Володимир Винниченко - Слово за тобою, Сталіне! (сторінка 4)

Прибув він додому увечорі, коли вся родина збиралась розходитись — хто до кіна, хто на партійне зібрання, хто на роботу. Поява голови її в такому стані всіх перелякала, але Степан Петрович, зробивши ще перед порогом свого помешкання напруження волі, натяг на себе веселий, трошки гумористичний вигляд і поспішив заспокоїти їх:

— Не падайте непритомними, це ще не від атомної бомби.

— А що ж це, а що ж це, ради Бога ? !

— Посковзнувся на снігу, упав на камінь лицем і трошки цюкнув патрет. їжею мене не лікуйте, я прекрасно полікувався в дорозі. От тільки трішки втомився, а тому зараз же ляжу спати. А ви спокійно йдіть, куди зібрались.

І, скинувши на руки Дуняші хутро, бадьоро й весело попрямував до себе в спальню. За ним побігла Маруся й перед дверима спальні обняла батька за плечі, зазирнула йому в лице й тихо, строго сказала:

— Гей, тату, а ти ж трішечки... неправдоньку сказав. Я ж бачу, ти ж од мене не сховаєш.

І тими самими що в батька очима, і така сама як батько висока, струнка, і з таким же золотавим, як спіла пшениця, волоссям, навіть з тими самими широкими й соковитими устами, — вона пильно-пильно вдивлялась у одне, незабинтоване око батька, в уста його, в рухи і крутила головою: ні, ні, вони щось ховали! Але Степан Петрович м'яко зняв з плеча руку дочки й хотів щось сказати, та в цей момент з своєю тачкою підійшла Катерина Семенівна й звернулась до Марусі:

— Дай спокій батькові, Марусино. Іди собі, он Леонід на тебе нетерпляче чекає.

Марусина раптом обняла батька й гаряче поцілувала його у вільну щоку.

— Добре. Я завтра довідаюсь! — загрозливо труснула вона пшеничним "перманентом" і побігла до передпокою. А Степан Петрович та Катерина Семенівна зайшли в спальню. Катерина зараз же взяла за плечі чоловіка й посадила його в один фотель, а сама, погасивши світло на стелі, засвітила лямпу біля ліжка, підсунула до Степана другий фотель і сіла поруч.

— Ну? — тихо, пошепки сказала вона.

Степан Петрович відповів не зразу. Потім, дивлячись у підлогу, почав розповідати рівним, однотонним голосом. Коли він дійшов до сцени з братом, він, не підносячи голови, попередливо взяв за руку жінку, щоб спинити її хвилювання й можливі скрики. І справді, Катря аж шарпнулась уся й була б, справді, скрикнула, коли б Степан не стиснув її руку. Так само "непорозуміння" з шуканням листа зробило— свою дію на дружину, але Степан Петрович і його спинив натиском руки.

— А що ж нарешті в тому листі! Що за секрет, що?!

— Не знаю, я досі не читав листа. Не хвилюйся. Будемо вдвох читати.

І Степан помалу витяг із кишені згорток, помалу розмотав мотузок, помалу розгорнув сторінки. Катерина підсунула ближче на край столика лямпу, щоб видніше було читати, і Степан Петрович, тримаючи ближче до правого ока видющого, силкуючись почав розбирати покарлючені рядки й літери:

"Брате Степане, пишу до тебе з того місця, куди ти з братами (закреслено "заслав") продав мене. Будь ти проклятий разом з ними! Продаючи мене, ти виправдувався тим, що цим юдством ти краще прислужувався нашій українській визвольній справі й помагав будувати соціалізм. Так,— так, ти прислужився Україні й збудував соціялізм! Та який прекрасний. Які чудесні дачі, вілли, автомобілі, яхти у Сталіна то його яничарів-міністрів. А які коханки! А які горілочки, вина, кав'яри! У царя такого соціалізму не було. Та ти його сам маєш і бачиш. Але чи ти бачиш, який соціялізм є там, унизу, під Сталіном і його яничарами? Та ти придивись, придивись, придивись. Та не очима сексота, аґента і охоронця тих, що мають соціялізм у віллах, придивись тими очима, якими ти колись дивився, очима українця і сина експлуатованих трудівників, батьків наших.

"Продаючи мене за сталінський "соціялізм", ти казав, що ви тайно помагатимете нам. Правда, ви помагали. Але яка та поміч була? Дворушницька: панів своїх ви дурили на сантиметри, а нас душили на кілометри. Дворушники ви, дворушники, дворушники! Спіймають вас пани, і будете ви тут з нами, або ще далі, там, звідки навіть ваш Сталін не вернеться..."

Катерина злегка торкнулась пальцем до руки чоловіка, підвелась і навшпиньках швидко пішла до дверей. Рвучко відчинивши їх, вона визирнула в коридор. У ньому нікого не було. Вернувшись, вона сіла на своє місце й тихо сказала:

— Вибач, що перебила. Читай далі.

