Володимир Винниченко - Краса і сила (сторінка 3)

- Болить і досі? - тихо спитав Андрій, сідаючи біля неї й беручи за лікоть. Мотря, не повертаючи голови, шарпнула руку і знов склала на коліна.- Дуже болить? - ще тихше спитав Андрій. І в тихому сьому питанні, наче в розбитому голосі, було стільки теплої ласки, стільки благання й жалю винуватого, що у Мотрі наче мороз пройшов по тілу, а серце здавилось страшним до муки жалем до Андрія, до себе, до своєї щоки, що й досі ще палала, до побитих рук, ніг, до всього свого понівеченого життя. І Андрій почув, як та рука, що перше пручалась, задрижала в його руці, побачив, як великі очі її налились слізьми, як губи якось по-дитячому скривились і затремтіло підборіддя. Андрій похолов, завмер. Сі очі, що налилися слізьми, сі горді губи, що скривились по-дитячому, се уривчасте хлипання, се тремтіння тіла, се тяжке ридання Мотрі - тої Мотрі, що тільки злісно-весело сміялась раз у раз на всі його бійки та гордо всміхалась на всі його скажені речі, в якої він ніколи не бачив і не думав побачить сих сліз, сих скривлених губ,- се все було так несподівано, так дивно, так невимовно-чудно, пронизало його таким гострим болем жалощів, що спершу він нічого не міг вимовить, тільки якось, піднявши брови, зблідши, ніяково скрививши губи в усмішку, силкувався піднять її голову, одтулить од лиця її руки, заспокоїть, потішить. І вже як ридання стали стихать, а руки перестали давить його шию, він зміг пробурмотать:

- От!… Хм! Ти диви… От нещастя… Ну, буде, ну, годі… От то! Та бог з тобою… От то! Ну, годі ж… От то… Ти диви…

І тільки як Мотря між хлипанням вимовила: «Тільки… не кидай… мене…» - заговорив розумно і з таким запалом невимовної любові, з такою силою чуття, що Мотря зараз же стихла, підняла голову й очима, на яких блищали ще сльози, радісно, з любов'ю дивилась на його. Андрій замовк. Мотря нахилила голову й задумалась.

На вулиці помалу прокидалось життя: заревла череда, замекали вівці, заляскали батогами пастухи, заторохкотіли потроху вози, заскрипів журавель біля криниці, задимились димарі, почулися пісні.

- Андрію! - тихо промовила Мотря, не піднімаючи голови. Андрій одвів свій погляд од червоних останніх променів сонця й мовчки повернув до неї голову.

- Засилай старостів,- іще тихіше додала Мотря і ще нижче нахилила голову.

- Як! Що? - не ймучи своїм ушам віри, скрикнув Андрій.- Ти кажеш, щоб я засилав до тебе старостів? А ти ж… Та брешеш?

- Їй-богу. Годі вже… не можу… Андрій одхилився трохи, підняв її голову і пильно подивився їй в очі.

- Ні, здається, не бреше… Правда?

- Правда, Андрію! - усміхнулась Мотря.- їй-богу, правда. Ося бійка, сварка… дитина… Годі вже… засилай старостів…

- Й Ілька кинеш? - здержуючись і трохи тихіше запитав він.

Мотря криво всміхнулась і, нахилившись, мовчки хитнула головою.

- Зовсім? Не підеш ніколи? Мотря легше хитнула.

- Ніколи не поцілуєш, ніколи не даси йому й руки до тебе простягнуть? Ніколи? Мотря тільки мовчала.

- Ілька?… Подумай: ти і торік се ж саме говорила і на другий же день побігла… Подумай, одумайся… Я ж і тепер скажу: не бить буду, а уб'ю, як побіжиш жінкою!

- Знаєш що, Андрію,- ніяково всміхаючись, не дивлячись на його, підняла голову Мотря,- я… ще… подумаю… Я скажу вже потім… Ну, в четвер скажу…

- Ага! - зі злістю муркнув Андрій.- Я так і знав. Ух, ти, хвойда проклята! - зі зневагою, з ненавистю кинув він і, одпихнувши її руку, що лежала на коліні у його, насунув картуза і встав.

- Підожди! - зблідла Мотря.- Куди ж ти? Я ж не сказала, що не піду за тебе…

- Так скажеш все одно. Прощай!…

- Ну, ні, підожди… Я ж… ти ж… Ти ж сам говориш «подумай». Я піду за тебе, я подумаю. Ти ж… я ж тобі ніколи нічого не казала, як ти позаторік не хотів брать мене, як я хотіла; я ж мовчала.

- Бо не любила!

- Як не любила? А як же? - здивувалась Мотря.

- Так прямо…

- І дитина тільки так? - глухо, нахмурившись, запитала вона.

