Володимир Винниченко - Слово за тобою, Сталіне! (сторінка 42)

Отже, що повинні робити радянські громадяни, які це бачать, розуміють і мають сумління?

Степан Петрович зупинився. Маруся гарячково м'яла в пальцях хустку, а Сергій тримав на столі сильно стиснений кулак.

— Мені здається, мої дорогі, — почав знову задумливо Степан, — що обов'язок кожного такого громадянина зробити все, що сила його, щоб помогти звільнити людство від цієї загрози. А як Політбюро може від страху кожної хвилини загубити розум, і покликати на допомогу собі це страховище, то ті, такі як ми, що це зрозуміли, повинні тим чи іншим способом прискорити отой струс і викликати падіння режиму. Мій проект має на увазі тільки це. Ми про це ще будемо говорити:, якщо не виявиться якийсь кращий проект. Найсутніше, кажу, це попередити якомога швидше катастрофу.

Ви повинні натурально запитати мене: хто ж власне може взятись за виконня мого проекту? Я вам одповім так само, як я відповів самому собі: взятись за виконання його повинні ті громадяни, які визнали б, що таке вирішення було б найчесніше і водночас найпрактичніше. Я — один із таких громадян, мої дорогі. І ось через що: насамперед, я — хворий і то до такої міри, що мені треба було б довго і в найкращих умовах лікуватися.

В київській клініці лікарі мені одверто це сказали. А це, ви ж розумієте, річ для мене неможлива в цих обставинах.

Далі, моє становище в МДБ непевне. Поскільки вже виникло недовір'я до мене, "вони" вже не можуть ставитись до мене, як перше. Навіть, коли б Белуґін любив мене, як брата, а воно трошки не так, він повинен був би, щоб не стягти на себе підозрінь, виявляти до мене.-найбільшу суворість і вимагати, щоб я дав йому безперечні докази моєї невинности. А де ж я йому їх візьму? Отже раніше Чи пізніше вони будуть змушені мене "знешкодити".

Таким чином передо мною стоїть альтернатива: або чекати "чорного ворона" і відповідного кінця мого життя, або ж віддати це життя з доброї волі на якийсь вчинок, корисний для колективу. Я гадаю, що практичніше і чесніше вибрати друге рішення.

Але чекай, Марусенько, не дивись на мене такими трагічними очима. Я повторюю: можуть знайтися інші виходи, які не вимагатимуть таких жертв. Наприклад, я маю ще один проект, про який я вам зараз скажу. Він — цілком іншого характеру. Коли б він здійснився хоч би частково, мій перший проект цілком одпадає. А для цього мені потрібна поміч Дев'ятого, якому я й хочу викласти мої міркування. Але чи схоче він прийняти їх?

— А коли ти знатимеш про це? — сухо кинув Сергій.

— Хутко. З завтрішнього дня я сідаю за роботу з тим, щоб подати Дев'ятому якомога швидше всі аргументи на користь мого пляну.

— А я, тату, — раптом спитала Маруся вся зачерво-нівшись, — як я маю поводитись з Андросовим? Ти мені сказав, що це питання вирішиться пізніше.

— Пізніше, доню, пізніше. Треба тримати цього чоловіка в запасі. Можливо, що тобі, бідненькій, доведеться якийсь час грати далі ролю Юдити. Це теж залежатиме від вирішення Дев'ятого. Але ми й про це ще будемо говорити. А тепер ходім додому, дівчино.

Він трудно підвівся, поклав свою ліву руку на правий бік і простягнув вільну руку мовчазному й задумливому Сергієві.

Коли вони вийшли, надворі вже була ніч. На лаві ледь освітлений світлом вікна солодко спав вартовий, підклавши руку під голову. Маруся взяла батька під руку і ніжно повела його на вулицю.

Розділ 22

Степан Петрович чотири дні працював з Марусею над своею доповіддю Дев'ятому. Він ходив по кабінеті, зігнувшись і тримаючи ліву руку на правому боці, або лежав на канапі й диктував. А Маруся сиділа біля вікна за маленьким столиком і списувала диктоване на машинці. Часом батько замовкав, заплющував очі й довгенько лежав не рухаючись. Маруся уважно й тривожно поглядала на нього, але ніколи не нагадувала про своє чекання.

Катерина Семенівна іноді заходила до них, приносила їм чаю, або просто так, щоб веселенько поговорити, а надто приголубити їх обох, як голублять те, що дає нам заспокоєння, певність, надію. І вони обоє, як тільки вона входила, не змовляючись, робились теж веселенькими, бадьорими, балакучими. Від Катерини Семенівни було сховано навіть лікування Степана Петровича, і то Маруся стежила за точним прийманням ліків.

