Володимир Винниченко - Слово за тобою, Сталіне! (сторінка 14)

— Яз охотою! — просто сказала Маруся. — Що я повинна робити?

— Ти повинна повідомити мене про все, що тобі стане відомо про цю справу, чи то з розмов у твоїй родині, чи з якихось листів, чи з висловів інших людей. Розумієш?

— Розумію.

— Само собою, ти не будеш нічого ховати, ні доброго,.

ні поганого. Що б не загрожувало твоїм родичам од твоїх даних, ти їх не будеш ховати. Ми маємо змогу перевірити, сховала ти чи ні, правдиві дані дала чи фальшиві. І коли б сховала, чи з фальшивила, ти зробила б велике зло справі соціялізму, а тим самим завдала б великого страждання самій собі й своїм родичам.

Маруся серйозно, але все ж таки одверто дивилась на начальника й згідно хитала головою. Коли він замовк, вона промовила:

— Я буду подавати тільки правдиві дані. Але коли я не буду мати ніяких даних, я повинна вас повідомляти?

— Ні, не треба. Але само собою, коли ти матимеш якісь дані про інших людей, ти, як вірна комуністка, повідомиш мене про них. Наприклад, у твоєму студентському середовищі часто говорять про радянську владу, про уряд, про Сталіна. Нас цікавлять такі дані так само...

— Добре. Я й їх подаватиму.

Маруся трошки випросталась і спитала:

— Я можу йти?

— Почекай хвилинку.

Бєлуґін озирнув її постать: чепурний, кокетливий беретик хорошого зеленого тону (мабуть, закордонного походження). В тон йому — коротке весняне пальто, на руках зеленкуваті шкіряні рукавички. Цілковито європейський,, майже не комсомольский вигляд.

— Ти мови знаєш?

— Трохи знаю французьку й англійську.

— Любиш французьку літературу?

— Більше англійську.

— А радянську?

— Дуже люблю.

Бєлуґін ще раз уважно глянув на неї: занадто на все без зупинки, без вагання згідлива. Він підвівся й простягнув їй руку.

— До побачення. Сподіваюсь, скорого.

— Я теж!

І Маруся, міцно стиснувши своєю твердою ручкою мляву руку начальника секретного відділу, легкою ходою вийшла з кабінету. Тою самою ходою вона вийшла з будинку МДБ. І тільки коли пройшла далеко від нього, пішла повільніше і трохи немов стомлено. Зупинившись коло вітрини якогось магазину, вона аж заплющила на момент очі й трохи не сказала вголос: — Ну, от і сексотка!

І, постоявши ще трохи, пішла далі. Але1 легкої, швидкої ходи так само вже не було. Була, крім утоми, ще ніби й розгубленість в усій постаті: що ж тепер? Як же бути далі? Невже, коли мама скаже, що Сталін не бог, або що він погано говорить по-російському, то їй, Марусі, треба зараз же бігти й доносити отій сірій машка-рі? І коли вночі, в наслідок цього, приїде "чорний ворон" і вхопить маму, то вона, Маруся, повинна радіти?

Дядьо Сергій радив на все згоджуватись, усе приймати, в усьому виявляти себе найвірнішою приклонницею Сталіна. Ну, добре, вона виявила себе такою. А що ж він порадить робити далі? Ану? От, вона піде до нього і спитає: ну, як же...

В цю мить хтось іззаду вхопив її під руку й сильно потяг уперед. Маруся злякано рвонулась і повернула голову набік: побіч неї сміялась усіма своїми оголеними червоними яснами й дрібними та білими, як нерозквітлі пелюстки білого бузка, зубами, кирпата Фенька.

— Ху, як ти мене злякала! — з сердитим сміхом сказала Маруся.

Фенька задоволено зареготалась і від задоволення аж пошарпала руку Марусі.

— А чого ж ти так помалу як зо святими дарами плентаєшся? На лекцію спізнишся. Гайда швидше!

І потягла Марусю вперед. Буйне, кудлате волосся нічим не прикрите; якась сіра, куца, солдатська кохтина; лице рум'яне аж по вуха; загонисто задертий догори носик; очі вузюсенькі, лукаві, прудкі; і ці оголені, червоні ясна, утикані маленькими зубами, за якими червонів при сміху кінчик язика.

Вони вийшли на Червону площу перед Кремлем.

— Уй, Марусю! — раптом скрикнула Фенька й навіть зупинилась на мить. — Яку анекдоту я вчора чула!

