Володимир Винниченко - Слово за тобою, Сталіне! (сторінка 40)

А через годину Степан Петрович, вимитий, поголений, переодягнений у білизну клітки, лежав у білому ліжку на бездоганно чистих простиралах і дивився спухлими очима в білу стелю білої кімнати. Все це було, розуміється, не справжнє, не реальне, фантастичне, але було так безмежно-приємно лежати й не чути ні гострих кусань за ноги, ні задушливого смороду, ні "футболу", ні "суддів", ні пекучих кігтів спраги. В тілі, правда, стояло тремтіння, кашель теж був і кров вихаркувалась з кожним вибухом його, і біль так само ломив увесь правий бік, але це все, казав лікар, мало хутко заникнути. Та головне те, що можна було лежати з заплющеними очима й нічого кошмарного більше не ждати.

Одначе лежати так непорушно довго не пощастило: надвечір, коли сонце зачервонило білу стіну проти ліжка, сестра жалібниця запитала хворого, чи не схотів би він бачити одну даму, яка прийшла провідати його. Степан Петрович був так здивований цим запитанням, що навіть на мить забув за свій стан і дозволив дамі ввійти. Але коли побачив у дверях струнку, білу постать "грецької богині", він згадав про себе, про свій страшний вигляд, який на хвилину побачив у дзеркалі, коли його голили, і машинально хотів сховати своє лице. Але сховати не було кудИ) і він мусів зустріти "богиню" своїми набухлими очима, покривленим ротом, своїми синяками й опухами. Та вона, немов нічого того не помітивши, ггідійшла до нього з простягненою рукою й ніжно-зворушеним усміхом. Звідки вона могла знати, що він був тут, у цій клініці?

— Ви дивуєтесь, як я вас так одразу знайшла? — сівши на стілець біля ліжка, сказала Заболотова й поправила свою "криласту" зачіску. — Не дивуйтесь, я, на жаль, не чудодійниця: управитель нашого готелю сказав мені, що з клініки прислали по ваші речі й що ви, трішки ранений, лежите в ній. Я зараз же й приїхала.

Степан Петрович хотів посміхнутись, але тільки скривився, потім заплющив очі й нічого не сказав, — яке йому було діло до якихось там "грецьких богинь". Це — таке далеке, давне, забуте й таке втомне-втомне. Лежати, не дивитись, не слухати, не думати, не згадувати.

— Може, я вас стомлюю, милий? — тихо промовила Олена. — Може, краще піти мені?

Степан, не розплющивши очей, безсило ворухнув одною губою і знову застиг у непорушності. Заболотова безшумно підвелась і навшпиньки вийшла з кімнати.

* * *

На другий день вона прийшла знову, але Степан Петрович усе так само лежав горілиць з заплющеними очима й майже не відповідав на її спроби поговорити. Сестра жалібниця сказала їй, що він так поводиться з усіма. Правда, він був серйозно хворий, але, на її думку (та й на думку лікаря), не його фізичний стан був причиною такої його поведінки. Олена Вікторівна призналась, що вона знала хворого зовсім іншим, — веселим, до всіх привітним, сердечно-одвертим, майже "панібратом" усіх.

Днів через вісім хворому дозволено було встати й ходити по кімнаті. Він, пам'ятаючи старий біль у правому боці й тепер відчуваючи його, тримався раз-у-раз-лівою рукою за цей бік. Синяки й опухи на лиці зійшли; очі зробились знову великими й гарними, але вже не дивились одверто. Вони, правда, не уникали поглядів, тільки майже весь час дивились в одному напрямі, наче безперестанку бачили там щось незрозуміле, чи були заповнені якоюсь постійною думкою.

Він уже говорив з Оленою і навіть розповів їй про "непорозуміння" у радгоспі. Але розповів спокійно й коли довідався від Олени Вікторівни, що голова радгоспу від страху перед карсю за "занадто ретельне проведення слідства над американським комсополітом" повісився, чудно посміхнувся, неначе вже знав це. Та зараз же, видно, й забув, зайнятий усе тим самим чимсь, що стояло в ньому весь час.

Та з цим "чимсь" він і з Києва виїздив додому, до Москви. Зійшлося так, що й Олена Вікторівна теж того самого дня туди виїздила й запропонувала йому їхати разом в одному купе, як тоді, коли їхали до Києва. Степан Петрович, ніби згадавши щось, подивився на неї довшим поглядом, посміхнувся і сказав, що йому буде дуже приємно їхати знову разом. Він із ввічливости чи чогось іншого почав пригадувати деякі моменти з тої подорожі, навіть кілька разів брав її руку в свою, але зараз же випускав і в очах з'являлась усе та сама задума.