- І дитина…

- І в тюрму до тебе бігала щодня тільки так? Андрій махнув рукою, але не сказав нічого.

- І кулаки твої два роки зношу тільки так? Чого ж мовчиш? На якого ж чорта ти мені рудий здався, як я могла кращих знайти? Га?… Ух, ти!!

- А хіба не знайшла? А Ілько? Ще задається… Прощай! - ненависно виговорив він за одним духом і, повернувшись, швидко підійшов до тину, переліз і пішов по вулиці.

- А в четвер прибіжиш! - навздогінці кинула, сміючись, Мотря.

- Не діждеш, гадино!

- Ой прибіжиш!

Андрій гидко на всю вулицю, незважаючи на людей, вилаявсь до Мотрі.

- Прибіжиш, прибіжиш, бо в четвер усю правду скажу! - почувся ще раз голос Мотрі і за ним якийсь нервовий голосний її сміх.

Андрій ще раз вилаявсь і швидше пішов од хати, від якої навмисне голосно, якось нервово почулось:

А я слави тої не боюся, З ким люблюся,- не наговорюся.

II

Прокинувся Сонгород. Ярмарок. На вулицях стоїть туман пилу: торохкотять вози з прив'язаними до них кіньми, волами, коровами, телятами; літає солома, шерсть; дядьки, поспускавши з полудрабків ноги, по три, по чотири, а то й цілими купами поспішають до базару. А на базарі галас, регіт, рев, викрикування, закликання, гукання; ряди возів, ряди перекупок, жидів, кацапів, ряди шатрів із хустками, намистами, кожухами, ряди з рибою, ряди з паляницями, ряди з дьогтем, салом, сіллю. І туман пилу по всьому.

Тихий, спокійний, навіть флегматичний український ярмарок. Нема в йому ні зайвої турботи, ні зайвого крику, ні зайвої біганини: мирно, спокійно,- і легкий колір флегми на всьому. Тільки коло жидів, бублейниць та циган і почуєш несамовиті крики, безсоромну брехню, тільки коло них побачиш бійку, іноді кров і раз у раз поліцію.

- Бублички! Бублички гарячі! На салі, на маслі, на всім продовольстві! П'ять копійок за три пари, сім - десяток! Добирайте, дядьки, молодиці, гарненькі дівчатка!

І підійде дядько з батогом у руках, уважно обдивиться бублики, калачі, паляниці, спитає почому, подумає трохи, поторкає обережно пальцем і мовчки одійде собі.

- Куди ж ви, дядечку? Паляниці ж, як сахар. Десять копійок, дядю! Ну, за дев'ять оддам!

- Знаєм ваш сахар! - бовкне собі під ніс дядько ітак само піде далі, проштовхуючись, роздивляючись, обмацуючи й одходячи…

- Ах, какиї ви стали скупиї! - докірливо хитає головою молодий жидок засмаленій, товстолицій дівці, що роздивлялась на червону з зеленими квітками хустку.- Самая петербургская материя!… По самой первой моді!… Ах, скупиї, баришня… ето не хорошо!

- Дам тридцять п'ять! - підніма голову дівка, не випускаючи хустки.

- Меньше, как шезьдесять, накажі міне господь, не можна!… Вам какіх ниток?… Какиї ви скупиї! Такая багатая і красівая баришня - і тілько трицять п'ять… Здачі? Суре, гіб їм здачі… Нєту?… Вот я січас дам здачі, одну минуточку… Єслі ви хотітє купіть етот платок, я вам для вас можу отдать за 50 копейок… По знакомству…

Мовчки, довго роздивляючись, стоїть дівка біля хустки і, нарешті, розв'язує край своєї хусточки, виймає гроші, довго лічить їх, оддає жидкові, пильно-обережно склада хустку і одходить тихо, спокійно, задоволене.

А ще тихіше, ще спокійніше ярмаркують на воловій та кінній.

Веде пару сіреньких, невеличких бичків худенький, маленький, трохи сивенький дядечко з одною випущеною штаниною і з полотняною латкою на коліні, в брилі, з таким носом, що, здавалося, сей дядечко ще змалечку не цурався чарочки.

- Що за бички, «синій ніс»? Мовчок, тільки суворий погляд з-під сивеньких брів і сердите «гей!».

- Дядьку! Земляк із буряковим дюхачем! Що за бички дам?

- Зашмаруй наперед ряботиння,- одмовляв «синій ніс»,- а тоді й питайсь про бичків - полякаються! - І задоволене всміхаючись, прямує собі далі і так само скрізь розмовляє, задоволене посміхається і ходить доти, поки жінка не одніме волів, не продасть їх кумові, і тим самим не одбере у його спроможності ходить, перекидаться гострими словами, і тим самим одбере всю мету його ярмаркування.

