Володимир Винниченко - Слово за тобою, Сталіне! (сторінка 37)

— Живий.. .— з полегшенням кинув секретар і встав з колін. Усі теж одсунулись трохи набік і почали чекати. Шпигун застогнав, ще, видно, не опритомнівши зовсім.

— Тепер треба іншого способу, нічого не зробиш, спортили хлопці футбол, — з жалем промовив мрійний уповноважений. — Ну, та нічого, поправимо.

І він, о дійшовши, сів на своє місце. Голова радгоспу теж сів і прихилився всім лицем до його лиця.

— Що будемо тепер? — діловито, з відживленою енергією стиха спитав він.

— Мабуть, візьмемо на спрагу... — таким самим спокійним, роздумливим тоном лікаря, який береться до іншого ліку, відповів мрійник. — Хай як прочуняє, спробуємо витягти признання. А як не дасться, що ж, будемо брати іншим способом.

Через кілька хвилин ворог народу очуняв. Його підвели, всадили на стілець лицем до столу, за яким сиділи всі "слідчі", і два "фершали" тримали його з обох боків за плечі, щоб не впав.

— Ну? — суворо, але з відтінком повчальности звернувся до нього голова радгоспу. — Будеш опинатись? Скажеш, хто ти?

Степан дивився перед себе запухлими щілинами колись великих очей і нічого не відповідав. І невідомо було, чи й чув він товариша голову.

— Ну? Відповідай! Чи хочеш ще науки? Ти — американський шпигун? Правда? Признавайся!

Шпигун безсило крутив головою в один бік і в другий і прошипів крізь набухлі губи:

— Я — не ішшгун... я вже... сказав... хто я...

— Ти брешеш! Добре. Ти скажеш правду. За ніч надумаєшся ... Дайте йому повечеряти.

Він моргнув третьому емведистові. Той зрозумів і голосно сказав:

— Слухаю!

Всі вийшли, забравши всі свої порожні папери й кинувши оком на шпигуна. Він сидів на стільці, переломившись на один бік і тримаючи себе за груди лівою рукою. Кров не переставала текти з носа, і він час од часу кашляв і плював теж кров'ю. Стіл і лямпочка на ньому лишились у камері, а стільці емведисти забрали. У вовчок з-за дверей увесь час дивилось чиєсь обличчя. Але "американський агент" усе сидів так само, неначе замертвів, чи йому було одбито здатність рухатись.

Через якийсь час заклацав ключ у дверях і в камеру ввійшов перший емведист з невеличким шматочком хліба і великим оселедцем у руці. Він поклав їх на стіл перед арештованим і з суворою поблажливістю сказав:

— Ну, голодний, мабуть? Вечерю тобі приніс, добру порцію. Хоч і диверсант, а все ж таки людина. їж.

"Диверсант" з трудом розплющив очі, потримав їх на хлібі, на смачному, жирному оселедці, зробив рефлективний, ковтливий рух горлом і мляво взяв в одну руку хліб, а в другу оселедець. Але як тільки він укусив раз, так усе тіло, не зважаючи на гострий біль, напружилось, очі поширились, уста почали швидко, жадібно рухатись, жуючи.

"Фершал", бачачи, що "пацієнт" прийняв лік добре, з свідомістю справно виконаного обов'язку задоволено вийшов із камери. Коли "пацієнт" з'їв увесь хліб і всього оселедця, ввійшов другий фершал, виніс стіл, зігнав зі стільця шпигуна, захопив разом з стільцем лямпочку й пішов із камери. Степан Петрович стояв і хитався, але встиг догнати емведиста слабеньким голосом:

— Земляк!...

Той чекально озирнувся.

— Дай води... Цілий день не пив... Спрага сильна. . . Та ще оселедець...

Емведист суворо покрутив головою.

— Не полагаешься.

І хотів— іти, але Степан Петрович застогнав і аж скрикнув майже з риданням:

— Та май же жалість! Людина ж ти, чи ні? Один кухлик. Дай! Ради Бога!

Солдат раптом люто повернувся до нього й з незрозумілим, немов би безпричинним вибухом ненависти закричав:

— "Кухлик, кухлик"! Тобі дай кухлик, а себе під розстріл за тебе? Падлюки прррокляті!!

І він вихром вилетів з камери і поспішно замкнув її за собою, наче боявся, що закривавлений, напівживий труп наздожене його.

У льоху настала густа темнота. Степан, хитаючись і почуваючи в грудях за кожним рухом гострий біль і кашляючи, пішов наугад до свого гною. Але загубив напрям, наступив на щось м'яке, зачув сморід і кинувся швидше у другий бік. Не знайшовши своєї купи, він упав на землю й ліг на спину. Під нею щось гостро кололо й душило, — він з болем повернувся і витяг з-під себе черепок і шматок пляшки. Не маючи сили шпурнути їх від себе, він поклав їх набік і знову ліг.