Степан Петрович, що в понурій задумі був спустив руку з аркушиком на коліна, знову підніс його до ока. Але Катерина, не можучи себе стримати, зо страхом прошепотіла:

— Але це ж брехня! Хіба ти йому обіцяв помагати? Коли? Де? Обіцяв?

Степан Петрович крутнув головою.

— Розуміється, не обіцяв.

— А чого ж він пише це? Чого? Як він сміє це писати? !

— Чого, побачимо з листа. Треба прочитати до кінця. І знову, піднісши аркушик до правого ока, він продовжував:

... "Та чорт вас бери, так вам і треба. Але діти ваші чим винні? За що діти й онуки ванті будуть катовані? Щоб їх урятувати, я оце пишу до тебе. Схаменіться: наближається час розплати. Вона буде така люта, якої навіть кремлівська банда з усією її досконалою, науковою, кривавою жорстокістю уявити не може. Поки не пізно тікайте з табору засуджених історією і людством злочинців. Армія катованих вами народів готується до бою з вами. "І це буде останній, вирішальний бій..."

"Ви посміхаєтесь? Армія заляканих, закутих, замучених рабів? Без організації, без зброї, без голосу — готується до бою? Де вона? А ти придивись, придивись, придивись і ти побачиш. А я тебе навчу, як прийти до іеї. Слухай добре.

"Вона має своїх вартових і свій пароль. Без паролю ІЄ підберешся, ні! А він такий: треба сказати два рази lt;ніч". Коли скажеш це слово солдатові народної армії, він повинен два рази відповісти тобі "ранок".

"Ага, ти спішиш уже радіти: от скільки тепер "ворогів соціялізму" зможеш спіймати і продати. Не спіши: сожний солдат народної армії має при собі, в душі своїй надзвичайний, вироблений десятками років рабства радянського радар. Це такий чулий апарат, що відмічає найменший фальш, найхитріше сховане лицемірство. І коли пароль говорить шпигун, юда, провокатор, то радар негайно попереджує, і солдат на провокацію не піддасться, не жди. Тільки щирому ворогові твоїх панів він відповість "ранок" ...

Тут кілька рядків було закреслено, далі слова були написані нерозбірно, поганим чорнилом. Степан читав літеру по літері, пропускаючи те, що не міг розшифрувати.

... "Ми знаємо все, ми реєструємо все, що діється по Союзу, краще за всякі міністерства. А на доказ скажу тобі, що я тут, на каторзі, за кілька тисяч кілометрів од вас, під доглядом ваших собак і чекістів, знаю, наприклад, про вас, моїх любих юдів-братів, все що хочу. Не віриш? А от на. Ти, Степан Іваненко, формально рахуєшся при міністерстві фінансів і виконуєш ролю ніби фінансового інспектора, роз'їжджаєш по Союзу немов би для фінконтролю. А в дійсності ти — аґент МДБ, сексот "особого назначения", і ти роз'їздиш не для контролю фінансів, а для провокації й виловлювання противників сталінізму. За це ти маєш урядове розкішне помешкання, прекрасну дачу, автомобіль і гроші. Не так, скажеш?

"Брат Сергій працює немов би за інженера хеміка при державному хемічному інституті, але головний його обов'язок шпигувати серед учених і видавати їх МДБ. За те він має невеличкий осібняк, великі гроші, прекрасне годування. Неправда?

"Брат Євген служить за священика при якійсь маленькій церкві в Москві, але має обов'язок у проповідях і службах Божих славословити "Богом посланого Вождя" Сталіна та його яничарів. За це він, піп, "СОЦІАЛЬНО шкідливий елемент", має не віллу чи осібняк (бо все ж таки піп!), а окрему велику кімнату, де живе тільки з своєю хворою жінкою, яку безплатно лікує держава. Не так?

"На умові стати агентами Сталіна, вам після процесу наді мною й моїми товаришами було дозволено за зраду жити в Москві й "працювати" сексотами кожному в своїй галузі. Неправду я кажу? А коли правду, то звідки я її знаю?" ...

Катерина Семенівна знову не витримала й уся червона від хвилювання обурено зашепотіла:

— Все — неправда! У Сергія "осібняк"! Колишня сторожка двірника! От як він знає.

Але Степан Петрович читав далі:

... —Ми знаємо все, від нас ніякі охоронці, сексоти ні чекіста нічого не сховають. Ми — не таргани, ні! Вам, слугам Сталіна, відомо, як цей деспот відповів своїм ближчим яничарам, коли вони в паніці донесли йому про бунти грабованих, колективізованих селян: "Що, перелякались тарганів? Чоботом їх!" Ви здорово тоді подушили їх, мільйонів сім-вісім "ліквідували". Пам'ятаєте? Але нас сталінський чобіт не роздушив і не роздушить. Бо ми — не таргани. І нас не кілька мільйонів, а кілька десятків мільйонів. І ми є не тільки по селах, а скрізь по всьому Союзу, по всіх його установах, фабриках, заводах, колгоспах, канцеляріях, міністерствах, навіть у самому Політбюрі ВКП ми є. Бо ми не таргани, а терміти. Так, так, — ми — терміти! Пам'ятаєш, як ми колись разом читали про цих страшних таємних комах? Пам'ятаєш, як дивувались, що вони величезні будівлі вигризають, немов кавуни всередині й лишають до часу незачепленою тільки оболонку? Будівля стоїть немов би цілком міцна, непохитна. Але від найменшого штовхана падає й розсипається на порох.

