Володимир Винниченко - Слово за тобою, Сталіне! (сторінка 21)

Степан Петрович пильно, по черзі глянув на обоїх своїх хазяїнів. Розуміється, це були терміти, виразні, одверті, просто кричущі терміти. Тут і без принади та без паролю видно було. Але на всякий випадок, чи просто з цікавости він, зідхнувши так само як Юхим, понуро промовив:

— Ех, ніч нависла над нами!

— Ой, ніч, ой, тяжка, страшна ніч! — підхопила Оксана. — І коли вона скінчиться, Господь його знає.

— Та, може, колись і скінчиться? Правда, Юхиме? — підштовхнув того гість.

Але Юхим сидів і все з тим самим виразом понурого суму й нічого не казав.

— Боюсь, що ніколи вона проклята не скінчиться. Хіба що війна всіх нас скінчить... — нарешті тихо пробурмотів він. А про "ранок" не згадав.

Та видно, що вони й не чули нічого про той бідний "ранок". Або, може, все ж таки недовіряли? Ну, добре, а якби вони сприйняли "принаду"?

І Степан Петрович, знову зідхнувши, почав:

— А от я чув, що за кордоном люди знайшли спосіб знищити і війну і большевиків та їхню ніч.

— Та не може бути?! — скрикнула Оксана.

Одначе Юхим тільки наставив на гостя свої пукаті жовті баньки і мовчки ждав пояснення. І гість став пояснювати. Біленки слухали жадібно, але по-різному: Оксана весь час перепитувала, не розуміла, від захоплення сплескувала долонями. А Юхим усе мовчав, усе дивився жовтим, понурим поглядом у лице гостеві й курив цигарку за цигаркою. Нарешті, коли гість виставив головні боки принади, Оксана не витримала й закричала:

— Та щоб ото наші нові царі, маршали, генерали та директори, та всякі інші совстські пани, щоб вони ото віддали нам, робочим людям, заводи та фабрики, колгоспи? Щоб ото відмовились від усякого панування та розкошів?! Щоб перестали нас гнати, як худобу, на каторжну роботу? Та де ж це ви бачили таке?!

А Юхим спустив очі на стіл і рішучим, хмарним голосом додав:

— Ніколи, ні Сталін, ні його апостоли не приймуть цієї... колектикратії, чи як її?

— Колектократії, трудової колектократії.

— Нехай колектократії. Нащо вона їм? Хіба їм погано без неї? Отже пишуть про Україну їхні писаки: "В Радянськім Союзі ти щастя знайшла". Коли вже є щастя, то чого його шукати в якійсь там колектократії.

Але Оксана заперечила, чи серйозно чи в насмішку:

— А чого1 ж вони ще в тому гімні кажуть, що "Сталін веде нас до світлих висот". Значить, ми ще внизу, ще нема нам ні світла, ні висот?

Степан Петрович в середині себе посміхнувся: "писакам" може здорово влетіти за такий "ухил", вони й не передбачали, що з їхнього "щастя" можна зробити такий простий і логічний висновок. Виходить не гімн, а хитра контрреволюція?

— Іноді сукини сини, нехотячи, правду скажуть. . . — буркнув Юхим. — Тільки дурних тепер уже мало у нас, Треба бути зовсім без розуму й без пам'яті, скотиною якоюсь, щоб оце наше життя мати за щастя.

— А вони нас за таких і мають! — підхопила Оксана.

— Тож тільки худобі можна казати в лице, що вона має щастя, живучи в безпроглядній роботі й отаких злиднях та бруді... — І вона повела рукою по кімнаті, затримавши її на лахміттях дітей. — Бо худоба не може плюнути їм у морди їхні і крикнути: Брешеш, падлюко ти! Отак і ми, не можемо. От Панас сказав, і погнали прокляті душі на п'ятнадцять років у ще каторжнішу роботу, на ще страшніше скотяче життя. "В Радянськім Союзі ти щастя знайшла"! От так щастя! А ми ще повинні співати й кричати "Слава Сталіну"! То не скотиняки ми, га? Юхим понуро посміхнувся:

— Але ж вони нас запевняють, що в інших країнах по Европах, чи навіть в Америці, трудящі живуть під страшним тягарем капіталістів, що там і злидні, і голод, і неволя...

— Таке мовляв там страхіття, — вставила Оксана, — що наші злидні с чисте щастя.

