Володимир Винниченко - Слово за тобою, Сталіне! (сторінка 36)

— Готово, товаришу голово! — весело сказав він. Товариш голова підійшов близько до Степана Петровича. Цей зараз же почав:

— Слухай, товаришу, тут вийшло неприємне непорозуміння: я є...

— Який я тобі товариш?! — раптом скинувся всім тілом голова і, розмахнувшись з усієї сили, вдарив його кулаком у ліву щоку. Голова Степана мотнулася в правий бік, очі широко розгорнулись страхом, рот роззявився, щоб крикнути, але тут ліва рука товариша голови з розгоном ударила його в праву щоку, а за нею права в ліву, і так обидві люто, з сласністю помсти гатили з обох боків, не даючи навіть упасти. В роті Степана Петровича у вихорі болю забовталось щось тверде, він устиг плюнути й з рота виплюнулось двоє зубів, а з носа потекла через горішню губу в рот червона цівочка крови.

Задовольнивши першу вимогу правосуддя, голова радгоспу спинився і, важко дихаючи, крикнув:

— Кажи: хто ти! Кажи, а то тут тебе розтовчемо на шматки! Ну?

Степан Петрович ковтнув свою кров і слину і, палаючи болем у всій голові, з дзвоном і якимсь клекотінням у вухах, хрипло сказав:

— Я скажу, не бий.

— "Не бийте", а не "не бий"! Чуєш?

— Не бийте. Я — журналіст Андрій Зінчук, кореспондент московської "Правди". Ви даремно мене били:, я — свій, я — партієць, я нічого не зро...

— Брешеш! Брешеш, стерво (... мать!!). Ти американський комсополіт, ти буржуйський агент і шггіон.

І я тобі це докажу! Коли б ти був партієць і кореспондент, чого б ти в такій секретній одежі лазив? Од кого ти ховаєшся? Га?. І коли б ти був свій, ти б не розводив пропаганду за американців серед наших людей. Кого ти хочеш обдурити? Кажи зараз, хто ти, признавайся при добрій волі, а то ми з тебе витягнемо признання. Краще мирно кажи. Ну?

Степан Петрович машинально хотів посміхнутись своїм ласкавим усміхом, але біль у губах і щелепах перекривив його усміх у болючу гримасу. Він крізь неї, плутаючи язиком, немов би відразу спухлим, проговорив, шепелявлячи:

— Я ж прижнавшя. Я — не робітник, а журналішт, Андрій Жіншук. Я маю жавдання від Мішштершгва Гошударштвеної Бежопашношти жробити анкету...

— Брешеш, сукин сину.

— Я кажу правду. Я прошу пошлати телеграму в Мі-ніштерштво, жапитати про мене. Телеграфуйте на таку адрешу: Віжміть папір і жапишіть...

Голова притих і суворо, допитливо дивився на арештованого. Потім мовчки витяг з кишені видно наготовлений для допиту папір та олівець і сказав:

— Добре. Кажи. Але. пам'ятай: як брешеш, як тільки затягаєш час, щоб утікти або щоб одбрехатись — закатую! Чуєш? Кажи.

Степан Петрович хитнувся, але його зараз же підтримав емведист. Ковтнувши знову кров і слину, він зашепелявив:

— Жапишуйте: Мошква. Мініштерштво Гошудар-ственной Бежопашношті. . .

— Не спіши, чекай, повільно. Ну?

— Бежопашношті. .. Пелукину...

— Як? Кому? Пелукину?

— Пелукину. Про Андрія Жиншука:.. Жапитайте, чи. . .

— Добре, добре. Що я запитаю, то не твоє діло. Розв'яжіть його!

Емведисти розв'язали й вийшли за головою. А Степан Петрович одійшов у куток до купи чорної соломи й ліг на неї. З-під купи в ніс ударив сморід екскрементів і вогкости, але не було сили змінити місце. Та й хіба не все одно?

У вухах усе стояв дзвін і дрібне клекотання, немов там прорвалась вода і витікала у вузьку дірочку. Вся голова болюче нила, а надто на щелепах, які горіли. Кров з носа не переставала текти; Іваненко машинально витирав її з губи рукавом піджака. Спершись на лікоть і спиною до стіни, він лежав так з заплющеними очима, безсило, тупо слухаючи в собі біль, дзвін, клекотіння. Він здавався собі подібним до людини, яка —діловито, заклопотано йшла в серйозній, великій справі, повна думок про неї й яка раптом глупо, безглуздо шубовстнула у глибочезну прірву, розбила собі все тіло й голову, з якої висипались усі думки. І тепер порожня лежала на дні в клоаці, смороді, гидоті. І що понизливо-дурне: нестерпно, до крику хотілось курити! Хоч; би одну затяжку! Хої§ одну!

