Володимир Винниченко - Слово за тобою, Сталіне! (сторінка 34)

— Та здалеку, я ж сказав. Дуже здалеку: аж із самої Франції.

— Та що ти кажеш?!

— Та ні?

— Та як?! — посипались вражені запитання. — Та хто ж ги такий, француз чи що?

— Та ні, я — українець, старий емігрант, ще перед першою війною як утік од царизму до Франції та так і задубів там аж на тридцять років. Зробився фарме-ром, маю там хазяйство, жінку й дітей.

— А чого ж ти сюди приїхав?!

— А будувати з вами СОЦІАЛІЗМ.

Всі обличчя витріщились на нього повними непорозуміння й навіть страху очима.

— Який соціялізм? Наш??

Тут навіть чубатий шахтар підвів голову, вражено подивився на подорожнього й так зареготав, що, здавалось, аж Сталін повинен був озирнутись зі свого п'єдесталу. Всі обличчя скривились чи то ніяковою, чи недовірливою посмішкою.

— А хто ж тебе, серце, направив на цей шлях? — з співчуттям і страхом запитав хтось.

— Та ви ж самі. Ваша революція. Багато людей з Европи та Америки поїхало в Радянський Союз будувати соціялізм.

Обличчя все ж таки мали такий вираз, ніби вони слухали якогось милого, але нещасного, психічного каліку. Він може собі розповідати все, що хоче, але ставитись до нього можна тільки з жалем.

— Отака-а сто-орія! Так тобі, значить, до такої міри заманулось нашого соціялізму, що ти покинув жінку, дітей, господарство й приїхав його куштувать у нас? Так чого ж ти аж до нас у шахти забився?

— А куди ж йому забиватись? — вставив цибульний ніс. — У нас же соціялізм шйкращий. Правильно. Ну, а у вас там, у Франції, мабуть, усе ж таки соціялізму немає?

— Та нема ще. А от ви нам привезете, то й ми матимем.

Чубатий забойщик знову зареготався і вилаявся таким матюком, що Сталін знову трохи-трохи не озирнувся. Але всі обличчя не реготались, вони з цікавістю вдивлялись у чудного чоловіка.

— Ну, а як там по тих Франціях та Америках? У нас тут пишуть та в радіях говорять, що там такі злидні в робочого класу, що матері з голоду дітей їдять. Правда тому?

Подорожній добродушно розвів руками.

— Щоб матері їли дітей, цього я не бачив і не чув. Але, що там біднота, злидні, утиск великий, то це я можу посвідчити.

— Гірше там ніж у нас?

— Куди гірше! Люди ходять босі, обідрані, живуть у халупах, у норах, діти в струпах...

— Ну, так, правильно. Те саме кажуть і наші агітатори.

— Брехня!! — раптом вибухнув чубатий забойщик і стукнув кулаком по столі так, що чарка аж підскочила. — Брешеш ти! І ваші агітатори брешуть. Вони хочуть одвернути нас од наших злиднів та струпів. Я проїхав на танках через усю Европу, через Австрію, Чехію, Німеччину, Францію і ніде я таких злиднів, як у нас, не бачив. Та не я один не бачив. Сотні тисяч нас: не бачили. Тільки нам заборонено говорити дома про те, що ми бачили, а чого не бачили. За це — Сибір. Та от Хведір теж був там. Ти бачив, Хведоре, у Франції халупи, нори, струпи? Га?

Хведір утопив очі в стіл і буркнув:

— Як де ...

— Брешеш! Ніде ти не бачив! Боїшся правду казати. Замкнули вам рота енкаведисти!

— Та й тобі слід би замкнути його. . . — неохоче й хмарно бовкнув Хведір.

— Плював я на них! Не замкнуть! Не боюся їх! Кричатиму правду на весь світ! Не скрізь у нас на Україні рота замкнено. Є ще роти й руки вільні.

Забойщик ухопив пляшку й приклав її до рота. Горілка забулькала між скудовченими вусами. Потім він зі стуком поставив її на стіл і— озирнув усіх червоними від люті й горілки очима. Декілька шахтарів потихеньку висунулись з-за столу й утекли до бараку. Там при дверях стояло душ шість робітників, але до столу не наближались.

— Ну, добре, Денисе, — тихо, примирливо, як до хворого, сказав цибулиний ніс, — а чи визволять ті "вільні руки" люд од злиднів і струпів?

— Визволять! Од усіх струпів і катів визволять. От нехай тільки прийде війна! — і він приклав пляшку до рота.

