Володимир Винниченко - Слово за тобою, Сталіне! (сторінка 18)

— Коли Сталін стане проти соц'ялізму, я стану проти Сталіна! От тобі моя відповідь, коли ти хочеш її знати. Тільки ні він не стане проти соціялізму, ні я проти, нього! ...

І раптом, немов схаменувшись, він суворо, з підозрінням додав:

— Ти ж це не для газети? Це — по-товариському розмова?

— О, розуміється! Будь спокійний. Чого між товаришами часом не говориться? Віриш мені?

— Вірю! — твердо сказав Горигора. — Тобі вірю. І тільки з тобою так і говорив, а з іншим ніколи б. Розворушив ти мене. Ох, сильно розворушив цією колектократією. Оце — соціялізм! Оце той соціялізм, про який мріяли перші СОЦІАЛІСТИ, а не ті нешасні соціялізми, яких так багато розплодилось на землі й які на мають жодного права так зватися. Не мають! Англійські лейбористи, наприклад, звуть свій режим СОЦІАЛІСТИЧНИМ, а націоналізацію свою СОЦІАЛІЗМОМ. ЯКИЙ же це, Господи, соціллізм, коли вони навіть не думають знищити найману працю? Ех, брате, скажи ти своїй редакції таку мою думку, коли вона нею цікавиться: нехай Сталін чи Політбюро швидше роблять капіталізмові й усьому світові пропозицію про колектократію. Коли вони зроблять її щиро, від усього серця, то, може їм не доведеться й від влади відмовлятись, може, народ за це вільно вибере їх за вождів, за охоронців нового ладу. А щодо нашої підтримки, то ні для жодної війни ми не працюватимемо так, як для миру й трудократії. Оце скажи їм од Микити Гори-гори. А тепер бувай, мушу бігти, мені завтра рано на роботу треба.

Степан Петрович одповів міцним потиском на потиск руки "запорожця" і провів його за поріг своєї кімнати.

Після того вернувся до себе, повільно, похмуро закурив і почав ходити з кутка в куток, заглиблено думаючи. Нарешті, зупинившись біля канапи, він довго стояв біля неї, потім сильно труснув головою, взяв цигарки з столика, поклав до кишені й так само повільно, немов би в задумі, вийшов у коридор. Підійшовши до дверей кімнати Заболотової, він легенько, обережно постукав. І зараз же, немов тільки цього й ждучи, двері відчинились. За ними стояла струнка постать "грецької богині" в білій (а не в чорній) сукні, з гладенькою "грецькою" зачіскою на два боки, з розділом, як з двома крилами, з повною, негрецькою нижньою губкою і ласкавим, майже ніжним виразом "скульптурних" очей.

— Давно вже жду вас, — не з докором, а з радістю тихо сказала вона, зачинивши за ним двері. Степан Петрович пильно глянув на неї й мовчки поцілував їй руку.

— Дякую, що не забуваєте. . . — сказав він.

— О, "забуваєте"! Ви, розумна людина, іноді говорите такі дурниці, що .. . Чи, може .. . Ну, добре: "ще не забула" і ждала вас весь вечір. У вас хтось був, я чула крізь стінку голоси.

— Так, був один... хто його зна, як йото й визначить, хто він ...

І, перебивши себе, він з півсміхом спитав:

— Скажіть, Олено Вікторівно, ви бачили чи чули колинебудь, щоб рибалці була небезпечна принада на гачку його вудки?

Олена Вікторівна незрозуміло поширила на нього очі.

— Не розумію... — тихо й немов розгадуючи загадку, відповіла вона.

Степан Петрович ширше засміявся і взяв її за руку.

— Дурниці! Не відповідайте. Це я так собі. Сядьмо отут на вашу милу канапу, забудьмо всякі політичні дурниці й говорімо про щось далеке-далеке від них. Наприклад, про щось дитяче, юнацьке, мрійне, ароматне. Були ви на "вашій" вулиці?

Не рознімаючи рук, вони сіли поруч.

—Була. Вона навіть не постраждала від війни. І "наш" будиночок такий самий, як був тоді, коли ми, десять років тому, жили в ньому. Тільки дерева в палісаднику порубані та тин палісадника новий. Очевидно, на паливо під час окупації порубали і дергва і тинок.

— Ваша родина була велика?

— Велика: п'ятеро братів і двоє сестер. '

— А де вони тепер?

— Далеко, — раптом іншим, сухим, шорстким голосом сказала Заболотова і відняла свою руку.

Степан Петрович пильно глянув на неї, вийняв портсигар і простягнув його Олені Вікторівні. Вона мить повагалась і взяла цигарку. І мовчки обоє закурили.