У роті, в животі стояв такий гарячий зойк спраги, який, здавалось, пересилював і ниючий і ламаючий біль у грудях, і гострий кашель, і смертельну розбитість усього тіла. Думок ніяких не було, навіть жаху перед завтрашніми муками, та навіть можливістю смерти, не було. Пити! Хоч півкухлика, хоч чверть, хоч один ковток води!

"Розуміється, це ж один із наших способів "слідства", — подумав Степан Петрович, — це нормально, але все ж таки хоч би, ж один ковток, я ж іще не американський шпигун."

Раптом щось сильно, гостро вкололо його в ногу. Він шарпнув її. І зараз же зачувся тонкий, колючий писк, і щссь дрібно-дрібно пробігло по його нозі вгору до живота.

"Пацюки!!" — з жахом і огидою пролетіло через його мозок і на мить перемогло навіть зойк спраги. Він судорожно запацав ногами й хапливо почав намацувати тремтливими, руками відкладені набік черепок і шматок пляшки. За ногу знову гостро пронизливо вкусило. Потім за другу. По животі пробіг до грудей пацюк. За ним ще один. Степан Петрович несамовито закричав, запацав ногами, застукав черепком по землі. Писк пацюків, кусання й бігання на мить притихли. Степан Петрович поповз рачки в одному напрямі, доповз до стіни, став за допомогою її на ноги й пішов повз неї далі, — так ідучи, він дійде ж таки до дверей. Так і сталось. Намацавши їх нарешті, він закричав у вовчок:

— Дайте світла! Дайте світла!!

Йому ніхто не відповів. Він почав бити кулаками в двері, але його биття було таке безсиле, що він, в одчаю вхопившися руками за дірку вовчка, майже повис на дверях. Пацюки знаходили його й тут і так само гостро кусали за ноги. Він пацав ними, силкувався попасти хоч одну цю гидку тварину, але сил не було, і він закричав таким тонким, гострим і тваринним криком, що самому стало моторошно; та, мабуть, і пацюкам, бо вони раптом затихли.

Та ні, вони злякались не його крику, а кроків у коридорі й світла, яке замиготіло у вовчку.

— Що таке? Чого репетуєш? — зачувся хрипкий голос.

— Світла дайте! Пацюки. Вони мене загризуть. .. Будете відповідать...

Хтось інший щось буркнув. Клацнув ключ у дверях. Увійшов перший емведист з тою самою лямпочкою в руці. Другою він ніс табуретку і ломаку. Поставивши табуретку посеред камери, він почепив на стінку лямпочку і, простягнувши "шпигунові" ломаку, сказав:

— На зброю, сідай на табуретку і воюй.

І тон його голосу і рухів був такий байдужий і певний, що видно було, що він буві йому уже звичний.

Степан Петрович ухопив ломаку й упав на табуретку. Але тут же й скинувся весь.

— А води? А води?? — майже ридаючим голосом і з тремтячими, набухлими, закривавленими губами заблагав він. Але суворий емведист мовчки вийшов і замкнув

за собою двері.

Пацюки спочатку не з'являлись, боячись світла і руху людини на стільці. Але дедалі то почали виринати то з одного кутка льоху, то з другого. Огидно перебираючи лапами, з голими, як із товстогоlt; ременю зробленими, хвостами, з злим колючим блиском оченят, вони бігли на табуретку, скакали на черевики, на литки. Степан Петрович пацав ногами, кричав і бив ломакою. Пацюки на мить розбігались, затихали, особливо, коли зброя попадала в якогонебудь.

Та тільки затихали пацюки, як виринала спрага і гарячими кігтями рвала горло, груди, сушила ниючим вогнем тіло. І кашель од того ставав дужчий, кров випльовувалась густими шматками і голова починала крутитись од болю і знесилля. "Упаду й загризуть", миготіла думка, але вже майже без жаху. І тільки якась сила поза його свідомістю примушувала його махати ломакою, тупати ногами, навіть кричати.

"Воювання" тяглося аж до ранку. А вранці настало інше.

Розбіл 18

Маруся з усієї сили старалась виконувати ролю Юдити. Правда, в перший день, коли вона прийняла її з рук режисера дяді Сергія, вона перед побаченням з Оло-ферном мусіла забігти додому і випити дві чарки горілки. Вона чула не раз, що солдати перед боєм, артисти, оратори, навіть письменники перед своїми виступами часто удавались до цього засобу.

