Володимир Винниченко - Краса і сила (сторінка 7)

Ледве блищить лампочка в камері «слвдствєнних» сонгородського «арестнаго помєщенія». Тхне потом, парашею, махоркою і кислою капустою. Посхилявшись над койкою, прислухаючись іноді до дверей, розмовляючи пошепки, грають у карти арештанти. Чути: «Краля зверху!», «сімка хвалить», «запиши хвальону», «вино - козир»; іноді пошепки, але виразно прокочується лайка.

По темних кутках сплять.

Щось тихо застукало з вулиці в вікно. Андрій встав, положив карти, прошепотів: «Без мене грайте»,- і підійшов до вікна. Якась темна жіноча постать, освічена світлом одного з двох на ціле місто ліхтарів (другий біля поліції), стояла, нахиливши голову.

- Ти, Мотре? - одчиняючи злегка вікно, прошепотів Андрій.

Постать підняла голову, трохи розмотала товсту хустку, й на Андрія глянули великі, глибокі Мотрині очі.

- Я. На…

Андрій простягнув руку крізь грати і взяв невеличкий клуночок.

- Там десяток пиріжків і курка,- додала Мотря.

- Добре… Чого вчора не прийшла?

- Ти сердишся?

- Я питаю, чого вчора не прийшла,- сухо прошепотів Андрій.

- Не можна було.

- Не бреши!

- Ну, от, «не бреши»! Батька не було до півночі, дитина сама, а я от се побігла б до тебе.

- Де ж батько був?

- На «роботі».

- Де?

- Розбили лавку старого Хаїма. Знаєш?

- Знаю. Багато?

- Рублів на п'ятдесят, казали. Ілько насилу виніс лантух.

- А! Он що!… Хм…- злісно всміхнувся Андрій, - Там були Ілля Іванович! Ну, тепер я знаю… Мотря мовчки нахилила голову.

- Може, не пускали Ілля Іванович? Вони ж теж на лінії солом'яного жениха. Чи в проходку з ними ходили? Га?… Чого ж мовчиш, суко! - грізно прошепотів Андрій.- Похвались же!

Мотря мовчала.

- Говори ж!… Може, вже рушники подавала?

- Ну, от ще! - підняла голову Мотря і знов нахилилась.

- Гляди, гадино! - зціпив зуби Андрій.- Обманула, обіцялась сказать правду, тягнеш і досі… гляди, тільки подумаєш вийти за Ілька, уб'ю. Чуєш? Уб'ю першої ж ночі! Я ніколи на вітер не говорю. Не дури!

Вітер, що затих на хвилину, мов прислухавшись, засвистав, загудів, засипав густим дощем і трохи не попхнув Мотрі.

- Не змерзла? - помовчавши, буркнув Андрій.

- Ні.

- Що? Та підніми голову, чого нахилилась?

- Не змерзла, - промовила Мотря й несміло подивилась йому в очі. Замовкли. Чуть було ляпання заяложених карт, «вино світить» і дріботіння дощу по вікні. Мотря куталась.

- Не бачила Никодима?

- Бачила.

- Що, не говорив нічого?

- Про тебе?

- Ну, да.

- Лається… Нащо ти його так?… Бідує страшно.

- А так паршивому й треба, хай не задається! Думає, як надзиратель, то й цяця велика! - зі злістю прошепотів Андрій.

- Він каже, що зовсім і не хотів тебе лаять.

- Бреше, гад! Ти знаєш, як усе се було?

- Та говорив він щось… Розкажи ти… Знаю, що через тебе…

- От то, нехай не задається і знає, кого зачіпає!

- Як же се вийшло?

- Так він каже, що й не лаяв?

- І не думав, каже.

- Гм… Іш, мурло прокляте!

- А лаяв?

