив ріки й озера,

Висушив болота і потоки,

А невірного Кобяка з лукомор’я Од залізних полків половецьких Мовби той вихор вихопив, —

І упав Кобяк у Києві,

У світлиці Святославовій.

Тут німці і венеційці,

Тут греки і морав’яни Славу співають Святославові,

Гудять Ігоря Святославовича,

Що потопив скарби в Каялі половецькій, Руського золота в неї насипав.

Пересів Ігор-князь із сідла золотого В сідло невольницьке.

Мури в містах засмутилися,

Померкли веселощі.

* * *

Смутен сон приснився Святославові На горах київських.

«Укрили мене, — каже, — звечора Чорним запиналом на ліжку тисовому, Черпали мені синього вина,

З отрутою мішаного,

Сипали мені на лоно

Сагайдаками порожніми поганськими

Перли великі,

Та ще й мене голубили, —

А вже в моїм теремі злотоверхім Покрівля розвалена,

З вечора до ранку самого Сизокрилі ворони крякали Коло Плісненська на оболоні,

Похоронні сани їхали До синього моря».

І сказали бояри князеві:

«Туга, князю, ум полонила!

Се ж бо злетіли два соколи З отецького столу золотого Пошукати города Тмуторокані,

А ще й з Дону шоломом напитись. Повтинали поганці їм крила,

Закували їх самих у залізо.

Темно було того дня:

Померкли два сонця,

Два багряні стовпи погасли,

Ще й два молоді місяці,

Олег і Святослав,

Тьмою огорнулись.

На ріці Каялі мла світ закрила, Розсипались по землі половці,

Мов та зграя лютих пардусів, Потопили наших у морі,

Хану своєму велику дали потугу. Уже ганьба славу поборола,

Уже насильство побило волю,

Уже див шугнув на землю. Заспівали готські діви красні На березі синього моря,

Руським золотом видзвонюють, Співають про часи недавні, Славлять помсту Шароканову.

А нам тепер, друзі-дружино,

Не до веселощів!»

Зронив тоді великий Святослав Золоте слово, зо слізьми змішане: «Дітки мої, Ігорю і Всеволоде!

Рано взялись ви землю Половецьку Мечами разити,

А собі слави шукати.

Не з честю ви ворога подолали,

Не з честю пролили кров поганську, Серця ваші хоробрі З булата міцного викуті,

Буйною відвагою гартовані.

Що ж бо зробили ви З сивиною моєю срібною?

Уже не бачу я влади сильного,

На війська багатого Брата мого Ярослава З чернігівськими боярами,

З могутами і з горянами,

З зайдиголовами та з похожанами, - Ті без щитів,

Із ножами захалявними Криком війська побивають, Прадідною славою видзвонюючи. Ви ж сказали:

«Самі мужаймось,

Самі візьмем славу прийдешню, Колишньою самі поділимось».

Чи то диво, браття,

Старому помолодіти?

Коли сокіл перелиняє,

Високо він птахів ганяє,

Не дає гніздо своє скривдити.

Тільки ж лихо: не маю підмоги

Від князівства, братів моїх кревних, —

Невесела година настала!

Уже Римів кричить

Під шаблями половецькими,

А Володимир поранений-порубаний, Туга і печаль сину Глібовому!

Великий князю Всеволоде!

Чи не прилинув ти здалека Отчий золотий престол покріпити? Твої-бо воїни можуть Волгу веслами розплескати,

А Дон шоломами вилити,

Коли б ти був, —

Продавалась би невільниця по ногаті, А невільник —- по різані.

Ти-бо можеш на суходолі Живими стріляти самострілами — Завзятими синами Глібовими!

Ти, буй-Рюриче, і ти, Давиде!

Чи не ваші воїни Золотими шоломами У крові ворожій плавали?