І в потязі теж не вернувся колишній милий, сердечний журналіст Зінчук. Заболотова майже одверто розглядала його, хоча жодних уже слідів на лиці його (крім легких трьох шрамів під лівим оком, які були й до Києва) не видно було.

Аж тільки перед самою Москвою, коли Заболотова, не витримавши, гаряче заговорила до нього, він немов би прокинувся:

— Та невже ж ми таки ніколи більше не побачимось?? — взявши його за руку, зазирнула вона йому в лице.

— Невже ви хочете розминутись зо мною таким, як тепер? Ну, я розумію: з вами трапилось нещастя, ви стояли на порозі страшної смерти. Я це добре розумію. Але невже... невже це могло так змінити вашу психіку? Ви

— тепер цілком інший. Даруйте мені, але я до гірких сліз жалію за тим старим...

Вона хотіла сказати "милим моїм" і, одвернушись сердито, витерла очі хусткою. Степан знову, немов би прокинувшись, зрозумів задане питання й ніжно взяв її РУку.

— Я — просто хворий ще, Олено... — сумно і, немов вибачаючись, сказав він і, слабенько потиснувши! її пальці, випустив їх. — Я ще весь розбитий, а тому, мабуть, не зовсім уважний до всього. Те, що ще днів десять тому мені здавалось захоплюючим, тепер... не зворушує. І потім... Так, розуміється, і стояння "на порозі смерти", як ви сказали, теж, мабуть, одбивається. А головне я — сильно стомлений. А крім того.., а крім того в мене...

І, не договоривши, він одвернувся.

— Але ж ми будемо в Москві бачитись? — спитала Заболотова, дивлячись у вікно вагона і, видно було, з напруженням ждала його відповіді. Степан Петрович не зразу відповів.

— Бачите, дорога, — нарешті почав він не то задумливо, не то сумно, — мені дуже трудно вам тепер од-повісти так чи інакше. Це буде залежати від багатьох (і то переважно незалежних од мене)обставин. Я дуже хотів би бачитись з вами. Але... Я маю вашу адресу і, коли ви не маєте нічого проти, дозвольте мені потім, коли я виясню свої обставини, написати вам. Добре?

Заболотова зідхнула й покірно прошепотіла:

— Добре.

— Повірте, дорога, що, може, й для вас так буде краще... — сумно додав Степан Петрович і, мляво підвівшись, почав шукати свого капелюха, — потяг уже входив у вокзал Москви.

Вони попрощались у вагоні, при чому Степан Петрович притиснув її руку до своїх уст, довго тримав її так, потім рвучко, по-колишньому, зірвав її з них, одвернувся і одчинив двері купе в коридор.

Вони обоє взяли різних носильщиків і Розійшлись при^о^вагоні, затягнені юрбою пасажу Олена Вікторівна витирала очі хусткою і не озиралась назад.

Розділ 20

Ранок був ясний, прозорий, теплий. Небо високе, у великих, русявих кучерях. Але Степан Петрович, їдучи візником, байдуже споглядав на вулиці й часом навіть заплющував очі. Від струсів і штовханів брички в боці зараз же з'являвся біль, неначе хтось там попереджав: "Обережно, не штовхайтесь!" І Степан Петрович починав думати про те, що, приїхавши додому, не можна буде лягти й лежати непорушно день і ніч, як у клініці, що, навпаки, треба буде таксамо як колись-колись давно, ще до виїзду з Москви, рухатись, сміятись, обіймати, жартувати. Треба, бо інакше Катерина занепокоїться, захворіє. Та й діти, та й брати. Всі ж вони десь там ждуть його приїзду, як визволення, як усунення всякого неспокою. І Бєлуґін жде списків термітів, адрес організацій і ордену собі. Правда, чи жде він, чи має підстави ждати, знаючи його пригоду в радгоспі? А Дев'ятий? ..

І, щоб більше не думати все те саме та те саме Степан Петрович розплющував очі й дивився на рух вулиць. Але біль у боці й сильна втома знову примушувала заплющувати їх і думати, думати, думати. Одначе перед дверима свого помешкання він зробив зусилля, вирівняв свою зігнутість, натягнув на уста колишню посмішку й подзвонив. Одчинила йому Маруся, яка саме збиралась виходити до університету. Вона так захвилювалась, побачивши батька, що навіть не мала сили скрикнути й тільки прошепотіла:

— Ой, Боже, таточку!

І тут же кинулась на Степана Петровича, обняла його за шию, і з такою силою притиснулась до нього, що він трохи не зойкнув од болю в боці.

" — Таточку, таточку! — жадно, зголодніло, бурхливо цілувала вона його всього.

А він з гострим болем в боці й болючим усміхом гладив її волосся, лице, плечі й бурмотів:

— Ну, от, ну, от. От і чудесно, от і чудесно...