- Та того мало, а ще захотів штовхаться. Я, бач, не дав йому раз горілки, що ти мені передала. Так образились… І от то раз причепився до мене, щоб у камору йшов. «Ще рано,- кажу,- не піду!» -«Ну, не розказувать!» Я й вилаяв його… Він зо всеї сили - трах! - у груди мене… Хотів я його задушить там же, та здержався, тільки сказав: «Гляди, Никодиме, се даром не минеться тобі. Знай, кого бить!» - «Плювать,- каже,- я на тебе хотів і хочу. Страшний вовк у лісі, а в тенетах - тьху!» Ну, добре, нехай так, побачимо. Пройшло, мабуть, з тиждень. Я з ним наче помиривсь, випивав по-приятельськи, одним словом… ну, помирились, наче того й не було. А от то в той понеділок кажу йому: «Попроси смотрителя, щоб пустив мене з тобою в цилюрню,- мене тут пускають,- поставлю, кажу, півкварти». Попросив він,- пішли. Прийшли до Васьки,- знаєш? Я тому зараз морг! Той туди, сюди, і поки мене постригли, Никодим уже був п'яний, як свиня… Тільки й розуму, що дивиться… Кинув я його, прийшов до смотрителя та й кажу: «Так і так, ваше благородіє, надзиратель Нікодим, котрий мене водил у цилюрню, напился п'яний і не сполняєть своєй служби. Я мог би утікти…» Той, звісно, перелякався, дякує мені та зараз за Никодимом - і прогнав… Не задавайся і знай, з ким діло маєш!

- І ти не втік? - похопила Мотря.- От то! Чого ж ти?

- Тікать не треба.

- Як?

- А так: якби я втік, його не вигнали б зі служби, бо він сказав би, що я чи побіг, чи як-небудь… А так - я сам прийшов без його, тут уже оправдання нема… Нехай тепер без заробітку поскаче…

- Діти ж маленькі у його… жінка.

- А друге те, що мені нема для чого й тікать: все одно оправдають. Се, що я не втік, буде ще один доказ, що я не винен. Аби то я виманив гроші у того мужика, аби я, значить, був винен, дак хіба б я не втік, коли такий случай підійшов? Га?

- Ну да, але ж…

- «Але ж!» - перебив Андрій.- У суді, аби щось представив такого, як се, то й оправдають.

- А як засудять?

- Плювать я на їх хочу! Хто докаже, що то я був? Мало, що такий і такий! Ти прямо докажи, що бачив, як я був з ним і гроші брав. А може, хто схожий зі мною?… А ще ж ти будеш говорить, що я у тебе був тоді, та й герехт.

- А як Ілько покаже, що тебе не було… Він тепер ненавидить тебе, то, може…

- Хм… як зробився женихом, так і ненавидіть став,- саркастично всміхнувся Андрій.- Ну, так я ж його не боюсь.

- Як? А як він скаже, що він був у мене весь час і не бачив тебе… А його у мене бачила Хведора,- нахкливши голову, тихіше додала Мотря.

- Хм… милувались… І все-таки плювать! Аби ти показала. А хіба я повинен перед ним сидіть? Скажеш, що п'яний спав цілий день у повітці. От і все… Та його й питать не будуть, а сам не напроситься - побоїться мене… Він тоді саме, як моє діло буде розбираться, буде сидіть тут. Перекажеш йому, що через тиждень він уже буде тут. Той подав на його… буде одвічать за «буйство і покушеніє на грабіж». Смотритель казав…

- Через тиждень? - перепитала Мотря.

- А що, тобі жаль? Так чого ж - просю ж тебе - украдь хоч у сієї Хведори курку, піймайся нарочито, полайся - і посадять… І не будеш розлучаться з ним… А то ж жаль!…

Мотря промовчала.

- …Та що похилилась?… Говори ж щось, якого ж чорта прийшла!

- Скучила! - піднявши голову, привітно дивлячись на його, прошепотіла Мотря.

- І за Ільком скучиш? Мотря почала кутаться:

- А ще довго до суда тобі?

- Та ти зуби не заговорюй,- мимоволі всміхнувся Андрій,- а говори те, що питають.

- Та я не чула зовсім, що ти говорив.

- Ех! Не чула…

- Холодно, Андрію, уся змокла… Я вже піду…

- Убирайсь к чорту,- чого ж стоїш?

- Ну, то я зостанусь,- ти сердишся…

- Йди, йди…

- Ні, ти сердишся… Скажи, що не сердишся…

- Та йди, простудишся. Прощай.

- Прощай. А завтра прийти?

- Як хочеш,- зачиняючи вікно, сухо відповів Андрій і, наче зачепившись, возивсь коло защіпки.

- Я прийду.

- Приходь,- байдуже муркнув він і защіпнув вікно. Мотря ще трохи постояла, подивилась на вікно, зітхнула і, щільніше закутавшись, тихо пішла в темний, глухий переулок.