До самого вечора ніхто до нього не приходив. До болю в голові прилучився голод, але Степан знав, що до відповіді з Москви йому не дадуть їсти. Американському "комсополітові" давати їсти? Себто тим показати, що вони жаліють його, ворога народу чи просто шпигуна і тим ризикувати своєю власною свободою, або й життям?

Аж коли надворі стало сутеніти, а в льоху засіла густа тьма, зачулись кроки за дверима, замиготілось світло у вовчку, заклацав ключ у замку, двері розчинилися й у камеру ввійшло двоє емведистів, несучи маленький стіл. Поставивши його біля дверей, вони внесли три стільці, поставили маленьку бляшану лямпочку на стіл і вийшли, замкнувши двері.

Степан Петрович заворушився, підвівся, став на ноги, навів запухлі, обведені синяками очі на двері, в порожнечі голови й грудей заворушилось хвилювання: очевидно, прийшла визвольна відповідь із Москви. Тепер треба триматися з цими кретинами так, щоб знову не образити, бо вони здатні з помсти замучити його тут у льоху, вбити й закопати.

Але "кретини" не спішили нести визвольну відповідь. Вони, — голова радгоспу, секретар його і уповноважений відділу МВД, — мали між собою дискусію з приводу відповіді, що, дійсно, прийшла з Москви, і то досить гарячу. Відповідь була така: "Названі в телеграмі особи в Міністерстві не числяться. Піддати арештованого суворому допитові. Про результати повідомити. Підпис."

Отже питання стояло про те, де саме піддати тому допитові. Уповноважений МВД, молодий чоловік з симпатичним лицем і мрійними очима, запропонував одвести] шпигуна в район, — там, за його словами, могли краще зробити той допит, там є всі модерні засоби для того.

Але голова і секретар не хотіли відсилати "комсополі-та" в район. З якої речі? Вони його спіймали, вони його зразу геніяльно розгадали, вони твердо примусили його признатись, що він не робітник, і вони тепер, коли Москва викрила його брехню та наказала "зробити йому суворий допит", одашлють його в район? Значить, не виконувати наказ влади? Значить, станути немов би за шпигуна? І то через що? Що не зможуть зробити як слід допит? У районі, мовляв, краще зроблять? Та вони тут, у простому льоху, зроблять йому старими, больше-вицькими способами такий допит, що ворог народу за кілька годин дасть усі признання! І честь та слава буде тим, хто їх заслужив, вождям "Досягнення Жовтня", а не тим, які ні сном ні духом у тому не винні!

Уповноважений мусів скоритися такому патріотизмові й було постановлено робити допит тут, всім трьом, щоб кожний по мірі своїх скромних сил і досвіду міг узяти участь у заслузі перед батьківщиною. З тим і зійшли вниз у льох.

Степан Петрович сумирно, все так само стояв біля своєї купи гною, не сміючи сісти на стілець, щоб не розсердити "кретинів". Вони врочисто-суворо, як належить поважним народним суддям, зайняли місця за столом, розклали папери, чорнило, пера. З боку стояло троє емведистів у формі, в міцних, блискучих чоботях, з револьверами за поясом, з кам'яними обличчями. Один із них тримав у руці шнур.

Степан Петрович неспокійно водив по всіх постатях запухлими очима: для чого так багато людей? Для чого цей стіл, револьвери, шнур, ця сувора, грізна врочи— стість? і

Допит почав голова радгоспу, що сидів посередині. Скупеньке світло лямпочки відблискувало в його занадто блискучих чорних очах і на занадто червоних губах (перед допитом, для зміцнення фізичних сил, було вжито деяких спеціяльних засобів). Він підвів голову, навів очі на ворога народу і грізно крикнув:

— Підійди ближче до слідчого столу! Ти!

Степан Петрович одхитнув своє тіло від стіни, ступив кілька кроків і зупинився метра на півтора від "слідчих".

— Ми одержали відповідь із Москви на нашу теле--граму про тебе, — сказав голова, тримаючи в руці папірець з печатями. — Ось та відповідь, слухай: "Названі особи в міністерстві не числяться". Підійди ближче, прочитай сам.

І голова простягнув телеграму Іваненкові. Той ступив до самого столу нахилився над папером, прочитав раз, прочитав удруге й, розігнувшись незрозуміло, подивився на всіх.

— Тут якась помилка. Це не може бути,. Я агент МҐБ, я вам це кажу ще раз. Тут щось не так. Перевірте ще. Це якась помилка! Я вас прошу!

Голова грізно вдарив кулаком по столі.

— Годі! Признавайсь, хто ти!

— Я ж признався. Я — журналіст і аґент міністерства ...

— Ти — стерво, падлюка, ти — американський шпигун. Кажи, як тебе звуть!

