Уривки «Слово про похід Ігорів» (сторінка 3)

Чи не ваша хоробра дружина Рикає, мов ті тури,

Ранені шаблями гартованими В полі незнаному?

А вступіть же,

Панове-браття,

В золотеє стремено За кривду сьогочасну,

За землю Руську,

За рани Ігореві,

Хороброго Святославовича! Галицький Осмомисле Ярославе! Високо сидиш ти На своїм золотокованім престолі, Підперши гори угорські Своїми залізними військами, Заступивши королеві дорогу, Зачинивши ворота на Дунаї,

Через хмари каміння кидаючи,

Суд по Дунай рядячи.

Грози твої по землях течуть. Одчиняєш ти браму Києву,

Стріляєш із отчого столу золотого На султанів у далеких землях.

Стріляй, господарю, Кончака,

Раба поганого,

За землю Руську,

За рани Ігореві,

Хороброго Святославовича!

А ти, буй-Романе, і ти, Мстиславе!

Мисль одважна

Покликає ваш розум на діло.

Високо плаваєш ти, Романе,

В подвигах ратних,

Як той сокіл на вітрі ширяючи,

Птицю долаючи одвагою.

Маєте ви залізні нагрудники Під шоломами латинськими.

Та й не одна країна гуннська,

Литва ще й ятвіги,

Деремела й половці Списи свої покидали,

А голови преклонили Під тими мечами булатними!

Та вже князю тому Ігореві Світ-сонце померкло,

Зронив тоді великий Святослав Золоте слово, зо слізьми змішане: «Дітки мої, Ігорю і Всеволоде!

Рано взялись ви землю Половецьку Мечами разити,

А собі слави шукати.

Не з честю ви ворога подолали,

Не з честю пролили кров поганську, Серця ваші хоробрі З булата міцного викуті,

Буйною відвагою гартовані.

Що ж бо зробили ви З сивиною моєю срібною?

Уже не бачу я влади сильного,

На війська багатого Брата мого Ярослава З чернігівськими боярами,

З могутами і з горянами,

З зайдиголовами та з похожанами, - Ті без щитів,

Із ножами захалявними Криком війська побивають, Прадідною славою видзвонюючи. Ви ж сказали:

«Самі мужаймось,

Самі візьмем славу прийдешню, Колишньою самі поділимось».

Чи то диво, браття,

Старому помолодіти?

Коли сокіл перелиняє,

Високо він птахів ганяє,

Не дає гніздо своє скривдити.

Тільки ж лихо: не маю підмоги

Від князівства, братів моїх кревних, —

Невесела година настала!

Уже Римів кричить

Під шаблями половецькими,

А Володимир поранений-порубаний, Туга і печаль сину Глібовому!

Великий князю Всеволоде!

Чи не прилинув ти здалека Отчий золотий престол покріпити? Твої-бо воїни можуть Волгу веслами розплескати,

А Дон шоломами вилити,Коли б ти був, —

Продавалась би невільниця по ногаті, А невільник —- по різані.

Ти-бо можеш на суходолі Живими стріляти самострілами — Завзятими синами Глібовими!

Ти, буй-Рюриче, і ти, Давиде!

Чи не ваші воїни Золотими шоломами У крові ворожій плавали?

Чи не ваша хоробра дружина Рикає, мов ті тури,

Ранені шаблями гартованими В полі незнаному?

А вступіть же,

Панове-браття,

В золотеє стремено За кривду сьогочасну,

За землю Руську,

За рани Ігореві,

Хороброго Святославовича! Галицький Осмомисле Ярославе! Високо сидиш ти На своїм золотокованім престолі, Підперши гори угорські Своїми залізними військами, Заступивши королеві дорогу, Зачинивши ворота на Дунаї,

Через хмари каміння кидаючи,

Суд по Дунай рядячи.

Грози твої по землях течуть. Одчиняєш ти браму Києву,

Стріляєш із отчого столу золотого На султанів у далеких землях.

Стріляй, господарю, Кончака,

Раба поганого,

За землю Руську,

За рани Ігореві,

Хороброго Святославовича!

А ти, буй-Романе, і ти, Мстиславе!

Мисль одважна

Покликає ваш розум на діло.

Високо плаваєш ти, Романе,

В подвигах ратних,

Як той сокіл на вітрі ширяючи,

Птицю долаючи одвагою.

Маєте ви залізні нагрудники Під шоломами латинськими.

Та й не одна країна гуннська,

Литва ще й ятвіги,

Деремела й половці Списи свої покидали,

А голови преклонили Під тими мечами булатними!

Та вже князю тому Ігореві Світ-сонце померкло,

А дерево не на добро Листя своє зронило,

Понад Россю та й понад Сулою Городи поділено!

Уже Ігоревого війська славного Не воскресити!

Дон тебе, князю, кличе,

Князів на подолання ззиває.

Хоробрі князі Ольговичі Готові до бою!