— Так це ж знову тільки мовчазній скотині можна таке казати, — продовжував Юхим. — А ми ж тепер, після цієї війни, добре знаємо, яка це брехня. Мільйони нас були загнані ними ж таки у ті Европи, і ми на свої очі бачили, які там "злидні". Коли б у наших робітників чи селян було таке життя, яке я бачив у робітників та мужиків у Німеччині чи Франції, так, справді, сказав би "слава" Сталіну. Хай вони нам кричать своїми гучномовцями, що совєтський народ он як любить Сталіна, хай нам затикають рота своїми каторгами, а ми все ж таки говоримо. І ми таки слухаємо й інше радіо з Америки чи з Англії. Та й між собою ми все ж таки говоримо, бо ми не скотяки. При шпигунах та сексотах їхніх ми кричимо їм славу, а проміж себе, між своїми, маємо інші слова, от як з вами.

— О, маємо інші, маємо! — грізно підтвердила Оксана.

— І нехай тепер здійметься нова війна, ми їм покажемо, що ми знаємо. Вони гадають, що вони наших дітей так замурували й так їх напихають своєю пропагандою, що ті нічого іншого не знатимуть, що й критики у них не може бути. Брешуть. Наші діти теж не скотяки, вони теж уміють бачити та думати. А вони бачать, що в одних людей розкоші, а в інших злидні, що одні живуть у палацах, а інші в халупах, що одні мають шампанське, а в інших і на хліб нема. Так вони, наші діти, можуть і повірити, що в Радянському Союзі є справедливість та рівність? Та навіть тварина, коли їй погано, то й та брикається. А наші діти будуть співати славу Сталіну? Дурні вони, коли думають так. Ось нехай прийде нова війна, ми їм покажемо, що ми знаємо та хочемо. У ту війну тільки дурний Гітлер урятував їх, а то б тепер від них ні сліду не зосталось би на світі.

— А чим він їх урятував? — спитав гість.

— А тим, що здійняв у народі проти себе ще більшу ненависть, ніж була до Сталіна. Ви там у своїй каторзі, не могли бачити, що він тут виробляв з нами, як він нас ще за дурнішу скотину мав, яке рабство на нас наклав. Комуністи хоч стараються прикривати його хорошими словами, а нацисти так без усякого прикриття катували нас.

Та от нехай прийдуть тепер американці! Коли не будуть такими самими дурнями як німці, коли дадуть нам нашу самостійну Україну, тоді большевики побачать, як ми їх, отих американців будемо "ненавидіти4'.

— А як вони нам і поміщиків, і капіталістів, і всяких панів привезуть із собою, — тихо спитав гість. — То як їх будемо приймати?

— Ніколи в світі! — аж ударив по столу Юхим. — Оце ж і була друга дурість німців. Вони хотіли замінити нам большевицьких панів своїми панами. А ми на це їм сказали: "К чортовій матері! Ніяких більше панів, ні чужих, ні своїх!" А тепер ми американцям ще скажемо. .. "і ніяких наймитів не хочемо мати в себе, самі собі хочемо бути хазяїнами і робітниками". Так же я кажу? Це ж вона є ота трудова ... коле-кто-кратія, чи як там ви кажете.

— Та так ніби.

— Ну, от. І коли американці зможуть оце зрозуміти й схочуть таку волю нам принести, то нехай сміливо йдуть, нехай хоч завтра починають війну, ми їм дамо свою народну армію, повстанську. Вона в ячейках давно вже є і воює з советами, а тоді повстане ціла організована армія. Та не тільки в Україні, а й у Росії та по інших краях Радянського Союзу. Та чи американські капіталісти здатні це зрозуміти? Оце питання. Як ви думаєте?

Гість зідхнув і сказав:

— Хто його зна. Це у великій мірі залежало б ще й від того, чи вони повірили б, що більшість людей в Радянському Союзі мають отаку ненависть до Сталіна та большевизму, як оце ви кажете.

