Володимир Винниченко - Краса і сила (сторінка 5)

Тарас махнув рукою і, не поспішаючи, став доганяти Андрія, що ліниво, потихеньку пробирався між людьми. Порівнявшись із ним, Тарас став мовчки йти рядом, похльоскуючи іноді батогом.

- О! І ви! - наче тільки що побачивши, трохи згодом промовив Андрій.- Не сторгувались?

- Дорого! Волики б і нічого, та…

- Волики… да… Тольки знаєте, я вам так скажу: лучче купи то, што нравиться, чим то, што не нравиться. От хоч би й я: імєю воли; воли не скажу, щоб плохиї, но… не нравляться… прямо не люблю! Я, знаєте, челаєк простой,- мені не нада там усяких панських вигадок, хоч сам я і, можна сказать, не з простих. Ти мені дай, щоб челаєк бил хароший і… словом, хароший… Мені все одно, чи ти мужик, чи пан… аби в тобі душа била, аби ти не обиділ ближнього. Сказано: «Люби ближнього, как самого себе».

- По Євангелю, значить, живи… А далеко ті волики, що ви говорили?

- Да, да! Не обмани і не украдь!… А он-о-но і волики тєї. А, волики, золото! От пройдьом от тут між возами, оно вийдьоть ближче… А от ето і мої воли… Що, Гришка, напував воли?

- Напував, пане! - схопився Гришка і зняв картуза.

- Пили добре?

- Добре, пане.

- Підкинь же сінця… Ну, що,- повернувся Андрій до Тараса,- нічево волики. Тольки куди їм до тих. Ви подивіться на тих… Ви посмотріть… От отседа лучче видно… Мордочки какії… Ах, ви ж мої!… Ех! Знаєте, єслі 6 хто дал січас мені за мої восімдесять, доложил би десять і купил би… Накажи мене бог, купил би… Тольки што ж? Не дадуть за мої восімдесять… А тут з дому не взял… Узял на всякиї покупки, та што ж? За п'ятнадцять рублєй не купиш їх! Пойдьом, посмотрите…

- Та чого ви думаєте, що за ваші не дадуть вісімдесят? - розглядаючи воли, промовив Тарас.

- Ха-ха-ха! А бодай вас! - наче розуміючи жарти, добродушно ударив Андрій по плечу дядька, але зараз же поважніш додав: - Хоча, положить, волики нічево сибі… Тольки ж посмотріть на ті, куди ж етим!

А сі волики були здорові, ситі, круторогі воли, з міцними, здоровими ногами, з дужими, широкими грудями; «золоті» ж воли були здоровенькі, звичайні волики. Тарас подивився на ті, на сі, пильно глянув на добродушну і навіть дурненьку посмішку Андрієву, постьогав трохи замислено батогом по колесах і промовив:

- А все-таки я думаю, що й за ваші можна дать вісімдесят… Підождіть, що ви смієтесь! То воли хороші, вони таки й лучче сих,- що правда, то правда! Але ж і ціна за їх лучча! Що луччі вони, то луччі, що й говорить, але ж і сі нічого. Ось ви знаєте що? Не смійтесь, а оддавайте мені ваші волики… Вам ті при-йшлись до душі, а мені сі… Га?

- Та що ви?!

- А от же їй-богу!

- За мої даєте вісімдесять?

- Даю.

- І зараз гроші?!

- І зараз гроші!…-«Та й дурні ж сі панки, прости господи!» - мовив собі в думці Тарас.

- Значить, я можу зараз і ті волики купить? - радісно скрикнув Андрій.- Господи! Та ні, ви… шуткуєте.

- Ну, от!…

- Гришка, чуєш? Зараз купим ті волики. Ну, спасибі вам, спасибі велике, Тарас… Тарас… звиніть, не знаю, как по батюшке…

- Семенович.

- Тарас Семенович. Спасибі, їй-богу, виручили. На радощах вип'ю прямо, хоч вже місяця два, як не пив… Зараз же могорича вам, Тарас Семенович… Гришка, біжи в монопольку і таскай сюди півкварти… Підожди… гроші ж на… Купиш дві чвертки,- вже пошепки і з виду грізно додав Андрій,- і в одну виллєш з сього слоїка… Чуєш? Не бійсь, се - сонні каплі… На. Та бери так, щоб той не бачив. Та гляди, як будеш наливать нам, не налий мені з тої чвертки… Назначи її як-небудь, надірви бумажку, що наліплена, чи що… Іди!… Та не барись, Гришко! - се вже вголос говорив Андрій.- Купиш там і ковбаски, й палянички… Підожди! Принесеш ето всьо туди на берег за очеретом, ми будем під вербою… Знаєте, усьо-таки кактось неприлічно під возом, чи знакомиї какиї помєщики, чи штось такоє… А там нікада нікого не буваєть, не повидять, і не так душно - травичка, ставочок, вербичка, хе-хе-хе!