І дійсно, через тиждень Ілько вже сидів у камері «срочних» між штундарями, посадовленими за збірки, дрібними злодіями і буянами. Зараз же він звелів усім поділиться грішми, побив одного, що хотів із ним змагаться, посидів три дні в карцері, але, вернувшись, повитягав уночі гаманці у багатих, поділив рівно на всіх і напоїв усю камеру квартою монопольки, яку невідомо де роздобув. Дозорці, та й сам смотритель, наче нічого не бачили, не бажаючи через якийсь час мати собі страшного ворога на волі.

А ще через тиждень вводили в ворота Мотрю, закутану, з дитиною на руках, трохи бліду, але через се ще кращу. В той саме час Андрій сидів на призьбі. Побачивши її, він спершу зблід, потім почервонів, знов зблід і, не міняючи пози, з ненавистю буркнув, як вона порівнялася з ним, весело посміхаючись до його:

- У! Паскудо!… Мовчала! Прибігла-таки за Ільком!

- Ба за тобою! - радісно дивлячись на його й наче чекаючи сього питання, жваво відповіла Мотря. Але Андрій вилаявся, зціпив зуби, одвернувсь, пішов у камеру й п'ять день не показувавсь. А як виходив на хвилину,- до Мотрі не заговорював. Коли вона винувато, благаючи його, зачіпала, він тільки лаявся зневажливо й наче недобачав її. Мотря зблідла, схудла, благала його через сторожів, простоювала цілими вечорами під вікном його камери, а з Ільком і не говорила, навіть раз вирвалась і плюнула, як той хотів обнять її. Андрій змилувався - і звеселіла Мотря: заспівала, засміялась, обцілувала Іваська і на другий день уже жартувала і сміялась до Ілька. Знов змінивсь Андрій, але вже не ховавсь у камері, не тікав од розмов із Мотрею, тільки говорив із нею так холодно, так якось по-чужому, дививсь на неї так чудно, що Мотрі з нмм було і важко, й ніяково, а на самоті якось пусто, нудно і сумно, до смерті сумно. Знов почались благання, знов Ілько остогид, знов усміхнувсь «по-рідному» Андрій,- і знов звеселіла Мотря, тільки вже при Андрієві розмовляла з Ільком без сміху, без жартів,- без Андрія ж пильнувала, щоб усе знали тільки вона та Ілько. Ілько ж хоча й всміхавсь до Андрія і сам заговорював до його,- при Мотрі махав кулаками і… щиро задавався.

Видався теплий, ясний день, один із тих днів, коли літо наче виривається з мокрих, холодних обіймів осені, спішить попрощаться з людьми, всміхнуться тепло-ласкаво востаннє й покориться долі. Соице гріло-пекло, грало в калюжах, що займали трохи не півдвора, жваво цвірінькали горобці, тріпались кури, лазила по дворі свиня з поросятками, тільки дерева оголені якось сумно виставляли з саду голі свої віти та тужливо хитали вершечками. З камер повисипали арештанти, порозсідались біля дверей, повиносили койки з тоненькими сінниками, порозвішували мокрі спідниці, сорочки, онучі; дехто стиха заводив пісні, дехто борюкався, а дехто прямо сидів, грівся і смаковито хмуривсь на сонце. Навіть Степан, старий дозорець,-«соцаяліст», як звав товариш його Гаврило за те, що той не постив у Петрівку, їв у неділю до звону, не хотів читать ані букви з Біблії і не любив багато балакать,- навіть Степан виліз із темної сторожки, сів на коридорі, надів окуляри і став читать «Путешествие по реке Оранжевой й ея притокам», що вже років зо три, як він його почав читать. Біля тину, проти сонця, на койці сидів старий Дем'ян, ватажок штундарів, із симпатичним лицем і добрими очима дідочок. Поруч сиділи «брати» його, себто одної з ним віри дядьки,- один рудий, бородатий, огрядний; другий носатий, чорний і худий. Проти їх, на другій койці, сидів Гаврило, «челаєк з понятієм» - високий, худий й тонкий, схожий, як сам про себе не без гордощів казав, на святого Антонія, чудотворця Печерського. Гаврило не пропускав ні одної церковної служби, харчувався самою цибулею і житнім хлібом і в розмові закидав «по-вченому». Біля Гаврила, примостившись на цеглинах, писав на койці листа худенький чоловік, старанно виводячи букви, поводячи за рукою кінчиком висунутого язика і через кожні три хвилини повертаючись до Гаврила за порадою. Далі, ступнів на три, на голоблях тачки, сиділа Мотря, а на самій тачці, пацаючи ногами і вставляючи іноді й своє до балачки, прибраний і веселий Ілько.