Коли доповідь було остаточно написано, проредаговано й гарненько збито в досить товстенький зшиток, Степан Петрович потелефонував Дев'ятому й попрохав побачення з ним. Воно було призначене на другий день на сьому годину вечора в тому самому кабінеті міністерства, в якому вони бачились раз-у-раз. Випроваджуючи батька, Маруся, хвилюючись так, як ніколи не хвилювалась, ідучи на найтрудніший іспит, гаряче обняла його й питально-тривожно прошепотіла йому в очі:

— Таточку, аби ж він не зрозумів твою доповідь погано! Га?

Степан Петрович ніжно погладив її по щоці.

— Не турбуйся, дівчинко, ми досі добре розуміли один одного. Може, й цього разу не буде нерозуміння. Дай мені на дорогу одну жовтеньку ггілюльку, а одну окремо, щоб там прийняти, коли, може, трошки більше захвилююсь.

Маруся кинулась до шухляди столу, вийняла дві пілюльки й подала батькові. Одну він прийняв зараз же, а Другу сховав у кишеньку камізельки. І, таким чином озброєний, вирушив на "великий іспит", як казала Маруся.

Дев'ятий, як і завжди, прийняв свого друга дуже сердечно, дуже просто, але подивився на нього з деякою не то цікавістю, не то тривогою. Про "непорозуміння" в радгоспі він уже знав докладно, про що зараз же й сказав Степанові. Всадивши його в фотель біля маленького столика, на якому стояли пляшки з коньяком та горілкою, тарілочка з нарізаними скибочками цитрини з цукром і лежала велика коробка з цигарками, Дев'ятий сам сів по другий бік столика й зараз же почав наливати в келихи їхній улюблений напій: горілку з коньяком. На вікнах, не зважаючи на західне сонце надворі, були вже затінені важкі завіси, на великому столі затишно горіла велика лямпа під абажуром. Портрет Сталіна над столом хитро косив очі до маленького столика.

— Ну, Степане, за твій поворот! — беручи келих і простягаючи його до Іваненка, сказав Дев'ятий.

Але Степан сумно посміхнувся й покрутив головою.

— Не можу, Дев'ятий. Суворо заборонено лікарями, а головне, моєю власною печінкою: зараз же протестує з таким болем, що хоч-не-хоч треба слухатись.

— Це після твого "допиту" в радгоспі? — серйозно й хмарно спитав Дев'ятий.

— Так, після "допиту". Але для компанії я робитиму один ковток, а ти пий по-справжньому. За твоє здоров'я! І хай йому ніколи не роблять "допиту"!

І Степан Петрович, узявши свою чарку, цокнувся нею об чарку Дев'ятого. Дев'ятий майже одним духом випив до дна і зараз же взяв скибочку цитрини. Поклавши її в рот, він посмоктав її й поклав на тарілочку. І все робив з тою самою хмарною серйозністю і задумою.

Степан Петрович пригубив свій келих, ковтнув і зараз же почав виймати з портфеля, покладеного на підлогу біля ніг, зшиток, дбайливо приготований Марусею.

—і Отже ти привіз мені відповідь на питання, яке я тобі завдавав перед виїздом? — закурюючи й підсуваючи коробку з цигарками до Іваненка, спитав Дев'ятий.

— Так, Дев'ятий, привіз. . . — сумно відповів Степан. — Я зараз викладу її тобі на словах. А для пам'яті лишу записаною в оцьому рукописі.

І Степан почав викладати. Говорив він повільно, тихо, все тим самим своїм новим, рівним, майже байдужим тоном. Дещо він повторював з того, що казав Сергієві та Марусі, але Дев'ятий слухав його інакше, ніж слухали ті двоє: він задавав питання, перепитував, вертався назад. Він увесь час підливав собі в чарку своєї мішанини, сьорбав її, схоплювався, бігав по кімнаті, зупинявся проти Степана і шепотом грізно матюкався. Потім знову сідав, просив продовжувати і знову схоплювався.

Але наприкінці доповіді притих і сидів уже непорушно, немов пройнятий якоюсь одною думкою. Коли Степан закінчив і, вийнявши з кишеньки пілюльку, проковтнув її, Дев'ятий бовкнув:

— Це все записано в цьому зшитку?

— Так, все є тут, тільки в сконденсованому вигляді.

— Добре.

І Дев'ятий, сперши голову на руки, якийсь час сидів так. Степан Петрович тримався рукою за бік і повільно курив. Чарки він більше не торкався.

— Так, — підвівши голову, промовив Дев'ятий і взяв тонкими пальцями цигарку з коробки. — Так, ми, значить, однаково думали і думаємо. Ти привіз мені підтвердження моїх міркувань і догадувань. Але я все ж таки не ждав, що дійсність така. І після твого оповідання виникає питання: як же жити далі?