- Ну да, під вербою, як той казав, й їсться смачніше. А під вербою, що стояла на березі ставка далеко від водопою, за очеретом, справді було краще: травичка, очерет, ставочок, тінь і… ні душі навкруги. Незабаром підоспів і Гришка: налили, закусили, і бесіда ще тепліше, ще щиріше полилась між недавніми приятелями. Налили знов, закусили, поговорили; налили по третій, четвертій, п'ятій…

- Ви вже той… звиніть, я трошки ляжу… Натомився, юдячи, та щось до сну клонить,- примощуючись, проювив після шостої Тарас і вже п'яненько усміхнувся.

- Нічого, нічого -. Звісно, наморишся… От хоч би, іприміром… От сюди лягайте головою, тут наче горбик… А я вже вам договорю-таки за свого дядька. Ну, то й пішов він до тої, виходить, барині, його родички. Входить до неї у комнату, а там уже сидить той, що перепиняв дядька… От преобразіть собі, Тарасе Семеновичу, таку штуку: тут, значить…

Тарас Семенович трохи розплющив очі, мугикнув щось, заплющив знов, ще раз тихо мугикнув і, схиливши голову на лікоть, спокійно і тихо заснув.

- Спить уже,- прошепотів Гришка, що весь час слідкував за ним. Андрій, розповідаючи все-таки якусь нісенітницю, вирвав очеретину, облущив її й дуже хльоснув Тараса по пальцях. Той не ворухнувся.

- Ну, йди стань там і дивись,- повернувся Андрій до Гришки,- як буде хто йти, кашлянеш.

Гришка, весело усміхнувшись і поглядаючи назад, пішов і став на поворотці.

- Що за чорт! Нема! - хапаючись і поглядаючи на Гришку, шепотів Андрій.- І за пазухою нема… Невже брехав?… Уб'ю гада! Ну, повертайсь… Щось у сій кишені… зав'язано…

Розірвавши очкур, Андрій налапав щось тверде, схопив із трави ножика і одрізав усю кишеню. З розгорнутої кишені глянули старі бумажки, п'ятирублівки, десятки і прості срібні карбованці.

- А що, багато? - підбіг Гришка.

- Єсть. Ти ж позакидай сі пляшки, або я й сам се зроблю… Закинь і ковбасу, а то собаки набіжать і ще розбудять… Ну, гайда! Увечері приходь до Естерки - там п'ятьорку получиш… А тепер підожди трохи, не йди за мною.

- Андрій Панасович!…- несміливо і ніяково посміхаючись, промовив Гришка, йдучи за Андрієм.- Якби зараз… Сьогодня ж неділя…

- Н-ну! - грізно крикнув Андрій і зупинив сіренькі, гострі свої очі на Гришці.- Сказав - увечері… Чого ж ще?

Гришка здвигнув плечима, зігнувся, підождав трохи, подивився на Тараса, усміхнувся і тихо пішов за Андрієм…

А через годину отовплений великою валкою людей, розхристаний, блідий, з синіми губами, Тарас із диким одчаєм і сльозами в очах розказував усе урядникові, який поважно й суворо слухав його.

- Се Голуб! Се ніхто, як Андрій! Гайда всі до його! - заревли декотрі з купи.- Ходім до його, однімем! Се ж розбій!

І вся валка, з поважним урядником і зігнутим, блідим Тарасом попереду, гучно посунула по головній вулиці.

III

- Куди, Ільку?… Драстуй! Іш! Надів нового піджака та й не пізнає вже…

Ілько повернувся,- коло тину, трохи перехилившись на вулицю, стояла Мотря й, граючи очима, ласкаво всміхалася.

- Не бачив,- підходячи до неї, усміхнувся й Ілько.- Драстуй.

- А може, ще й досі сердишся?

- За що?

- А за те, що… тоді…

- Ну, от! - знов усміхнувся Ілько, нахиливши голову й розглядаючи чобіт.- Хіба ж се первина?

- Ну, а справді не сердишся? Га? - заглядаючи в вічі і якось тепло-ласкаво дивлячись на його, спитала Мотря.

- Та й чудна! - підняв голову Ілько.- Говорю, ні, то й ні… Чого се ти так убралась: кохточка, нова спідниця… Ху, ти!

- А тебе ждала, ха-ха-ха! Ні, їй-богу, думала тебе побачить… Та чого стоїш там, перелазь - та гайда в садок.

- Ні, треба йти на ярмарок. Андрій дожидає.

- Хіба й ти з ним на «роботу»?

- Атож!

- І підеш-таки?

- Та піду ж.

- А може, не підеш… Га? А я б тобі щось сказала, розказа-а-ла. Га?

