Жулин і Калина (Казка) - Іван Вагилевич (сторінка 2)

К ньому прмовляє:
"Горе тобі, невдячнику!..
Загинеш марненько!
Запро тебе кляла-м життьом,
Ізсохло серденько,
Дні і ночі сльози лляла-м,
А за вірність мою
Мене-сь забував нещире,
Лишив сиротою!..
Присягав передо мною,
А другую-сь любив;
Я в сльозах ся розпливала,
Ти з нев ся голубив.
Лучче було не любити,
Ніж любов зраджати!
Горе тобі, невдячнику,
Марне загибати!
В бистрім Дністрі глухо, тихо;
Пісочок дрібненький,
На дні двір мій з вовнь прозристий
Ясний, студененький.
Пісок очі виїдає
В синій колобані,
Скучно там є і сумненько,
Тяжке горюваннє;
Світличенька без оконець -
Сонце не зогріє;
Сама журюся собою,

Вітер не завіє.

Заведу тя, мій миленький,
В тую світличеньку,
Обійму тя, поцілую,
Пригорну к серденьку;
Постелю ти ладно, гладко
Пісочок дрібненький,
Покладу ти під голівку
Та рінець біленький".
Відьма чорними очима
Скрізь серце прошила,
Свита рясно провівала,
Вся ватрою тліла.
Під нев земля ся розпала...
І щезла кленучи;
Поверх поломінь палала
Синя, клекотючи.
Закрутився буйний вітер
На роздорожищі,
Клубить піску туманами,
І кипить, і свище;
І луч синій ясно сверкне,
Щезне, знов затліє,
Сереж вихру забіліє, 
Ниє, маячіє...
Глухий гомін доокола,
Хащі ся згинають,
І тріскучий гром ударив,
Граньці-сь розсипають.

Жулинові проканули
Сльозоньки дрібненькі,
Стигло серце спечалене
В розпуці лютенькій.
Б'є ся в груди білов руков
І клене собою,
І серденько промерзало,
Заплило крвою.
"Ах, Калино, красавице,
Щире-сь мя любила!
Горе ж мені, вжесь не моя,
Нащо-сь мя лишила?
Куди знила-сь в вир безвісті,
Де твої слідоньки?
Там студено, вельми темно,
Шептять червачоньки.
Ще зажди, не стиг вернися,
Най вічне спрощаю!
Ах, возьми мене з собою,
Най ся не лишаю!..
Та вже ж я тя не прикличу,
За мене не дбаєш,
Та вже ж я тя не прикличу,
О мені не знаєш.
Ніжки твої скоропадні
Вже ледом застигли,
Ручки твої біленькії
Вже углем згоріли,
Очки твої чорненькії
Вже пополовіли,
Губи твої рум'яненькі
Уже посиніли.
не будеш дрібними слови
К мене промовляти,
Ні білими рученьками
У собі пригортати".

І Жулин замовк... думає,
Дрож го пронимає,
Нич не видить, нич не чує,
Жалем прозябає.
І розпука хапле ледом
Серце закрвлене,
В голові ся закрутила,
Оченьками жене;
Розсміявся глухо, дико,
Схитав головою...
Вергся в синій вир глубокий,
В ріку бистренькую.
І вир під ним розтупився,
До дна, іграючи,
І закипів пак поверху,
Сильно вовнюючи.
Котилися каламутні
Вовні берегами,
І вихор гнав споловіле
Листє туманами.
А далеко черленії
Луни розлялися,
А далеко чорнявії
Хмари котилися.

На розсвіті красить зоря
Та небо ясноє,
Котиться з-за хмар золотих
Сонце черленоє.
І вже синій туман щезав
З очеретів густих,
Буйний вітер проганявся
По остепах пустих.
А по Дністру та два тіла
В вовнях ся крутили,
Разом Жулин і Калина
За руки-ся держали.
Вовні верх них каламутні
Красні сукні дерли,
Виючися баранами,
Білі боки терли.
У Калини в річі часом
Усміх озіркався,
Гарна була, журна була,
Волос розсипався.
У Жулина лице синє,
Печаль вкопалася,
Зуби твердо ся затяли,
І груди надулася.
І винесли води тіла
На рінець дрібненький
Замулені білов пінов,
Як сніжок біленькі.

Тут злетіли ворон тучі,

Лобами схитали,
Тіло дзьобали Калини,
Очі випивали.
А Жулина на торкнулись,
Здалека кружали.
Як на него надлетіли,
Падали, здихали:
Бо закляла го Калина
Словами твердими
В ужа, з світу не тирятись
Віками вічними.
Ворони го приоділи
Чорними крилами,
Вихрове го обкотили
Піску туманами.
А верх него насипали
Могилу круглую,
Що морогом не вростає
На пам'ять вічную.

Сторінка 2 з 2 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 > У кінець >>