Володимир Винниченко - Слово за тобою, Сталіне! (сторінка 35)

Степан Петрович, перейшовши греблю, спустився з дороги й підійшов до купальників. Привітавшись з усіма своєю звичайно сердечною манерою, він спитав, чи не дуже холодна вода, скинув клунок на землю поруч двох хлопців, які вже вдягались, і почав було трохи осторонь від усієї групи роздягатись. Хлопці скоса зиркали на нього й перекидались ледачо словами. Біля них лежали клунки, значить і вони були подорожні, а не радгоспники. А коло більшої групи купальників клунків не було, — очевидно, з радгоспу прийшли купатись. Бо була ж неділя і на роботу, мабуть, не всі. сьогодні повинні були виходити.

Роздягшись, Степан Петрович дбайливо поклав свій піджак, у якому був портфель з грошима та документами, під штани та подрані свої черевики, накрив їх сорочкою, а все придушив клунком з харчами. Тепер можна було безпечно лізти в воду.

Щоб не показати людям, що він боявся холодної води, він сильно розбігся, влетів у став, пірнув, проплив під водою кілька кроків і виринув біля якогось хлопця з налиплим на очі чубом.

— Хху гарно! — з насолодою видихнув він повітря й дружньо посміхнувся до парубка. Той відповів таким самим усміхом, щось сказав і поплив до берега. А Степан ліг на спину й глянув у небо. На ньому хтось розсипав сірий кучерявий попіл, пофарбований у червоне. А між попелястими хмаринами, глибоко-глибоко синіло чисте, таємне небо, від якого хотілось радісно засміятись.

Коли Степан Петрович, гарненько вимившись при березі пісочком, вийшов із води й перебіг до своєї одежі, двох хлопців біля неї вже не було, а вона лежала вірно охоронена не торкнутими черевиками та клунком. Одягшись, Степан почув голод і щоб скористуватись нагодою, перейшов з клунком до вдягнених купальників, що курили, і запросив їх скласти йому компанію в сніданку. Серед них було двоє старших дядьків, а решта були молоді парубчаки. Всі, розуміється, охоче (і трохи здивовано) прийняли запрошення й пили горілку чудного чоловіка, не вагаючись. Коли велика чарка обійшла разів по три всю групу, очі й зуби заблищали усміхом і язики почали розв'язуватись, так що через кілька хвилин Максим Ковтун уже знав, скільки робітників було в радгоспі, чи не потребував він нових, чи були в ньому трактористи (він охоче став би за тракториста), чи добрий був заробіток, чи задоволені були люди, чи начальство радгоспу добре поводилось з робітниками.

Спочатку відповіді були стримані, обережні, але по четвертій чарці виявилось, що начальство було як скрізь по радгоспах і колгоспах: "порядошні стерви", злодії, хабарники, насильники. Голова радгоспу, секретар та уповноважений МВД при радгоспі складали трійку, яка дурила всіх: і владу, і робітників, крала заробітки радгоспників, панувала і жила краще за колишніх поміщиків, а селяни та робітники були колишніми кріпаками, які не мали права ні протестувати, ні кинути радгосп, ні навіть запізнитись на роботу.

— Так. Значить, як скрізь, як і в колгоспах. Ну, а що чувати у вас про війну? — спитав Максим Ковтун.

— Та що ж чувати, — посміхнувся дядько з кудлатою, круглою, неначе з кожуха зробленою бородою, — ждуть війни.

— А чого ж вони ждуть од неї?

— Та чого, звісно чого: якоїсь зміни. Бо трудно вже так далі жити. Та хто його зна, як воно буде! — раптом схаменувшись додав він. — Ну, хлопці, гайда додому, бо на пропаганду спізнимось, та нас ще за прогульщи-ків запишуть. А ти, чоловіче, з нами?

— Та от, хочу спробувати, може за тракториста приймете.

— А чого ж? Здається, хтось казав, що треба б нам ще одного тракториста. Документи в тебе є?

— Є, розуміється! — сказав Максим Ковтун і мацнув себе лівою рукою по правому боці піджака, — пальці намацали шкіряний портфельчик у бічній кишені.

— Ну, так і гаразд, — ухвалив дядько, — може, товаришами будемо.

— Дай Боже! — зідхнув Ковтун і підтяг на спині клунок.

Коли вони прийшли на подвір'я радгоспу, там перед ґанком великого будинку (колишнього графського палацу) купчились люди, а на ґанку стояв без шапки, з папером у руці огрядний, одгодований, чорнявий і сильно рум'яний чоловік, років сорока з блискучими очима й червоними губами. Максим Ковтун і його товариші підійшли зовсім близько до ґанку.