- Ні, ні… Андрій сердиться буде. Пропаде «робота». Мені, положім, вона не до душі, але… обіцяв. Прощай!

- Та підожди! - схопила його за рукав Мотря.- Сам каже, що не до душі, і йде… Андрій собі знайде, а ти посидь зо мною. Батька нема, на биржі. А Андрій знайде…

- Та хто його зна…- почухався Ілько.

- Та перелазь, перелазь! А я щось розкажу хороше-хороше. Ти, їй-богу, Ільку, чудний: самому не до душі, а йдеш. Тебе раз у раз уговорить можна, не можеш ти по-своєму зробить. А Андрій - то чорт! А я б щось розказала… Перелазь! Я, їй-богу, скучила за тобою… А цікаве б розказала… От побачиш!

Ілько подивився на Мотрю: дивно хороша вона була, хороша, як радість, як молоде, тепле чуття, хороша, як мрія бажана. Глянув Ілько у великії очі, зустрівся з глибоким поглядом, що обіцяв щось, про щось говорив, чогось прохав, зітхнув, почухався, ще раз глянув на ласкаву її усмішку і… поставив ногу на тин.

- А справді ж щось скажеш цікаве? - спиняючись, спитав він.

- Їй-богу, їй-богу, розкажу!…-«От таки ж піде за мною!» - додала вона в думці.

- Ну, як так…- недоговорив Ілько і став перелазить через тин із таким видом, начеб хотів сказати:

«Отже, лізу через те тільки, що треба послухать щось цікаве, а інакше ні за що в світі не поліз би!»

Він переліз, стрибнув і, щоб не впасти, ухопився за Мотрю й, обнявши її, пригорнув до себе.

- Гайда на призьбу! - притуляючись до його і одхиляючи віти вишень, промовила вона й тихо пішла вперед.

- Ну, що ж там цікаве?

- А тобі дуже хочеться знать?

- Як… як от се зараз поцілувать тебе!

- Ну? Скажи який! Ха-ха-ха!

- Та говори!

- Ну, слухай, - не повертаючись до його і нахиляючись од вітей, тихо вимовила вона,- виходю заміж за… Андрія.

- Та ну?! - спинившись, скрикнув Ілько.- Брешеш!

- Їй-богу, правда! - повернулась Мотря і пильно глянула на Ілька, що ніби аж зблід трохи.

- І таки не брешеш? - криво всміхнувся він.

- В четвер і рушники подам.

- Он як…- тихо промовив він і мовчки пішов до призьби.

- Правда, цікаве? - сміючись, спитала Мотря, сідаючи біля його.

Ілько нічого не одказав і мовчки замислено став дивитись кудись через тин. На серці щось страшенно боліло, й нудно-нудно стало.

- Так он як! - дивлячись на неї, знов криво усміхнувся він і знов одвернувся.

- А так…- теж криво всміхаючись, прошепотіла Мотря й зупинила свій погляд на йому.

«Так он що, заміж за Андрія! - крутилось із сим тяжким щемлінням у Ілька.- Се, значить, прощайся вже з нею, прощайсь із тими тихими, любими вечорами, з тими милими розмовами, прощайсь із рідною, єдиною людиною, з сим струнким, гнучким станом, палкими губами, глибокими очима, з сими гарними, дорогими, чудовими очима…» Сі думи не мислив він, не висловлював, не складав їх,-метнулись вони в його з сим щемлінням, з сим якимсь чудно-тяжким чуттям. Він знов глянув на неї, придивився й почув, які стали далекі і дорогі, любі, хороші сі такі знайомі йому брови, губи палкії, очі чудові.

А Мотря все дивилась на його і теж прислухалась, як щось давило-щеміло на серці. І хотілось їй, дуже хотілось обнять його, пригорнуться, завмерти коло дужої руки його, заглянути в вічі і дивиться, дивиться на чудову красу його, на чорнії брови, у карії очі. І почувала вона, як боляче холонуло в неї у грудях із самої думки, що не прийдеться їй більш цілувать його, цілувать найлюбіше місце, що одтінялось чорним вусом; не прийдеться більш дратувать-розпалять палким поцілунком і любувати, як зачервоніється злегка лице його, як краса його ще виразніш, ще дужче стане перед нею й захвилює, захопить і її…

- А ти не виходь заміж,- тихо промовив Ілько, колупаючи паличкою стежку, що йшла понад призьбою. Мотря одвела свій погляд, зітхнула й хоча чула його слова, але, не встигши визволитись від впливу своїх думок, перепитала:

- Що ти сказав?

- Я кажу, щоб ти не виходила зовсім заміж.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_krasa_i_sila.docx)Volodimir_vinnichenko_krasa_i_sila.docx
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_krasa_i_sila.fb2)Volodimir_vinnichenko_krasa_i_sila.fb2