"Отак працюємо ми, терміти. Ми гриземо весь ваш Союз, всі підстави вашого панування, економічні, політичні, наукові, моральні. Ми — скрізь. Навіть ваші жандармерії всякого "призначення", ваші МДБ, ваші танкові бригади, ваші атомні центри, всі ваші найстрашніші засоби поневолювання, терору, катування, все ми гриземо. З вигляду ваша будівля — ціла, страшна, грізна. Але коли ми все згриземо зсередини і коли настане слушний час і щось штовхне радянську фортецю, ви відчуєте, з яким гуркотом на всю плянету завалиться вона, роздушивши вас і дітей ваших під собою..."

— Не діждеш, проклятий! ! — просичала Катерина Семенівна і люто вдарила кулаком об кулак. Степан зачепився за якесь слово, якого не міг розібрати, і, пропустивши його, продовжував:

... "Чудодійна наша сила: вона росте в тій самій пропорції, в якій ви виявляєте над нами свою. Ваша — страх, наша — ненависть. Що дужче ви нас страхаєте, катуєте, мучите, то дужче гризе наша ненависть вашу силу. Ви смієтесь? Ой, добре сміється той, хто сміється останній. Останніми засміються терміти, бо нема сили дужчої за силу ненависти. Чотирнадцять років ви катуєте мене по каторгах, фізичних сил моїх не вистачить, може, й на два роки, але сила моєї ненависти — вічна. І сміюсь я з вас і вашого катування, кати мої жалюгідні: ви думаєте, що ця страшенна сила нічого не значить у процесі життя, що вона не діє на вас, на ваш Кремль, на всіх його яничарів? А ті хвороби, від яких гниє ваш "великий, геніяльний, Богом посланий", чи не бере і в них участь наша сила ненависти? Нас же десятки мільйонів, брати мої-юди, і невже психічна сила десятків мільйонів, скупчена на одному пункті, ніщо для неї? Спитай своїх учених психологів.

"Та ніяка навіть смерть не може знищити цю нашу силу. Та я з того світу буду витати над вами з усією силою моєї ненависти. Я буду з'являтись вам у снах, я буду жити в підсвідомості вашій, я буду стояти кривавим мементом у свідомій пам'яті вашій. Я знаю: ти вб'єш мене, коли приїдеш на мій заклик, бо я дам маленький, малесенький вияв моєї братньої любови й подяки тобі, такий вияв, щоб ти все своє мізерне життя пам'ятав про мене й про свою гидоту.

"Так, ти вб'єш мене, а я сміятимусь з тебе, бо ти виконаєш моє останнє найбільше бажання тут на землі: піти з цього життя на той світ, з якого я зможу мучити вас. Мучити, мучити, мучити. І щодня, дивлячись у дзеркало, умиваючи свою мерзенну пику, торкаючись до неї рукою, ти будеш згадувати мене і моє останнє слово до вас. І всі твої близькі будуть, дивлячись на тебе, пам'ятати мене.

"Ага, ти не скажеш їм, хто лишив тобі такі сліди, хто тебе так поцілував. Ти не посмієш прочитати дітям своїм цього листа. Ти сховаєш від них правду про себе й дядьків їхніх? І тим ти сам визнаєш, що та правда — гидка, злочинна. Але брешеш, не сховаєш: мої інші брати, брати-терміти, розповідять їм про неї. Вони є навколо вас, вони слідкують за кожним рухом вашим, вони дізнаються, що ти не прочитав дітям мого листа і вони пришлють їм десятки копій його. Не сховаєш, не сховаєш, не сховаєш".

На цьому лист кінчився.

— Та він — божевільний! — аж уголос скрикнула Катерина, дивлячись на чоловіка поширеними від жаху і люті очима.

Степан мовчки машинально торкнувся пальцями пов'язки й швидко відірвав від неї руки. Потім хапливо виняв портсигар і закурив. Руки його злегка тремтіли. І так само мовчки, трудно, немов підносячи на собі важкий мішок, підвівся й почав роздягатись, не випускаючи цигарки з рота.

— А може, ти повечеряєш, Стьопо? — несміливо спитала Катерина. Він усе так само мовчки покрутив головою і роздягтись, ліг горілиць на своє ліжко з цигаркою в губах. Катерина теж розляглась, лягла й погасила світло.

Вони не говорили між собою, але не спали всю ніч. Вони чули, як сходились діти після півночі, як говорили, рипали дверима, як хтось раз голосно крикнув і як після того все затихло. Степан Петрович через кожну півгодину намацував на нічному столику цигарки, закурював і затихав у пітьмі з червоною жаринкою, яка то збільшувалась, то сіріла.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.docx)Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.docx
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.fb2)Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.fb2