Володимир Винниченко - Слово за тобою, Сталіне! (сторінка 16)

— Так ідіть домому, обідайте, спочивайте. А я мушу ще побути тут.

Олена висунулась із колони, перейшла на тротуар і пішла назад проти людського потоку. А Степан бадьоро, в такт з колоною ступаючи, відсунувши майже на маківку стареньку робітничу кепку, яку спеціяльно для свята одягнув, не переставав сяяти й радісно оглядати похід.

Ні. не могло бути, щоб оцей ентузіязм оцих молодих, рожевих, сяйних облич був роблений, як боїться Дев'ятий, що за ним ховається щось інше, яке треба відкопати. Ну, хай тут були й байдужі, та навіть хай і терміти, хай вони удавали радість, але щоб більшість це робила? Та хай гляне збоку якийбудь європейський скептик, чи зможе він, по совісті, винести враження, що в СРСР населення чимсь невдоволене, або ще більше: вороже своїй владі? Як може оця маса, оці тисячі людей, будучи нещасними, удавати той ентузіязм, який так грає в їхніх очах, на їхніх устах, у їхніх криках, рухах? Ні, Дев'ятий занадто підозріливий, йому треба було б у Москві так само одягти стару кепку, пірнути в юрбу і придивитись до неї. "Придивись, придивись, придивись". Ну, добре, от Степан і придивлявся, і бачив, і ховав це в душу, і складав його для Дев'ятого. Не термітів для Бєлуґіна (їх не так легкоgt; викрити), а . оцю щирість, завзяття, радісну віру, ну, таки справжній ентузіязм.

Надто Степан Петрович пройнявся цим довір'ям після промови одного оратора на площі перед оперою. Промовець стояв на даху автомобіля, випинаючись над юрбою, як велика скульптура на п'єдесталі. Сам високий, плечистий, з розстібнутим коміром вишиваної сорочки і могутньою шиєю. І з такою кудлатою чорноіо головою, що здавався в шапці, і з довгими козацькими вусами, чисто тобі запорожець у чорній шапці!

А промовляв він таким ревучим, могутнім басом, що ніякий гучномовець не рівнявся з ним силою і виразністю. А сила щирости (щирости, Дев'ятий!) була така, що Степан Петрович слухав його з таким станом полегко-сти, довір'я і вдячности, з яким слухають великих артистів-співців, у яких кожний звук голосу і кожний рух тіла й душі е щирість і цілковита правда. Та й промовляв він якраз на таку тему, яка могла викликати і вогонь, і щирість, — на тему того світового страхіття, щоgt; насувало на плянету. І така весь час вибухала з цього великого тіла ненависть до нього, і з такою силою "запорожець" шпурляв у нього люто стисненим величезним кулаком прокляття, що маса слухачів щораз без жодного дириґента вибухала громовими оплесками і криками.

— ... І що ж, товариші? Знову над нашим Києвом літатимуть ворожі, хижі літаки? Знову бомби їхні будуть шматувати тіло його? Знову ми, тисячами набиті в потяги, будемо тікати від них, і знову діти наші будуть десятками щодня помирати у вагонах, а ми будемо викидати трупи їх у вікна? І самі будемо конати з голоду, і горя, і безсилої люті? Знову, га?

І раптом, витягши до неба страшний свій кулак, заревів:

— Та не буде ж цього! ! Перервемось, а не дамо хижим літакам літати над радянською землею! Перервемось на роботі у майстернях наших, а змайструємо таку захисну зброю, щоб ворог наш перервався від люті. Присягнімося ось тут перед образом нашого великого вождя і борця за мир...

("Запорожець" рвучко підніс руку до портрета Сталіна. Портрет керований вправними руками носіїв унизу, хитнувся, немов уклонившись юрбі, і блакитно-червоні стьожки обвили на мить груди вождя. Юрба розірвалась оплесками.)

— . . . Присягнімося, що не дамося перемогти ніяким силам на світі! Присягаємось?

І він на присягу підніс угору два пальці. За ним злетів до неба ліс рук з вистромленими до нього пальцями і площею розлігся крик:

— Присягаємось! Присягаємось! !

Це, очевидно, не було передбачено в програмі комітету партії, бо диригенти були явно в замішанні: дозволити чи не дозволити? Але юрба не ждала їхнього дозволу. Звідкись залунав спів, портрет Сталіна хитнувся вгору і рушив уперед. "Запорожець" зліз з авта і щось гаряче говорив одному з розпорядників та вимахував перед його лицем кулаком. "От хто має справжнє почуття, — виникла думка в Іваненка. — От хто виразник мас і хто по-їхньому реагуватиме на принаду! Ану!"