І озирнулась в обидва боки й назад. Поблизу нікого з перехожих не було. Перед ними грізно сіріли височенні, як круг тюрми, стіни Кремля і, як величезні розмальовані цибулини, стирчали бані церкви Василя Блаженного. Біля стін ходили вартові з рушницями. На площі ніхто не зупинявся, це було заборонено, і рідкі перехожі йшли швидко. Фенька зараз же майже побігла вперед, тягнучи за собою Марусю.

— Швидше, швидше! А анекдота, Марусю, така: приїхав якийсь дядьо до Москви та забрався, як оце ми, аж під самі стіни Кремля. Йому, бач, казали, що за стінами Кремля живе Сталін та його Політбюро. От дивиться на ті стіни селянин та й сильно дивується. А по-г тім підходить до вартового й таємниче питає: "А на що це, товаришу, такі високі стіни в Кремлі? А товариш вартовий йому суворо відповідає: "Так треба. Щоб грабіжники через них не перелізли". А селянин питає: "А звідки: звідти чи звідси?". Ти не дуже смійся, бо отой зразу догадається, про що ми говоримо.

Маруся прикусила губу, бо їй, дійсно, хотілось засміятись. Вона взагалі дуже любила дотепні анекдоти, а кирпата Фенька знала їх невимовну кількість і могла розповідати цілий день, надто про Сталіна. І коли вони завернули в бічну вулицю, Фенька зараз же прихилила свою голову до голови Марусі й забурмотіла:

— У громадянина спитали: "Хотів би ти побачити вождів?" — "З великою радістю", каже той. — "А кого більш усього?" — "Та більш усього хотілось би побачити вдову Берії на похоронах Сталіна".

І Фенька, вже не стримуючись, голосно засміялась. Але Маруся раптом згадала "сіру машкару" й озирнулась. Позаду йшло двоє солдатів у довгих шинелях.

— Ти сказилась, Фенько! — тихо сказала вона. — Позад нас ідуть кремлівські емґебісти.

— Хай собі йдуть хоч на той світ, я плювала на них з височенного дерева.

— Ну, знаєш, так не можна.

І Маруся звільнила свою руку з-під руки Феньки. Та аж свиснула.

— Фі-і. яка боязка стала! Боїшся, чи не сексотка я? Чи не побіжу доносити на тебе, що слухаєш непоштиві анекдоти?

Марусі раптом згадались слова дядька Сергія: "А ти знаєш, що я — не сексот? Нікому не треба вірити" І тут же сама собі додала: "А я хіба вже не сексотка? А що, як Фенька, справді, теж сексотка і розповість про що ми балакали? А я втаю? І, значить, я — термітка, ворог народу?"

Вона пильно, скоса глянула на Феньку. Та безжурно йшла собі й кокетливо поглядала на всіх чоловіків без різниці віку, — всі повинні були милуватись нею.

"Ні, яка вона там сексотка!"

І Маруся раптом узяла під руку подругу й голосно прошепотіла їй на вухо:

— Ти — просто дурненька, от ти що!

Фенька засміялась і задоволено труснула кучерями.

— Ну, от і помирились! А вони мене, падлюки, таки тягли в сексоти, то правда. "Ти, — казав мені наш районний пес, — послужи нашому великому Сталіну". "Добре, кажу, я йому послужу. От тільки почекайте, поки я виросту, бо я ж іще маленька".

— І не згодилась?

— Та ти сказилась?! Бути сексоткою?! Оце ще такої ганьби не мала! Та ще ж і страх який: на все життя ти їхня. Поки я не записалась, я ще можу викручуватись, не донссити, мовчати. А зробилась сексоткою, пропало: донось.

— А як я не маю на кого доносити? — злякано скрикнула Маруся.

— Як не маєш? Та круг тебе стільки таких, що тільки те й треба робити, що доносити. Он той студент не кричав "Слава Сталіну". А той професор сказав, що діямат не вічно існував, що були часи, коли люди ще не знали ні Маркса, ні Леніна, ні Сталіна. Хіба це — не злочинство? І хіба на цього професора не треба зараз же донести? І всяка порядна, розумна сексотка зараз же доносить. А як не донесе, то її вмить ліквідують, бо, значить, зрадниця. Тільки от таких дурних, як я, покищо не чіпають. А куди, наприклад, ділась Ніконова, або Велика Варвара, або Афонька Григорун та й десятки інших наших однокурсників? Га? Ліквідовані за зраду!

— Були сексотками?

— Та розуміється! Одні за гроші, другі зі страху перед "чорним вороном". І я їх, сексотів, зразу впізнаю: як тільки тікає, коли я почну анекдоти розповідати, значить, сексот або сексотка.