Степан Петрович довго курив, одкинувши жовтобіляву голову на спинку канапи й примруживши очі. Заболотова теж курила й теж дивилась поперед себе некліпаючими очима.

Раптом Іваненко глибоко зідхнув, притовкмачив недокурок у попільничці й сказав:

— Глупо !.. Безмежно глупо!

— Що саме? — тихо обізвалась Олена Вікторівна.

— Усе. А головне, моя прекрасна, найкраща в світі особа.

— Краща за Сталіна? — з понурою посмішкою вирвалось у Олени Вікторівни.

Степан Петрович зиркнув на неї, підвівся й простяг до неї руку.

— Ну, піду я, мабуть, спати. Чогось я трошки стомився. На добраніч!

Олена Вікторівна сидячи взяла руку, відповіла на потиск потиском, але не випустила її. Підвівши до нього великі й немов би благальні очі, вона мовчки дивилась на нього. Він теж мовчки дивився вниз і не рухався, немов пив її поглядом. В коридорі хтось голосно проспівав якусь музичну фразу й затих. Степан Петрович підніс руку "богині" до своїх гарячих припухлих уст, припав ними до неї теж ніби п'ючи, потім рвучко відірвався й швидко вийшов із кімнати. Заболотова дивилася йому вслід, ждала, але він не озирнувся

Розділ 10

З огляду на те, що Семен Семенович Строганов, будучи сильно занятий державними справами, не міг прийняти журналіста Зінчука в інші години, він призначив йому інтерв'ю в себе під час обіду. Як і більшість високопоставлених осіб, а надто близьких до Політбюра ВКП(б) та генерального секретаря компартії України, чи краще сказати віцекороля її, Строганов жив у Липках [Найкраща, аристократична дільниця Києва]), в чудесному "особняку". Особняк (як і кожне житло високопоставлених осіб) був обведений з усіх боків високим муром, як біля тюрми, повз який день і ніч ходили вартові. Пропуск за цей мур через залізні ворота давався після пильної перевірки документів і часом обшуку.

Од воріт до будинку, що стояв на горбі, ішла чудесна липова алея і з ґанку його видно було такий краєвид, що від нього хотілося з захопленням крикнути. Запрошених на обід гостей, розуміється, не примушують чекати в приймальні, а надто післанця "Правди", чи то пак Сталіна. Навпаки, це він примусив чекати хазяїв, бо назустріч йому зразу ж вийшов сам Семен Семенович, який, привітавшись і взявши його під лікоть, зараз же повів його до їдальні. Там він представив його дружині, молодій дамі з модною зачіскою і пофарбованим "плятиновим" волоссям, яка посадила його поруч себе. В їдальні вже були якісь істоти, але, видно, такої невисокої якости, що не варто було представляти їм гостя (мабуть, секретарі, друкарки, гувернантки та таке інше), і двоє дітей. Ці останні, хлопець і дівчинка, правда, мали такі свіжі рожеві, чисті-чисті личка і такі ясні, веселі очі, що він їм без представлення одверто посміхнувся, і вони зараз же відповіли йому ясним, довірливим, охочим усміхом.

— Які чудесні личка! — прихилившись злегка до хазяйки, сказав журналіст Зінчук і цим одразу привернув до себе серце матері. Навіть сам Семен Семенович посміхнувся, і після того за столом розіслався м'який непримушений настрій.

Семен Семенович звичайно за обідом не любив говорити, але з гостем із Москви трошки зрадив свою звичку і говорив досить багато та весело (Правда, він сьогодні одержав із Кремля, від самого Політбюра схвальний відгук на свій останній секретний рапорт про загальний стан на Україні). Сам огрядний, одягнений з елегантністю старих російських аристократів, він і очі, і уста, і навіть трохи роздушений ніс мав такі певні в собі, такі спокійно-владні, що не уявлялося, як можна було перечити їм у чомубудь.

— Любо, ти не так тримаєш виделку, — раз сказав вік дочці; сказав спокійно, майже м'яко, але і дочка, і гувернантка, і навіть мати злякано схвилювались і вмить виправили це маленьке злочинство.

Ну, обід був такий, якого Іваненко, бувши з радянським міністром на парадних обідах президентів різних західніх республік, не часто їв. Чорна ікра, розуміється, як банальність, а після неї такі страви і вина, яким навіть він назви не знав. Коли дійшов обід до кінця, у всіх, навіть у дітей, очі життєрадісно й п'янувато блищали.

Після обіду Степан Степанович запросив гостя до свого кабінету.

— Там ми займемось нашою справою, — додав він з усміхом і з вибачливою величністю повів рукою наперед себе, тим показуючи гостеві дорогу.