— Оце наш голова радгоспу... — прошепотів йому на вухо дядько з круглою бородою, — він щонеділі нам говорить пропаґанду. Колись говорили попи, а тепер комуністи.

Максим Ковтун з цікавістю підступив ще ближче і став так, що йому було чути навіть хрипке дихання голови. Голова помітив новоприбулих і трохи довше зупинив погляд розумних, гарних очей на незнайомій постаті Степана.

— ... Так от, товариші, — раптом аж закричав він, немов надавши сили для нових слухачів, — американські капіталісти не хочуть миру, вони хочуть спіймати нас, пролетарське отечество, у свої діряві сіті. Та ,не спіймають! Совєтська власть під руководством нашого батька всіх народів, генералісімуса Сталіна, добре пильнує. Вони насилають нам своїх шпіонів, своїх ком... комсо-полі-тів і хочуть нас. .. Комсополіти — це значить в роді, як їхні комсомоли, політичні, значить, комсомольці: комсополіти.

Степан Петрович од такої несподіваної інтерпретації космополітизму не міг стримати легкої посмішки, яку, правда, зараз же похопився прикусити. Але голова радгоспу вхопив її своїм блискучим оком, і Степан побачив, як кров кинулась у лице начальникові, як очі враз звузились, стали злі, хижі, губи стислі. Він хотів говорити далі, але, видно, від злости забув і від того ще дужче розлютився. Степан Петрович згадав, що сміх є найболючіша образа для людей примітивної ментально-сти. Голова радгоспу раптом звернувся просто до нього і гостро спитав:

— Ти хто такий?

— Я? — перепитав Степан Петрович, щоб виграти час і приготувати свій сердечний усміх.

— Егеж, ти! Хто такий?

— Я — робочий, Максим Ковтун. Прийшов роботи прохати у вашої милости, — з милим уклоном сказав Ковтун і навів на начальника свої одверті, щирі хлопчачі очі.

— Якої роботи? Що ти вмієш?

— Я знаю мотор і можу бути за тракториста.

— Свідоцтво маєш? Де робив до цього? Чого роботу покинув? Летун? Покажи документи!

Максим Ковтун хапливо поклав клунок біля ніг і поліз лівою рукою в праву внутрішню кишеню піджака. Очі всього зібрання пильно стежили за його рухами. Ковтун витяг свій потертий, шкуратяний портфельчик, розгорнув його і швидко почав мацати в ньому пальцями, — там не було нічого, ні свідоцтва, ні пашпорта, ні нотаток, ні грошей, нічого, все зникло до найменшого папірця. Він ще раз і ще раз, цілком по-дурному, пошукав пальцями в портфелі, потім підвів очі на голову радгоспу і щиро-зляканим голосом сказав:

— Все украли. Документи, гроші, все...

— Ага! Отакої!... — не здивувавшись, "здивувався" голова. — А хто ж то такі нехороші люди, що вкрали?

— Я не знаю, хто. Я думаю, що це ті два хлопці, що купались разом з нами. Як ви гадаєте? ... — І Максим Ковтун озирнувся до своїх недавніх співтрапезників на березі ставка. Але вони дивним дивом уже зникли й він побачив тільки потилицю дядька з кучерявою бородою, що тисся крізь натовп. А коло голови радгоспу стояв один із хлопців, які пили його горілку й щось тихо казав начальникові. Той хитав головою і ввесь час зитжав на Максима Ковтуна.

— Ага, — нарешті сказав він. — Так я й знав. Я зразу побачив, що воно за птичка... Так, от, товариші, оце вам і зразок американських подарунків прийшов до нас, — і він показав пальцем на Степана Петровича. — Ось цей диверсант і ворог народу тількищо робив хлопцям американську пропаганду на березі ставка. Казав, знаєте, що прийде нова війна і дасть нам нового Гіт-лера.

— Це ж неправда! — голосно сказав Степан Петрович, — я нічого такого не говорив.

— Не говорив? Значить, люди брешуть? Так от ми побачимо, хто бреше. Трохиме! — раптом повернувся він до смуглявого парубка, що тількищо шепотівся з ним. — Що казав цей чоловік людям на березі ставка!

— Та що ж? — з викликом змахнув угору головою Трохим, — казав, що весь народ наш жде американців і щоб усі готувались повставати проти совєтської власті.

— Та це ж неправда! — з усміхом, але трошки вже занепокоєний промовив Максим Ковтун.

— Даниле! — замість відповіді йому гукнув у юрбу Трохим. — Правду я кажу, чи неправду?

