Володимир Винниченко - Слово за тобою, Сталіне! (сторінка 2)

Дожидання своєї черги цього разу було довге, але Степан Петрович ані трішки не нудився й не нетерпеливився. Дурненька Катря, ніколи вона, мабуть, не буде в стані пройнятись тими думками й почуттями, що виникають тут у тих, які можуть думати й почувати не по-сбивательському. Бідний обиватель тремтить, коли проходить повз будинок міністерства, і завмирає, коли мусить увійти в нього. І, розуміється, йому несила уявити собі, яка могутня, фантастична, казкова сила скупчена в оцих високих стінах, за тією м'якою тишею, з якої тільки іноді, як вихлюп на тихій річці, пробивається приглушений людський голос. Десятки, а то, може, й сотні тисяч людських існувань лежать там у шухлядах і можуть бути перевернені помахом пальця он тієї істоти, що так немов би просто й привітно дивиться з портрета на стіні (який був у кожній кабінці). Та більше, мільйони, а той десятки мільйонів людських існувань зареєстровані на просторі всього ^велетенського Союзу, занесені в картотеки, і кожне з них під доглядом і керуванням отого бога й оцих його священнослужителів. Кожний рух, кожна затаєна думка відома їм, і кожне шкідливе існування може бути знищене в одну мить. Де, коли, в кого на землі була чи є така сила? А з другого боку: який бог може дати більшу певність і силу тим своїм щиро віруючим, які не мають чого ховати перед богом? Який жалюгідний президент республіки може викликати таку побожність у своїх поклонників, якою пройняті вірні сини "Великого Батька"?

Нарешті Степана Петровича закликали до "Колечки", чи то пак тут: Миколи Сидоровича Бєлуґіна, начальника секретного відділу МДБ*) (МДБ — Міністерство Державної Безпеки). Микола Сидорович, як звичайно, тільки підвів очі з паперу, над яким водив рукою з червоним олівцем між пальцями, і мовчки кивнув лицем на стілець по другий бік столу. Степан Петрович сів і чекально наставив на Бєлуґіна очі, з яких не зник блиск піднесення від сидіння в кабінці. Перед вступом до кабінету начальника він ще раз зачесав своє золотаво-жовте волосся і воно відблискувало проти світла настільної лямпи теж ніби в піднесенні. Гарне, моложаве лице тепло, схвильовано рожевілось.

Бєлуґін не переставав водити олівцем над папером та іноді черкав ним або ставив якісь знаки. У Степана Петровича мимоволі злегка завмирало серце: що міг значити цей значок: в'язниця, заслання, концтабір?

Світло лямпи матово лежало на горбкуватій лисині, на випнутих місцях чола, вилиць, підборіддя Бєлуґіна, таких рівносірих, неначе з усієї голови було випомпо-вано кров, і вона жила і рухалась тільки сірим мозком. Навіть уста були сірі й здавались подібними до розрізу в опуці з сірої ґуми. Щоки були широкі, м'які, злегка одвислі, так само як ніс і підборіддя, ніби все це було зроблене з замазки, яка від високої температури в кімнаті розм'якла на кістках і опадала.

Степан Петрович одвів очі від лиця начальника і повів ними по кабінеті. Від абажура лямпи вся горішня частина величезної кімнати, заставленої шафами та картотеками, була в зеленкуватому присмерку. Але обличчя портретів Сталіна ( над самим столом) і Леніна (трохи далі) якось дивножовто випинались у ньому.

— Так! — несподівано рипнуло з сірих уст Бєлуґіна, і він відклав папір на купу подібних до нього аркушів. Степан Петрович зараз же швидко з поштивою, привітною готовістю наставив на нього своє лице. На диво, очі Белуґіна були не "сірі", не "безкровні", як усе обличчя, а темні, глибокі й живі, неначе вся кров і життя скупчились у них. І це знову, як і раз-у-раз, вразило Степана Петровича й штовхнуло думкою: як очі можуть міняти лице людини і як аж немов трохи моторошно бачити ці такі живі очі на такому мертвому обличчі.

— Ну, Степане Петровичу, сьогодні ти матимеш трошки інше, ніж звичайно, доручення, — прорипів Белуґін. (Голос теж був немов би без крови і життя, без голосової дзвінкосги, а з матовістю ґуми).

Степан Петрович злегка, з усміхом готовости нахилив голову наперед до Белуґіна і, як піонер, відповів:

— "Завжди готовий" до всяких доручень! Белуґін узяв з купки паперів ліворуч невеличкий аркуш і, продивившись його, почав усе тим самим "сірим" неживим голосом:

— Ми одержали з трудового табору, де перебуває твій брат, Марко Іваненко, повідомлення, що він дуже хворий і хоче тебе бачити.