На гомін із їдальні швидко вийшла Катерина Семенівна. Побачивши чоловіка, вона, забувши свою тачку, кинулась до нього й з другого боку почала його обіймати, тиснути, цілувати. Ніколи, ні після яких довгих його подорожей його так жагуче, так судорожно не зустрічали. І ніколи на лиці Степана Петровича не було такого зворушеного усміху, змішаного з виразом болю.

Нарешті, коли мати й дочка випустили його, Катерина Семенівна озирнулась і спитала:

— А де ж твої валізки? ; Семен Петрович веселенько хитнув головою назад на

двері й сказав:

— Унизу. Нехай Дуняша збігає й вивезе на ліфті. Я так поспішав бачити вас, що не хотів вовтузитись з валізками.

(В дійсності він не міг ігідняти велику валізку від колючого болю в грудях при зусиллі).

Дуняшу, зраділу від приїзду хазяїна, було послано по валізки, а Степана Петровича поведено до спальні, — йому треба було поголитися, вмитися, передягнутися. Потім йому треба було поснідати, послухати, розповісти.

— Але де ж Леонід, Ніна, діти? — спитав Степан Петрович, не бачачи звичних постатей. Катерина Семенівна і Маруся чи то зніяковіли, чи похмурились.

— Леонід і Ніна з дітьми виїхали від нас! — рішуче сказала Маруся, помагаючи батькові скинути піджака, а Катерина Семенівна повернула свою нетрську кучеряву голову до вікна і стала дивитись у нього.

— Куди виїхали? Чого?

Маруся кинула поглядом на матір і ще рішучішим і навіть злим тоном одривчасто відповіла:

— Йому дали ціле окреме помешкання. Мебльоване. Дві кімнати, кухня, ванна.

Батько пильно глянув на дочку і жінку. Гм, дала, розуміється, влада. Але таких дарів влада без особливих заслуг не дає.

— За що ж йому дали? — сгюкійно й байдуже кинув, він.

— Не знаю, — знизала плечима Маруся, — він нам не сказав. Виїхав і більше нічого. Тепер він ніякого відношення до нашої родини не має. Хоче навіть змінити прізвище: не Іваненко, а Іванов буде.

— Так... — все так само спокійно буркнув Степан Петрович і, кинувши пильним поглядом на дочку та жінку, пішов у ванну голитися.

А у ванні він сів на дерев'яний стілець, сперся спиною на стіну, приклав руку до правого боку, зігнувся і безсило заплющив очі. Він сидів так довго, але кінець-кінцем, мусів підвестися, гюгалитися, вмитися і натягти на лице все той самий спокій і усміх.

Поснідавши й вислухавши розповіді про Леоніда,. Ніну, Дунящу, сусідів і таке інше, Степан Петрович потелехкував до Бєлуґіна. Той, не виявивши жодної зміни у голосі, неначе вони говорили вчора ввечорі останній раз, призначив йому побачення зараз же, через півгодини. І оце "зараз же" тільки й показало, що він. немов би нетерпеливився.

Степанові все ж таки довелося трішки підождати в кабінці прийому товариша Бєлуґіна.Але тепер він з насолодою чекав. Зручно зігнувшись на стільці, він пустив усе велике, ниюче болем тіло на волю, заплющив очі й заплющив мозок. Якісь дрібненькі думки ворушились десь там у глибині його, але вони не гнітили, не шарпали, не рвали психіку тривогою, страхом, одчаєм. Вік би так сидіти в цій кабінці!

Нарешті товариша Іваненка ввели до товариша Бєлуґіна. Цей був абсолютно такий самий, як був колись-колись, до виїзду Степана з Москви. Той самий сірий тон лиця, та сама "сіра" байдужість дуже чорних очей, той самий олівець у руці, той самий Сталін над ним. Дійсно, ніби вчора ввечорі останній раз бачились.

— Ну, сідай, — подавши мляву руку Іваненкові, байдуже сказав він. — Про непорозуміння з тобою знаю. Усе ж таки розповіси сам. Але потім. Спочатку про-анкету твою і термітів.

І наготувався робити нотатки на папері. Степан Петрович, з усієї сили тримаючи на лиці належну серйозність і спокій, почав розповідати. Бєлуґін час од часу кидав у нього пронизуватим поглядом своїх гострих, єдино-живих на лиці очей і черкав на папері.

Коли Іваненко нарешті закінчив доповідь, Бєлуґін якийсь час переглядав свої папери, немов зрівнюючи сказане з записками. Потім підвів очі на Степана Петровича й сказав:

— Невже так таки всі твої нотатки були вкрадені, і ти не можеш пригадати всіх прізвищ?

Степан Петрович спокійно й сумно відповів:

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.docx)Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.docx
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.fb2)Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.fb2