— А чи велике добро принесе та війна? — скористувавшись павзою, тихо кинув подорожній, крутячи цигарку з махорки. — Знищить вона своїми, бомбами людство.

— Ой, знищить! Ой, знищить! — захитали головами Хведір та інші.

Тоді подорожній бадьоріше сказав:

— Та от є чутка, що там десь у Франції люди почали думати про те, щоб знищити саму війну. Та яким хитрим, я вам скажу, способом!

І Степан Петрович почав помалу висувати принаду. Замазюкаш вугіллям риб'ячі пики жадібно вп'ялися очима в нього й тільки часом перебивали його розповідь вигуками, скриками, запитаннями. Навіть забойщик слухав, непорушно наставивши на Степана червоні очі, які від червоних променів вечірнього сонця здавались ще червонішими. На майдані лежали довгі тіні будинків, сягаючи аж до пам'ятника Сталіна.

— Та отак за те, щоб на світі настало отаке добро для робочого люду, має бути мир на землі?! — перепитав худенький, гостроносий, немолодий Хведір. — І наші вожді на це згодяться?!

Чубатий забойщик раптом п'яно зареготався і заgt;-кричав:

— Вони?! Оці комісари, директори, оці паразити.?! Згодяться віддати нам, робочим, заводи, шахти, колгоспи?! Та вони нас під тисячі бомб оддадуть, на шматки нас і дітей наших посічуть, а свого панування не віддадуть. Сталін свою власть оддасть?! Ху-ху-ху!!

І забойщик з такою ненавистю і люттю знову зареготав, що всі замовкли й боязко подивились навкругиі Недалеко, біля дверей кооперативу, стояла постать міліціонера й уважно дивилась до столу з шахтарями. Сонце вже зайшло і настав рівний, червоний присмерк.

— Ну, ти, Денисе, не кажи так... — невдоволено сказав Хведір. — Якщо б американські капіталісти згодились помиритись на тому, щоб трудящим на світі стало добре, а Сталін щоб од того відмовився? Сталін, батько народів, вождь трудящих усього світу?! Та що ти таке мелеш, їй Богу?!

— Я — мелю?! То ви, дурні, мелете! А чого ж Сталін досі всіх нас на каторзі держить, га? А чого його стерви наших жінок насилують, батьків наших по концтаборах мучать, нас по льохах на все життя замикають? Га? Ти маєш право покинуть свій льох, свою шахту? Ні? Так чого ж Сталін випустить тебе? За що?

Хведір випростався усім худеньким тілом своїм і люто крикнув:

— За мир на землі, дурню!

— Я — дурень?! Та я — ще дурень?!

І забойщик скочив на ноги, хитнувся, трохи не впав і вхопився за стіл.

— Годі, Денисе... — почав було цибулиний ніс, але Денис уже не слухав.

— Я — дурень?! Мене ограбовано, мене замучено, мене...

Він ніби ковтнув щось і, вхопивши себе за голову, неначе біль зуба раптом знов пронизав його, відхитнувся набік. Відхитнувся і почав знову тикатись як сліпий у всі боки. Іноді він зупинявся і, розвівши руками, кумедно стояв, немов цією позою питаючи: "Ну, що ж я тепер? Ну, що ж мені лишається тепер?"

Шахтарі говорили упівголоса, не хотячи більше дратувати Дениса. Але він умить, як ггроштрикнений люттю, підбіг до них і витяг руку до Хведора:

— І ти... ти готов йому ноги цілувать, га? Він твоїх синів повбивав, брата замучив, а ти кадиш йому славу? І ти не сукин син, га?

Хведір напружився. Лице йому стало ніби гострішим, худішим. Він аж схопився на ноги і крикнув у лице Денисові:

— Я на коліна стану перед ним, коли він дасть нам отакий мир! Поняв ти?! Стану! Перед усім світом стану! От, на!...

І він, хитаючись, побіг до пам'ятника і впав перед ним навколішки.

— На, за мир тобі на колінах стою! На!

Це на забойщика так вплинуло, неначе його було простромлено розпеченим залізом. Він ухопив ослі-нець, на якому сидів, і. з ним побіг до пам'ятника. Розмахнувшись з усієї сили стільцем, він скажено вдарив ним по голові погруддя Сталіна. Воно аж крекнуло і розлетілось на шматки. Це вкинуло шахтаря в ще несамовитіший сказ. Він почаві часто, сласно гатити по рештках статуї, нічого вже, видно, не чуючи, не бачачи, не пам'ятаючи. Шахтарі підбігли до нього, хотіли відтягти його, але він замахнувся на них побитим осліінцем, і, закричавши — "Геть, уб'ю!!" — гатив далі.

