Володимир Винниченко - Слово за тобою, Сталіне! (сторінка 23)

Міліціонер перестав бити і, готовно спустивши руку з гумою здовж тіла в чеканні, став струнко1. А двое все так само тримали тільце, повернувши голови до начальника. Ваня весь час усе ж таки шарпався і з-під хустки чулось глухе мукання. "Інспектор" спокійно курив і читав. Коли шарпання і мукання трохи припинилось, начальник кивнув головою міліціонерам, і вони, зрозумівши: його без слів, звільнили тіло Вані від своїх обіймів, поставили його на ноги, повернули лицем до столу й повели його туди, не здіймаючи пов'язки з рота.

Очі Вані з жахом були розкриті на "інспектора", веснянкуваті щоки його й ніс були залиті слізьми, чубчик, зім'ятий, стирчав у другий бік. Хлопець дрібно-дрібно трусився, але вже не плакав.

"Інспектор" спокійно, уважно вдивився у Ваню й сказав до міліціонерів:

— Розв'язати рот і вийти.

Міліціонери: хапливо виконали наказ і ще хапливіше вийшли-, а Ваня лишився стояти там, де його було поставлено, і не зводив круглих, повних жаху очей з "інспектора". Той, видно, задоволений результатом "передмови", смоктнув цигарку і заговорив до Вані суворим голосом:

— А тепер слухай. Це тобі було тільки маленьке попередження. Коли не будеш виконувати те, що я тобі зараз скажу, то матимеш удесятеро більшу кару. Ти розумієш, що я тобі кажу?

Ваня не відповідав, все так само дивився і дрібно-дрібно тремтів. Начальник міліції підвівся, вийшов з-за свого величезного столу й наблизився до хлопця. Той ще з більшим жахом підвів до нього голову.

— Ти чув, що я тобі сказав? Одповідай!

— Чув... — хрипло вирвалось у Вані з горла.

— Добре. Так от, слухай далі. Батько твій є на підозрінні в уряду, що він проти нашого вождя Сталіна і радянської влади. Сталін хоче перевірити, чи так це. І доручив мені зібрать про твого батька посвідчення. Отже я тебе взяв у свідки. Ти повинен помогти мені й Сталіну. Чуєш? Ти повинен розповідати мені про все, що буде говорити чи робити твій батько. Коли він буде говорити за радянську владу, то він і ти матимете нагороду. Коли ж буде проти Сталіна і радянської влади, ти не повинен покривати його. Сталін і радянська влада вищі за все. Тільки не пробуй покривати свого батька і брехати нам. Ми будемо знати правду, і тоді ти будеш жорстоко покараний, а батька твого буде заслано в каторжні роботи й убито. Розумієш? Ти кожні два тижні повинен приходити до мене й доносити про все, що будеш чути й бачити. Нікому ти не повинен говорити, що був тут у мене в міліції. Так само і батькові. Як тільки скажеш (а я про це довідаюсь зараз же), ти матимеш втроє більшу кару, ніж сьогодні. Чуєш?. .. Чуєш, я питаю?

— Чую... — як жахно-загіпнотизований прошепотів Ваня.

— Ти як говориш зо своїм батьком, якою мовою: російською чи українською?

Ваня широко дивився вгору до "інспектора" й мовчав.

— Я тебе питаю: якою мовою?

— Російською, — прохрипів Ваня.

— Добре. Тепер бери свій пакуночок і через два тижні приходь з рапортом. Іди.

Ваня, похитуючись од болю, пішов до столика, взяв свої книжки й попрямував до дверей.

— Гляди ж: нікому ні слова, де ти був і що з тобою було. Чуєш? — грізно додав йому в спину "інспектор".— Стій: будеш пам'ятати? Нікому, і так само батькові, ні слова. Бо запорю на смерть! Чуєш? Відповідай!

Ваня зупинився, обернувся й знову з жахом хрипнув:

— Чую.

— Присягаєшся?

Ваня не знав, що сказати.

— Присягаєшся, питаю? Говори!

— Присягаюсь! — з заціпленим риданням і жахом сказав Ваня.

— Пам'ятай же! Ти, як учень школи, повинен знати, що буває тому, хто ламає присягу. Іди тепер. Витри морду.

Ваня хитнувся, швидко витер рукавом сорочки лице, повернувся і пішов із кімнати. "Інспектор" задоволено смоктнув цигарку і сів за стіл писати протокол про "допит Івана Іваненка".