Рожевість на обличчі Степана Петровича зблідла, а очі здивовано, навіть вражено поширились, як у хлопця, перед яким раптом виникла якась загроза. Але він мовчав. А Белуґін, дивлячись то на папірець у руці, то на Іваненка, байдужим, сірим голосом говорив далі:

— Та річ, розуміється, не в побаченні й не в хворобі злочинця, а в тому, що він хоче перед смертю немов би переказати тобі якийсь секрет, "секрет великої державної ваги", як він сказав начальникові табору. В чому має бути цей секрет, він навіть натяком не дав зрозуміти. Він пише тобі листа, але головне хоче сказати на словах. Ми постановили, що тобі треба поїхати. А тому що він може швидко померти, то ти полетиш завтра рано-вранці літаком і, гадаю, по обіді будеш у найближчому від табору аеродромі. Звідти до табору буде кілометрів сорок, і тебе відвезуть туди автом. Так, що ще перед вечором зможеш говорити з братом. Маршрут, потрібні документи, точні вказівки й усе інше ти дістанеш зараз, усе вже приготоване для тебе. Начальника табору вже попереджено про твій приїзд. Ніяких особливих інструкцій не можу тобі дати, не знаючи, що за секрет. Більше нічого. Ти можеш іти.

Але Іваненко сидів з тими самими широко, вражено відкритими на Белуґіна хлопчачими очима й ніби ще чогось чекав. Той натиснув на ґудзик дзвінка. Тоді Степан Петрович ворухнувся і, видушивши на широких, пошерхлих од хвилювання устах ніякову посмішку, сказав:

— Це — моє заслання, товаришу?

Белуґін здивовано підніс угору на сіре чоло ріденькі брови.

— Що за срантазія? З якої речі?

Степан Петрович не переставав ніяково посміхатися.

— Що злочинець твій брат? Але ми знаємо різницю між тобою і твоїм братом. Через неї він — державний злочинець і має кару, а ти — державний службовець і маєш високий пост охоронця соціялізму. Змін ніяких не сталось і ти можеш спокійно виконувати дане тобі доручення.

І на знак щирости своїх слів Микола Сидорович розтягнув посмішкою ґумовий розріз і показав кінчики занадто білих, штучних зубів... Тоді Степан Петрович пружно, швидко підвівся й струнко вирівнявся.

— Слухаю, товаришу, і виконую!

В цей момент до кабінету ввійшов секретар Белуґіна. Белуґін зараз же звернувся до нього, показуючи очима на Іваненка.

— Видати товаришу все наготоване для нього. Секретар поштиво вклонився, а Микола Сидорович

простяг руку товаришу Іваненкові й байдуже прорипів:

— Бувай. По повороті негайно з'явитись до мене. Степан Петрович зворушено й обережно потиснув

м'яку руку Белуґіна й хрипко промовив:

— Слухаю. Буде все зроблене.

І пішов за секретарем із кабінету.

Додому вертався він із тим самим чи то зворушенням, чи захопленням, чи з якимсь таким чуттям, яке може бути в людини, що трохи-трохи не попала під потяг. Але Катерині він розповів майже тим самим "сірим" тоном, яким до нього говорив Белуґін, хібащо з деяким веселим дивуванням: що за секрет такий міг бути в того нещасного Марка? Одначе Катерина Семе-нівна була ошелешена, стривожена, злякана.

— Та Марко, Марко, твій брат!? — з жахом шепотіла вона втрете вже, мабуть. — Що ж, він забув, що ми йото... Чи те, що помирає... ? Може, перед смертю, справді, хоче тобі добре зробити? Як ти думаєш: у чому тут річ?

Степан Петрович глибоко затягаючись цигаркою і ходячи широкими кроками по кабінеті, не відповідав.

— А щось таке, Стьопочко, мабуть, дійсно важливе, коли "вони" навіть літака посилають. Значить, вони щось знають? Але Марко, Марко, той самий, який повинен бути на нас такий... лютий!

Степан Петрович притовкмачив цигарку в попільничці й з захопленням обняв Катерину.

— Ех, ти! "Марко, Марко"! Так, так, — той самий Марко. Брат мій! І чудесно. "Ми, каже, знаємо різницю між тобою і твоїм братом". А коли б вони не знали, то знаєш, де б ми були? Га? І я, і Євген, і Сергій, і всі діти наші? Знаєш?

— Ой, знаю, занадто знаю! — поспішно, з жахом прошепотіла Катерина Семенівна.

— Ну, так мовчи про брата. А про мою подорож, куди, чого, розуміється, нікому ні слова. Чуєш, Катре?

— Ой, чую та чую!

Розділ 2

Надвечір наступного дня Степан Петрович, пересівши на аеродромі з літака в авто, яке чекало на нього, під'їздив лісовою дорогою до концтабору. І хто зна чого, йому раптом згадався вираз якогось емігрантського журналу, що йому довелось читати, бувши в Англії в складі охоронної бригади біля міністра: "Найбільшу, майже ідеальну точність большевизм виявляє в одній галузі своєї діяльности — в галузі терору і репресій".

