Володимир Винниченко - Слово за тобою, Сталіне! (сторінка 39)

— Е, голубе, в нашому радянському... раю навіть брат брата повинен стерегтися. Та що нам про це говорити, згадаймо Марка. Ну, так, одне слово, капсульку напоготові.

Отець Євген мовчки— простягнув руку Сергієві, і очі його не дивились у очі братові, а нижня губа одвисла ще більше. Сергій Петрович пильно вдивився в нього, потиснув його руку й провів до дверей. Коли брат вийшов, він заклопотано закрутив голово: "Не прийме капсульки, не вистачить у бідолахи сили волі."

У кімнату ввійшла Маруся й Івасик. Маруся, привітавшись з дядьом, зараз же звернулась до нього:

— Дядю! Велика артистка прийшла тобі сказати, що її роля скінчилась!

І після цього, сівши на стілець, незалежно виставила наперед свої маленькі голі ніжки в жовтих черевичках з бантиками. А в тоненьких, подібних до ком, куточках повернених догори уст заграла смішлива посмішечка.

— Яка роля? — здивовано підняв свої мишачі брівки дядьо Сергій, хоча вже знав, про яку саме ролю йшла мова.

— Роля Юдити, — байдуже подивилася угору Маруся. — Артистці нема чого більше робити. їй було доручено жувати при Олоферні ганчірку. Вона артистично, геніяльно жувала. Тепер немов би треба ковтнути ту ганчірку. Але вона не має на це таланту. Для цього треба мати, очевидно, спеціяльний, від Бога даний, талант. Правда, Івасику?

Івасик засміявся і, лягаючи на край свого ліжка, крикнув:

— Правда!

Сергій Петрович пильно придивився до Марусі, поторгав свою гостреньку борідку, немов пробуючи, чи вона міцно тримається, і спокійно сказав:

— Ну добре. А тепер розкажи мені своїми словами в чому річ.

— Річ у тому, що ... Я можу говорити все при Івасику? !

— Можеш.

— Добре. Отже річ у тому, що мій "чужинець" Оло-ферн уже починає вимагати, щоб я стала його коханкою або жінкою. А це вже ковтання ганчірки, і тут мій організм не приймає цього подвигу. Він при самій думці про це має морську хворобу і викине її, хоч ви його ріжте. От і все.

І Маруся вдарила підбором об підбор черевика й глянула на Сергія Петровича з цікавістю: як він поставиться до такого вибрику її організму? Сергій Петрович сів по другий бік столу, потарабанив пальцями по скатертині, простягнув їх до цукерниці й зараз же відвів від неї.

— Так, — бовкнув він. — І рішуче Олоферн вимагає?

— Ні, ще не рішуче, але, розуміється, буде вимагати рішуче.

— Так, — знову роздумливо пробурмотів Сергій Петрович. — Що ж ти хочеш робити?..

— Не знаю. Я прийшла з тобою порадитись. Ти режисер. Я думаю, що я скажу правду. Я заявлю йому, що я його не кохаю і не хочу бути) ні його коханкою, ні жінкою. Здається, це цілком законна причина? Не кохаю та й годі. Ну що ти його зробиш?

— Гм, "законна причина", — заклопотано потер лоба дядьо Сергій. — Розуміється, законнішої причини трудно знайти. І в нещасних буржуазних країнах цього цілком досить, щоб не ковтати ганчірки. Але ми живемо в сталінському соціалізмі, і тут закони зовсім інші... Гм! Давай аналізувати, що може вийти з твого протизаконного бунту. Ти заявиш Андросову, що ти не хочеш бути його жінкою. Добре. А він тебе спитає: А для чого ж ти кокетувала зо мною? для чого подавала надії? Значить, ти мене дурила? Значить, ти чогось іншого хотіла?

— Він мені тоді подобався! — скрикнула Маруся.

— А тепер розподобався? А чого? А через що? Через те, може, що я — аґент МГВ? Ага, тобі огидна моя прекрасна героїчна, сутосталінська інституція? Значить, тобі огидний Сталін? Прекрасно, висновки з цього відомі. І тоді і ти, і ми всі, твої родичі, які виховали тебе в таких злочинних почуттях до великого вождя, будемо мати всі належні наслідки.

— Але що ж я маю робити, що?

Сергій Петрович прижмурившись подивився в стелю, немов розбирав на ній потрібну відповідь, і знову потарабанив пальцями по столі.Нарешті глянув на Марусю.

— Знаєш що: скажи йому, що ти сумніваєшся, що ти не певна в ньому. Не ти, мовляв, не кохаєш його (це, Боже борони, сказати!), а він тебе; він, мовляв, такий прекрасний, такий чудесний, він так подобається всім жінкам, а ти така простенька дівчина...

