Володимир Винниченко - Слово за тобою, Сталіне! (сторінка 11)

— Та так, розуміється. Автори, справді, кажуть, що тоді, дійсно, повинна була б настати справжня політична повна демократія, капіталісти були б змушені дати своїм народам справжню свободу, свободу слова, друку, зібрань, виборів, організацій, руху, праці й т. д. А не —тільки на папері та в пропаганді...

(Степан Петрович спіймав пильний, неймовірний і навіть зляканий погляд "рибки", але продовжував у тому самому тоні):

... — Тоді повинні б по всій плянеті відбутись і вибори нових урядів, вибори знов таки справжні, а не фальшовані, під терором, як то є у капіталістів тепер. Розуміється, це була б революція, але революція мирна, безкровна, (хоч там, де не було б колектократії, там і збройна могла б вибухнути). Американці й взагалі капіталісти все це знають і через те, розуміється, будуть проти такої концепції, навіть проти самої пропаганди її в їхніх країнах, вони й так її замовчують, задушують ...

— Гм! — гірко посміхнулась Заболотова. — "Свобода, права народу, людини"! Які деспоти й паразити ради цих прекрасних гасел відмовлялись коли од свого панування, від змоги камандувати, насилувати, мучити, убивати? Коли? Хто?

І вона аж перехилилась, бідна рибка, до Іваненка і з такою ненавистю встромила в нього розгорнені очі богині, що в нього в грудях пробіг знайомий холодний, тоскний тьохк і мигнула, як миша, в мозку сива голова Марка. Він не встиг відповісти, як Заболотова, немов схаменувшись, одхилилась і стриманіше продовжувала:

— Таких прикладів нема в людській історії. Але прикладів того, як деспоти в ім'я прекрасних лозунгів, лозунгів і свободи, і права, і щастя людей, завдавали їм і тепер завдають лютих страждань, було і є стільки, що... А, що говорити! Та візьміть хоч би.. ну скажімо, Гітлера. Згадайте його гасла вселюдського щастя. А що він виробляв з нами, га?

Та деспотам мало фізичної влади над своїми підданими. Вони потребують ще й духового упокорення їх, духового зганьблення, духового знищення їх. Вони примушують людей плювати собі в душу, ганьбити найсвятіше своє, робити найогидніші злочинства проти себе й людей — з криком слави деспотам. Я знаю одну жінку, мою близьку приятельку, яка була змушена нацистами бути аґенткою їхньої таємної поліції, ну, по нашому кажуть, їхньою сексоткою. Змушена була страхом за життя своєї матері і сина. Вона була дуже гарна, і нацисти примушували її своєю красою приваблювати їхніх ворогів і потім видавати їм. Вона почувала до самої себе й до своєї краси таку огиду, що в пароксизмі цієї огиди обмазала все лице своє сірчаною кислотою. Вона думала, що, знищивши свою красу, ставши фізично огидною, вона таким чином звільниться від своєї страшної моральної ролі. Але деспоти зрозуміли це й убили її, матір та сина. Так ви хочете, щоб такі владарі світу, ради нашої свободи й якоїсь там трудової колектократії та миру на землі, відмовились від свого... права (— хе! "права!), від своєї влади над тілами й душами мільйонів рабів, від змоги їх катувати й убивати і за це мати ще славу героїв, вождів, добродіїв людства? Так? Так?

І вона знову перехилилась до Іваненка, блискаючи проти світла згори .мокрими від захоплення очима. Степан Петрович аж руку злегка підняв, немов захищаючись і силувано посміхнувся.

— Але ж це не я хочу "якоїсь там" колектократії, а європейські наївні демократи чи соціялісти...

— Вибачте, я захопилась, — бовкнула Заболотова і провела рукою по чолі. Потім ніби аж злякано, допитливо зиркнула на журналіста, кореспондента "Правди", і з кривим усміхом сказала:

— Ви не подумайте чогось іншого ніж те, що я сказала . .. Дайте мені чарку лікеру й цигарку. Я мушу трохи заспокоїтись. Ці спомини мене раз-у-раз так хвилюють, що я починаю говорити дурниці...

Степан Петрович похапцем налив два келішки й один із них підніс Олені Вікторівні, а другий сам узяв. Вона мовчки зараз же перехилила в рот рідину й витерла губи хусткою. Потім так само мовчки взяла з піднесеного портсигара цигарку, і обоє закурили. І в той же час обоє, стараючись бути яко мога байдужішими, кидали одне на одного непомітні, але допитливі погляди: що саме хотіла сказати одна і що саме з сказаного зрозумів другий.

Нарешті Степан Петрович порушив мовчання, яке вже почало ставати небезпечним:

— Так, так, ці питання хвилюють мільйони людей. І примушують їх не тільки говорити, але й робити дурниці. От, наприклад, ваш "слуґа уніжони", як кажуть поляки. Я ради цих питань зробив одну дурницю,-з якої не знаю, як вийти. Я прийняв доручення редакції моєї газети проробити одну анкету, а саме: спитати думку різних радянських людей про оцю ідею трудової колектократії, як засобу встановлення миру на землі, миру соціяльного й інтернаціонального. Я зробив першу спробу з вами, але бачу, що взяв на себе дуже трудне завдання.