Інгвар, і Всеволод,

І всі ви, три Мстиславовичі,

Не лихого гнізда кречети, —

Чи не в битвах,

Не в звитягах славетних Здобули ви собі володіння?

Де ж ваші золоті шоломи,

Щити добрі і списи ляські?

Загородіть полю ворота Гострими своїми стрілами За землю Руську, за рани Ігореві, Хороброго Святославовича!»

Уже Сула бистрая

Не рине срібними струмнями

До города Переяслава,

Двіна-ріка тече болотами Назустріч грізним половчанам,

Крик поганих розтинається!

Сам тільки Ізяслав, син Васильків, Подзвонив мечами своїми гострими У шоломи литовські.

Приголубив він славу ратну Діда свого Всеслава,

А самого його під щитами багряними Литовські мечі приголубили.

І сходив він кров’ю юною,

Сам собі слово промовляючи:

«Дружину твою, княже,

Укрили птиці крилами,

Звірі її кров полизали».

Не було там брата Брячислава Ані другого, Всеволода,

Сам-один зронив він перлову душу Крізь золоте намисто.

Голоси жалобою лунають,

Навкруги веселощі примовкли,

Трублять труби городенські.

Ярославе і всі внуки Всеславові! Преклоніть ви свої корогви.

Укладіте в піхви мечі оганьблені: Втратили-бо ви дідівську славу!

Ви своїми чварами Зачали наводити невірних На землю Руську,

На життя Всеславове!

Що ж то була за наруга Через лихі усобиці Від землі Половецької!

На сьомім віці Трояновім Метнув князь Всеслав жереб На дівчину, йому любу.

Сів він на бистрого коня,

Помчався до Києва-города,

Діткнувся кінцем списа До золотого столу київського.

Поринув він лютим звіром Серед ночі темної Із города Білгорода,

Окрився млою синьою,

А вранці-рано

Відчинив сокирами браму новгородську. Розбив славу Ярославову,

Скочив вовком до Немиги з Дудуток.Не снопи кладуть на Немизі, — Кладуть голови молодецькі, Молотять ціпами булатними, Стелять на току життя, Одвівають душу від тіла.

Береги криваві немизькі Не добром-збіжжям засіяні, — Засіяні кістьми синів руських.

Всеслав-князь людей судив,

Городи мирив із князями,

А сам вовком серед ночі темної Вибігав із города з Києва,

До півнів сягав Тмутороканя, Вовком путь перебігаючи Великому Хорсові.

Йому в місті Полоцьку Дзвонили дзвони до заутрені,

У святій Софії раннім-рано,

А вже в Києві він чув той дзвін. Віща душа була В тілі його молодецькому,

А не раз, не два біди зазнавала. Тим же то Боян віщий І склав колись мудру приповідку: «Ні мудрому, ні меткому,

Ні за пташку прудкішому Суда божого не минути!»

Ой і стогнати землі Руській, Колишні часи і князів колишніх Пригадуючи!

Не можна ж було прикути Того старого Володимира До гір київських!

Стали-бо корогви Одні Рюрикові, інші — Давидові, В різні боки вони розвіваються, Списи співають на Дунаї!

 

ПЛАЧ ЯРОСЛАВНИ

В Путивлі-граді вранці-рано Співає-плаче Ярославна,

Як та зозуленька кує,

Словами жалю додає:

«Полечу, — каже, — зигзицею, Тією чайкою-вдовицею,

Та понад Доном полечу,

Рукав бобровий омочу В ріці Каялі. І на тілі,

На княжім білім, помарнілім, Омию кров суху, отру Глибокії, тяжкії рани».

І квилить-плаче Ярославна

В Путивлі рано на валу:

«Вітрило, вітре мій єдиний,

Легкий, крилатий господине!

Нащо на дужому крилі На вої любії мої,

На князя, ладо моє миле,

Ти ханові метаєш стріли?

Не мало неба, і землі,

І моря синього? На морі Гойдай насади-кораблі!

А ти, прелютий, — горе, горе! —

Моє веселіє украв,

В степу на тирсі розібгав!»

Сумує, квилить, плаче рано В Путивлі-граді Ярославна І каже: «Дужий і старий, Широкий Дніпре, немалий! Пробив єси великі скали, Текучи в землю Половчана; Носив єси на байдаках На половчан, на Кобяка Дружину тую Святославлю.

О мій Словутицю прекрасний! Моє ти ладо принеси,

Щоб я постіль весела слала,

У море сліз не посилала, Сльозами моря не долить!»

І плаче-плаче Ярославна В Путивлі на валу, на брамі. Святеє сонечко зійшло.

І каже: «Сонце пресвятеє!

На землю радість принесло І людям, і землі — моєї Туги-нудьги не розвело. Святий, огненний господине! Спалив єси луги, степи, Спалив і князя, і дружину, Спали мене на самоті!

Або не грій і не світи!.. Загинув ладо — й я загину!»

Сторінка 3 з 3 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 > У кінець >>