— Я вам уже сказав, і я не... попереджаю вас, ви робите страшну помилку. Ви будете відповідати'...

— Ага, та ми ще будемо відповідати? Перед ким? Перед американськими капіталістами? Ану, зв'язать йому руки! Тоді в нього краще розв'яжеться язик. Швидко!

Емведисти кинулись до шпигуна й знову, як уранці, замотали його в шнур, зробивши з нього немов замоток. Ставши біля нього, вони застигли в бойовій готовості.

Під час в'язання в голові Степана, як у засуджених на смерть в останню хвилину пролітають у душі вихорі думок, спогадів, картин минулого життя, так в одну мить пронеслось міркування: не треба ні за що давати признання в шпигунстві, не треба, це — вірна смерть. Опинатись усіма силами! Хай катують, аби не смерть!

Голова радгоспу злегка перехилився до уповноваженого МВД і щось тихо сказав йому. Той підвівся і, поправивши на поясі револьвер, ступив до емведистів. Всі чекально дивились на нього, а надто шпигун своїми запухлими, обсиняченими очима.

— Взять на футбол! — після короткого роздуму сказав уповноважений спокійно, таким тоном, який буває в лікаря, коли він із кількох засобів лікування вибирає найбільш вартий випробування і дає наказ фершалам ужити його. Тоді один із них, знаючи вже порядок, впівобороту повернувся до ворога народу, розмахнувся й з усієї сили вдарив його кулаком по лівій щоці. Степан од болю, несподіванки й ослаблення сильно хитну и-ся на другого "фершала". Але той не підтримав його. Навпаки, він звично й швидко відступив убік і дав упасти зв'язаному замоткові людини на землю. Після того він замахнув правою ногою і передком чобота з розгону, як в футбольну опуку на спортивній площі вдарив замоток у бік. В середині грудей "шпигуна" щось крекнуло, з горла йому вирвався несамовитий і, видно, цілком рефлективний зойк болю, і все тіло сколихнулось убік першого "фершала".

Мрійний уповноважений з посмішкою, яка говорила: "А бач, як діє цей лік!" — глянув на голову радгоспу. Той аж устав, щоб краще бачити операцію, і засунув руки в кишені.

Тим часом перший емведист, коли в його бік хитнулось тіло ворога народу, теж розігнав свою праву ногу і теж усадив передок у груди йому. Знову з них вибухнув несамовитий крик і вже не спинявся, бо "фер-шали" почали бити без перерви, захоплюючись змаганням на силу і швидкість.

І вмить крик зник, немов пацієнт пірнув у воду. — Стійте!! — тривожно крикнув секретар і підбіг до групи. — Ви його вб'єте, сукини сини, і ми загубимо нашу премію та ще й під суд попадемо. Ідійоти, хіба ж можна так? Він зомлів. Давайте швидше води. Розв'яжіть його! Ти, розв'язуй, чого стоїш, вилупивши очі!

Два емведисти кинулись виконувати наказ секретаря, а голова радгссггу вийняв з коробочки цигарку й закурив. Але очі його неспокійно вдивлялись у зомліле (чи мертве?) тіло, яке хилиталось од рухів рук, що хапливо розв'язували шнур. Третій емведист бігом приніс відро води й стояв з ним напоготові.

Коли весь шнур було витягнено з-під Степана, всі нахилились над ним. Він. не дихав. З носа й рота текла густа, майже чорна, кров, застигаючи в рудуватій щетині вусів і бороди. А спухле лице, в синіх плямах під очима й на вилицях, з брудними, налиплими на чолі пасмами жовтого волосся, — було мертво-спокійне.

— Лий йому на голову й на груди, — скомандував секретар. Третій емведист линув із відра, як на вогонь, на обличчя та на груди Степана. Він не ворухнувся. Секретар став на коліна перед ним, розстібнув його мокру всю сорочку, приклав вухо до грудей і почав слухать.

— Чорт його зна! — нарешті, відхилившись, бовкнув він. — Може, й мертвий уже. Лий ще!

Третій емведист знову линув. Усі ще напруженіше вдивлялись у мокре, закривавлене, понівечене лице.

— Приставляється падлюка! — муркнув голова. — Дать би йому ще пару поцілунків чоботом, ожив би.

Але ворог народу не оживав.

— Мабуть, по лікаря доведеться посилати! — з досадою сказав уповноважений відділу і теж закурив. — Трохи передали хлопці куті меду.

Раптом секретар, що не зводив очей з лиця катованого, зробив рукою знак, щоб мовчали, і нижче нахилився до закривавленого лиця. Заплющені повіки на ньому злегка здригнулись і слабенько розсунулись угору.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.docx)Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.docx
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.fb2)Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.fb2