Зайшла релігійна суперечка. Дем'ян говорив спокійно, навіть весело. Гаврило іронічно всміхався, худий деколи додавав свого гострого і «з перцем» слова; рудий, добродушно розтягнувши рота в усмішку, однаково пильно слухав і Дем'яна, і Гаврила і однаково, як видно було, не розумів ні того, ні другого, але самий процес суперечки, очевидячки, йому страшенно подобався. Серед двору, махаючи шапкою, посвистуючи, ганяв смотрительських голубів Андрій, похмуро часами поглядаючи на Ілька й Мотрю.

- Ха-ха-ха! - зареготався Гаврило, одкинувшись назад.- Так по-вашому виходить, що церкви не нада?! Ето - факт!… Ха-ха-ха!… Ну, а де ж, приміром сказать, должни нахадиться усякії богослужебниї вещі, ну, сказать, чи чаші усякиї, чи… ну, хоча б і чаша? Де, по-вашому!

- Будлі-де,- усміхнувся Дем'ян,- можна і в скриню покласти.

- Ето, значить, там, де штани, сорочки. Ха-ха-ха! Там і воші, і блохи…

- Воші теж од бога.

- Ну!

- Хоча чаші перед службою миються перед усіма так, щоб усі бачили. А що роблять ваші попи, ви не знаєте. От що!

- Хто ж то миє? Піп ваш?

- У нас попів нема, а миє той, хто у той раз службу служить.

- Ну, так! Підождіть,- ухопився Гаврило,- ви говорите, що «той, хто службу служить». А він же має право?

- Має.

- Хто ж йому його дав?

- Ми.

- Ето факт! А ви ж маєте право давать право?

- Таке ж саме, як ваш архирей або синод.

- Ха-ха-ха! Іван, Степан, Денис - синод! Ха-ха-ха! Славная пропорція!…

- От, Гаврило Петрович,- перебив чоловічок, протягуючи листа,- чи так? Бо той… Гаврило поважно взяв і став читать:

- «Писмо пущено Мною Марком Гавриловичем к жені Своїй Параски Михайловні прошу тебе». Ну, ето я вже читав… «що Марко будь тоби Масло»… ето вже… Ага, отседа: «Я Марко Гаврилович Прошу вашой милости ви виказуєте що я вам масло приніс а я нікакого масла ни виділ і ни знаю і ни бачив і не чув. А ви як находите на себе претенцію то дасте 5 рублей і будете одвічать сильно строго як ни бачили острога то побачите»…

- А я так говорю,- почав тихо Дем'ян, як чоловік знов висунув язика, нахилив голову набік і став виводить букви,- бідному чоловікові й копійка багато значить. Ви візьміть те: чи в тебе родиться, чи помре, чи свято яке, чи штось такоє,- уже плати. Плати попові, бо - гріх.

- А в писанії що сказано? - поважно і навіть строго перебив Гаврило: -«Шедше убо научать усі язики, крестяще їх во імня Отца і Сина і св. Духа, амінь». Га? То такой факт? То, значить, що сам Ісус Христос постановив, щоб були священики. А ви ж тільки Євангеллю вірите,- се ж по Євангеллю…

- Та не сказано, щоб за те вони і з живого і з мертвого шкуру дерли,- вставив худий, не зводячи очей з Гаврила. Рудий добродушно засміявся:

- Вони й не деруть, а беруть те, що дають.

- Та ви Гаврила хлібом не корміть, а попів не чіпайте! - крикнув сміючись Ілько. Гаврило хитнув головою і зневажливо, але так, щоб не бачив і не чув Ілько, скрививши губи, пробубонів:

- Дурний піп, дурна його й молитва! Помовчали.

- Не даром кажуть,- почав, зітхнувши, Дем'ян,- чиї ворота минеш, а попових не минеш… Деруть вони з вас, як самі хотять.

- Ану, Гаврило Петрович, прочитайте далі,- протягну» знов листа чоловічок. Гаврило хотів щось сказать Дем'янові, але тільки махнув рукою і взяв листа.

