Володимир Винниченко - Слово за тобою, Сталіне! (сторінка 15)

Тонкий, стрункий, одягнений, як англійський сноб; з темним волоссям загладженим як пляшка; з віястими очима, наче два метелики з розгорненими крильцями; матово-смуглява бронзовість шкіри на лиці; тонесенька, наймодерніша ниточка вусів над горішньою, трошечки вивернутою, наче для поцілунку наготованою губою; о, цілком підходящий актор без гриму на цю ролю.

І слухав Вася з таким спокоєм, розумінням і гідністю, що любо було викладати йому доручення.

— Отже, Васю, постарайся якомога швидше справитись. Наскільки я можу бути психологом, вона має великий нахил до европейськости. І, здається, до сектиментальности, до "поезії". Любить англійські романи, — значить, "чистота" моральна на першому місці. Май це на увазі.

Вася вибачливо і з гідністю посміхнувся.

— А кінчають вони завжди тим самим, — сказав він приємним спокійним баритоном.

— Тільки гляди: сам не закохайся, вона досить приваблива дівчина. Це — небезпечно. ''

Вася вже зовсім весело засміявся.

— А ти багато разів бачив, як ці небезпеки мене лякали? Здається, я раз-у-раз виходив цілий і здоровий із тих доручень, що ти мені їх давав. Може, дасть Бог, і тут виплутаюсь? Не бійсь, дядю, через два-три тижні Марусечка буде в тебе в кишені як оця моя шовкова хусточка.

І він показав гарним, хлопчачим підборіддям на трикутничок хустки, що визирав із бічної кишеньки синього елегантного убрання.

— Добре, добре. Фонди на цю операцію (кіно, ресторани, цукерки, вино і таке інше) ти,, розуміється, як завжди, матимеш без обмеження.

— О, дядю, для справи соціялізму я готов і на "сухар із водою", як співають українці. Але ж тут, як ти кажеш, Европою пахне. Значить, треба відповідний камуфляж мати. Добре. Отже, я починаю свою кампанію негайно, може, навіть сьогодні. Це все, дядю?

— Все, Васю. Телефонувати можеш мені й додому. Та заходь до нас, тітка тебе давно вже хоче бачити.

— Зайду, зайду. Вітай її. Всього доброго, дядю. До швидкого!

І з спокійною, поважною гідністю потиснувши руку Миколи Сидоровича, Вася не хапливо вийшов із кабінету, як на екрані виходять англійські джентлмени.

Розділ 8

Іваненко й Заболотова оселились в тому самому готелі, — якось так їм пощастило, що лишились вільними, якраз дві хороші кімнати та ще й Поруч одна з одною.

Наступного дня вони обоє (нарізно одне від одного) упорядкували пашпортові формальності, побувавши з візитою в начальника українського відділу МДБ, і таємно переговорили з управителем готелю (відповідальним сексотом МДБ). Тепер їх ніхто не міг потурбувати й вони могли вільно, без "непорозумінь", виконувати дані їм доручення.

І Іваненко почав їх виконувати зараз же по обіді того самого дня й працював аж до пізнього вечора. А Олена Вікторівна, виконуючи свою службу, уже з шостої години ждала його весь вечір, нікуди не виходячи. Степан Петрович, прийшовши додому пізно і довідавшись, що вона ще не вечеряла, був зворушений такою вірною дружбою і замовив у ресторані готелю розкішну вечерю. За вечерею він багато пив, розповідав анекдоти (навіть так звані "радянські"). Голубив своїми чудно-привабливими очима Заболотову, часом тепло торкався руками її рук (викликаючи тим якісь чудні, гарячі хвилі в грудях її), але про результати своєї анкети не говорив нічого.

І Олена Вікторівна була з того і задоволена, і зацікавлена, і трошки занепокоєна: коли він буде й далі так поводитись, то які ж дані вона зможе подати в своєму рапорті Бєлуґіну? А з другого боку, це було й краще: в її рапорті не буде нічого, що могло б пошкодити цьому бідному й милому наївникові.

А крім того, поза всім, їй було навіть трохи чогось сумно. О, не того, що цей чоловік немов би не хотів дальшої близькости між ними, — що їй до нього? А так чогось, хто зна чого.

А тим часом Степанові Петровичу треба було дуже напружувати волю, щоб не поділитися результатами своєї анкети з цією випадковою, але такою чарівною й такою невинною та певною товаришкою. І що невин-нішою вона виявлялася з ним, то більшу стриманість з нею треба було мати. Треба, щоб не провокувати її на вияви її термітизму (правда, стихійного, дурненького, але все ж таки термітизму), щоб не бути примушеним віддати її туди, звідки вороття майже нікому не буває. І він тільки обіймав її поглядом та говорив такі компліменти, від яких матово-мармурові щоки Заболотової легесенько й тепло рожевілись. І що більше він пив, то гарячіший ставав його сум і жаль. І часом жагуче хотілось обняти її по-справжньому, з усієї сили й сказати на вухо:

"Тікай від мене, жіночко люба, тікай якомога швидше! Зникни й уникай мене як страшної, гидкої хвороби, яка скалічить тебе і замучить до смерти".