І справді, вона з гарячою рідиною влила в себе енергію, мужність, самозабуття. Вона готова була перед десятьма Олофернами змагатись у брехні. Сміятись? Удавати щасливу? Будь ласка; Олоферн був цілком зачарований і то здається, досить щиро. Але тим краще: легше буде потім одрубати йому його паршиву прекрасну голову.

Одначе, коли це побачення скінчилось, коли Олоферн поцілував їй руку на проїдання і коли підйомна дія горілки вичерпалась і настала її дія зворотна, Юдита почула таку втому, таку порожнечу і тугу, що, вийшовши з ліфту, сіла перед своїм помешканням на східцях, схилила голову на руки й гірко, в одчаю заплакала. Це ж бо був кінець її мріям, її чеканню чогось прекрасного в житті, кінець коханню на віки. Ніколи, ніколи, нікого вона не зможе тепер кохати!

І раптом Маруся,аж голову підвела від дивування: як одразу змінився Андросов, який він був сьогодні буденний, сіренький, навіть моторошний, — це був живий труп, який ходив з нею, говорив компліменти, сміявся, залицявся. Труп залицявся!

Думка була така комічно-моторошна, що Маруся мимоволі засміялась і схопилась на ноги, але тут же й спинила себе: треба готуватись до брехні мамі. Так, — дядько Сергій має рацію: це — єдиний засіб, яким ще сяк-так можна рятуватись.

Вона рішуче подзвонила і, надівши на себе машкару, весело ввійшла в помешкання, радісно обняла матір, яка вже ждала її в їдальні, і кинулась до столу. Виявляючи "собачий апетит", вона з'їла все, що мати їй підсувала, розповіла їй смішну історію з подругою і заспокоїла щодо батька. — "Е, він собі там, на Україні милій, розважається, спочиває, набирається сил, і не треба ні турбуватись за нього, ні сердитись, що не часто пише."

І Катерина Семенівна кінець-кінцем заразилась настроєм своєї веселої, безтурботної донечки. Справді, чого ж журитися їм, у яких є стільки різних життєвих вигід, стільки пошани від людей, стільки заслуг перед партією. Що ж повинні почувати ті, які не тільки вигід, а найна-сушнішого не мають? Вона, Катерина, повинна почувати себе вибранкою вже хоч би через те, що має таку життєрадісну, таку невинну дочку, як оця золота безжурна дівчинка.

* * *

Але дівчинка що далі, то з більшою турботою грала свою ролю. Іноді їй ставало просто нестерпно ходити з Олоферном вулицями, або сидіти поруч з ним у кіно або театрі, а надто почувати його дотики чи то руки, чи то ноги, — від цього її проймало такою огидою, наче вона справді торкалась до трупа. А коли ще треба було при цьому посміхатись, одповідати загадковим кокетуванням на його натяки, о, це було понад сили всякої Юдити!

Та щоб хоч якнебудь себе компенсувати і використати як слід свою ролю, вона знову й знову розповідала всякі випадки, в яких аж била в очі й у ніс партійна вірність, певність, відданість, самопожертва її батька, дядька, матері, брата і її власна. "Проклятий аґент" ага! мусів слухати, визнавати, занотовувати в пам'яті, переказувати своєму начальству і служити тим, кому він мав шкодити. Ага!

Так, — але доки ж це повинно було тягтися? Олоферн уже почав виявляти нетерпіння. Живий труп уже почав робити якісь натяки на щось більше, частіше брати Юдиту за руку й кликати до себе "на склянку чаю".

Уникати відповіді, викручуватись ставало все трудніше і трудніше. Юдита своєю грою заплутувала сама себе все більше та більше. Але що ж робити, що робити?!

Коли б ще хоч був тато дома. Вона б йому розповіла все, все, і він би навчив її, що треба робити, він би взяв її під свій захист. Але він собі там, на Україні, так, видно, розважався, що не мав часу навіть звичайної картки їм послати.

Ну, що ж, лишався дядько Сергій. Він дав їй цю ролю, нехай він її й здіймає з неї.

І от одного вечора Маруся поїхала до нього з твердою постановою виявити все і покінчити з її "подвигом".

Але вона не змогла зразу поговорити з дядьом, в нього саме був дядьо Євген, який тількищо прийшов до брата у якійсь дуже важливій справі, — так сказав Івасик, який сидів на лавочці перед хатинкою і стеріг, щоб ніхто не міг підслухувати. Маруся сіла біля нього, обняла й пригорнула до себе, — так було якось певніше, Так вона була не сама. Надворі вже було майже темно. Вечір був теплий, тихий, задумливий. З вікон великого будинку навпроти вилітали звуки життя... громадян (чи краще, сексотів?). Маруся дужче пригорнула до себе Івасика.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.docx)Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.docx
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.fb2)Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.fb2