У кабінеті перед широким, ігівкруглим, широко розчиненим вікном між двома спокійними, глибокими фотелями стояв маленький столик, а на ньому невеличкі чашечки з чорною кавою і шухляда з сигарами переперезаними золотими поясочками. За вікном унизу, на першому пляні соковито зеленіла галявина, оточена квітами, а за нею, за муром, розлягався отой самий захоплюючий краєвид: синя височінь неба, фіолетова далечінь обрію, срібна сталевість Дніпра і щедра, сяйна, золота ласка сонця на всьому.

— Яка могутня краса! — сказав Степан Петрович і стримано повів рукою на краєвид

— Так, гарно, — владно і вибачливо ухвалив Строганов і теж повів рукою, тільки на фотель і сигари. — Прошу сісти, взяти сигару, покуштувати справжньої турецької кави і, коли ваша ласка, викласти мені предмет нашого інтерв'ю. Вибачте, мушу попередити: маю не більше години вільного часу.

— О, цього цілком досить! — запевнив поспішно журналіст Зінчук і швиденько сьорбнув кави. Після того так само швиденько вхопив жовту тугу рурочку сигари з червонозолотим пасочком, закурив її від піднесеного хазяїном вогню, подякував і зараз же почав викладати свою "принаду".

Строганов слухав спокійно, нерухомо, без ніякого знаку свого ставлення до викладу, тільки час від часу потягаючи дим сигари й присьорбуючи каву. І в цих ру--хах була все та сама певність, владність, спокій. Коли журналіст Зінчук закінчив, Семен Семенович глянув на золотого годинника на лівій руці, кілька секунд подумав і сказав:

— Хороша ідея. Може бути корисною.

— А чим саме, Семене Семеновичу? — поштиво спитав інтерв'юер із Москви і витер хусткою чоло, на якому від викладу і наслідків обіду виступила пітна вогкість.

Строганов спокійно відповів на запитання:

— Тим, що вона може збільшити могутність Росії, чи коли хочете, Радянського Союзу. До речі: ви — українець, здається?

— О, ні! — скрикнув Степан Петрович, — Я чистісінький росіянин. Моє прізвище ніби трохи... українське, але я . . .

— А? Ну, тим краще. Значить, будемо говорити без цих глупих національних рахунків, як двоє "русских" людей і, розуміється, комуністів. Так от, я кажу, що, на мою думку, ідея цієї, як її, колек. . .

— Колектократії.

— Так, колектократії, може бути дуже корисною. Якщо, розуміється, її уміло, дипломатично і стратегічно вжити. Але щодо цього то я ні трішки не боюся: Йосиф

Віссаріонович такий дипломат і стратег, якого в історії людства не бувало й напевно не буде. За це ми можемо не турбуватись.

(Степан Петрович про себе зазначив: Строганов не сказав ні "наш великий вождь", ні "наш єдиний Сталін", бо це було б трохи вульгарно, банально, а головне трішки віддаляло б Семена Семеновича від Сталіна. "Йосиф Віссаріонович", це показувало, що Семен Семенович був у якійсь інтимній близькості до нього).

— .. .Але мова тут іде не про Иосифа Віссаріоновича, а про мене, про мою скромну опінію, яка цікавить "Правду". Отже я повторюю: ідея хороша і може бути корисною нам, бо може розгорнути нашу міць на всю плянету.

— А як ви собі уявляєте, Семене Семеновичу, це розгорнення? Яке вено буде: фізичне, політичне, воєнне?

— Всяке. Насамперед, розуміється, політичне. Пропозиція від нас колектократії всім урядам світу як способу замирення народів, зразу приверне до нас симпатії всіх трудових мас плянети. Капіталісти, розуміється, не приймуть її. Тим краще. Цим вони вдвоє, втроє збільшать силу прихильности до нас усіх народів. Треба признатись, що цілий ряд обставин останнім часом спричинилися до ослаблення цієї прихильности. Отже пропозиція колектократії з нашого боку і відмова імперіалістів, надто американських, зразу підняла б наші політичні оронди. Наші друзі, комуністичні партії на Заході, захитані всякими мерзотниками Тітами, набрали б нової сили, компартії скрізь здобули б більшість голосів на виборах, і вплив Росії на світовому форумі набрав би величезного розміру. І хто зна: може, ми й без війни опанували б усю плянету. Москва стала б столицею і владаркою світу без проливу крови, принаймні російської. Можливо, що в деяких країнах дійшло б до крови, але тільки внутрішньої, барикадної крови. Але тим краще: тим швидше ми могли б узяти ті країни в свої руки.

— Вибачте, — знову з поштивою влазливістю вставив журналіст Зінчук, — а як ви ставитеся до того, що разом з постановою Об'єднаних Націй про ідею соціяльно-економічної демократії було б поставлено пропозицію про політичну демократію?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.docx)Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.docx
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.fb2)Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.fb2