Він знову спер голову на руки, поставлені ліктями на коліна, і довго сидів так, а Степан старався не рухатись. Нарешті Дев'ятий підняв голову, глибоко зідхнув і помалу сказав:

— Так, це все правда. Але твоя ідея викласти це все "там" і зробити "їм" оцю пропозицію досить... гм!.. досить небезпечна для викладача. Це, власне, голубчику, є гра "ва-банк". А ставка: своє життя. Але таке, як воно тепер є, чи варто за нього труситись?

Він слабенько й іронічно посміхнувся. Потім помалу підвівся і вже не бурхливо і швидко, а повільно, тихо почав ходити по кімнаті. Іноді він зупинявся біля столу, водив пальцями по краю його, схитував головою й знову ходив.

— Але ти не бійся, Степане, — зупинившись проти нього, раптом сказав він, — я тебе не замішаю в свій виступ, якщо я рішуся на нього. Навпаки, я тобі обіцяю взяти тебе під захист, якщо Бєлуґін та інші схочуть тебе придушити. Я знаю, що там є такий намір. Але поки я в Політбюрі, ти можеш жити спокійно, не дам тебе. Але коли мене... придушать, ну, тоді, братухо, викручуйся, як сам зможеш. Я не знаю ще, чи рішусь на цей виступ. В кожному разі мусітиму добре до нього підготуватись з усіх боків. Між іншим: ти маєш ту капсульку отрути, яку ми мали при собі під час війни?

— Маю, — тихо сказав Степан і, двома пальцями вийнявши з горішньої кишеньки жилета білу паперову грудочку, показав її Дев'ятому.

— Добре. Носи раз-у-раз при собі. Наша з тобою мета чиста й велика, але хто з на, бувають усякі "непорозуміння". .. Добре, дорогий, я буду серйозно думати і, коли рішуся, використаю твій рукопис. А тепер, вибач, мушу їхати додому, треба перед засіданням Політ-бюра зазирнути до себе.

Степан Петрович поспішно підвівся і, взявши свій портфель у ліву руку, простягнув праву Дев'ятому. Той міцно потиснув її і раптом сильно обняв Степана.

— Прощай, голубчику, — розвівши обійми, тихо сказав він, — може, побачимось, а, може, й ні. Ні телефонувати тобі, ні кликати до себе не буду, так буде краще для нас обох. Але коли матиму вже щось вияснене і певне, тоді... тоді, може, й побачимось. Але тепер усе таке... непевне. Бувай!

Степан Петрович, зігнувшись, тихо вийшов із кабінету Дев'ятого.

Розділ 23

Дев'ятий кожну вільну годину присвячував готуванню своєї доповіді Політбюрові. За основу її був рукопис Іваненка з усіма головними його тезами.

А Іваненко цей час лежав у ліжку, як йому було наказано лікарем МДБ, якого навмисне покликала Маруся. Катерині Семенівні було пояснено, що це був такий спосіб узяти відпустку на службі й вона охоче й лукаво згодилась з цим. Маруся майже не відходила від батька й разом з ним у смертельній тузі ждала якогонебудь знаку від Дев'ятого. До них приходив Сергій Петрович, який уже знав про розмову Степана зо своїм "могутнім другом", і так само ждав його повідомлення.

Але знаку від "могутнього друга" все не було та й не було, бо він сам ждав, — ждав дозволу виступити з своєю доповіддю.

І от нарешті було призначено для неї останню годину чергового засідання Політбюра. Сталін був у Москві, і Дев'ятий міг її зробити в його присутності, як він того домагався.

І коли після всіх процедурних фаз настала черга Дев'ятого, він, не хапаючись і не виявляючи жодних ознак хвилювання, крім легкого тремтіння пальців, розгорнув зшиток і обвів поглядом довгий овальний стіл, над яким випинались знайомі постаті з чекально спрямованими на нього очима. На своєму місці голови сидів Сталін і помалу перегортав перед собою папери.

— Я можу почати? — запитав у повітря Дев'ятий.

— Можеш, — неуважно буркнув Сталін, не підводячи очей.

Дев'ятий поклав ближче перед себе списаний аркушик паперу з конспектом промови й пробіг його очима.

— Аксіома, вам добре відома. Вам так само відомо, що в початках революції це невдоволення було таке загрозливе для всієї мети нашої, що ми мусіли вжити різних засобів, щоб притишити його, ми широко роз'ясняли ту мету, ми нагадували минулі соціяльні кривди масам, ми іноді мусіли представляти факти не в зовсім правильному вигляді, але головне — вживати засобів страху, терору. Цей засіб виявив свою сильну дію, і ми були змушені вживати його далі й навіть розвивати.

— А через що так було, ти мовчиш? — знову кинув голос з боку.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.docx)Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.docx
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.fb2)Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.fb2