— Вона краща за всіх дівчат! — закричав Івасик. .... — ти не можеш вірити, що він серйозно покохав тебе. І ти просиш його дати тобі час подумати, перевірити його і себе. Ти, мовляв, на канікули виїдеш кудись, а потім видно буде. Це його не образить, не зачепить його амбіції, не викличе підозріння. А тим часом приїде твій батько, і ми всі разом порадимось, як найкраще для всіх звільнити тебе від твоєї ролі Юдити. Згода, Марусинко?

— Згода! — крикнув Івашко. — Кажи, Марусю: згода! А ми його — потім "ліквідуємо".

— А ти мовчи там, — роблено-сердито обізвався до нього батько.

— І, значить, я його мушу тільки один раз побачити? — неймовірно спитала Маруся.

— Тільки один раз, а потім нехай твій батько, член Верховної Ради, нагулявшись на Україні, звільняє свою дочку від ковтання ганчірки.

Маруся схопилась на ноги, обняла дядя Мишку за голову й гаряче поцілувала йото.

— Згода! — крикнула вона. — А тепер побіжу додому. Бо мама, мабуть, знову хвилюється. Від тата чогось не було чергової листівки. Я їй дала стару. Вона не помітила, але тепер треба іншу давати... Добре! Так я зараз же, як побачусь останній раз з Олоферном, прибіжу до вас. До побачення, Івасику! Спасибі, дядю!

І вона, як вирвавшись на волю, вибігла з кімнати.

Розділ 19

Коли крізь віконечко почало сіятись у льох сіророжє-ве світло й зачувся надворі та в коридорі підвалу рух, пацюки потроху стали зникати. Але немов би через це спрага зродилась така пекуча, що Степан Петрович, не зважаючи на гострий біль у грудях та животі від найменшого руху, підвівся й почав лизати мокру землю там, де його обливали, шматки пляшок, залізні скобки дверей, вогкість стін. Та від того жодного заспокоєння не було, тільки в тілі від болю чи чогось іншого з'явилось дрібне-дрібне тремтіння. У вовчку кілька разів з'являлось обличчя, але Степан Петрович уже не пробував прохати води. Упавши на стару, смердючу купу гною під стіною, увесь закривавлений, брудний, мокрий, він лежав з заплющеними, запухлими очима й жагуче ждав сну, забуття, зникнення...

Нарешті знову заклацав ключ у дверях, загомоніли голоси в коридорі, і до льоху ввійшли вчорашні "народні судді". Емведисти так само хапливо внесли стіл, стільці, шнур. "Шпигун" лежав і не рухався. До нього підійшов один із солдатів, пацнув його в бік ногою і крикнув:

— Встать! Не бачиш, що суд прийшов?

Степан Петрович зробив зо стогоном зусилля, оперся на одну руку й хотів підвестися, але впав назад головою на солому.

— Піднять і підвести його сюди! — суворо наказав голова радгоспу.

Емведисти кинулись до "диверсанта", вхопили його під руки, підняли в повітря і піднесли до столу.

— Посадіть на стілець! — крикнув галова. Емведити, як мішок з піском, спустили на стілець "ворота народу". І при світлі непогашеної лямпочки та сіро рожевого ранку, що з жахом зазирав у віконечко, посаджена на стілець постать була така моторошна, що навіть емведисти старались не дивитись на неї. Вона ледве кліпала запухлими, наче синюватою рідиною налитими, очима, зігнуто хиталась з боку на бік і чудно тремтіла. Чи вона чула щонебудь, чи розуміла щоне-будь, не можна було бачити.

— Ну, надумався за ніч? — голосно, як до глухого, крикнув голова.

Постать поворушила губами, лизнула їх язиком і нічого не сказала.

— Ну, кажи! Признавайся. Ти — американський аґент? Правда? Кажу: признавайся, а то живим звідси не вийдеш. Кажи: хто ти!

Степан Петрович дрібно-дрібно тремтів і не відповідав. Думати йому було надзвичайно важко, але, розуміється, вони його вб'ють, коли він не "признається", це вже видно було з усього. І раптом він аж скинувся від одної думки, що звідкись виринула в мозку.

— Добре, я признаюсь. Але дайте води.

— Признаєшся. Правда? — грізно й неймовірно скрикнув голова.

— Признаюсь.

— Дайте йому води! Ціле відро! Але гляди: якщо ти дуриш, замучу!