А Іван Іваненко, виведений міліціонером, що ждав його в сусідній кімнаті, з міліції, тихо, як сліпий, пішов вулицею, притиснувши до грудей акуратно перев'язаний пакуночок з книжками.

Коли він прийшов додому, в свій маленький переулок, сонце вже сідало за високий п'ятиповерховий новий будинок, і тінь од будинку лягала на все подвір'я та на халабудку, в якій жили двоє Іваненків, батько і син. Колись це була халабудка двірника, яких бувало так: багато до революції при будинках. Але коли на місці старої прогнилої дерев'яної будівлі збудували п'ятиповерховий дім і в ньому зробили й "дворницьку", то професор Сергій Іваненко шляхом складних дипломатичних, протекційних і фінансових операцій добився передачі йому в користування старого приміщення двірника, що було притулене до сусіднього старого будинку.

Після того професор Сергій Іваненко з сином Іваном настягали звідусіль старого покрівельного заліза й полатали ним дах. Одночасно "позичили" цегли та вапна у нової будівлі й залатали дірки в стінах та в грубі хатини. І таким чином здобули собі "особняк", в якому було: одна кімната, одне вікно, одні двері, одна груба і пів підлоги (друга половина прогнила і була хитро "закамуфльована" позиченою цеглою). На цій половині стояли два невеличкі залізні ліжка, шафа і столик. А на тій половині, де підлога збереглась, був стіл, два стільці, мисник та етажерка. Отже було й умеблювання. А надворі, під стіною "особняка", була ще й літня "дача", себто: лавочка, на якій можна було сидіти і, задрав-, ши голову, дивитися на небо між будинками.

Коли Ваня доплентався до свого подвір'я, він не ввійшов у хату, а сів (не задом, а боком) на лавочку й почав мертво дивитися перед себе. І сидів він так довго, що Сергій Петрович, який бачив у вікно, як прийшов син, затурбувався і нарешті вийшов до нього. Ваня злякано повернувся на рип дверей і, шамотливо схопивши книжки, пішов назустріч батькові. Він нічого сьогодні не кричав йому, не сміявся, не збирався нічого оповідати, як то бувало раз-у-раз, коли вертався з школи, а тільки, криво посміхаючись, просунувся повз Сергія Петровича в хату, пройшов до свого тапчанчика і ліг на нього головою вниз. Сергій Петрович швиденько підійшов до сина й тривожно запитав (по-українському, як раз-у-раз, коли вони були вдвох):

— А що таке, Івасику? Що тобі, сину? Ваня-Івасик нічого не відповідав. Потім раптом підвівся й суворо сказав (по-російському):

— Нічого. Я стомився. Тільки, тату, будемо тепер говорити між собою по-російському.

— А то ж чого так? — спокійно посміхнувся Сергій Петрович, а в гострих "мишачих" очах і навіть у гостренькому носику напружилась тривога.

— Та так... — не дивлячись на батька, сказав Івасик і перейшов до столу, до вікна. Сівши на стілець, він тої ж миті аж підскочив і раптом перебігши знову до свого ліжка, так само впав на нього головою вниз.

У Сергія Петровича всі рухи загубили свою звичайну, "мишачу" рухливість, шамотливість, стали повільні, поважні, зацігоіено-спокійні. Він знову підійшов до сина, сів коло нього на краєчок тапчана і поклав руки на чудно випнутий догори зад сина. Івасик од того дотику сильно скинувся і шарпнувся вбік. Сергій Петрович ще неспокійніше обдивився всю маленьку постать хлопця і побачив на штанцях чудні сірі смуги. Деякі з них немов би аж посічені.

Сергій Петрович обережно знову поклав свою руку, тільки не на зад, а на плечі сина. Івасик не скинувся, не шарпнувся, не ворухнувся. Тоді батько підсунувся ближче до голови його, нахилився до неї й тихо сказав:

— Ну, а тепер, Івасику, розкажи, що сталось. Розкажи батькові. Чуєш? У тебе ж нема нікого ближче за батька.

Івасик раптом весь шарпнувся і голосно, жагуче заридав. Сергій Петрович поклав руку на його голівку й мовчки чекав, покусуючи губу. Нарешті Івасик затих і не рухався.

— Ну, Івасику? Що сталося?

— Мене били! ! — раптом знов увесь струсившись, з новим приступом ридання крикнув Івасик.

— Хто тебе бив, сину? — спокійно-спокійно рівним голосом спитав батько.

— В міліції. Інспектор школи.

— В міліції, інспектор школи??... Розкажи, сину, я не розумію. Чого був інспектор школи в міліції? І за що він тебе бив?