— Не робіть цього! — раптом гаряче і навіть немов би аж злякано вирвалось у Заболотової. Та вона зараз же схаменулась і поспішно пояснила:

— Вас можуть не так зрозуміти й можуть вийти різні непорозуміння, прикрощі для вас та й для інших. Ви ж бачите, як я погано вас зрозуміла. А таких дурнів, як я, є багато.

Степан Петрович безсило повів руками.

— Вже не можу відмовитись. Пропало. Мушу робити далі. Я дякую вам за вашу ... турботу за мене й пораду, але... будемо сподіватись, що я не нароблю дурниць.

Олена Вікторівна нічого не відповідала, тільки часто й сильно затягалась цигаркою. А Степан Петрович, помовчавши, немов би на виправдання необережно взятого на себе доручення, заговорив знову:

— Коли ж, знаєте, спокуслива ідея, і хочеться знати, як наші люди поставились би до цієї чергової фантазії мрійників. Ви ж вдумайтесь, що вони проповідують: знищення на землі війни, навіки знищення цієї страшної хвороби, на яку тисячоліття хворіє людство. Досягти того, щоб на землі запанував мир, але не той "довгий і твердий мир", про який увесь час говорять світові політики, а просто мир, вічний мир, соціяльний і міжнародний, навіки мир між людьми!

І Степан Петрович напівгумористично, напівурочисто підніс руку догори і потряс нею. І зараз же підхопив сам себе:

— І то ж, мовляв, яким способом: способом визволення сотень мільйонів працівників од залежности, од поневолення, експлуатації, як фізичної так і духової. Способом, як вони кажуть, всебічного визволення людства! Що це — жарт, га? Досягти того, щоб не стало найманої праці! Колись, кажуть вони, поневолення людини людиною мало форму рабства. Людство визволилось із нього. Поневолення прибрало форму кріпацтва, февдалізму. Людство визволилось із цієї форми. Тоді настала форма капіталізму й найманої праці. Невже людство, кричать колектократи, не визволиться і від цієї форми? ? І категорично запевняють: визволиться! Наймит зникне на землі так само, як зник раб. Наймана праця буде вважатися так само за злочинство, як вважається по культурних країнах праця дітей або рабів. І тоді, розуміється, зникне поділ людей на кляси, на держави. Війна стане непотрібна, бо хто ж і за що ж буде воювати? Настане єдина безнаймитська Федеративна Республіка Землі! І тоді тільки зможе бути тільки той Єдиний Плянетарний Уряд, про який так гаряче і так безсило говорять західні політики та інтелігенти, не знаючи, яким способом його можна створити. Його може створити тільки трудова колектократія! От вам перспективочка! Приємна, га?

І Степан Петрович невідомо, чи з гумором, чи з хвилюванням аж вирівнявся весь. А Заболотова мовчки й пильно дивилась на гарне, почервоніле лице кореспондента, мимоволі зачіпаючись весь час на мить поглядом за три червоні шрамки на лівій щоці.

— І ви... чи то пак: і європейські демократи серйозно вірять, що їхні капіталісти так захопляться цією перспективочкою, що віддадуть свої фабрики, банки, лятифундії робітникам? — з неохочим ' усміхом спитала Заболотова.

— Колектократи кажуть, що вони не тільки вірять, а знають, що це так буде. Капіталізм доживає свою історичну епоху. Настає нова форма людського господарства. Іде колектократія, трудократія. Ідея її, кажуть вони, носиться в повітрі плянети, і вже то тут то там знаходить свій вираз. Наприклад: деякі робітничі синдикати в Бельгії вже висунули вимогу знищення найманої праці. По багатьох країнах, та навіть у самій Америці, країні приватного капіталізму, ростуть кооперативи, ця початкова форма трудової колектократії. Та що більше, Олено Вікторівно: сам римський папа вже проголошує в загальній формі ідею трудократії чи колектократії, а за ним французькі єпископи. Вони одверго виступають проти капіталізму й проголошують соціяльну справедливість, знищення СОЦІАЛЬНОГО утиску, нерівности, навіть, здається, привласнення продуцентам, себто робітникам, продукту їхньої праці. Сам римський папа! Га? Чого ви більше хочете? Чи не є це 1 доказ народження нової ідеї й росту її в людстві?

— А війна? — тихо кинула Олена Вікторівна.

— А, війна... Так, це така сила, яка уб'є все на землі. Через те колектократи так і виступають проти неї. Поки війну не убито, всі заходи людей на мир і краще життя безсилі. Вся увага, всі заходи, кажуть вони, політиків, учених, поетів і простих смертних кожної країни повинні бути спрямовані на знищення війни навіки.