І Степан Петрович раптом почав просуватись через ряди до авта. Його не пускали, штовхали, лаяли, але він ласкаво посміхався на все це і вперто пролізав та пролізав далі. І таки нарешті добрався до "запорожця". Той ішов разом з розпорядником і не переставав гаряче говорити. Степан Петрович спитай одгіого з сусідів у колоні, в яку втисся:

— Хто цей промовець, товаришу? Я, знаєш, приїхав з провінції. . .

— Отой, що промовляв оце? Та це ж наш профсоюзний батько, наш Микита Горигора. Та невже ти не чув про нього? !

— А-а, та це такий він наш Горигора? Та як же, звичайно, чув, тільки я його давно вже не бачив. Ну, потисну ж я йому руку за його слова! ..

І Степан Петрович рішуче просунувся до Горигори й злегка потяг його за руку. Горигора озирнувся і трошки здивовано подивився на симпатичне біляве лице з ясною посмішкою.

— Вибачте, товаришу. Можна вам сказати по секрету кілька слів? Я — кореспондент "Правди" й хотів би, з її доручення, поговорити з вами на одну важливу тему.

І, щоб не дати "запорожцеві" думати, швиденько., й сердечно додав:

— Чи не могли б ми з вами сьогодні разом повечеряти? Зайдіть до мене в готель "Батьківщина", знаєте де? .. так о годині сьомій-восьмій.

Горигора нерішуче почухав свого великого горбатого носа.

— Та коли ж у мене сьогодні ввечорі зібрання... ;

— А ви його проминіть. Справа важлива, ви самі побачите. Спитаєте журналіста Зінчука, вас проведуть до мене. Добре?

Горигора ще раз озирнув лице журналіста Зінчука й хитнув головою.

— Добре. Коли "Правда" просить, то можна й зібрання пропустити.

— От спасибі! Так буду ждать од сьомої години на вечерю. Ну, не буду вас відривати від вашої великої служби. До вечора!

І, простягнувши, руку "запорожцеві", він ледве обхопив нею величезну руку його й аж трошки скривився від її потиску. Потім усунувся в задню колону, а ггроф-союзний батько втиснув свій могутній бас у загальний спів.

Рівно о пів восьмої Микита Горигора був уже в кімнаті журналіста Зінчука. Там посеред неї стояв стіл, покритий незаймано-білою скатертиною і заставлений тарілками, склянками, пляшками. Завіси на вікнах були запнуті й затишно горіли лямпи — одна із стелі, а друга зі столика біля канапи.

"Запорожець" ради такої важливої візити застібнув-комір сорочки й спустив на халяви чобіт сірі потріпані штани. Вони від того на литках стали товщі ніж на колінах, але все ж таки були "на випуск", по-европейському, чорт забирай! Правда, чорні, могутні вуса його не були по-европейському поголені, а по-староукраїнському, по-козацькому звисали по обидва боки соковитого рота. Над вусами горбився великий, теж козацький ніс, а з обох боків його з-під кущів чорних брів трошки соромливо але одверто дивились карі невеликі очі, подібні до зернят підсмаженої кави. І над усім цим пишно буяла в товстих кільцях непокірна, густенна кучма чорного волосся.

Щоб не гаяти часу, господар і гість зараз же взялись до роботи, якої їм увесь час піддавав прислужник, що приносив страву за стравою в металічних, гарячих тарелях з накривками. Горигора ніколи такого не бачив і тому дивився з великою цікавістю на ці "панські штуки".

Починати розмову на обіцяну "важливу тему" товариш із Москви ще не хотів і тільки частував гостя то горілкою, то коньяком, то вином, відповідно до ритуалу вечері. Гість починав червоніти. Але хіба можна було злякати запорозького козака такою дурницею як якийсь там коньяк чи виноградна водичка, що зветься вином?

Одначе на кінець їжі йому почервонів не тільки ніс, але й чоло, а очі весело, ласкаво й дуже прихильно та навіть аж любовно обгортали симпатичну пику хазяїна.

— Ти, брате, з наших, я тобі скажу! — рішуче заявив він нарешті й задоволено відхилився на спинку стільця. — Верно! Ти — хоч і московська шишка, а, як бачу, простяк і симпатяга. І по-своєму, по-українському не забув балакати. У нас тут часом, знаєш, наші партійці русотяпи гадають, що як чоловік не хоче цуратись рідної української мови, так, значить, він буржуяка, націоналіст реакційний, ворог соціялізму та отаке всяке чорт-зна що. А я тобі скажу, що то вони націоналісти й дурні. "Культура — національна формою, соціялістична змістом". Знаєш, хто так сказав? Он, хто!

І він хитнув головою на портрет Сталіна, що висів над канапою.

— Цілком правильно! — непохитно підтвердив журналіст Зінчук.