— Не він, а міліціонери.

І, повернувшись на бік до батька, не витираючи сліз, що лились по ластовинню щік, Івасик розповів усе з самого початку і до кінця.

— А потім спитав, якою мовою ми з тобою говоримо... — додав він, уже не плачучи.

Сергій Петрович на мить затиснув губи, потім так само спокійним, рівним голосом спитав:

— А ти ж як відповів?

— Що говоримо по-російськи.

— Ага, — уважно глянув на сина батько, — добре відповів. Так. І щоб що два тижні приходив до нього?

— Так. А як не прийду або скажу неправду, або розкажу тобі чи кому іншому, то, сказав, запоре до смерти.

Тепер Івасик уже не плакав. Тепер вираз його очей, уст, навіть усього тільця був твердий і рішучий: уже сказав і нехай поре до смерти.

— Умгу!.. — усе так само спокійной повільно муркнув Сергій Петрович, — а тепер, сину, будемо з тобою думати, як нам бути далі. їстоньки хочеш?

— Ні, не хочеться. Тільки пити. Я зараз нап'юсь.

— Лежи, лежи, я подам.

Батько набрав із відра склянку води й підніс синові, який знову ліг головою вниз.

— На, випий, Івасику.

Івасик підвівся, взяв склянку тремтливими пальцями й почав жадно пити. В цю мить щось застукало у двері. Сергій Петрович зразу немов скинувши з себе, як під-1 жак, свій спокій та поважність, вихопив з рук сина склянку і прошепотів йому:

— Лягай і спокійно лежи...!

А сам швиденько своїм звичайним шамотливим кроком побіг до дверей і відчинив їх. За ними стояла постать Марусі в зеленому беретику набакир, з-під якого на плечі скочувались хвилі жовто-пшеничного вoлocqя. Великі, батькові сірозелені очі дивились одверто, але не так весело як звичайно, а ніби з якимсь напруженням.

— Можна до тебе, дядю? — не своїм дзвінким і лукавим, а незвично-серйозним голосом спитала вона...

— Можна, можна, можна! — суєтливо-привітно по-російськи закричав Сергій Петрович. — Заходь, Мару-сенько, заходь. Дуже приємно, що прийшла. Що новенького? Як там у вас? Сідай ось тут, біля віконечка. А то ж, отут у фотель біля віконечка.

Маруся пройшла до— фотелю, побачила Івасика, який не рухався, і запитально-тривожно подивилась на дядька.

— Ваня — не хворий? — тихо спитала вона.

— Ні, ні, ні! То він так, трошки втомився після гімнастики в школі та оце трошки задрімав. Це нічого, нічого ...

— О, в такому разі я не знаю... — нерішуче і ще тихіше промовила Маруся. — Я хотіла з тобою, дядю, поговорити про одну... важливу річ. Але коли Ваня спить, то... я боюсь, що ми його розбудемо. І крім того, я хотіла говорити з тобою зовсім наодинці.

— Так чого, так чого ж! — швиденько й охоче заговорив Сергій Петрович, — ми можемо поговорити й наодинці. Чого ж. Давай ось вийдемо на нашу "дачу", сядемо на лавочку й поговоримо. На подвір'ї нікого немає, і нам ніхто не буде заважати. Чого ж, чого ж!

Одначе Маруся вагалася.

— Коли ж, бачиш, дядю, я не хотіла б, щоб нас бачили разом... А проте, Господи, хіба ж я вперше приходжу до тебе? Розуміється, ходім на "дачу".

І вона рішуче пішла з кімнати. Сергій Петрович кинув оком на сина, який не рухався, і вийшов за дівчино". Вони сіли поруч на лаві. Сонце ще падало десь там ?а будинком і тіні в подвір'ї були немов би в золотому поросі. Вікна в усіх поверхах були розчинені й із них чулися голоси, сміх, лайки, звуки звичайного буденного життя.

— Ну, що ж, Марусенько, давай будемо говорити? — почав Сергій Петрович.

Маруся дивилась собі під ноги й мовчала. Потім колупнула передком черевичка, взутого по-літньому на босу ногу, камінчик і рішуче глянула просто в очі Сергієві Петровичу.

— Ну, дядю, можеш мене привітати: я вже. . . сек-сотка.

Сергій Петрович знову зробився спокійним і поважним.

— Ти жартуєш чи серйозно? — рівним голосом спитав він, і чулось, що він спитав так собі, знаючи вже, що ніякого жарту тут не було.

— Серйозніше не може бути, дядю.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.docx)Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.docx
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.fb2)Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.fb2