Отже, як, на вашу думку, Олено Вікторівно, поставляться радянські люди до цієї концепції, коли я буду їм викладати її, га? — з тим самим усміхом чи то легкої насмішки, чи хвилювання в устах і очах спитав Степан Петрович.

— Не знаю ... — сухо і стомлено сказала Заболотова. — Звідки я можу знати? Довідаєтесь самі. Я тільки знаю, що ви... — вона хотіла сказати: "наївний ідеаліст" і сказала, щоб сказати щонебудь приємне: — ...ви взяли на себе велику й, може, корисну справу.

— Правда? — щиро зрадів Степан Петрович і з радости взяв її руку й поштиво, мало не побожно поцілував її. Олена Вікторівна не противилась і не відняла руки, яку, правда, бідний ідеаліст зараз же з тою самою поштивістю випустив.

— А тепер давайте спати, — сказала Олена Вікторівна, — я почуваю себе трошки сонною...

— З охотою, з охотою! — поспішно згодився Степан Петрович і зараз же погасив велику лямпу на стелі. Там зосталось невеличке фіолетове світло, яке ледь-ледь розсівало густу тьму. Іваненко виліз на свою кушетку і навіть не глянув униз, щоб не бачити, як буде роздягатись "грецька богиня". Скинувши піджак та черевики і поклавши їх на полицю, він обережно, щоб не рипіти пружинами над головою богині, ліг і прикрився ковдрою.

А "богиня" вже лежала горілиць і дивилась широкими очима в фіолетову темряву купе. Лежала й уперто силкувалась розгадати загадку, піднесену їй емґебістом Белуґіним і кореспондентом Зінчуком. В чому тут річ? Що має значити ця нещасна анкета? Адже малій радянській дитині повинно бути ясно, що це — справа підозріла, що бідного наївного кореспондента "ті" ловлять у свої прокляті сіті. "Мир, свобода, знищення експлуатації, найманої праці, влада робітників, трудова колектократія". Де? В царстві насилля, гніту, експлуатації, влади деспотів? Лено, що коли цей наївник буде провадити цю анкету і провадити її так, як він це робить,, то він сам на себе дасть стільки доказів своєї "контр-революційности", що його в перший же день, ЯК ВІН вернеться до Москви, розстріляють або в найкращому випадку, зашлють на вічні каторжні роботи. Бо кожний же анкетований ним так перелякається цих страшних питань, що наклепає на нього, щоб себе врятувати.

Добре. А що їй робити? Що вона повинна сказати Бєлуґшу? Переказати так, як було, себто переказати той тон, той блиск очей, ту ледве приховану симпатію Зінчука до тез анкети, — це значить подати МДБ перше кільце того ланцюга, який сам собі кує нещасний наївник і який його потягне до Сибіру або до "етєнки". А не подати, сховати, це ж те саме питання мук і смерти матері, сина й самої себе. О, Боже, що ж робити? ?

Ну, добре: закохати його в себе, закохати так, щоб готов був життя своє віддати за неї, і вимагати імгнем того життя, щоб кудись утік, сховався, зник? Але куди ж він може втекти від МДБ? Це — так само неможливо, як киненому в море втекти від води. Його за кілька днів знайдуть і тоді вже будуть мучити так, як тільки "вони" вміють це робити.

Крім ТОГО: ВІН ні разу не сказав "ніч", і їй не довелось одповідати йому "ранок", як наказував Бєлуґін. Але добре це, чи погано для Зінчука? І що мають значити ці два слова? Що це пастка, то це ясно. Але в чому саме ховається небезпека? І як попередити його, щоб він нікому не казав тих страшних слів? І взагалі, як їй бути, як? ?

Олена Вікторівна в тузі переверталась з боку на бік і так стомилась, що нарешті аж здивувалась сама собі: "Та чого я, Боже мій, за цього так турбуюсь?

Чим він мені такий ... не байдужий? Мало я їх передала їм? Ну, хай ще одне злочинство лягає на мою душу. І хай цей провадить собі свою анкету, не дитина ж він,, справді, повинен же він розуміти, хто і для чого йому дав її. Але хто, дійсно, дав?"

І це знову була загадка. Цей бідолаха каже, що дала, редакція "Правди". Але ж редакція сама, без доручення вищої інстанції не могла організувати таку страшну, "контрреволюційну" анкету. Про неї повинно знати Політбюро, себто Сталін. Отже, виходить, сам Сталін проти себе таку пропаґандивну анкету затіяв? Який абсурд! Але що ж у такому разі вона має значити, що?

Невже Сталін, чи Політбюро, справді хоче довідатись,, як поставились би радянські люди до таких небезпечних питань? Чи щоб знати, як реаґувати, коли б висунулось на світовому форумі питання референдума всіх народів про колектократію? Невже це можна припустити?

І Заболотова знову переверталась на другий бік, знову думала, знову намагась перестати думати й заснути^.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.docx)Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.docx
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.fb2)Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.fb2