А сонце пече, розлива по тілі якусь млявість; пахтить кінським гноєм, молодими огірками, житнім хлібом, таранею, дьогтем. В довгій вузькій вуличці возів, затовпленій кіньми, волами, людьми, чути регіт, сварку, торгування; на возах, завалених лантухами, сіном, свіжою травою, свитками, голосно перегукуються молодиці, дівчата, невеличкі хлопчики; на вигоні площі, підгукуючи, підкидаючи ліктями, хлопчики силкуються удать із себе Шмулів, буланих, кацапів тощо; коло річки, вибрикуючи, похнюпившись, весело ржучи, товпляться коні, корови, воли.

Але торг провадиться повагом, не хапаючись, не передираючись один перед другим; торгуються спокійно, поважно, де-не-де із смішком, із тонкою іронією, з коментаріями до товару; торгуються без видирання очей, без дикого запалу, без хитрощів, але з тонким підходом. Надходить поважний дядько в новій свиті, в картузі, з маленькими очима під густими бровами, з тонкими губами і невеличким ряботинням по худому лиці; підступає він до купки, що стоїть, поспиравшись на коней і розмовляючи тихо та мирно. Навкруги, звичайно, коні, люди; всі товпляться, штовхаються, пролазять між кіньми, перегукуються, регочуть. Дядько розводить дві спини коней, просовується і, потягнувши злегка за картуза, промовляє:

- Драстуйте! Боже поможи!

- Спасибі! - одзиваються декотрі і, не переміняючи постав, слухають далі якого-небудь оповідача. Дядько теж постоїть, послухає, подивиться іноді на конячок і, намітивши яку-небудь вороненьку з худими боками, з витертим чубком і повисмикуваним хвостом, наче знехотя ткне батогом у бік і теж знехотя, ні до кого, властиво, не звертаючись, бовкне:

- А що просить?

Конячка крутне хвостом, переступить на другу ногу, зітхне з присвистом і знов похилиться; а хазяїн її, одвернувшись трохи од оповідача і міцніше упершись ліктем, теж наче знехотя муркне:

- Три красні.

- …Ну, та й говорю йому, значить, тому-таки панові,- чується з купки.-«Змилуйтесь, ваше благородіє, я ж тут хіба як? Хіба я що?» А він, чорт його знає, чи вже таке зроду погане, чи… як заверещить: «На неделю у тюрму!…»

- А дві? - знов торкає пужалном конячинку дядько. Коняка знов крутить хвостом, зітхає і переміняє ногу; хазяїн знов трохи одвертається, знов умощується зручніш на спині і одповідає:

- Двадцять сім дають.

- Та, мабуть, мевеличких?

- Чого? Хіба не стоїть? Кінь як кінь.

- Та вже ж! І голова, і вуха є… Дві берете?

- Та що ви, земляк! - всміхається хазяїн і повернеться вже зовсім до дядька.- Хіба вже я як? У бога теля з'їв, чи що? Узять дві, як до їх дають ще сім!

- Та й беріть!

- Та й візьму!

- Та й держіть!

- Та й вдержу!

Дядько одходить трохи, повештається навколо, потикає в боки деяких конячок і наче зовсім ненавмисне опиниться коло вороненької:

- А що, держите? - ледве всміхаючись, кидає він до хазяїна конячки.

- Держу.

- А поснідали добре?

- До обіду недалеко.

- Ну, то… зверху додам два.

- Ні, буде холодно. Коняка добра… молода. Дядько підходить ближче, мовчки підніма голову вороненькій, розтуляє рота й дивиться в зуби.

- Та що там? - всміхається хазяїн.- Хоч дивіться, хоч ні, а більш п'яти не дасте.

Дядько, не відповідаючи, обходить навкруги, підніма ноги, маца боки, тягне за гриву, б'є по клубах і, наче твердо обміркувавши, рішає:

- Ну, то от так… Держіть руку… Двадцять п'ять - і…- б'є з повагом,- кришка!

- Ні,- хова руку хазяїн,- як не три, то й не тратьте, куме, сили.

- То так-таки й три?

- Та так.

- Ну, а так, щоб продать?

- Щоб продать? - замислюється хазяїн.- Так, щоб продать, то от що: дасте двадцять вісім - і беріть. Хай вже…

- А як по-божому?

- Та що ви, дядьку, торгуєтесь? - вміщується один із купки в широченному брилі, з веселим, лукавим поглядом,- Криця - не лошиця: біжить - дрожить, упаде - лежить. Сестра її в Києві з гори бігає,

В купці посміхаються, дядько поважно обдивляється, хазяїн пильнує його.

- Ну, двадцять шість… Держіть руку!

- Двадцять вісім!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_krasa_i_sila.docx)Volodimir_vinnichenko_krasa_i_sila.docx
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_krasa_i_sila.fb2)Volodimir_vinnichenko_krasa_i_sila.fb2