Правда, лісова дорога сама була не ідеальна, покручена, в снігових вибоїнах, горбах, коріннях. Авто, як ніби сильно п'яне, хилиталось з боку на бік і, здавалось, от-от перекинеться. Іваненко ввесь час мусів хапатись руками то за одне, то за друге вікноgt;, щоб не падати з сидіння. Він іноді аж посміхався, але водночас не переставав пильно прислухатись до чудного тремтіння в самому собі, яке було ввесь час подорожі, навіть у літаку. За тим тремтінням, немов за серпанком туману, здалеку-здалеку маячіла постать Марка, яка, мабуть, і викликала те тремтіння. Особливо випиналось крізь туман чорне, буйне, сильно скудовчене волосся, і циганські дідові очі Марка, з жовтавими баньками, які немов горіли жовтим котячем вогнем люті в оте останнє, трагічне побачення в слідчого у Харкові. Як він тепер дивитиметься? Яким вогнем горітимуть його очі тепер? Невже справді "покаявся", визнав свою провину й хоче заслужити прощення?

Поглядаючи в півзамерзлі віконечка автомобіля, Степан Петрович раптом побачив у лісі, не дуже далеко від дороги, якісь чудні істоти, які рухались у снігу серед дерев: чи то були якісь величезні, різномастні птиці з обшарпаним пір'ям і кострубатими круглими головами чи якісь інші тварини з обдертими шкурами, поставлені на дві задні ноги і перетягнені на поясі? Вони, мабуть, помітили автомобіль, бо всі перестали рухатись і повернулись до дороги. І тоді Степан Петрович побачив у круглих головах цих істот немов би людські чи мавпячі обличчя зарослі сірою шерстю з застиглими точками очей серед неї. У той же момент зачувся різкий крик, і істоти рвучко, перелякано зарухались, то махаючи сокирами, то соваючи великими пилками, то тягаючи гілляки дерев.

Дорога звернула трохи вбік, авто порівнялось на ближчій відстані від істот, і тоді стало видно на них ознаки людей, але таких, яких можна поодинці бачити тільки в найгірших хащах людської мізерії, серед най-нещасніших п'яниць, що пропили останнє й одяглись у таке лахміття, яке нікому продати й за копійку не можна. Шапок не було майже ні в кого, голови були замотані брудними, рваними ганчірками; на ногах ні чобіт, ні валянок, а все ті самі ганчірки, затягнені мотузками чи ликом. На тілі діряві, затерті, брудні рештки пальт та арештантських бушлатів, підперезані такими ж самими мотузками й ликом.

Очі Степана Петровича мимоволі почали шукати серед ^ них постаті Марка, хоча він знав, що брат хворий, лежить при смерті й бути тут у лісі ніяк не може. Істоти не зупиняли роботи, але Степан Петрович бачив, як очі найближчих були широко розкриті на авто — здивуванням чи жахом?

Раптом ліс біля дороги скінчився, і в авто глянуло сіре, нависле, брудне, теж у лахміттях хмар сибірське небо. А крізь переднє віконце авта стало видно широку галявину й на ній сірі, дерев'яні будівлі-бараки. Авто порівнялось із дротяною загорожею і покотило здовж неї. При воротях, видно, вже ждали його, бо якийсь військовик, що стояв з рушницею, зробив закликаючий жест шоферові. Авто завернуло у ворота й підкотило до ґанку невеличкої дерев'яної будівлі, яка стояла окремо від бараків. Перед ґанком чекала інша постать в уніформі МДБ, з широким червоним обличчям і товстими чорними вусами, такими густими, що вони здавалися кінчиками котячих хвостів наліплених на губу. Постать зробила "під козирьок" до авта і, коли воно зупинилось, швидко відчинила дверцята його. Степан Петрович, тримаючи маленьку валізку з їжею й приладдям до вмивання, виліз із автомобіля з допомогою вусатого військового.

— Начальник табору! — зараз же відрекомендувався цей. — Зволите, товаришу, спочити трохи з дороги чи... хочете пройти до лікарні?

Степан Петрович на момент завагався й потім сказав:,

— Ні, я хотів би наперед запитати у вас дещо.

— О, будь ласка! Прошу до мого кабінету. Тут же й моє особисте приміщення. Якщо б була ваша ласка, я насмілився б запропонувати вам трошки підкусити з дороги. Вже наготовлене, так що ...

Степан Петрович посміхнувся до начальника табору своєю широкою, привітною посмішкою і відповів:

— Дякую сердечно, товаришу, але я вже підкусив дорогою в літаку. Я тільки хотів би трохи розімнятися й поговорити з вами.

— Прошу дуже! Прошу дуже!

І начальник запобігливо простягнув руку на двері ґанку, не сміючи йти попереду такого поважного гостя з столиці.

Але в сінях він усе ж таки мусів вибігти наперед, щоб одчинити двері до свого службового кабінету. Тут не було нікого, крім великого портрета Сталіна над столом начальника і маленького портретика Леніна над маленьким столиком з писальною машинкою на ньому.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.docx)Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.docx
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.fb2)Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.fb2