Нарешті прислужник забрав свої тарілки, поставив на столик біля канапи, як йому було наказано заздалегідь, черевату пляшку з лікером, маленькі чарочки, попільничку і сам остаточно вийшов. Тоді Степан Петрович посадив Горигору по один бік столика, сам сів по другий, налив у келішки густої янтарної рідини і, піднявши свою чарку до "запорожця", сказав:

— Ну, а тепер ще вип'ємо за рідну мову, а тоді поговоримо про інше.

Горигора взяв у свої величезні пальці як наперсток келішок, вони цокнулись, і профспілковий батько хильнув собі з нього під козацькі вуса. Хильнув і, ковтнув— —ши, облизав і губи, і вуса.

— А воно яке солодке, хай йому грець!

Потім, коли вони закурили запашні турецькі цигарки, журналіст Зінчук споважнів і сказав:

— А тепер, товаришу, поговоримо.

І почав викладати принаду великій кудлатій, чорній рибині. Вона уважно, серйозно слухала, іноді здивовано гмукала, іноді, недовіряючи своєму розумінню, перепитувала, знову гмукала, але загалом поводилась стримано й поважно. Нарешті, коли рибалка виклав докінця принаду, риба не витримала й обурено спитала:

— А як же на це реагують європейські та американські робітники?

— Покищо ніяк. Вони ще не знають про концепцію колектократії.

— А чого ж СОЦІАЛІСТИ та демократи, які знають про неї, не зазнайомлять робітників з нею?

Отут журналіст Зінчук розвів руками:

— А це вже треба їх питати, а не мене.

— І, кажеш, що якісь там бельгійські синдикалісти вже висунули вимогу скасування найманої праці? І навіть папа римський готов визнати оту трудову колекто-кратію, чи трудократію, як ти сказав, а соціялісти ні чичирк? Ххе! Ну, я розумію капіталістів: на якого їм чорта ота колектократія, ота трудократія? Цілком зрозуміло, що вона для них шкідлива, убійча, а через те— наївна, нікчемна утопія. А для соціялістів? А для тих, що звуть себе захисниками інтересів труду, робочого класу? Теж шкідлива? Теж утопія? Ну, так хіба ж ми, комуністи, не маємо рації, коли кажемо, що вони слуги буржуазії, захисники капіталізму? Га? Цього я не розумію. Мати такий сильний засіб проти війни й капіталізму і не вживати його! Ну, а комуністи? От ти кажеш, вони скрізь провадять сильну кампанію за мир по всіх країнах, збирають підписи під петиціями, чого ж вони не організують петиції про найкращий спосіб миру, про колектократію? Невже й вони мовчать?

Степан Петрович не зразу відповів. Замість відповіді, він знову налив келішки й злегка сьорбнув із свого. "Запорожець" нетерпляче стежив за його рухами і, не глянувши на свій келех, повторив:

— Ну, а комуністи ж що?

Іваненко поставив келішок на стіл і тоді тихо сказав:

— А комуністи теж слухають своїх вождів.

— Отакої? ! А які ж то комуністичні вожді проти цього способу? ?

Степан Петрович зробив невиразний рух лицем. Го-ригора пильно глянув на нього, помовчав, потім схопив свій келішок і люто сьорбнув із нього.

— Ну, а американські робітники? У них же там чортма комуністичних вождів. Якого ж чорта вони не хапаються за цей засіб знищити війну і капіталізм?

— Вони цього не потребують.

— Як так!?

— Та так. їхні капіталісти кажуть, що капіталізм не шкодить робітникам. Та й самі американські робітники додають: кожний з нас щохвилини може стати капіталістом. У нас, мовляв, і без соціялізму хороша платня, авто, ванна, холодильник, комфортабельне помешкання, соціяльне забезпечення, на якого біса нам затівати війну за якийсь там СОЦІАЛІЗМ?

Горигора не витримав і гупнув себе кулаком по коліні.

— От стерви! Та й дурні ж, я тобі скажу! Дурні, бо від війни, хочуть вони чи не хочуть, не сховаються, паршивці, в своїх ваннах. Вона їх і там знайде. "Мир, мир, мир"! кричать вони. Еге ж, мир, а як його зробити, того ні вони, ні всі, що кричать разом з ними, не знають. Та й ми, хіба ми знаємо? От я сьогодні цілий день кричав за нього, і щиро кричав, трохи не перервався, а хіба я вірю в нього? На словах, криком за мир, а на ділі без крику скажено всі готуємо війну. Придивись до наших заводів. На кого ми працюємо? На мир? На ванни? Чорта з два! Танки, гармати, кулемети, ґранати, літаки, бомби! І те саме там, у них. І у всіх по всьому світі. Ми отак ідемо назустріч одні одним...

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.docx)Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.docx
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.fb2)Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.fb2