— Признаюсь... — крикнув Степан Петрович і жадно витягнув страшну свою голову до емведиста, що ніс із коридору вже заздалегідь приготоване для відливання відро води. Припавши товстими губами до піднесеного йому до рота відра, він почав пити з таким тремтінням, цоканням зубів об залізо і звуками ковтання, що всі мимоволі заціпеніли й невідривно стежили за ним. Він кілька разів передихав і знову прилипав до води. Нарешті остаточно одхилився, витер рукавом мокре підборіддя й уста і, немов би трохи оживши, глянув на "суддів". Вони мовчки, але й загрозливо ждали. Степан зробив зусилля, розкрив уста, щоб сказати щось, стулив їх і нарешті рвучко викинув із них:

— Я... — американський шпигун.

"Судді" зробили рух задоволення й тріюмфу: нарешті!

— Як тебе звуть?

— Джон Едісон.

— Секретарю, записуй! Коли тебе прислано до Со-ветського Союзу?

Джон Едісон повільно покрутив головою й хрипко сказав:

— Я більше нічого... не... не можу вам сказати. Це — державна тайна. Я не можу говорити про неї при всіх. Я можу сказати все тільки ва... вашому урядові. Одвезіть мене в Москву, або в Київ. Я дам усі признання начальникові українського МҐБ, або голові уряду.

Це не входило в розрахунок "суддів", це зменшувало заслугу їхню. Але домагання американського шпигуна було таке законне, логічне й, може, корисне для держави, що відкинути його було навіть небезпечно для "суддів". І вони вийшли в коридор, де, зачинивши за собою двері, вчинили "нараду". Вона тяглась не довго. Було постановлено: вислати Джона Едісона в супроводі уповноваженого МВД і одного емведиста до Києва з рапортом, у якому секретар мав викласти в усіх деталях заслугу керівника "Досягнення Жовтня" в розкритті американської диверсії на Україні.

Так і було виконано. "Американця" Джона Едісона було нагодовано, умито,, передягнено в чисту його косоворотку, що була в клунку, дано навіть цигарку і вве-чорі посаджено в супроводі мрійного уповноваженого МВД та одного емведиста в потяг, що йшов на Київ.

Вранці наступного дня спеція льне урядове авто привезло з київського вокзалу до начальника українського відділу МДБ "американського" аґента шпигунства на Україні Джона Едісона. Начальник, попереджений ще звечора телефоном про цю незвичайну подію, вже чекав на нього і прийняв супровідника й "шпигуна" без єдиної хвилини чекання.

Степан Петрович, трудно переступаючи ногами й не перестаючи дрібно тремтіти та тримати себе лівою рукою за правий бік, зігнуто ввійшов у кабінет начальника МДБ України. Коли він переступав поріг його, на лиці його вперше мигнула кривенька посмішка, подібна до сірого промінця осіннього сонця крізь купу понурих важких хмар. Запухлі очі його невідривно дивились на знайоме обличчя начальника, ждучи від нього сподіваного руху. Але воно, чисте, рожеве, але блискуче від натягнености шкіри на вилицях, з цікавістю вдивлялось у покарлючене, жовто-синє, запухле, заросле обличчя "американця" й не рухалось. Колій) Степан Петрович підступив ближче до столу, він скривив товсті губи болісним усміхом і шепеляво сказав:

— Не впізнаєш мене, товаришу?

Начальник здивовано скинув очима на уповноваженого. Той злякано витягся, хотів щось сказати, але' Джон Едісон, ще кривіше посміхнувшись, перебив йому:

— Я — кореспондент "Правди", з яким ти три рази балакав, тут, у цьому кабінеті. Присланий для анкети. Пригадуєш? Не впізнаєш?

Начальник МҐБ вражено підвівся, уп'явся поширени— ми очима в страшне лице і, видно, почавши щось розу— міти, грізно звернувся до уповноваженого: :

— Що це значить!?

Той зблід і від страху тільки дрібно заворушив губами, не знаючи, що сказати, і кидаючи перелякані погляди на Джона Едісона. Тоді Степан Петрович сам коротко пояснив "непорозуміння". Під час його розповідання про допит начальник, видно, вже цілком виразно пригадав кореспондента "Правди". Впізнавши, він зараз же швидко підійшов до нього, поміг йому сісти в фотель, вигнав мрійного уповноваженого, наказавши йому з'явитись до нього через півгодини; потім потелефонував до якоїсь клініки й наказав прислати їхнє авто та наготувати окрему кімнату для важливого хворого. Лице його стало густочерроне від сорому, люті й страху, бо він уже встиг потелефонувати до Москви про надзвичайну подію з американським шпигуном.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.docx)Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.docx
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.fb2)Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.fb2