- …І… то побачите…- промимрив він, шукаючи нового.- Ага!… «І прошу вашой милости ни радійте моєму гору… Как господь дасть міні благодать то якось воно буде. Міні господь поможить нещасному то якось воно буде. А я Марко Гаврилович і так нікогда сльози ни висихають у мене і прошу вашой милости не оставте моїй просьби із тим досвиданіє остаюсь жив тольки здоров'я у мене плохо потому што досадую. Ну все байдуже хкось воно буде Писмо писав Марко Гаврилович звиніте»…

- Вони усе, значить, мені маслом дорікають,- пояснив чоловік,- а я того масла, так от не гріх заприсягнуться, і не бачив, яке воно на вид…

Андрій вилаявся на весь двір. Всі повернулись,- жовто-рябий, трубохвостий голуб, не вважаючи на Андріїв свист, ляскання в долоні, ніяк не хотів підніматься вгору до гурту і все перелітав із хліва на льох, то з льоху на хлів.

- Підожди ж! - злісно просичав Андрій, підкрадаю-чись до льоху, де сів жовто-рябий.- Політаєш у мене!

- Параска каже: «Признайсь, тобі легше буде». А в чому я буду признаваться? Я того масла…

- От ви говорите,- перебив чоловіка Дем'ян,- гріх окони палить… А я на се можу сказать…

Жовто-рябий, нічого не гадаючи, повернувся хвостом до краю і став чепуриться. Мотря й Ілько пильно слідкували за Андрієм, який, то присідаючи, то ледве ступаючи, наближався до льоху. Ось він уже біля дверей, ось загляда на голуба, ось… піймав!

- Та не бий!! - крикнула Мотря.

Андрій навіть не підняв голови і став злорадно бить по ногах, по крилах, по голові переляканого жовто-рябого.

- Та пусти, не муч! - крикнув Ілько. Наміряючись уже пустить, Андрій по сих словах мовчки злісно глянув на Ілька, усміхнувся й, схопивши ніжку жовто-рябого, крутнув. Почувся легенький хруск, голуб несамовито забився й затріпався,- Андрій зламав йому ніжку. Сей хруск, розкритий вмить рот жовто-рябого, безсиле його тріпання -'все се наче морозом пройняло Ількові тіло.

- Пусти!! - рявкнув він і кинувсь до Андрія. Мотря зблідла, схопилась і побігла до них. Штунда і Гаврило змовкли і, не знаючи, в чому річ, стали дивитись в їх бік.

- Пусти, не муч!…- глухо прохрипів червоний, з піною на губах, важко дихаючи, Ілько.

- А тобі яке діло?! - блідий, аж жовтий, з синіми губами глянув на його ненависно Андрій, не випускаючи голуба.

- Та чого ти присікався до його? - сухо промовила Мотря.- Випустить!… Який сердобольний!…

- А! Так ти за Андрія!! - блиснув на неї очима Ілько і ступив до Андрія: - Пусти, говорю!

Андрій мовчки, дрижачою рукою став щось шукать у кишені.

- Плювать мені на твій ніж! Не пустиш?!! Андрій важко дихав, з презирством усміхався і мовчки копався в кишені, не випускаючи голуба.

- Так от же!! - розмахнувся Ілько і, не сподіваючись сього, не вспівши пригнуться, Андрій спіткнувся, зачепивсь і впав, випустивши голуба.

- Ах, ти ж! - тільки скрикнула Мотря і, як вовчиця, в'їлась зубами Ількові в руку; але зараз же почула, як щось важке ударило її в перенісся,- в голові страшенно зашуміло, мигнув в очах жовтий тин, і, хитаючись, вона впала додолу.

- Стережись, Ільку!!! - вмить пронеслось по дворі з десяток несамовитих, переляканих голосів. Ілько здригнувсь, хотів повернуться до Андрія і, крикнувши якось «у-е», скрививсь, схиливсь і, скоцюрбившись, упав рядом із Мотрею. Кров виразною червоною стежкою полилась із розпоротого живота, полилась по колінах, по чоботях і стала всмоктуваться в білий, сухий пісок.

Пройшов рік. Ілько хутко після того видужав, одбув строк, вийшов із буцегарні, ще гірше запив, загуляв, піймавсь на «роботі» й попав у губернію в тюрму, звідкіль уже не вертався. А Мотря з батьком, з сином, з старою матір'ю Андрія, спродавши свою й Андрієву хати й грунт, зараз же, як повезли Андрія в тюрму, поїхала за ним, повінчалась, і всі виїхали на поселення, куди присудили Андрія за «покушеніє на убійство».

Сторінка 7 з 7 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_krasa_i_sila.docx)Volodimir_vinnichenko_krasa_i_sila.docx
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_krasa_i_sila.fb2)Volodimir_vinnichenko_krasa_i_sila.fb2