— А що, американські капіталісти такі дурні, що не можуть зрозуміти такої простої задачі, яку й Гаврик може рішити? — запитав Юхим. — Та яке ж інше почуття може бути в наших радянських людей до большевизму? Нехай зміркують. Я заробляю 400 карбованців-на місяць. Так? А кіло житнього хліба коштує карбованець двадцять копійок. На нашу сім'ю треба чотири-п'ять кілограмів на день, скажемо: 6 карбованців, а на. місяць, значить, 180 карбованців. Так? На сам хліб. Скільки ж, питається в задачі, зостається на все інше? 220 карбованців, а дрова самі на місяць зимою 500 кілограмів коштують 230 карбованців. Отже ще й не вистачає на дрова. А чим же жити? М'яса ми в очі школи не бачимо, молоко для дітей раз на тиждень на чотирьох один літер купуємо. А на трамвай, а на городину, а на тютюн, а на... Про одежу вже й не думати. Діти голі та босі бігають навіть зимою. Живемо напівголодні, сонця ніколи не бачимо, бабраемось у бруді, дихаємо смітником та нужником, з хвороб не вилазимо. Та отак не день, не місяць, не рік, а роки, а без кінця до самої смерти нашої. І діти наші так само будуть жити. Оце наше щастя. А там трошки вище за нас, розкошують наші пани, женуть автами по вулицях, заливаються шампанським по своїх ресторанах, живуть у палацах і особливих помешканнях. Так скажіть, на милість, чи треба багато —розуму, щоб зрозуміти, яким чуттям такі, як ми радянські люди можуть горіти до Сталіна та його партії? А нас же таких, як наша сім'я, є відсотків шістдесят. Значить, мільйонів сто двадцять. Трошки менших, ніж ми злидарів є відсотків тридцять. А відсотків десять оті розкошуни-сталінці. А до цього додайте мільйони тих, що по концтаборах, як от ви, чи наш Панас, пропадають. Та рідко ж знайдете в нас по Союзу сім'ю, в якій би не було свого Панаса, ближчого чи .дальшого. А голод 1933 року? Мільйонів вісім у нас в Україні померло від нього. Матері дітей своїх їли. Трупи по вулицях валялись. Селяни з сіл бігли в міста й просили милостині шматочком хліба, того самого хліба, який вони самі робили та який сталінці в них забрали. Хто ж його створив, хто організував той голод? Юхим витяг жовту, худу руку й крикнув: — Сталін! Сталін свідомо, організовано створив нам голод, щоб загнати селян у свої колхози, у свою каторгу тут у нас, в Україні. Та й співає тепер нам гімн: "Живи, Україно, прекрасна і сильна" бо "в Радянському Союзі ти щастя знайшла". Так от, нехай американці зміркують, може в населення України не бути отої ненависти до Сталіна та його ладу? Га? Може, скажіть?

І бачачи, що гість мовчав, Юхим обурено тикнув у нього пальцем, неначе той був американцем.

— Ага, мовчите? Але війна не мовчатиме, вона скаже своє слово. І вони почують його, наші пани! Світ жахнеться від нашої любови до сталінітів!

"Замучимо, замучимо, замучимо" ... — раптом блискавкою промиготіло в мозку Степана Петровича. Він злегка труснув головою, неначе викидаючи щось із неї, і спитав:

— А що ж нам до війни робити? Терпіти отак і далі? А як війни і зовсім не буде, як Сталін та Трумаи якось помиряться, то нам так і помирать у каторгах? Адже народ сам, мабуть, не зможе скинути большевиків? Правда? Коли б хоч яканебудь організація була, щоб було кому керувати народом, як збунтувався б. Ми там, на каторгах не знаємо, що тут у вас, чи є хоч яканебудь таємна організація?

І він з напруженою хоч і непомітною увагою зиркнув на Юхима й Оксану. Юхим у понурій задумі покрутив головою.

— Ні, щось не чути нічого за якусь організацію. Злоба, ненависть люта є, а організація... Та як ти його організуєшся, коли вони таку свою організацію завели, що діти на батьків доносять і на каторгу засилають. Ні партійні, ні безпартійні, ніякої організації завести не можуть; як тільки двоє-троє закладуть якийсь зародок, так четвертий підісланий провокатор зараз же видає їх і всіх арештовують. Зокрема всі готові на всяку організацію. Дайте— нам волю, завтра буде мільйонна партія?

— А ви самі тепер які: партійні, чи безпартійні?

— Та ми — партійні... — неохоче муркнув Юхим.

— Ох, партійні, партійні! — гірко похитала головою Оксана.

Гість здивувався:

— Партійні? А яким же способом вас прийняли до партії? Ви ж родичі "ворога народу", політичного в'язня?

Обоє Біленки немов би трохи пригнічено помовчали й ще більше похмарніли.

— Е, яким способом! — раптом схопився за пляшку Юхим і почав наливати вина. — Колись ми згадаємо їм і деякі способи, якими вони втягають людей до їхньої партії. Згадаємо і це!

І, взявши в руку свою склянку, він половину її випив і поставив на стіл. Потім раптом перехилився до гостя і шепотом сказав:

— Народ не зможе без кінця терпіти. Колись мусить1 терпець увірватися. Коли ні війною, ні організацією, то чимсь іншим, а мусить він себе рятувати.

І знову взяв склянку в руку. Але, не піднісши її до уст, знову поставив на стіл і прихилив голову до Іваненка. Прихилив, якусь мить так тримав і нарешті ще тихіше прошепотів:

— Убити Сталіна і все його Політбюро. Оце єдиний, коли так, рятунок.

Він не був п'яний, ні, але змішана з вином горілка робила своє, це виразно було видно. Жовті загорілі очі його хижо вп'ялися в лице гостя і з припухлого рота його ще раз зашипіло:

— Убити Сталіна! Нема іншої ради. Єдиний рятунок наш.

— Хто ж це зробить? — теж прошепотів гість.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.docx)Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.docx
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.fb2)Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.fb2