Степан Петрович хутко озирнувся. Данило, отой дядько, що зідхав за американцями, вистромив голову з натовпу і голосно, злякано, поспішно гукнув:

— Правда! Істинна правда!

— А що ще казав? — спитав голова радгоспу.

— А ще казав гад, що наше радгоспне начальство — стерви, злодії, гнобителі, щоб ми його не слухали...

Тут вистрибнув навперейми новий голос:

— Щоб ми бунту вались!

Степан Петрович не встиг повернути голову на цей голос, як із юрби то тут, то там почали навипередки вилітати вигуки:

— Казав, щоб ми міліцію різали!

— Щоб палили радгоспні та колгоспні винбари!

— Щоб.. . щоб. . .

Нарешті голова радгоспу, цілком уже переконаний, звернувся до натовпу:

— Так ви чули, товариші? Отже хто бреше: наші товариші, чи оцей приблуда?

З юрби вибухом як на команду, розляглись крики:

— Приблуда! .. Диверсант'. Шпигун!... Бить його! .. . На розстріл!

Голова радгоспу простяг руку до розпалених і роззявлених очей:

— Тихо, тихо, хлопці. Ми зробимо по закону. Ви будете свідками і підпишете протокол. Трохиме!

Степан Петрович уже зовсім серйозний ступив один крок наперед і підняв голос:

— Чекайте, товаришу голово, дозвольте ж і мьні сказати, як було! Це ж.. .

Але товариш голова повернувся до смаглявого парубка, що підбіг до нього, і величним жестом руки показав на Максима Ковтуна:

— Завести його в льох. І зараз же покликати начальника міліції!

Трохим кивнув головою комусь понад себе, зійшов східцями до Степана і крикнув до' натовпу:

— Розетупіться! Дорогу арештованому!

І тоді грізно до Степана Петровича:

— Марш за мною! Петько, сохраняй тил!

Петька, ще молодий хлопець, став позад Іванченка і, штовхнувши його в спину, наказав:

— Марш!

Степан Петрович замовк і, все тримаючи в одній руці порожній портфель, а в другій схоплений з-під ніг свій клунок, пішов за спиною Трохима.

Через якісь двері в фундаменті будинку його завели спочатку у вузький коридор, а з нього в один із переділів великого льоху. Тут, у цьому переділі було вгорі заґратоване віконце і глухі мокрі від вогкости стіни. На земляній долівці валялись черепки, шматки битих пляшок і в кутку купка гнилого сіна чи бур'яну. Ніяких меблів, навіть тюремних стільців чи тапчанів. Унизу стін видно було дірки, очевидно, ходи-нори пацюків. [Щурів]

Хлопці, обшукавши якнайпильніше і з великим смаком арештованого, відібравши його гаманець, ножик, олівець, цигарки, сірники, вийшли, замкнули двері і хтось із них ще подивився у чотирикутну дірку в них, у "вовчок". Клунок Ковтуна вони теж узяли з собою.

Зоставшись сам, Степан Петрович підійшов до заґратованого віконця і глянув угору: було видно вершечки дерев саду і клапоть рум'яного неба. Він знизав плечима й почав ходити по льоху, наступаючи на скло та черепки і пильно думаючи. Йому від хвилювання сильно хотілось курити, але його цигарки курили вже старанні хлопці.

І все ж таки він не був дуже стривожений: історія виходила швидше комічна, ніж драматична. Йому треба буде в крайньому разі сказати цьому амбітному дурневі, голові радгоспу, хто він, Степан, є, і непорозуміння виясниться. Але ким себе назвати: журналістом Андрієм Зінчуком, чи членом Верховної Ради Степаном Іваненком? Мабуть, краще було б журналістом Зінчуком, бо його і в Києві знають, і в Донбасі, не кажучи вже про Белуґіна.

Отже журналіст Андрій Зінчук уже хотів стукати в двері й кликати голову радгоспу, аж він сам прийшов до нього. І то не сам один, а з двома помічниками. Та й ці були не прості парубчаки, а справжні емведисти у формі. Один із них тримав у руці шнур, а другий револьвер. Не кажучи нічого арештованому, вони схопили його в обійми й зв'язали йому за спиною руки. Степан Петрович хотів був сказати щось голові, але помічник з револьвером сильно вдарив його по голові держалном зброї і крикнув:

— Стій смирно! Мовчать! Не крути руками! Другий емведист обкрутив його тіло шнуром, зав'язав

його на спині й став набік, немов даючи дорогу начальникові:

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.docx)Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.docx
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.fb2)Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.fb2