Степан Петрович, ухопивши свій клунок, поспішно відійшов до бараку, з якого висипали напівроздягнет шахтарі.

А з-за рогу провулка на майдан біг уже начвідділу МВД, застібаючи на бігу білий кітель. За ним бігло двоє міліціонерів. Степанові Петровичу недобре було видно лице "херувима", але він бачив, як той озирнувся до своїх підлеглих і щось їм наказав. Вони, розбіглись на два боки і потім побігли на забойщика з револьверами в руках. А "херувим" вів атаку на нього просто в чоло і теж з револьвером у руці. Один із емведистів уже був наблизився до забойщика й хотів його схопити збоку, але цей пюштив його, обернувся й з усього маху з лютою сласністю вдарив ослінцем по голові. Емведист не встиг підвести руки з револьвером і вистрілити. Він упав просто під ноги шахтареві, який із сказом справжнього божевілля почав бити його цурупалком од стільця і топтати тіло ногами, з гарчанням "А-а! А-а!!"

Степан Петрович бачив, як "херувим" майже спокійно, хоч і швидко, підійшов до шахтаря, наставив на нього наган і вистрілив. Денис на мить, наче сильно здивований, одкинувся назад і зараз же впав усім великим тілом своїм на тіло емведиста. "Крак і готово!" — згадав Степан Петрович. А "херувим" ступив кілька кроків до бараку і голосно, металічно, не зовсім по-ангельському закричав, наставивши на всіх револьвер:

— Роздійдиеь усі! Зараз же!!

Шахтарі шугнули в двері бараку, а Степан Петрович сковзнув за ріг його, попав у якийсь вузенький провулок і швидко пішов ним.

Через чверть години він був на станції й брав квиток на потяг, що мав прийти через двадцять хвилин, — так сказав якийсь залізничник.

А через годину, коли потяг з Степаном Петровичем уже давненько відійшов, на станцію захекавшись прибіг робітник у сіренькій кепці й хапливо почав питати залізничного емведиста, чи не бачив він тут чолзвіка в жовтій кепці з сірим клунком на спині, з неголеними щоками. Емведист подумав і пригадав, що такий дійсно був і що він сів у потяг, який відійшов з півгодини тому. Касир не пам'ятав, куди саме він видав білета чоловікові в жовтій кепці, але, перевіривши всі білети, упевнено сказав, що білет видано до станції Водяна. Робітник у сіренькій кепці взяв білет до цієї станції на наступний потяг, який мав іти о шостій двадцять ранку. І вигляд у нього був такий пригнічений і навіть убитий, що касир запитав:

— Родич якийсь твій?

— Так, дядько: всі мої гроші повіз з собою.

— Утік, значить?

— Утік.

— От сукин син!

Розділ 17

Степан Петрович вийшов на станції Водяна, що була в трьох кілометрах од "Досягнення Жовтня". Це був великий радгосп, відомий на всю округу своєю продуктивністю, точністю у виконанні плянів, дисципліною. Він стояв на почесному місці в розробленому маршруті Степана (тепер Максима Ковтуна, а не журналіста Зінчука). Стомлений безсонною ніччю в задушливому вагоні, Максим Ковтун помалу пішов дорогою, яку йому показали на станції.

Було по четвертій ранку, сонце ледь-ледь висувалось з-за степового обрію й від напруження було червоне та сердите. Хліба ще були покроплені росою, яка висіла на колосках пшениці та на кінчиках трав. Жайворонки, немов перелетівши сюди з донбасівської околиці, так само радісно дзеленчали вгорі.

Від ходи Степан Петрович добре зігрівся і, коли побачив у глибині яру величезний став, дуже зрадів: отут він нарешті скупається і змиє з тіла назбираний за час цієї подорожі бруд!

На тому боці яру видно було великі будівлі, клуні, комори, загони, скирти соломи. Це, очевидно, був отой радгосп "Досягнення Жовтня". Дорога збігала вниз до ставу крутими загинами і Степан Петрович швидко опинився на широкій, гарно заґрунтованій греблі, обсадженій кучерявими вербами. Ще здалеку він побачив на березі ставка, недалеко від дороги, групу голих і піз-голих людей. Деякі вже купались і вчиняли веселий галас у воді.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.docx)Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.docx
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.fb2)Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.fb2