Та легше хотіти, ніж зробити. Правда, тижнів через два вона, закінчивши свої справи тут у Києві, вернеться до Москви, а журналіст Зінчук теж, закінчивши свою анкету, зникне для неї навіки, і вони ніколи більше не зустрінуться.

Та, правду сказати, і результати анкети були не блискучі (хоча його стихійна терміточка, була б, мабуть, задоволена). Всі ті, яких він устиг "анкетувати", виявили себе такими стриманими, що Степан Петрович під час вечері, пригадуючи собі свої інтерв'ю з ними, мимоволі згадав і розповів Заболотовій радянську анекдоту-загадку: "Чому в СРСР ні одної весни не буває поводі?" — Відповідь: "Бо всі двісті мільйонів населення без перерви набирають в рот води."

Олена Вікторівна мило засміялась і, видно, ждала, що він скаже щось конкретніше, але він зараз же перевів розмову на іншу тему.

Дійсно, майже всі анкетовані набрали в рот води. Українські рибки не хапали гачка-принади й тільки "гмукали" на всі його підсування її. Зовсім одмовитись говорити з ним вони не могли, бо це ж був кореспондент не абикого, а "Правди", себто самого Політбюра або навіть Сталіна. Спробуй відмовитись говорити! Але чи це, з другого боку, якраз і не заливало їм рота водою? Бо що міг сказати проти таких велетнів якийсь крихітний професор університету або директор якогось бюра міністерства, або редактор їхньої мізерної газетки? Вони згідливо, швиденько хитали головами, ввічливо посміхались, підтакували в цілком невинних місцях і тупо дивились, коли виникала якась непевність.

Розуміється, в такій реакції на анкету був уже певного роду термітизм. Олена Вікторівна могла б зрозуміти їх: чому, мовляв, не було виразного, гарячого виявлення ентузіязму і відданості волі Сталіна і партії? Чого така обережність і стриманість? Один з них сказав: "Я цілком покладаюсь на вирішення нашого вождя. Коли він визнає, що треба прийняти цю пропозицію і стати на шлях колектократії, я, розуміється, без вагання піду за ним."

Деякі, правда, виявили ніби ентузіязм і готовість поплазувати в віршах чи в прозі. Але навіть у своєму плазуванні вони не могли дати собі волю: а що як завтра оце плазування виявиться "ухилом", зрадою?

І так приблизно поводились всі, неначе змовились заздалегідь. Але у ввічливих, уважних, на все готових очах все ж таки вчувалось щось сховане, хитреньке: е, мовляв, голубчику, ти мене стріляного підрадянського зайця на такі штучки не спіймаєш!

Для тих рибок, які дуже чуло ставились до жовто-блакитного кольору, він ним підфарбовував принаду. Він малював їм таку картину української державної самостійности й незалежности від Москви, що серце всякої націоналістичної рибки повинно було б заграти й кинутись на принаду. Але вони тільки ввічливо, згідливо помахували хвостиками, уважно слухали й не виявляли жодного захоплення.

А тим часом кореспондент Зінчук говорив про це не сухо й "не як сексот" (як писав Марко в своєму листі), а зовсім щиро пройнятий сам духом споминів, юнацтва, старих асоціацій, духом любого красуня Києва, який родив колись стільки буйних героїчних поривів, ЯКИЙ завдав стільки страждання, хвилював таким ароматом ніжности, жаги, кохання. Степан Петрович неначе назмисне перед побаченням з якимнебудь анкетованим "націоналістом" довго ходив тими вулицями й завулочками, де найбільш залягло тих споминів. Вони цілими роями вилітали на нього з якогонебудь старенького будиночку, в якому колись він наймав студентську кімнату, з якогонебудь рогу двох вулиць, на якому призначались побачення з "нею": Боже, як давно і як недавно це було і як солодко тужно нили груди!

А ст університет, у коридорах якого колись будилося стільки отих героїчних поривів і будувалось стільки мрій. А он там, трохи далі, і маленька реалізація тих мрій, будинок першого революційного парляменту вос-креслої України, її знаменита Центральна Рада. Іваненко не хотів навіть довго дивитись на той будинок, так тужно й солодко нили груди. Отже як же він міг говр-рити з тими бідними рибками холодним сухим тоном?

Розуміється, він і не пробував казати їм "ніч", бо ніякого "ранку" од них не почув би. Але те, що вони так безживно або так занадто згідливо, підлабузнювато згоджувались і мовчали, чи не свідчило це так само, що вони теж ховали себе і що за тим мовчанням ховалось щось своє, таємне? Що саме? Розуміється, не та любов і ентузіязм, яких, може, ждав Дев'ятий. Бо коли б було це, то на що його ховати? Коли ж цього не було, то, значить, ці люди були сховані терміти й їх треба було внести на список, який подасться Бєлуґіну?