— А чого' ж тікають?

— Того, щоб не чути, щоб, значить, не доносити. Котрі порядні, розуміється. А котрі продажні падлюки, ті ще й підбивають, щоб розповідала, бо за доноси їм платять. Та я й таких умію в шори вбрати. І розповідаю, але після анекдоти кажу: "А хто на мене за цю анекдоту донесе, то я на нього скажу, що він при мені назвав Сталіна смердючим грузином." А Сталін цього титулу найбільше не любить і хто його так величає, тому не— , одмінно концтабір десять років, хоч би він був найвір-нішим сексотом. От вони й мовчать досі про мене. А тобі ще не пропонували записатись у сексотки?

— О, ні! — з жахом покрутила головою Маруся.

— Ну, так бережись. Ні за що не згоджуйся, — пропадеш навіки. Ой, уже одинадцята година, запізнились на лекцію. Біжімо!

І кирпата Фенька кинулась бігти, тягнучи за собою Марусю. Маруся теж бігла, але очі в неї були застиглі, повні страху й одчаю.

І коли вони сиділи на лекції, цей вираз не зникав із них. Навпаки, що далі, то немов би згущувався в душі, як туман восени. І тепер, дивлячись на обличчя авди-торії, вона з жахом думала: невже всі вони — сексоти? А чому б ні? Чому Бєлуґіну не взяти в с і х на службу Сталіну, чому тільки її, Марусю, та ще кількох? Коли можна купити чи налякати п'ять, десять, то чому не можна тисячі й мільйони?

І при слові "мільйони" Марусі стало моторошно. Отже, в такому разі, всі-всі сексоти в СРСР?! Всі доносять на всіх, усі за всіма шпигують, продають, тримають у такому жаху, як оце в неї? І так само, як вона, вони не кричать, не деруть на собі обличчя з сорому й огиди? Ось вони так само, як вона, слухають лекції, учаться, їдять, п'ють, посміхаються, навіть кохаються. І невже отой професор теж? А чому ж ні? А коли так, то й усі академіки, письменники, міністри, політбюри-сти? І її тато, і мама, і дядьки Сергій та Євген? Ні, це — неможлива, це — нестерпний жах! Боятись навіть матері, батька, брата? Але ж тоді у всіх повинна бути страшна самотність на світі! Тоді всі, всі що тут і там, за цією авдиторією, всі мільйони самотні-самотні?

Марусі стало так нестерпно, що вона схопилась і поспішно через ноги слухачів пішла з авдиторії, не звертаючи уваги на штовхани їй у спину обурених товаришів.

Вибігши на вулицю, вона стала під стіною, немов когось чекаючи, і почала думати: Що ж робити? Як же жити тепер далі? Кому можна довіритись? А як Бєлуґін якимсь диявольським способом справді вміє довідуватись, дізнається про її "зраду"? Що тоді? "Ліквідує" і її, і маму, і тата як ворогів народу?

І раптом вона з жахом і з цілковитою певністю подумала:

"Фенька — термітка! І я пропала. Сексоти там, в авдиторїї бачили мене з нею і донесуть. І коли Феньку забере "чорний ворон", то з нею і мене."

І тут же з другого боку мозку вистрибнула з іншим жахом інша думка:

"А що як Фенька — сексотка? Що як вона оцими своїми анекдотами провокує на вияв себе термітів? Бо чого ж її не арештовують, чого вона так сміливо розповідає ті анекдоти? Чого деякі слухачі зараз же тікають, як вона починає розповідати? А може, зовсім не того, що вони "порядні сексоти", а що вони — терміти? Хто може сказати? Господи, хто ж може сказати? Кому довіритись? Мамі? Але ж вона на смерть перелякається, захворіє. Ах, Боже, а тата немає, він сказав би, він усе знає. Леонід? Ах, він — безумний егоїст. А його Нінка й так труситься за нього, за себе, за дітей. Подруги? Боже, борони, — напевне сексотки. Дядьо Сергій? ..."

"Так! Дядьо Сергій. Він штовхнув у сексотство, так нехай же він і витягає. Вирішено!"

І, сердито насунувши на кучері зелений беретик, тісно стуливши широкі, соковито-дитячі уста, вона рішуче пішла додому.

* * *

І, нарешті, четвертий "клієнт" у справі цих проклятих Іваненків: Вася Сємячкін, власний небіж Миколи Сидоровича. Цього клієнта він прийняв привітно, навіть тепло: це був свій "на всі сто", цього не треба було боятись, що зрадить, захитається, злякається.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.docx)Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.docx
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.fb2)Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.fb2