А з другого боку: який же є реальний доказ, що вони терміти? Жодного. Не може ж бути доказом термітяо-сти коректна віра в непомильність вождя? Правда, Бєлуґін (себто: Політбюро або той самий вождь) навчав принципу: жодних доказів не треба, треба тільки відчувати можливість ворожости. Не досить і мовчання. І за мовчання, і за згоду іноді можна і треба ліквідувати.

Але яке було тут мовчання і згода? Що ховалося під ними?

І, розуміється, Степан Петрович не міг усього цього говорити "бездумній" термітці, у якої було тільки почуття ворожости, з-за якого їй не видно було великої мети, як маленьким істоткам з-за дерев не видно лісу. Та й вона, щоправда, не домагалась од нього одвсртоста. Вони, не змовляючись, змовились не говорити на політичні теми, вони задовольнялись, що тоді, коли він не мав ні з ким чергового побачення в справі анкети, вони бродили по бідних покалічених вулицях Києва, попереплітуваних риштуваннями, позавалюваних камінням, поритих ямами. Іноді вони виходили на Воло-димирську гірку, сідали десь на лаві й мовчки дивились перед себе. А там перед ними не було ні політики, ні руїн; і старий сивий Дніпро, і стрижений далекий обрій Чернігівщини, і широченне небо над ними, — все лишилось цілим, таким самим, як було і двадцять, і двісті років тому. Слава великим силам, неггіддатним ніяким танкам, бомбам, ворожнечам крихітних людей!

Іноді Степан Петрович од зворушення своїм звичаєм брав руку "грецької богині" і з побожною ніжністю піднссив до своїх уст. "Богиня" скоса кидала в нього пильним поглядом, але руки не віднімала, — він сам її зараз же випускав. Повз них проходили люди, зиркали на них і десь думали: яка була б хороша парочка, коли б йому було трошки менше років та сивини на скронях.

Розділ 9

Аж ось настало Перше травня, свято працюючого люду, свято розквітлої весни, свято визволення від гидот життя. Чекаючи його, Степан Петрович і Олена Вікторівна з радістю казали одне одному, що цей день як-найрадісніше, найвеличніше святкується в країні, яка вже визволилась од тих гидот, у країні, яка з перших східців щастя (соціялізму) вже здіймалась на вищі (до повного комунізму).

І тому їх не дивувало, що в Києві ще звечора були наготовані всі аксесуари святкування: прапори, портрети вождів, гасла, гучномовці, оратори, командири колон. І, розуміється, найточніший розклад руху: яка колона кудою мала рухатись, на якій площі зупинятись, з якими криками слухати гучномовців, що співати, кому як плескати.

Так само для них не було нічого особливого в тому, що вже з самого ранку все населення (за виїмком калік, старих і немовлят) з ентузіязмом шикувалось на призначених місцях у призначені колони, розгортало призначені корогви, прапори, приготовані гасла. На чолі кожної колони, розуміється, був портрет вождя, несений, як ікона, з написом: "Слава єдиному, вічному, всемогутньому вождеві всього світу і миротворцеві великому Сталіну". За цим, само собою, ішли менші корогви, з меншими вождями і меншими написами. А вже за ними ішли плякати з прокляттями всім злим силам світу й на першому місці "американському імперіяліз-мові, палієві війни, гнобителеві народів, павукові пля-нети".

Оркестри справно гриміли, крики вчасно вибухали, пісні на своєму місці лунали, сонце старанно функціонувало, дерева на бульварах зелено сміялись, птиці від радости пурхали. І на всіх без виїмку обличчях людей, молодих, старих, чоловічих, жіночих грали білі зуби радости й безмежного ентузіязму. Ні одного не було ні стомленого, ні задуманого, ні неуважного. Всі слухали ораторів так, як можна слухати спущених на землю на парашутах янголів з вістю про благословення Боже. І, коли командир першої колони вдарив долонею об долоню, так умить, як од сірника підкладеного під вибухову речовину, розривався грім оплесків усієї площі і величезний портрет батька і вождя врочисто вклонявся й посміхався до коліносхилених синів своїх.

Степан Петрович з Оленою Вікторівною теж ішли в колоні і теж сяли захопленням. Розмовляти, розуміється, не можна було. Та й про що можна розмовляти при почуттях, які повинні переповнювати груди й усю істоту людини? Найкращим виявом їх можуть і повинні бути або нестримний крик, або мовчання, та яке мовчання: не те, за яким ховаються терміти!

Одначе опівдні Олена Вікторівна проговорила на вухо Степанові Петровичу:

— Я трохи стомилась і хочу їсти.

Степан Петрович закивав головою і проговорив їй так само на вухо:

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.docx)Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.docx
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.fb2)Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.fb2